Роль засобів масової інформації у реалізації принципу гласності Кримінального судочинства України

Принцип гласності судового процесу і його повної фіксації технічними засобами проголошений пунктом 7 частини 3 статті 129 Конституції України як один з основних принципів судочинства [1]. 

Принцип гласності судочинства знайшов повний розвиток в чинному кримінально-процесуальному законодавстві. Частиною 1 статті 20 Кримінально-процесуального кодексу України встановлено, що розгляд у всіх справах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної, або іншої охоронюваної законом таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, як визначає частина 2 статті 20 КПК України, допускається за мотивованою ухвалою суду у справах про злочини осіб, що не досягли шістнадцятилітнього віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь в справі, та у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. При цьому законодавець в частинах 3 і 4 статті 20 КПК України зобов’язав слухання справ у закритому засіданні суду здійснювати з дотриманням всіх правил судочинства і у всіх випадках проголошувати вироки судів публічно [2]. Ця ж вимога міститься в статті 10 Закону України «Про судоустрій України» [3].

Розгляд справ у закритому судовому засіданні не суперечить нормам міжнародного права. Частиною 1 статті 14 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, визначається, що преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий процес чи на частину його по мотивах моралі, громадського порядку або державної безпеки в демократичному суспільстві, або якщо цього вимагають інтереси особистого життя сторін, або в тому випадку, в якому, на думку суду, є суворо необхідним, – при особливих обставинах, якщо публічність порушила б інтереси правосуддя [4].

Проте будь-яке судове рішення у кримінальній справі повинне бути публічним. У частині 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 року, сказано, що кожний у випадку спору про його громадянські права та обов’язки або при висуненні проти нього будь-якого кримінального звинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону [5]. Судове рішення проголошується публічно, однак преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань впродовж всього судового розгляду або якої-небудь її частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси малолітніх або захисту приватності особистого життя сторін, або у випадку крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Гласність суду, на думку І.Я.Фойницького, підтримує в суддях «живе ставлення до справ і перешкоджає утворенню тієї мертвотної і рутини в діловодстві, які розвиваються при порядках канцелярської таємниці. Завдяки гласності зберігається постійний обмін думками між суддями і рештою суспільства, внаслідок чого юстиція не втрачає зв’язку з життям. Для громадян не стільки важливо мати суд, що прорікає безумовну істину, скільки бути переконаним у тому, що їх суд правий і гідний. А це суспільне переконання в гідності суду можливе лише за умови, щоб кожен крок судової діяльності був відомий суспільству. …

Кожна приватна особа має право знати все, що відбувається у кримінальному суді. Це право може бути реалізоване ним у формі безпосередньої присутності в залі засідання, двері  якого відкриті для кожного… або за допомогою ознайомлення із справою з різних друкованих засобів інформації, вільно розміщуючих на своїх стовпцях все, що відбувається у суді. Відступи від гласності можуть бути допущені лише в деяких виняткових випадках, для збереження суспільної моральності і безпеки» [6; – С.98].

Верховний Суд США встановив, як свідчить В.Бернхем, що право на відкритий судовий процес перешкоджає «використанню суддів у якості інструменту переслідування» і виключає можливість «неналежного використання судової влади». Вимога про відкритість судового процесу передбачає допуск публіки на судове слухання кримінальної справи. Якщо ж місць в залі суду не вистачило на всіх і хтось через це не зміг бути присутнім, це, як вважає даний автор, не вважається порушенням [7; – С.284]. Д.Гомье справедливо вважає, що гласність при розгляді кримінальних справ задовольняє не тільки інтереси сторін по справі, але і інтереси широкої спільноти, оскільки підтримує впевненість громадян в існуванні справедливого судочинства [8; – С.24].

Принцип гласності судового процесу повинен бути тільки правилом, але не самоціллю кримінального судочинства. При його реалізації у відкритому судовому засіданні в залі суду можуть бути присутнім всі бажаючі особи, що досягли шістнадцятилітнього віку, та представники засобів масової інформації. У закритому судовому засіданні принцип гласності проявляється в участі прокурора та захисника, потерпілого та підсудного, законного представника неповнолітнього підсудного, законного представника неповнолітнього потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача і їх представників. Можуть приймати участь також представники служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх, представники підприємств, установ і організацій, в яких вчився або працював неповнолітній підсудний. Також можуть приймати участь у справі свідки, перекладачі, експерти, фахівці.

І.Я.Фойницький справедливо відзначав, що слід розрізняти гласність загальну і гласність сторін. «Загальна гласність має місце, якщо присутність на суді дозволена всім бажаючим. Гласність сторін є право присутності на суді лише тих осіб, які беруть участь в кримінальній справі як сторони» [6; – С.93].

Хід і результати судового розгляду можуть освітлюватися в засобах масової інформації, особи, що приймають участь у судовому процесі, мають право висловлювати свої думки з приводу справи, що розглядається судом, але при цьому вони повинні дотримуватися вимог законів і нормативних актів, направлених на збереження державної і службової таємниці і захист честі та гідності людини. Не повинні підлягати розголошенню конфіденційні відомості.

Видається природнім, що постановляння судом обвинувачувального або виправдувального вироку, призначення покарання або звільнення від нього в кожній конкретній кримінальній справі за умови гласності судового процесу і широкого інформування громадян повинне бути мотивованим, обґрунтованим і зрозумілим кожному громадянину – платнику податків і виборцю. Це повинне стати перешкодою ухвалення судами необґрунтованих рішень, зловживанням і протекціонізму при призначенні покарань певним категоріям злочинців. Гласність судового процесу може бути одним із засобів встановлення довіри до суду як до органу, який повинен бути гарантом справедливості держави [9; – С.103].  Практична реалізація цього принципу повинна стати одним із засобів боротьби з корупційними проявами в кримінальному судочинстві.

Як справедливо відзначили М.М.Міхєєнко, В.Т.Нор і В.П.Шибіко, для підсудного, що вважає себе невинною жертвою свавілля і беззаконня, гласність судового процесу надає можливість привернути до своєї справи увагу громадськості, аж до світової [10; – С.46]. Дійсно, важко уявити собі суддю, який би в умовах гласності судового процесу зважився б на ухвалення необґрунтованого, невмотивованого і незаконного рішення. У статті 10 Загальній декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, сказано, що кожна людина для визначення своїх прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості висунутого проти нього кримінального звинувачення, має право на підставі повної рівності на те, щоб його справа була розглянута незалежним і неупередженим судом прилюдно і з дотриманням всіх вимог справедливості [11].    

 

Не може бути визнано допустимим перетворення суду в страховисько, оскільки для суду є негуманним і протиправним під час виголошення вироку конкретній людині навіть допускати думку про призначення покарання для науки іншим. “Perspiciendum est iudicanti, ne guid aut remissius constituatur, guam causa deposcit” (лат.) – суддя повинен прагнути вирішувати справу не суворіше і не м’якше, ніж вимагає даний випадок.

Ухвалюючи вирок і визначаючи конкретному підсудному вид і міру покарання, суд зобов’язаний виходити лише з фактично скоєного винним і враховувати обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність. Ніякого значення для суду не повинні мати такі обставини як місце розгляду справи, кількість і склад аудиторії в залі суду, криміногенна ситуація в країні або в окремо взятому регіоні і інші, не передбачені чинним законодавством обставини і чинники.

Але про яку об’єктивність може бути мова, якщо слідувати твердженням В.В.Шумова про те, що по кримінальній справі, в якому даний злочин викликав гнівне обурення всієї громадськості, слід проводити виїзне судове засіданні у присутності великої кількості жителів даної місцевості [12; – С.68]. А якщо в ході судового розгляду буде встановлена неповнота або необ’єктивність попереднього слідства, чи не перешкодить наявність громадської думки здійсненню правосуддя, що сформувалася? Суд повинен бути неупередженим і об’єктивним, тільки тоді постановлені ним вирок, постанова, чи ухвала будуть правосудними і справедливими.

Деякі автори при розгляді принципу гласності судового розгляду визнали можливим взагалі не звертати уваги на повний зміст даного принципу в пункті 7 частини 3 статті 129 Конституції України в частині повної фіксації судового процесу технічними засобами, нібито про це нічого не сказано в Основному Законі – Конституції України [13; – С.26-36; – С.6-17].

На очікувані труднощі в реалізації вимоги даної конституційної норми звернув увагу П.І.Шевчук, визнавши, що для цього необхідні значні матеріально-фінансові витрати з проведення робіт по забезпеченню залів судових засідань технічними засобами, зберіганню носіїв інформації, її перекладу на паперові носії і ін. [14; – С.33]. Тим часом, повна фіксація ходу судового процесу технічними засобами, на наше глибоке переконання, є єдиним дієвим способом стимулювання суддів, прокурорів, адвокатів і інших учасників процесу до виконання положень чинного кримінально-процесуального законодавства з дотриманням морально-етичних норм. Вона може стати непереборним бар’єром щодо прояву неповаги до підсудного, потерпілого, свідка або інших осіб, що беруть участь в судовому розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, які все ще продовжують мати місце в окремих випадках. Тому практична реалізація даного принципу в кримінальному судочинстві видається необхідною як один з інструментів судової реформи. Повна фіксація судового процесу технічними засобами може стати непереборним бар’єром в прояві неповаги до підсудного, потерпілого або свідка. Фіксація технічними засобами, на відміну від традиційного складання протоколу судового засідання, дозволить виявити упередженість ходу судового слідства, навідні питання під час допиту, неприпустимі прийоми психологічного тиску на допитувану особу з боку учасників судового процесу.

Також питання практичної реалізації принципу гласності судового процесу може мати ще одна проблему. Це розгляд кримінальних справ, пов’язаних з державною таємницею. На практиці іноді можуть виникати деякі питання у зв’язку з необхідністю розгляду в судах кримінальних справ, пов’язаних з порушенням законодавства про державну таємницю, державною зрадою, шпигунством. Більшість матеріалів цих справ має гриф секретності і не підлягають розголошуванню.

У чинному кримінально-процесуальному законодавстві прямо не регламентується порядок розгляду такої категорії  кримінальних справ. Але відсутність цієї регламентації не є підставою для виникнення сумнівів в законності привласнення справам грифа секретності і розгляду їх в порядку, відмінному від звичного порядку. Зокрема, в частині 1 статті 20 КПК України встановлено, що розгляд справ у всіх судах відкрите, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. 

У частині 1 статті 3 Закону України «Про державну таємницю» визначено, що дія цього закону розповсюджується на органи законодавчої, виконавчої та судової влади [15]. На думку З.Єнікеєва, гласність виключає секретність доказування у кримінальному судочинстві, дає можливість забезпечити контроль громадськості за діями суддів і тим самим сприяє дієвості інших принципів правосуддя, зокрема, законності, справедливості, безпосередності судового розгляду, забезпечення підсудному права на захист і ін. [16; – С.25]. 

Говорити про неможливість секретності доведення в кримінальному діловодстві не слід, оскільки секретність в цьому дійсно недопустима по відношенню до звинуваченого, підсудного, захисника і інших учасників кримінального процесу. Але не слід забувати про статтю 121 КПК України, що встановлює неприпустимість розголошування даних попереднього слідства і про статтю 181 КК України, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошування таких даних порушуючи встановленого порядку.

 В зв’язку з цим представляє інтерес точка зору Л.І.Будникової і В.Л.Будникова, згідно якої значна кількість засобів масової інформації в сучасних умовах з тих або інших причин доводить до відома своїх адресатів спотворену, необ’єктивну інформацію, будучи при цьому просто ангажованими однією із сторін. Тому для забезпечення законності і достовірності інформації, що повідомляється, підвищення її належної виховної дії засобам масової інформації варто утримуватися від яких-небудь неповних аналітичних оглядів, власних односторонніх висновків до набрання чинності вироком або іншим видом судового рішення у справі [17; – С.72].

Погоджуючись з цими авторами, слід зазначити, що іноді бажання спробувати впливати на позицію суду за допомогою штучно створюваного в засобах масової інформації ажіотажу навколо якої-небудь конкретної кримінальної справи, яка як правило, не має достатньої доказової бази, найчастіше віднесеної до числа резонансних, має прояв з боку представників правоохоронних органів, що брали участь в розслідуванні і направленні справи до суду. Це видається некоректним і аморальним, тим паче, що скоюється посадовцями, які за посадою зобов’язані усвідомлювати наявність обґрунтованих сумнівів в доведеності вини людини, щодо якої висунуті обвинувачення.

Спроби примусити суд під впливом створеного у такий спосіб, що по суті своїй суперечить принципу презумпції невинуватості, громадської думки, ухвалити бажане рішення по справі, можуть стати причиною постановляння неправосудних вироків і засудження невинних. Але в той же час, ці спроби межують з порушенням конституційних гарантій та положень кримінально-процесуального законодавства, що передбачає захист від втручання в діяльність суду. Вони можуть бути підставою звернення зацікавленими особами у порядку цивільного судочинства з позовами про захист честі, гідності і ділової репутації, а також про матеріальне відшкодування моральної (немайнового) шкоди.

Рівно в такій же ступені слід вважати неприпустимими з моральної точки зору і з позиції відповідності нормам чинного законодавства і спроби сторони захисту чинити за допомогою публікацій і виступів в засобах масової інформації який-небудь тиск на суд викладом своїх версій події, справа про яку підлягає судовому розгляду. Видається, що публікації до закінчення судового розгляду і до проголошення у справі вироку або винесення постанови чи ухвали про припинення кримінальної справи за передбаченими чинним законодавством обставинами, повинні містити лише інформативну спрямованість фактового характеру. Будь-які висновки про винуватість чи невинуватість підсудного, про вид і міру покарання, якого він, можливо, заслуговує, слід визнавати передчасними і неприпустимими. Такі публікації можуть впливати на суддів, особливо на народних засідателів і присяжних.

Недарма в процесі формування лави присяжних в країнах, де діють суди присяжних, однією з важливих проблем є проблема підбору саме такого складу присяжних, які були б ще не знайомі з обставинами даної справи і у яких би ще не сформулювалося із цього приводу ніякої думки. При розгляді особливо делікатних справ в США, як свідчить У.Бернем, з метою забезпечення захисту присяжних від суспільного впливу, їх ізолюють в готелі до закінчення процесу і проголошення вердикту. Під час перебування в готелі їм не дозволяється дивитися телевізійні репортажі по даній справі, і їх доставляють в будівлю суду і з будівлі суду спеціальними автобусами із завішеними вікнами для того, щоб перешкодити їм випадково побачити газети на стендах або протестуючих демонстрантів [18; – С.12-13].

П.Шевчук висловив свою позицію з питання взаємостосунків суду та преси, згідно якої судді не завжди бажають контактувати з журналістами, майже не прагнуть активно формувати позитивну громадську думку про себе, свою роботу, роз’яснювати і коментувати свої дії, використовуючи потенціал преси [19; – С.36]. На жаль, в даний час судді вважають для себе за можливе не давати нікому ніяких пояснень з приводу ухвалених і постановлених ними судових рішень. Це право їм надане частиною 2 статті 12 Закону України «Про статус суддів», згідно якої суддя не повинен давати які-небудь пояснення щодо суті розглянутих ним справ або справ, що і знаходяться у його провадженні [20].

Але одна справа нікому нічого не бути зобов’язаним пояснювати, а зовсім інше – ставитися з повагою до народу, на службі у якого знаходиться кожен суддя як державний службовець, і роз’яснювати за допомогою засобів масової інформації законність, правильність і справедливість ухваленого рішення і постановленого вироку. Адже це теж реалізація принципу гласності. Ці можливості недостатньо реалізовані на сьогоднішній момент, але вони можуть бути придатні для формування довіри суспільства до суддів і суду, до судової влади, а через них і до держави. 

 

Павло Репешко, адвокат

 

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.– Ст.141.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради української РСР. – 1961. – № 2. – Ст.101.

3. Закон України від 7 лютого 2002 року № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» // Відомості Верховної Ради України. –  2002. – № 27-28. – Ст.180.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С.36-58.

5. Конвенція про захист прав і основних свобод людини // Вісник Верховного Суду України / Додаток до журналу. – 1997. – № 3. 

6. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. В 2 т. – Том 1. – Санкт-Петербург: Альфа, 1996. – С.98.

7. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – К.: Україна, 1999. – С.284.

8. Гом’є Д. Короткий путівник до Європейської конвенції з прав людини. – К.: Рада Європи, Українська правнича фундація, Український центр прав людини, 1998. – С.24.

9. Репешко П.І. Гласність судового процесу як крок до прецедентного права та довіри до судочинства // Взаємозв’язок реформи інженерної освіти і промислового розвитку України: стан, проблеми, рішення. – Миколаїв, 2000. – С.103.

10. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П.Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Либідь, 1992. – С.46.

11. Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С.18-24.

12. Шумов В.В. Народный суд и профилактика правонарушений // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1979. -Вып.19. – С.68.

13. Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2, – С.110-112; Тертышник В.М. Уголовный процесс. – Харьков: РИФ «Арсис ЛТД», 1997. – С.26-36; Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право: Навчальний посібник. – К.: Вентурі, 1997. – С.6-17.

14.Шевчук П.І.Проведення судової реформи – важлива передумова створення нового Цивільного процесуального кодексу України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 2. – С.33.

15. Закон України від 21 вересня 1999 року № 1079-ХІV «Про державну таємницю» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 49. – Ст.428.

16. Еникеев З. Гласность и состязательность – гарантии правосудности приговора // Советская юстиция. – 1991. – № 10. – С.25.

17.Будникова Л.И., Будников В.Л. Гласность уголовного судопроизводства // Средства массовой информации и правовая культура населения: Материалы междунар. науч. – практ. конф.  – Волгоград: ВЮИ МВД России. – 1999. – С.72.

18.Бернэм У. Суд присяжных заседателей. – М.: Московский независимый институт международного права, 1995. – С.12-13.

19. Шевчук П. До питання про стосунки між судовою владою і засобами масової інформації через призму розгляду цивільних справ // Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: Матеріали науково-практичної конференції. – В 2 т. – Т.1. – К.: Міжнародний фонд «Відродження». Інформаційний прес-центр IREX ПроМедіа. – 1999. – С.36.

20. Закон України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ  «Про статус суддів» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст.56.

 

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: