Квоти для національного продукту за ознакою мови: європейський досвід

Мовне питання в українському суспільстві зазвичай піднімає хвилю дискусій на тему національної ідентичності. Обговорення квотування національного продукту за ознакою мови на телебаченні й радіо традиційно розділяє суспільство на два табори – «за» і «проти». На жаль, такі теми часто піднімаються для відвернення уваги від інших нагальних питань, а отже є предметом постійних спекуляцій та перекручувань. Нижче розставляємо крапки над «і» в питаннях: що таке квоти, чому вони закріплені в законодавстві і яка їхня мета, а також розглядаємо досвід інших європейських країн з цього питання.

Квота є певною кількісною мірою обмеження виробництва, продажу, купівлі (експорту або імпорту) товару за ознакою кількості або суми на визначений інтервал часу. Квоти на телебаченні і радіо накладають на мовників зобов’язання транслювати певний контент у визначених обсягах (межах) впродовж визначеного проміжку часу. Такі вимоги встановлюються з метою захисту національного продукту, адже передбачають мінімальні гарантії розповсюдження контенту, який захищається, і таким чином обмежують мовників у розповсюдженні інших матеріалів.

Чинне законодавство з приводу згаданих квот (стаття 28 закону «Про телебачення і радіомовлення») встановлює, що ліцензіати (крім супутникового мовлення) у проміжках  часу між  07.00  та  23.00  повинні  транслювати не менше 80  відсотків програм європейського виробництва,  у  тому  числі  не  менше  50 відсотків – програм українського виробництва, тоді як на радіо музичні твори українських авторів і виконавців  повинні  становити  не  менше 50 відсотків загального щотижневого обсягу мовлення. В обох випадках вимоги щодо мови – відсутні, а отже під програмами українського виробництва наразі слід розуміти продукт, який створюється будь-якою мовою. Такі квоти не є примхою українського законодавця, а встановлені відповідно до європейських регуляторних актів (Європейської конвенції про транскордонне телебачення та Директиви 89/552/ЕЕС), згідно з якими мовники зобов’язані резервувати основну частину для трансляції контенту європейського походження. Новини, спортивні та розважальні програми, реклама та телемагазини не враховуються для обчислення такої квоти.

Раніше закон «Про телебачення і радіомовлення» (стаття 10) передбачав квоту для мовлення українською мовою у розмірі 75% загального обсягу добового мовлення. Така вимога розповсюджувалась лише на загальнонаціональних мовників. У 2012 році така норма була скасована у зв’язку з прийняттям закону «Про засади державної мовної політики», який визначив, що обсяги мовлення державною мовою або іншими мовами визначаються самими мовниками відповідно до чисельності мовних груп. Нещодавно народні депутати Олег Медуниця, Ігор Артюшенко, Іван Крулько та Олег Ляшко зареєстрували законопроект  №3822 «Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (щодо частки пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)», згідно з яким 75% від загального обсягу пісень українських авторів чи виконавців мають становити пісні державною мовою. Якщо подібний проект буде ухвалено, на радіо програми українською мовою матимуть квоту до 37,5 % від загального щотижневого обсягу мовлення. Разом з тим, згаданий законопроект стосується лише радіо й ніяк не змінює квоти на телебаченні. Пропоновані зміни не суперечать європейським стандартам, адже держави можуть уточнювати такі положення у національному законодавстві, а український продукт також класифікується як такий, що має європейське походження.  Зазвичай до встановлення «мовних» квот вдаються країни, у яких існує загроза зникнення чи «витіснення» мови – державної чи мови національної меншини, або держави, що мають тенденції до етноцентризму (до прикладу, Франція). З іншого боку, відсутність окремих положень, що встановлюють квоти для національного продукту за ознакою мови, не означає, що держава не вживає будь-яких інших заходів для збереження мови. Врешті, якщо мовою послуговуються переважну частину ефірного часу, то встановлення квот для її захисту просто немає сенсу. У інших випадках такі квоти застосовувати недоцільно, адже зарегульованість ринку не сприяє його розвитку, а лише накладає додаткові обмеження на мовників. 

Виходячи із необхідності захисту мови, низка європейських держав поряд з вимогами щодо походження програм відповідно до стандартів транскордонного мовлення,  встановили додаткові мінімальні межі щодо мови поширення таких програм (державної або мови національної меншини).

Наприклад, у Польщі закон встановлює, що 33% від квартального обсягу програм на телебаченні мають становити програми польською мовою. До цього обсягу не входять новини, реклама, телепродажі, спортивні події. Більше того, на радіо щонайменше 33% від місячного обсягу програм мають бути виконані польською мовою. Принаймні 60% від цієї кількості мають транслюватися впродовж 5.00 – 24.00. Якщо продукт виконується протягом цього часу польською дебютантом, то такий час зараховується як 200%, тобто удвічі більше, ніж час, який насправді був зайнятий. Переваги мовників, що транслюють матеріал дебютантів, призводять до розвитку ринку, адже новий продукт згідно з цими положеннями має більше гарантій «вийти у світ». 

У Франції визначено, що  60% усіх програм мають мати європейське походження, 40% від цього обсягу мають мати французьке походження, а 16 % від річного доходу має бути спрямовано на інвестування у франкомовний телевізійний продукт.
До цього ж, додається квота для радіо, що передбачає не менше 40% франкомовної музики (у тому числі 20% для нових виконавців), що транслюється протягом 6.30 – 10.30. Оскільки заявлена вимога була досить високою, законодавець вдався до деякої гнучкості та передбачив, що 35% пісень на радіостанціях мають охоплювати аудиторію франкофонних підлітків (французьку, африканську французьку та арабську французьку), у той час як 60% пісень радіостанції мають спрямовуватися на осіб старшого покоління (45 років і більше), також франкофонного походження. Такий розподіл аудиторії був зумовлений необхідністю зрівноважити франкомовний контент для усіх категорій слухачів, адже молодь зазвичай надає перевагу сучасним виконавцям й саме тому було важливо, щоб твори останніх теж транслювались французькою.

У Бельгії мовні питання вирішуються автономно кожною з трьох спільнот (фламанською, французькою, німецькою). У той час як німецька спільнота не передбачила додаткових заходів захисту своєї мови, дві інші спільноти такою можливістю активно користуються.

Приміром, фламанська спільнота встановила, що приватні радіостанції мають мовити нідерландською мовою (Dutch), проте винятки з цього правила можуть встановлюватися регуляторним органом. Фламанський уряд може встановлювати квоти на радіостанції, щоб забезпечити більше використання мови. Щодо телебачення, то принаймі 50% загального мовлення мовлення у часовому проміжку 18.00-23.00 на каналах суспільного мовлення мають становитити продукти фламанського виробництва.
У франкомовній спільноті радіостанції суспільного мовника зобов’язані транслювати принаймі 40% некласичної музики французькою, за винятком двох тематичних каналів, які зобов’язані транслювати 15% некласичної музики французькою (у річному вимірі). Щодо телебачення, то принаймі 33% контенту від усього обсягу (окрім новин, реклами, спортивних подій тощо) має видаватись франкомовними фахівцями (French-speaking professionals). Приватні радіостанції також мають мовити французькою.

Разом з тим, імплементація системи квот на телебаченні і радіо тягне за собою низку викликів та проблем. До прикладу, часто мовники намагаються знайди «дірки» у законодавстві, щоб відповдний контент транслювати у нічний час чи заповнювати ефір повторами однієї програми. Окрім того, часто виникає проблема співвідношення кількості і якості контенту, адже «більше» не завжди означає «краще», особливо у випадках, якщо занадто високі квоти спонукають мовників шукати дешевий продукт, якість якого залишає бажати кращого. Згадана проблема повторів є особливо гострою для нішевих телеканалів та радіостанцій (спортивні, музичні, пізнавальні тощо), адже такі мовники в силу свого тематичного спрямування й так обмежені у виборі контенту, а додаткові ліміти можуть ще більше зменшити різноманітність передач. Зрештою, якщо мовник транслює однаковий матеріал або контент низької якості – він втрачає рейтинги, а отже й дохід від реклами. А зниження прибутку компанії прямо впливає на зменшення інвестицій у створення власного продукту тою ж таки мовою, яку держава намагається захистити. Саме тому встановлюючи квоти слід ретельно продумати можливі проблеми виконання таких вимог законодавства і, найголовніше, встановлювати ліміти, що є посильними для вітчизняної телерадіоіндустрії, інакше – законодавчі зміни залишаться лише декларацією захисту мови, а не ефективним механізмом.

 

 

***

Не квотами єдиними захищати державну мову вирішили у Латвії. З 1 січня 2016 року набрали законної сили зміни до законодавства, які скасовують систему квот, проте пропонують зовсім інший шлях захисту державної мови. Зміни були зумовлені тим, що квоти, які встановлювали мінімальну межу для використання державної мови, виконувались лише формально (до прикладу, трансляція музичних творів у нічний час). Такою формальністю користувались радіостанції, цільовою аудиторією яких було російськомовне населення Латвії. До того ж, такі радіостанції часто купували готові програми у Росії і транслювали їх з мінімальними змінами (наприклад, додавали лише власний рекламний текст). За останніми змінами, радіостанції можуть мовити або державною мовою або іноземною за власним рішенням (яке слід було прийняти до кінця 2015 року). Якщо було обрано мовлення іноземною мовою, то переклад державною мовою не вимагається, таким чином нововведення є навіть більш ліберальними ніж попередній порядок. Разом з тим, інше положення цього закону встановлює, що 90% радіопрограм мають бути «домашнього виробництва», а отже, радіостанції, які обрали мовлення іноземною мовою повинні самостійно створювати такий контент і більше не зможуть лише перекладати куплені закордоном програми.

 

Цікавим є досвід Іспанії, яка не встановлювала квот для іспаномовного продукту відносно до часу, проте визначила, що телеорганізації мають інвестувати щонайменше 5% від їхнього річного доходу у придбання європейських фільмів, серіалів, документальних та анімованих фільмів. Окрім того, передбачено обов’язок кінотеатру транслювати один європейський фільм мовою оригіналу чи продубльований на одну з іспанських мов, за кожні три дні трансляції неєвропейських фільмів. Проте, окремих положень, які б встановлювали квоту для продукту іспанською мовою немає.

Загалом, способів захисту мови на законодавчому рівні безліч: від визначення квот для погодинної трансляції контенту певною мовою до встановлення обов’язку мовників інвестувати у створення такого продукту. Держава може обрати будь-який, який вважатиме найбільш придатним для вирішення проблем у конкретній ситуації, а також може утриматися від таких дій, якщо відсутня потреба захищати мову. Врешті, навіть положення щодо захисту національного продукту (за ознакою виробництва) опосередковано захищають мову у тих країнах, де національний продукт (вироблений у державі) та національний продукт (державною мовою) – поняття синонімічні.

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: