Аналіз справи “Годлевський проти Росії” від 23.10.2008 р.


23 жовтня 2008 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Годлевський проти Росії» («Godlevskiy v. Russia») стосовно стверджуваного порушення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

Заявник, Геннадій Васильович Годлевський, на час виникнення фактичних обставин справи, працював журналістом та головним редактором газети «Орловський меридіан», яку видавала компанія «Мир новостей».

21 березня 2001 року у зазначеній газеті пан Годлевський (під псевдонімом Сергій Смирнов) опублікував статтю під заголовком «В путах системы, или почему генералы ждут часа «Ч»?», яка була присвячена тематиці кримінального переслідування, розпочатого проти шести (із 14) працівників регіонального підрозділу міліції з боротьби проти злочинів у сфері обігу наркотичних засобів. Зокрема, у ній зазначалося про наявність випадків незаконного закриття кримінальних справ проти тих торговців наркотиками, які погодились на «співпрацю» та розподіл прибутків від операцій зі збуту наркотичних засобів.

У статті містилось також інтерв’ю колишньої наркоманки, пані В., яка кілька років поспіль збувала наркотичні засоби під прикриттям кількох із офіцерів, поки ті не «зрадили» її та не заарештували:
«…Вони затримали мене на ринку, коли я намагалася збути опіум і записали мої контактні дані… Як і багато інших, я зобов’язана була платити їм в знак «подяки». Спочатку вони проігнорували те, що я купувала, вживала та продавала наркотики… Вони сказали: «Ось тобі нові наркотики. Спробуй їх і опиши нам свої відчуття». Це був героїн…
Я запевняю Вас, що міліція знає всю схему купівлі-продажу, всіх торговців – у цьому плані вони працюють дуже ефективно, оскільки це приносить їм прибуток.
Я змушена була пам’ятати дні народження кожного – їхні, їхніх дружин та дітей. Всі вони очікували подарунків. Окрім того, вони вимагали грошей кожного разу: наприклад, одного дня запитали про гроші, щоби купити палива для автомобіля…
Вони зрадили мене… Тепер я у в’язниці. Тут тільки такі як я – ті, хто нездатний їм платити. Наші прибутки від операцій із наркотиками ледве покривали витрати на власну дозу…»


Журналіст висвітлював інформацію про інкриміновані злочини в досить загальних рисах, не ідентифікуючи жодного із підозрюваних за іменем чи званням:
«…Обвинувачені не визнають своєї вини. Вони стверджують, що були опорочені наркоманами і їхнє обвинувачення – лише результат помсти зі сторони прокурора за «наркоманське» минуле його сина. Незважаючи на це, тільки суд може з’ясувати ці питання; саме тому я не вживаю імен жодного із офіцерів.
Попри все, один факт залишається незаперечним: масштаби, яких сягнула проблема наркоманії в Орловській області, катастрофічні. Беручи до уваги те, що компетенція різних органів влади чітко розмежована, саме міліція (а точніше – підрозділ з боротьби проти злочинів у сфері обігу наркотичних засобів) відповідальна за розквіт наркодилерів в регіоні. Підрозділ міліції є винуватцем 39 смертей тих, хто загинув від передозування, а також за те, наскільки легко можна дістати наркотики навіть учневі будь-якої зі шкіл. І кінець кінцем, за той факт, що торговці наркотиками знаходяться досі на волі»
.

Далі автор стверджував про те, що підозрювані офіцери використовували наркотичні засоби з метою оплати за «інформацію» та «послуги»:
«Слідство встановило, що деякі офіцери підрозділу використовували наркотичні засоби з метою оплати за послуги та інформацію.
Питання: де офіцери поліції діставали наркотичні засоби?
Відповідь: частина наркотичних засобів була забрана у наркоманів; частина торговців була «найнята» для потреб міліції всупереч всім законам.
А коли така жахлива зброя опиняється в руках тих, хто не є досить морально чистим, можна очікувати будь-чого: наркотики стають засобом платежу, вимагання, навіть погрози позбавлення життя… За таких умов працівник міліції стає злочинцем»
.

Завершальний параграф пояснює обрану назву статті: свого часу один високопоставлений генерал російської спецслужби зазначав, що органи внутрішніх справ знали всіх злочинців і тільки чекали моменту, коли буде виданий наказ про їхнє знищення. В результаті автор висловлює власні сумніви з приводу такої ілюзії генерала на всемогутність служб і висвітлює глибоку стурбованість щодо майбутнього Орловського регіону.

В результаті опублікування цієї статті, всі 14 офіцерів підрозділу, включаючи тих 6, проти яких були порушені кримінальні справи, подали дифамаційний позов в порядку цивільного судочинства. Не вказуючи на конкретні пасажі статті, свої позовні вимоги (відшкодування моральної шкоди, спростування інформації та опублікування вибачення з боку автора статті) вони обґрунтовували тим, що в результаті поширення такої інформації, була принижена їхня честь, гідність та ділова репутація.

На наступну вимогу суду першої інстанції позивачі визначили дифамаційними наступні висловлювання:
«… я зобов’язана була платити їм… Вони сказали: «Ось тобі нові наркотики. Спробуй їх і опиши нам свої відчуття». Це був героїн…».
«…я змушена була пам’ятати дні народження кожного – їхні, їхніх дружин та дітей. Всі вони очікували подарунків».
«…саме міліція (а точніше – підрозділ з боротьби проти злочинів у сфері обігу наркотичних засобів) відповідальна за розквіт наркодилерів в регіоні. Підрозділ міліції є винуватцем 39 смертей тих, хто загинув від передозування, а також за те, наскільки легко можна дістати наркотики навіть учневі будь-якої зі шкіл. І кінець кінцем, за той факт, що торговці наркотиками досі на волі».
«…частина наркотичних засобів була забрана у наркоманів; частина торговців була «найнята» для потреб міліції всупереч всім законам.
А коли така жахлива зброя опиняється в руках тих, хто не є досить морально чистим, можна очікувати будь-чого: наркотики стають засобом платежу, вимагання, навіть погрози позбавлення життя… За таких умов працівник міліції стає злочинцем»
.

За результатами лінгвістичного дослідження, яке було проведене за ініціативою відповідачів, було встановлено, що жодне із вживаних журналістом висловлювань не вказувало на конкретного працівника підрозділу, а звинувачення стосувались органів державної влади загалом і обласного підрозділу міліції зокрема. На думку спеціаліста жодне із процитованих висловлювань не може тлумачитись як образливе.

4 жовтня 2002 року місцевий суд постановив рішення проти редакції газети «Орловський меридіан» та компанії «Мир новостей». Оцінка наявності та розміру моральної шкоди, завданої внаслідок поширення недостовірної інформації, ґрунтувалась винятково на твердженнях позивачів та їхніх родичів, які стверджували, що поширені відомості завдали їм глибоких душевних страждань. Суд не досліджував ані питання про те, чи такі публікації були спрямовані конкретно проти позивачів та їхніх родичів, ані зробив розрізнення між словами автора та словами пані В., процитовані з її інтерв’ю.

На думку суду відповідачі не спромоглися довести достовірність інформації в момент її поширення. В мотивувальній частині рішення суд визначив, що оспорювані відомості є такими, що порочать честь, гідність та ділову репутацію 14 офіцерів підрозділу міліції; і оскільки позивачі не були визнані винними в жодному із злочинів (тобто, на даний момент був відсутній обвинувальний вирок суду), тому інформація є такою, що не відповідає дійсності і підлягає спростуванню
 
Суд зобов’язав газету опублікувати спростування, редакції вибачитися перед позивачами і компанії «Мир новостей» виплатити 5 тисяч російських рублів моральної шкоди кожному із позивачів.

У своїй апеляційній скарзі адвокат компанії «Мир новостей» зазначав, зокрема, що районний суд не надав належної оцінки тій обставині, що публікація стосувалася структурного підрозділу міліції загалом, а не конкретних осіб; що кримінальні справи проти кількох офіцерів підрозділу ще на той момент розглядались судом; і що начальник обласного відділу міліції негативно оцінив діяльність підрозділу з боротьби проти злочинів у сфері обігу наркотичних засобів.

27 листопада 2002 р. обласний суд розглянув апеляційну скаргу і встановив: стаття була опублікована в березні 2001 р., тобто, ще до того, як кримінальні справи проти офіцерів підрозділу були передані до суду. На моменту розгляду апеляції не був винесений також жоден обвинувальний вирок, що в результаті дозволяє апеляційному суду стверджувати про те, що суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про відсутність доказів достовірності поширеної інформації. Негативна оцінка діяльності підрозділу з боку начальника обласного відділу міліції, яка мала місце після опублікування статті, не може розглядатись як доказ достовірності інформації, оскільки у даній справі таким доказом може бути винятково обвинувальний вирок суду.

Аргумент відповідача про те, що публікація не стосувалась когось особисто зі складу підрозділу, на думку апеляційного суду не може слугувати достатньою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки відповідно до положення ч.2 ст.306 Цивільно-процесуального кодексу РФ правильне по суті рішення не може бути скасоване тільки з формальних підстав.

Таким чином, обласний суд залишив у силі рішення районного суду від 4 жовтня 2002 р. і зобов’язав газету опублікувати резолютивну частину рішення, проте скасував вимогу суду в частині вимоги вибачитися перед позивачами, оскільки таке зобов’язання не закріплене у національному законодавстві.

* * *

У своїй заяві до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) Заявник стверджував про порушення ст.10 Конвенції, яка закріплює наступне:

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.



За загальними принципами, розробленими прецедентною практикою Суду, свобода вираження поглядів становить одну із основних засад існування демократичного суспільства і є фундаментальною складовою його розвитку. За умови додержання п.2 ст.10 Конвенції, свобода вираження поглядів стосується не лише тієї інформації чи тих ідей, які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких існування демократичного суспільства неможливе.

Досліджуючи дану справу Суд виходив із необхідності з’ясувати наступні питання:

1) Чи було втручання у право Заявника на свободу вираження поглядів:

У кількох попередніх справах проти Росії щодо порушення статті 10 Конвенції (Karman v. Russia, Grinberg v. Russia) заявники були безпосередніми відповідачами у справах про дифамацію, тобто виступали від свого імені, і обов’язок відшкодування моральної шкоди був покладений саме на них.

В даній справі Заявник хоч і брав участь у процесі, проте вимоги спростування інформації та відшкодування моральної шкоди були покладені на газету і компанію «Мир новостей» відповідно. Саме тому постає питання про те, чи є підстави вважати Заявника «жертвою» стверджуваного порушення.

У справі Diena and Ozolins v. Latvia Суд визначив, що незважаючи на те, що відповідальність була покладена на іншу особу, рішення суду мало також вплив і на заявника (як автора статті), оскільки інформація, яка містилась у публікації, була визнана недостовірною та такою, що порочить честь, гідність і ділову репутацію.

Суд нагадує про свою усталену позицію з приводу того, що існування втручання у право особи можливе навіть за відсутності збитків; питання про те, чи насправді заявник опинився у несприятливому для себе становищі не є вирішальним в контексті ст.34 Конвенції.

Таким чином, навіть враховуючи той факт, що обов’язок відшкодування моральної шкоди був покладений не на Заявника, це не може бути визначальним фактором у визначенні його статуту «жертви» втручання у здійснення права на свободу вираження поглядів. Суд зазначає, що Заявник був не тільки головним редактором газети, але й автором оспорюваної статті, і питання, яке піднімалось у ході дифамаційної справи, закономірно стосується питання добросовісності журналіста, дотримання етичного обов’язку надавати точну і об’єктивну інформацію. Рішення суду про те, що він поширив недостовірну інформацію, беззаперечно має охолоджувальний ефект на свободу вираження поглядів і може відрадити журналіста від подальшого висвітлення критичних матеріалів, що становлять громадський інтерес.

2) Чи було дотримано вимог п.2 ст.10 при втручанні у право на свободу висловлювання:

Суд визначив, що втручання було передбачене законом, а саме – ст.152 Цивільного кодексу РФ, і переслідувало легітимну мету, а саме – захист репутації і прав інших осіб.

Таким чином, основна проблема полягала у з’ясуванні того, чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві».

Тест на визначення «необхідності» вимагає від Суду дослідити, зокрема:
– чи втручання у право кореспондувало із «нагальною суспільною потребою»;
– чи втручання було пропорційне легітимній меті;
– і чи підстави, з яких національні суди застосували обмеження до права заявника, були обґрунтованими та достатніми.

У визначенні того, чи існувала «нагальна суспільна необхідність», і які засоби мають бути застосовані, п.2 ст.10 Конвенції надає державам свободу розсуду. Разом з тим, такий розсуд не може бути необмеженим. До компетенції Суду входить винесення остаточного рішення про те, чи узгоджується таке обмеження із свободою вираження поглядів, на захисті якої стоїть ст.10 Конвенції; а отже, свобода розсуду національних органів супроводжується наглядом Європейського суду. Під час здійснення таких наглядових функцій Суд не підміняє собою національні органи, але визначає, чи в світлі конкретної справи держава не вийшла за межі наданої їй свободи розсуду.

В даній справі Заявник виразив свої погляди шляхом опублікування їх у пресі. Саме тому необхідно вказати на першочергове значення преси у державі, яка керується принципом верховенства права. Хоча преса не має переступати встановлених меж, в тому числі і для «захисту репутації та інших прав осіб», однак її обов’язок – поширювати інформацію та ідеї з питань, що становлять суспільний інтерес. Окрім того, що обов’язком преси є поширення такої інформації та ідей, громадськість також має право їх отримувати.

Публікація у даній справі стосувалась проблем торгівлі наркотиками в Орловському регіоні, де доступ до них став можливим навіть для учнів шкіл та значна частина осіб померла внаслідок передозування. У статті також зазначалося про можливу участь офіцерів підрозділу міліції у діяльності торговців наркотиками. Цілком очевидно, що така проблематика становить собою предмет вагомого зацікавлення з боку громадськості, і Заявник був зобов’язаний донести до широкої публіки таку інформацію. У зв’язку із вищезазначеним, Суд вказує на значне звуження випадків обмеження публічних дебатів із зазначеної тематики, і тільки досить вагомі підставі можуть задовольняти втручання у здійснення права на вираження поглядів у такій ситуації.

Відповідно до прецедентної практики Суду, стаття 10 Конвенції захищає право журналістів поширювати інформацію, якщо вони діяли добросовісно і відповідно до етичних правил, тобто, ґрунтуючись на певних фактичних підставах та надавали об’єктивну і точну інформацію. В даному випадку Суд не знаходить, що журналіст діяв недбало і недобросовісно. На підтвердження такої думки слугує той факт, що він утримався від ідентифікації будь-кого із підозрюваних працівників підрозділу міліції, що відрізняє цю справу від справи Wirtschafts-Trend Zeitschriften-Verlag GmbH v. Austria, де Суд визнав втручання у свободу вираження поглядів обґрунтованим, оскільки журналіст зазначив повні імена офіцерів поліції ще тільки на самому початку кримінального процесу протиних.

Окрім того, Заявник не цитував і не використовував даних, які були обмежені за доступом у зв’язку із таємницею слідства чи інакшим чином поширив будь-яку конфіденційну інформацію стосовно кримінального процесу. Таким чином, поведінка журналіста узгоджувалась із принципами висвітлення інформації щодо кримінальних процесів, які зазначені у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №(2003)13 від 10.07.2003 р.

Суд далі зазначає, що для встановлення пропорційності втручання у право Заявника на свободу вираження поглядів з легітимністю мети (а саме – захист репутації інших осіб), має бути встановлений об’єктивний зв’язок між оскаржуваною публікацією та особою, яка подає дифамаційний позов.

Виходячи із фактичних обставин справи, у публікації Заявника не було зазначено імен та прізвищ (або ж інших ідентифікуючих ознак) жодного із підозрюваних працівників підрозділу. Натомість, у статті вказувалося про «міліцію» загалом та «підрозділу міліції з боротьби проти злочинів у сфері обігу наркотичних засобів» зокрема; у своєму інтерв’ю пані В. використовувала узагальнений займенник «вони» без конкретизації щодо певних осіб чи їхніх звань.

Районний суд частину свого рішення базував на поясненнях позивачів та їхніх родичів, які на їхню думку постраждали внаслідок поширення оспорюваної інформації. Проте Суд зазначає, що на основі одних тільки здогадок і суб’єктивного переконання, що публікація стосувалась якоїсь конкретної особи, неможливо об’єктивно встановити, що публікація прямо зачіпала права саме цієї особи. За таких випадків має існувати конкретний фактор, який би уможливлював ідентифікацію особи, вказаної у статті, читачем. Тому рішення районного суду у цій частині базується винятково на суб’єктивному переконанні, що стаття стосувалась саме тих офіцерів та їх родичів, які подали дифамаційний позов, і він не дослідив питання процесуальної правосуб’єктності неідентифікованої групи осіб (тобто, їх можливість подавати дифамаційний позов).

В такій ситуації Суд знаходить, що питання процесуальної правосуб’єктності має принципове значення, і що національні суди не визначили існування «нагальної суспільної необхідності» у наданні пріоритету захисту репутації позивачів, аніж праву Заявника на свободу вираження поглядів.

Повертаючись до питання щодо змісту статті, Суд звертає увагу на значуще місце у ній інтерв’ю пані В., колишньої наркоманки та інформатора підрозділу міліції. Частини інтерв’ю були визнані національними судами як такі, що є дифамаційними, при цьому не взявши до уваги той факт, що зазначені твердження виходили не від Заявника, а були запропоновані іншою особою. З огляду на це, Суд нагадує, що недиференційований підхід національних судів до тверджень самого журналіста та висловлювань інших осіб є несумісним із стандартами свободи слова, розробленими на основі прецедентної практики Суду.

Покарання журналіста за сприяння у поширенні заяв, зроблених іншими особами під час інтерв’ю, можуть серйозно завадити пресі здійснювати свій внесок в обговорення проблем, які становлять суспільний інтерес, якщо тільки це не стосується особливо серйозних ситуацій.

Стосовно власних тверджень журналіста, основне питання, яке розглядав Суд – це розрізнення між оціночними судженнями автора та твердженнями про факт.

З приводу цього Суд нагадав про чіткий стандарт, а саме – якщо наявність фактів можна довести, то достовірність оціночних суджень встановити неможиво; в інакшому випадку це порушуватиме саму природу права на свободу вираження поглядів, яка є фундаментальною частиною прав, гарантованих ст.10 Конвенції.

В даній ситуації національні суди визначили всі оспорювані частини статті такими, що містять твердження про факти без належної оцінки на наявність у них оціночних суджень автора. Така позиція національних судів зумовлена положеннями російського законодавства, яке на той момент не визначало різниці між твердженнями про факт та оціночними судженнями, посилаючись тільки на загальне поняття «відомості» («сведения») і керуючись презумпцією недостовірності поширених відомостей.

Стосовно аргументів апеляційного суду про те, що Заявник міг робити свої публічні заяви тільки після винесення обвинувального вироку судом у кримінальній справі проти підозрюваних офіцерів, Суд нагадує про те, що ступінь точності у встановленні обґрунтованості кримінального обвинувачення компетентним судом навряд чи може порівнюватись з тією, якої має дотримуватись журналіст при вираженні своїх поглядів з питань, що становлять суспільний інтерес, оскільки критерії, які застосовуються при оцінці чиїхось вчинків в плані дотримання норм моралі, суттєво відрізняються від тих, які вимагаються для встановлення факту вчинення злочину за кримінальним правом.

В світлі обставин даної справи Суд не вбачає необхідності визначати, чи висловлювання, які вживались Заявником, характеризуються як оціночні судження чи твердження про факт. Натомість, Суд пішов шляхом встановлення наявності «добросовісних коментарів» («fair comments») – тобто, чи існували фактичні підстави у журналіста публічно поширювати такі судження.

Заявник у своїй статті зазначав, що підрозділ міліції має нести відповідальність перед суспільством за нездатність вирішити питання щодо розповсюдження наркотиків у регіоні, що мало своїм наслідком смерть певної кількості осіб. Він також застерігав про небезпеку використання заборонених наркотичних речовин з метою отримання інформації та як засобу платежу, оскільки це призводить до перетворення поліції в кримінальну структуру. Щодо фактичної обґрунтованості таких тверджень, Суд зазначає, що він використовував доступні для публіки матеріали розслідування, яке проводилося у ході кримінальної справи проти деяких офіцерів підрозділу, а також дані офіційних медичних довідок щодо кількості смертей внаслідок наркотичного передозування. Таким чином, це дає можливість стверджувати про те, що публікація журналіста становила «добросовісний коментар», оскільки мала під собою достатні фактичні підстави.

Беручи до уваги все вищезазначене а також ту фундаментальну роль, яку відіграє преса у демократичному суспільстві, Суд знаходить, що Заявник у своїй публікації не перевищив меж допустимої критики, а національні органи держави не надали вагомих і достатніх підстав, які б обґрунтовували пропорційність втручання у здійснення Заявником свого права на свободу вираження поглядів.

Суд одноголосно визначив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції і присудив Заявнику 1 тис. євро справедливої сатисфакції.


Вікторія Добринська, Інститут Медіа Права





Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: