Цифра для чайників. Частина друга

У публікації «Цифри для чайників» ми намагалися розібратися у звалищі термінів та понять, якими так жваво оперують люди, причетні до цифри. З того часу відбулося декілька важливих подій. По-перше, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення визначилася зі стандартом кодування – після вагань між MPEG-2 та MPEG-4 чиновники таки зупинилисяна MPEG-4. По-друге, з’явився один мультиплекс для регіональних мовників, було якимось там чином проліцензовано чотири загальнонаціональні мультиплекси і створено синхронну зону Київ-Житомир, яку вже збудували, протестували і тепер чухають потилицю – що з нею робити далі. Насамкінець, Нацрада ухвалила проект програми Кабміну по переходу на цифру, а Президент та РНБО заборонили ввозити декодери MPEG-2 і наголосили на важливості впровадження цифри (щоправда, забувши сказати, що ж тепер робити тим, хто через вагання чиновників уже придбав чи завіз на ринок тюнери для MPEG-2).
 
Зрозуміло, що левова частка роботи зі впровадження цифри припадає на «технарів», що розбудовуватимуть мережу. Але оскільки йдеться про великі гроші платників податків, незавадить розібратися в особливостях функціонування системи цифрового телебачення.
 
Як телебачення прийшло до цифри
 
Аби зрозуміти, чому телебачення прийшло до цифри, трохи заглибимось у його історію.
 
Протягом другої половини ХІХ ст. було зроблено низку важливих відкриттів. Розвиваючи теорію електромагнітного поля Максвела, Генріх Герц наприкінці 1880-х років відкрив існування електромагнітних хвиль і першим створив вібратор-генератор та резонатор, які згодом лягли в основу приладів, розроблених Олександром Поповим, Гульєльмо Марконі та Олівером Лоджем – основоположниками радіо. Приблизно в цей же час американець сербського походження Нікола Тесла сконструював резонансний трансформатор (він давав високочастотні коливання, потрібні для передавання радіосигналу), а також винайшов щоглову антену, якою скористалися інші винахідники радіо. Вже через рік англійський вчений Олівер Лодж продемонстрував першу радіотелеграфію – з лабораторії в сусідньому корпусі було відправлено сигнал азбуки Морзе, який зафіксували апаратом із відстані 40 м. Невдовзі росіянин Олександр Поповсуттєво модифікував приймач Лоджа, приєднавши до нього самописну котушку й отримавши пристрій «грозоприймач» (вважається безпосереднім попередником радіо). Ідея, що називається, була у повітрі – в той самий час італійській маркіз Гульєльмо Марконі, використавши винаходи Герца і Попова, сконструював власний передавач і надіслав сигнал зі свого саду на відстань 3 км, а наступного року передав на цю ж відстань першу радіограму. Того ж таки 1895 року брати Жан та Огюст Люм’єри презентували перші короткометражні сінема – статичні картинки зарухалися.
 
Отже, на кінець ХІХ ст. радіосигнал уже передавали ефіром, а статичні картинки змусили «рухатися» – залишилося це поєднати. Про можливість передавати зображення на відстань почали говорити (хай лише теоретично) ще в 1870-х роках. Та реалізувалися ці ідеї тільки 50 роками пізніше. Тим не менш, у 1878–1880 роках низка вчених (росіянин Порфірій Бахметьєв, португалець Адріану ді Пайва, англійці Джон Перрі і Вільям Ейртон та американець Джордж Кері) незалежно одне від одного висунули один із засадничих принципів телебачення – вони здогадалися розкласти зображення на окремі елементи, аби послідовно передати їх (щоправда, за допомогою механічних пристроїв).
 
Скориставшись цією ідеєю, росіянин Борис Розінг1907 року запатентував (а 1911-го продемонстрував) телевізійне зображення на скляному екрані електронно-променевої трубки, яка стала основою подальших телевізорів. Але спочатку розвиток пішов іншим шляхом: протягом 20-х років у промислово розвинених країнах активно експериментували з побудовою оптико-механічного телебачення. Так, в Англії й Америці було побудовано передавачі з дисками, які винайшов і запатентував німець Пауль Ніпков ще 1884 року. Тоді ж, 1925 року, Лев Термен на з’їзді російських фізиків виступив із доповіддю про «дальнобачення» і продемонстрував зображення руки в русі (де-факто винахід Термена став першою камерою спостереження). Перша ж в СРСР демонстрація рухомих зображень на ширшу аудиторію відбулася 1927 року. В цей же рік розпочалося оптико-механічне мовлення в Америці, 1928-го – в Англії, 1929-го – в Німеччині. А 1930 року в СРСР було створено першу лабораторію телебачення, яка почала розробляти передавач і приймач. Ця система давала зображення із розширенням 30 на 40 точок. Більш-менш регулярне мовлення оптико-механічого телебачення тут почалося 1931-го і тривало до 1940–1941 років.
 
Схема роботи механічного телебачення
 
Отже, перші механічні телевізори були своєрідною приставкою до радіо і принцип їх роботи полягав у тому, що передавачі і приймачі містили перфорований диск Ніпкова – з отворами, розташованими по спіралі. Від їх кількості залежала чіткість зображення. Диск обертався синхронно з диском передавача, а електричні сигнали, що надходили, забезпечували більшу чи меншу яскравість лампи. Звук у такій системі передавався окремим каналом. 1932 року на ленінградському заводі «Комінтерн» почали випускати перші телевізори марки «Б2» з розміром екрану 3х4 см – до того приймачі виготовляли радіоаматори.
 
Механічний телеприймач
 
Утім, механічне телебачення мало одну суттєву ваду – площа диска і кількість отворів на ньому була обмежена, а зменшення діаметра отвору призводило до того, що крізь нього проходило менше світла від лампи і, як наслідок, погіршувалась якість зображення. Альтернативою механічному телебаченню було телебачення на основі електронно-променевої трубки, яку запатентував Борис Розінг (утім, вчений не зміг завершити дослідження –1933 року він помер у засланні). Першим на цій ниві досягнув успіху український вчений Борис Грабовський, який ще у 2-й половині 20-х років здійснив телевізійне передавання. Але тоді його винахід не оцінили – тодішнє механічне телебачення могло транслюватися на середніх хвилях у досить вузькій смузі (до 10 кГц), дальність поширення яких – 800-1000 км. Електронне ж телебачення вимагало переміщення в УКХ-діапазон, що потребувало встановлення величезної кількості передавачів і антен, чого на той час СРСР не міг собі дозволити. Тож реалізація електронного телебачення відклалася майже на десятиліття: у 30-х роках в США Володимир Зворикін (учень Бориса Розінга) створив низку електронно-променевих трубок, зокрема іконоскоп та кінескоп (для передавання та приймання). А вже 1938 року в Москві і Ленінграді запрацювали перші дослідницькі телецентри, які передавали зображення в 343 і 240 ліній відповідно, а 1940 року було встановлено стандарт у 441 рядок.
 
Під час Другої світової війни телемовлення не велося, а телецентр у Києві було зруйновано. Пізніше стандарт розкладення зображення було змінено на 625 рядки.

 

 ЕЛТ-ТВ

Регулярне мовлення в СРСР розпочалося 1949 року зі введенням у Москві Московського телецентру; в Києві ж воно почалося через три роки, коли було збудовано вежу і телецентр на Хрещатику.

1969 року в УРСР почалося мовлення в кольоровому форматі

 
 
Планування розподілу частот
 
Після Другої світової електронне телебачення стрімко розвивалося у всьому світі – почали з’являтися нові передавальні центри й нові програми. Проте кожна країна обирала свій стандарт передавання зображення: у США використовували 525 рядки, в Англії – 405, у Франції – 819. Крім того, кожна з країн використовувала різні діапазони і різну ширину телеканалу: у США ширина становила 6 МГц, в Західній Європі – 7, в СРСР – 8. Західна Європа для перших телеканалів використовувала діапазон 87,5–100 МГц, СРСР – 66–73 МГц (його й донині використовує НТКУ). У зв’язку з цим назрівало кілька проблем: небажані впливи у зонах із різними параметрами передавання; налаштованість перших приймачів та передавальних станцій на конкретну частоту і неможливість їх переналаштування. Усе це вимагало чіткого планування.
 
На той час досвід міжнародного регулювання (та й чималенький) уже був: перші спроби встановити єдині правила були ще 1865 року – тоді було підписано Міжнародну конвенцію з телеграфії й утворено Міжнародний телеграфний союз. Через 40 років, 1906-го, в Берліні було підписано Міжнародну конвенцію з радіотелеграфії, а в 20-х роках утворено два Міжнародних консультативних комітети – із телефонії та радіозв’язку,котрі мали розробляти міжнародні стандарти. Тоді ж вирішили розподілити смуги частот між різноманітними службами радіозв’язку – фіксованого, морського, повітряного, радіомовного, аматорського й експериментального. Згодом Міжнародний телеграфний союз об’єднав попередні ухвали в Міжнародну конвенцію електрозв’язку, а сам союз з того часу називається Міжнародний союз електрозв’язку. Після Другої світової війни він став спеціальною установою ООН зі штаб-квартирою в Женеві.
 
1952 року в Стокгольмі відбулася Перша Європейська конференція, що мала розробити частотні плани для радіо- та телемовлення у спеціально виділених смугах – 87,5–100 МГц та 41–216 МГц відповідно. Як уже зазначалося, єдині правила були потрібні, аби унеможливити конфліктні ситуації. За наслідками конференції для СРСР було затверджено стандарт у 625 рядків із шириною каналу 8 МГц. Так, було розроблено план для перших трьох телеканалів (I – 48,5–56,5 МГц; II – 58–66 МГц; III – 76–84 МГц). Пізніше до нього було додано ще два канали (IV – 84–92 МГц; V – 92–100 МГц), а згодом ще 7 каналів у нині актуальному діапазоні 174–230 МГц (про цей діапазон  – нижче). Міжнародний консультативний комітет із радіозв’язку вирішив врахувати цей досвід СРСР у плануванні, аби розподілити частоти в Європі (згодом ці пропозиції лягли в основу Стокгольмської угоди 1961 року – на їх основі за Європою затверджувався традиційний для неї стандарт ширини телеканалу 7 МГц).
 
Тим часом запитів до комітету більшало, а частот у діапазоні особливо високих частот залишалося все менше і менше. Ситуацію змінив прогрес, який дозволив використовувати надвисокі частоти (НВЧ) діапазону 470–960 МГц. Тому одразу після Стокгольма-52 почали розробляти плани НВЧ; це ускладнювалося, зокрема, тим, що названі частоти дозволялося використовувати й іншим службам. Тож Друга Європейська конференція (Стокгольм-1961) мала на меті скоригувати плани попередньої і запровадити плани для НВЧ-діапазону. Окрім спільного для більшості країн стандарту 625 рядків, оновленим планом передбачалися й альтернативні – 405, 819. Угода поширювалася на територію Європи та півночі Африки і визначала 5 телевізійних діапазонів: 41–68 МГц (I), 87,5–100 МГц (II), 162 –230 МГц (III), 470–582 МГц (IV) та 582–960 МГц (V). Решту Африканського континенту було охоплено планом «Женева-1989», який доповнював попередні угоди. Таким чином постала передумова для утворення Регіону 1, про який говорять у зв’язку зі впровадженням цифрового телебачення(детальніше про це – нижче).
 
Стокгольм 61

Женева 89

 
Тільки для «чайників». Хвилі та їх поширення
 
Якщо ви добре уявляєте принцип поширення хвиль, можете переходити до наступного розділу :).
 
Хвиля – це коливання частинок, приміром, води. Якщо кинути камінь у воду, то частинки води в місці падіння каменя стиснуться й витиснуть сусідні частинки, котрі знайдуть собі вихід у вигляді кільцевидного горбочка. Далі постане другий горбочок, а між ними утвориться впадина. Це називається коливанням. Головні характеристики хвилі – довжина, амплітуда, період і частота. Довжина хвилі – це відстань між її гребенями, амплітуда – це сила хвилі (на графіку найбільша сила хвилі відповідає моменту, коли музикант б’є по тарілці – це максимально високі точки графіка). Період – це час, за який здійснюється повне коливання, частота – це кількість повних коливань у секунду, вона вимірюється в герцах.
 
 
 
Для телебачення і радіомовлення використовують групи суміжних частот. Такі групи частот називають діапазоном частот. У широкому розумінні телевізійні частоти діляться на 5 діапазонів, про які зазначено в угоді «Стокгольм-61». Для радіомовлення використовуються такі діапазони хвиль: довгі хвилі (діапазон 150–450 кГц), середні хвилі (500–1600 кГц), короткі хвилі (3–30 МГц) і ультракороткі хвилі(30–300 МГц). У вузькому розумінні діапазон частот – це кількість суміжних частот, необхідних для трансляції одного телевізійного аналогового сигналу. В сучасному телебаченні використовується діапазон частот 7–8 МГц, його ще називають телевізійним каналом.
 
Людина сприймає хвилі звукового діапазону 20 Гц–20 кГц, які класифікуються як низькі. Швидкість хвилі не означає, що через 1 сек. вона опиниться на відстані 340 м – це лише швидкість її поширення. Зазвичай спокійну розмову ми не почуємо вже за кілька десятків метрів. Щоби передати ці хвилі на відстань, їх потрібно модулювати. Існує два види модуляції. Перший вид – амплітудна, де амплітуда низької частоти «накладається» на високочастотні коливання. Така модуляція використовується для мовлення на довгих, середніх і коротких хвилях. Промодульована електромагнітна хвиля потрапляє на антену передавача і поширюється в ефірі. Слухач отримує сигнал на свою антену, в якій викликаються модульовані високочастотні коливання електричного струму. Приймач виділяє з них звукову частоту, і ми отримуємо звук. Другий вид – частотна модуляція, використовується для ультракоротких хвиль. Така модуляція змінює частоту, а амплітуда залишається стабільною. Використовується вона в телебаченні і радіо, що ведуть мовлення на ультракоротких (FM) хвилях. Це обумовлено властивостями останніх.
 

 

 
Кожен вид хвиль має особливості поширення у просторі. Земна атмосфера має три шари – тропосфера (закінчується на висоті 10–12 км), стратосфера (закінчується на висоті близько 50 км) та іоносфера(між 50 та 400 км від землі). Остання здатна поглинати радіохвилі і змінювати їх шлях.
 

 
Антени випромінюють хвилі двох типів – поверхові та просторові. Перші поширюються вздовж поверхні землі, другі – спрямовані під різними кутами до землі. Довгі хвилі найкраще поширюються вздовж поверхні, огинаючи її. Що далі поширюється хвиля, то більше вона згасає і на відстані 1,5–2 тис. км передачі ДХ вже не спіймаєш. Середні хвилі слабші за довгі – відстань їх поширення 800–1000 км, проте вони мають цікаву особливість – увечері і вночі нижній шар іоносфери відбиває СХ, що дозволяє приймати їх на більших відстанях. Подібна ситуація і з поширенням коротких хвиль, відрізняється лише «зона мовчання» (відстань від кінцевої точки поширення сигналу поверховими хвилями і точкою, де починається приймання відбитих хвиль): короткі хвилі при поверховому випроміненні поширюються на декілька десятків кілометрів, адже земля активно поглинає їх енергію, зате просторові хвилі можуть сприйматися на досить великих відстанях.
 
Ультракороткі хвилі за своїми властивостями близькі до світлових і є прямими хвилями. При поверховому поширенні їх дальність становить близько 100–200 км (залежно від потужності передавача). УК хвилі дуже залежать від характеру місцевості – густі ліси, пагорби, гори є серйозними перешкодами для них (у цьому легко пересвідчитись, спостерігаючи за поведінкою мобілки). Утім, при проходженні крізь іонізовані зони (іоносфера, гроза) УК хвилі зазнають найменших втрат, тому вони так широко використовуються для супутникового та інших видів зв’язку.
 

 

 

Поширення сигналу і радіорелейка
Телебачення використовує ультракороткі частоти, дальність яких при поверховому поширенні не є великою. Аби телевізійний сигнал поширився якнайдалі, можна збільшити потужність передавача, підвищити висоту головної антени і влаштувати мережу ретрансляторів. Збудувати високу вежу – задоволення не з дешевих (як нині, так і півстоліття тому), тож не дивно, що високі вежі будувалися тільки у столицях та обласних центрах. Збільшення потужності передавача також не є панацеєю, бо, по-перше, залежність не є пропорційною, а, по-друге, це шкодить навколишньому середовищу, в т. ч. людині. Єдиним доступним виходом свого часу стала побудова системи радіорелейного зв’язку, яка полягає в утворенні ланцюжка приймально-передавальних радіостанцій. Приймально-передавальні антени розташовуються в середньому на відстані 40–60 км одна від одної і вузьким пучком приймають, посилюють і передають сигнал далі. Аби збільшити радіус, їх ставлять на щоглах висотою від 70 м і вище. Якщо рельєф дозволяє підняти антену на більшу висоту, відстань між релейними станціями може збільшуватися до декількох сот метрів. Між магістральними релейними станціями сигнал може передаватися не лише повітрям, але й за допомогою коаксіального чи оптоволоконного кабелю. Ще один варіант – використання супутника, на який подається вузькоспрямований промінь із головного передавача, а з нього, у свою чергу, сигнал, широким конусом спрямований назад на землю – таким чином покривається значна територія. Всі ці види ретрансляції, вочевидь, використовуватимуться цифровим телебаченням.
 
Сьогодні системою радіорелейного зв’язку володіє Концерн РРТ (Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення України).
 

 
Цифра: «Женева-2006»
 
Як ми бачимо, появі цифри передувало століття створення й розвитку телебачення і його програмного наповнення. Телерадіомовлення поступово переходило на цифрові технології – збереження й обробки інформації, запису, створення спецефектів, обробка потокового відео. Проте, зважаючи на якість передавальних пристроїв і вплив атмосферних шумів та шумів, пов’язаних із активністю людини, глядач не завжди міг отримати картинку належної якості. Розуміючи це, фахівці знайшли вихід, який було оформлено у вигляді міжнародної угоди «Женева-2006» (додаткові рекомендації до якої було ухвалено «Женевою-2007»).
 
Отже, «Женева-2006» – це міжнародна угода, що закріплює план, за яким будується мережа цифрового телебачення у Регіоні 1.
 
Регіон 1
 
Відповідно до цього плану, в ІІІ (174–230 МГц) та IV-V (470–862 МГц) телевізійному діапазонах цифрове мовлення запроваджується до 2015 року (для окремих країн строк подовжено до 2020 року). Угода передбачає Цифровий план у зазначених діапазонах, а також Аналоговий план, який по суті є змінами до «Стокгольма-61». Цифровий план містить присвоєння і виділення для цифрового телебачення (DVB-T) і цифрового радіо (T-DAB).
 
Виділення – це запис у плані про цифрові зони-чарунки, прив’язані до географічних координат, у межах яких буде здійснюватися цифрове мовлення на тому чи іншому цифровому каналі. При цьому розташування і характеристики передавачів залишаються невідомими.
Присвоєння
 – це запис у плані, який позначає конкретний передавач, із конкретними характеристиками (потужність випромінювання, висота антени, поляризація тощо), із фіксованим місцем розташування, якому присвоюється певний частотний канал.
 
Зони – виділення
 
Про кожне присвоєння повідомляється Бюро радіозв’язку із зазначенням його характеристик, а також (за наявності) із записами про існуючі аналогові присвоєння на даній частоті. Якщо немає застережень, присвоєння заноситься в Міжнародний регістр частот.
 
Слід зазначити, що ст. 8 Женевської угоди зобов’язує учасників виконувати її умови, якщо це стосується відносин між учасниками цієї угоди, і не зобов’язує робити це з іншими країнами – не членами угоди. Для України, яка межує із іншими учасниками угоди, це положення означає, що вона має забезпечити роботу цифрового мовлення в такий спосіб, щоб не заважати іншим учасникам угоди, інакше ми матимемо клопіт у вигляді міжнародного арбітражу чи Міжнародного суду. «Женева-2006» набула чинності 17 червня 2007 року, встановивши для всіх країн перехідний період до 17 червня 2015 року (окрім низки країн, яким термін подовжено на 5 років). Після цієї дати всі записи щодо аналогових присвоєнь у Міжнародному реєстрі частот анулюються.
 
Відповідно до Женевської угоди, кожну країну-учасницю поділено на синхронні зони-виділення – Україну було розбито на 81 зону.
ВРІЗ: 81 зона
 
Синхронні зони
 
 
Як ми говорили, хвиля, що випромінюється антеною передавача, має властивість згасати, тому що далі від антени передавача, то гірше отримується сигнал. Цифрове мовлення побудоване на принципі передавання даних, тобто сигнал містить біти інформації – нулики чи одинички.
 
Відомо: якщо не докачати файл із інтернету, відкрити його буде щонайменше складно, а то і просто неможливо – адже програма чи операційна система не отримує всі необхідні дані для його обробки. Подібна ситуація і з цифровим відео – якщо ми маємо «битий» відеофайл, ми або побачимо неповну картинку, або не побачимо її зовсім – це т. зв. ефект зависання картинки.
 

 
А тепер перенесемо це в ефір – аби глядач міг бачити телепрограму в цифрі так, як він бачить її зараз у кабелі чи ловить з ефіру, він має отримати всі нулики й одинички, що надсилаються антеною з передавача. Якщо глядач перебуває в зоні прямої видимості антени – проблем немає, він отримує сигнал. Проте зі збільшенням відстані сигнал слабшає, картинка «зависає» і скрипить, а потім і зовсім зникає.
 
Така ситуація спостерігалася під час проведення цифрового експерименту в Києві. Автор, маючи TV-тюнер для ПК, у різних точках міста перевіряв, як ловиться експериментальна цифра. Найкраще ловився пакет програм УЦТМ (Українська цифрова телемережа, потужність передавача 1 КВт), зокрема телеканал «24»; найгірше – пакет «Гамми» (передавач 0,2 КВт) – її програми вдалося спіймати лише один раз у районі Сирця.
 
Річ у тім, що цифрове мовлення, що впроваджувалося в Києві, є асинхронним. Аби збудувати зону, в котрій телесигнал сприймається однаково якісно, незалежно від відстані до передавача, необхідно побудувати синхронну зону.
 
Синхронна зона
 
Ідеальна синхронна зона складається з антени з передавачем та шести щогл на кутах умовного шестикутника. Для доставлення сигналу на щогли використовується або ефірна радіорелейна система (на малюнку – червоні позначки), або оптоволоконний кабель. Розмір такої зони становить у середньому 90–110 км. Але на відміну від теорії, в реальності форма і будова зон складніша, особливо в місцевостях зі складним рельєфом.
 
Синхронні зони на України
 
На схемі синхронні зони накладено на адміністративно-територіальний поділ України. Як бачимо, наявні кордони не співпадають із «кордонами» цифри – це, безперечно, створює проблеми для регіональних та місцевих мовників (про це – нижче). Кожна синхронна зона має свій особливий рельєф – вода, пагорби, долини і гори є перешкодою для поширення стабільного сигналу. Вихід із цієї ситуації полягає у збільшенні або потужності передавачів, або кількості «синхронізаторів» – антенно-щоглових систем. Експерт ДП УНІІРТ Дмитро Маковеєнко у своїй статті «Особливості частотно-територіального планування цифрового наземного телебачення в діапазоні частот 470–862 МГц» наводить дані розрахунку 17-ої зони (Київ і частина області). Розрахунок показав, що при встановленні малопотужних передавачів потрібно збудувати найбільшу кількість антенно-щоглових систем (близько 22), при встановленні потужних передавачів таких систем може бути дев’ять, проте не слід забувати, що потужні передавачі негативно впливають на людину і навколишній світ. Дмитро Маковеєнко пропонує використовувати оптимальну формулу – один передавач до 5 кВт і 8-12 передавачів меншої потужності по краях зони; це дозволить не зменшити шкоду і забезпечити нормальне покриття.
 
Як ми бачили на малюнку, наявна система антенно-щоглових систем не відповідає вимогам «Женеви». Аби система почала функціонувати, потрібно добудувати від 65 до… 450 веж. Від чого це залежить – піде мова нижче.
 
Розбудова національної мережі
 
Підписавши «Женеву-2006», Україна взяла на себе зобов’язання щодо впровадження цифри. Аби розпочати процес, необхідно було, перш за все, визначитися зі стандартом кодування – як ми говорили, після певних вагань Нацрада зупинилася на MPEG-4. По-друге, необхідно, аби Кабінет Міністрів ухвалив Державну програму переходу на цифрове телебачення, яка би передбачала весь комплекс заходів щодо розробки і встановлення систем. По-третє, необхідно розпочати пропагандистську кампанію серед населення, у якій доступно пояснити, чому держава змушена витратити декілька мільярдів для переходу на цифру і чому користувачеві, який звик дивитися безкоштовне ефірне телебачення (або кабельне – за 20 грн. на місяць), окрім податків доведеться витратити щонайменше 250 гривень на сет-топ-бокс чи TV-тюнер (моя модель – AVER A828 MPEG-2 гібридний – коштувала 600 грн.), а може і купити новий телевізор. По-четверте, треба оперативно, ще до побудови всіх 81 зони, внести зміни (тобто ухвалити нову редакцію) закону про телебачення і радіомовлення і розробити необхідні підзаконні акти. І нарешті – необхідно забезпечити стабільне щорічне фінансування з державного бюджету на побудову такої мережі. Це в ідеалі – на практиці виходить не так красиво.
 
Так, 30 листопада 2006 року розпорядженням Кабінету Міністрів №592-р було ухвалено Концепцію Державної програми впровадження цифрового мовлення. Цим розпорядженням Мінтрансзв’язку разом із Нацрадою мали у чотиримісячний термін (тобто до 30 березня 2007 року) подати Кабміну проект Держпрограми. Як бачимо, минуло більше року, а її й досі не схвалено. А тим часом у другому абзаці концепції чітко вказано: «Після закінчення перехідного періоду більшість діючих телерадіопередавачів повинна буде припинити свою роботу, а на частині території України, де не буде створено інфраструктури цифрового телерадіомовлення, програми державного (громадського) телерадіомовлення не розповсюджуватимуться взагалі».
 
Крім того, в концепції написано: якщо держава не користується певним радіочастотним ресурсом, вона не може резервувати його для себе на майбутнє. Ба більше – зволікання з виконанням регіонального плану цифрового телерадіомовлення може поставити Україну в нерівноправне становище з іншими країнами у використанні каналів мовлення у прикордонних координаційних зонах та призвести до втрати частини національного радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення.
 
У цій же концепції згадується і про забезпечення державної підтримки населення під час впровадження цифрового телерадіомовлення та внесення відповідних змін до законодавства. І тут маються на увазі не лише гроші, але й та сама кампанія-роз’яснення. Нещодавно «ТК» писала про американський досвід: із січня всі сім’ї у Сполучених Штатах за першою вимогою можуть отримати купон на 40 доларів у рамках програми субсидіювання купівлі цифрових приставок, яка має допомогти мільйонам американців, що користуються аналоговим телебаченням, безболісно перейти на приймання цифрового ТБ. І якщо такій технологічно розвиненій країні, як США, доводиться впроваджувати подібну програму, це означає якщо не спротив, то щонайменше інертність населення у переході на цифру. Втім, у США програма переходу закінчується 2009 року – в Україні часу трохи більше (2015 рік). Але розслаблятися не можна – реально в нас є 1,5–3,5 роки до того часу, коли наші західні (а потім і східні) кордони виявляться оточеними цифрою. Річ у тім, що об’єднана Європа взяла курс на 2012 рік, адже деякі країни (такі як Швеція чи Нідерланди) вже кілька років ведуть мовлення виключно в цифрі. Наш східний сусід також не пасе задніх і робить активні рухи для забезпечення цифри на своїх західних кордонах. Якщо Україна не ворушитиметься з побудовою цифрової мережі, населенню прикордонних зон буде непереливки. У зв’язку з цим варто проаналізувати, наскільки адекватно поводились державні органи протягом 2006-го – травня 2008 років.
 
Цифровий експеримент
 
У кінці 2005 року Нацрада оголосила конкурс на експериментальне цифрове мовлення на 41-му, 43, 51 та 64 телеканалах у м. Києві. (На жаль, ані умов конкурсу, ані повідомлення про його оголошення автор на сайті Нацради не знайшов.) 29 березня 2006-го було оголошено 5 переможців, котрі тепер могли взяти участь у роботі «експериментальної багатоканальної ефірної телемережі для розповсюдження телепрограм у стандарті DVB-T на територію м. Києва»:
– ДП «Ера Продакшн», на 41-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 1,3 кВт;
– ТОВ «ТРК “Експрес-Інформ”», на 43-му ТВК у м. Києві, передавач – 0,5 кВт;
– ЗАТ «Українська цифрова телемережа» та ТОВ «ТРК “ЕТЕР”», на 51-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 0,5 кВт;
– ТОВ «Гамма-Консалтинг», на 64-му ТВК у м. Києві, потужність передавача 0,2 кВт.
При цьому п’ятий переможець – ТОВ «ТРК “Етер”» – відмовився від своєї перемоги.
 
(Тут варто звернути увагу на термінологічну плутанину. Йшлося про те, що переможці отримували «право користування» названими телеканалами, «призначеними для створення експериментальної багатоканальної ефірної телемережі для розповсюдження телепрограм у стандарті DVB-T на територію м. Києва». У цьому формулюванні поєднуються терміни з різних редакцій закону про ТБ і РМ, одна з яких на той час ще не було ухвалена. Так, стара редакція (ст. 14) передбачала видачу ліцензій «на право користування каналами мовлення», у новій же (ст. 32) ідеться вже про ліцензію «на мовлення», або (для т. зв. провайдерів багатоканальної мережі) ліцензію провайдера програмної послуги. Водночас, стара редакція (до 01.12.2006) не містила поняття «багатоканальна мережа».)
 
За результатами конкурсу кожна з названих компаній отримала право транслювати чотири цифрові телепрограми. 18 квітня 2006 року Нацрада видала переможцям ліцензії, причому у зв’язку з відмовою ТОВ «ТРК “Етер”» ліцензію на право користування 51-м телеканаломотримало ЗАТ «Українська цифрова телемережа» (воно мало ретранслювати КДТРК, ТОНІС, «1+1» та «Гравіс»). На 41-му телеканалі ДП «Ера Продакшн» мало ретранслювати телеканали «Ера»/Перший національний, К1, «Київ» та К2. На 43-му – ТОВ «ТРК “Експрес-Інформ”» мало ретранслювати 5 канал, «7», MTV Ukraine та «Мегаспор». Зрештою, право користуватися 64-м ТВК отримало ТОВ «Гамма-Консалтинг», що мало ретранслювати телеканали ICTV, Новий та М1. Операторами телекомунікацій виступили ті ж самі компанії, крім випадку із «Ера Продакшн» – тут ця функція покладалася на КРТПЦ. У всіх рішеннях про видачу ліцензій є примітка: кількість та перелік програм може змінюватися згідно з рішенням Національної ради. При цьому термін дії ліцензії – до 20 квітня 2016 року (до цієї дати ми ще повернемося).
 
Користуючись своїм ТV-тюнером, автор вирішив перевірити, як ведеться мовлення і яка якість сигналу. З-поміж усіх названих телеканалів тюнер нормально сприймав лише половину, найгірше було з «Гаммою». Крім того, впала в око кількість телеканалів – подекуди вона змінилася у порівнянні з умовами ліцензії, до того ж з’явилося цифрове ефірне радіо. (Скажімо, на 41-мутелеканаліз’явилися «Інтер», «Ентер» та радіо «Ера», на 43-му – «Кіно», OTV, НТН та «РТР Планета» – за відсутності «7» та MTV Ukraine; на 51-му –телеканал «Культура», КРТ, «24» та 1–3 програми українського радіо. Водночас, знайти рішення, які би змінювали пакети програм, не вдалося. Тож можна припустити, що йдеться про порушення умов ліцензії. Тим більше, що деякі документи опосередковано підтверджують це. Так, у рішенні Нацради №472 від 25 квітня 2007 року (протокол №16) про переоформлення ліцензії на мовлення ЗАТ«Українська цифрова телемережа» у зв’язку зі зміною власників та юридичної адреси міститься той самий перелік цифрових програм, що ретранслюються УЦТМ: 1-й цифровий канал – КДТРК; 2-й – «ТОНІС»; 3-й – «1+1»; 4-й – «Гравіс».) Особливість рішення у тому, що в ньому виявляються інші цікаві подробиці, зокрема, інформація про розміщення та потужність передавача – по вул. Дорогожицькій, 10 (Київський телецентр, а простіше кажучи – Київська телевежа) та територіальну категорію мовлення – місцеве (цифрове місцеве мовлення).
 
На початку грудня 2007 року Нацрада (рішення №1711) завершує експеримент зі впровадження цифрового телебачення на названих телеканалах. Зрозуміло, було вирішено врахувати його результати при поетапному переході на цифрові стандарти, а також запропонувати власникам ліцензій (тобто «Ері Продакшн», ТРК «Експрес-Інформ», «Українській цифровій телемережі», та «Гаммі-Консалтинг») висловити пропозиції щодо подальшої розбудови цифрового багатоканального мовлення у м. Києві.
 
Цифрові проекти Нацради: метаморфози
 
Крім експерименту з цифрою, Нацрада протягом останніх двох років провадила й іншу активність. У жовтні 2007 року було ухвалено зміни до Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору України. Цим документом Нацрада визначила стандарти, за якими планувалося будувати мультиплекси:
– 3 канали – стандарт DVB-T (кодування MPEG-2);
– 2 канали – стандарт DVB-T (кодування MPEG-4);
– 1 канал – стандарт DVB-Н;
– 2 канали – стандарт НDТV.
 
Крім того, було визначено сім етапів переходу на цифрове мовлення. По-перше, до кінця 2007 року Нацрада мала визначити умови, порядок та специфіку проведення конкурсів на право отримання ліцензії провайдера програмної послуги, розробити та затвердити План позонового переходу на цифрове телебачення, розподілити програми у мультиплекси та замовити і прорахувати частотні присвоєння для 12-ої, 51, 52 ,70 та 74 цифрових зон (частина Чернігівської, Сумської та Одеської областей); до квітня 2008 року забезпечити ці зони на 80-90% перетворювачами цифрового сигналу, а з квітня – перевести їх на цифрове мовлення. Подальші етапи передбачали проведення аналогічних процедур для інших зон та прорахування частот для телебачення високої чіткості та DVB-Н. Останній, сьомий етап передбачав повний перехід на цифрове мовлення до грудня 2012 року. Місцевими мовниками Нацрада планувала зайнятися після впровадження ІІ етапу (у 2008 році). Крім того, було передбачено можливість перерозподілу частотного ресурсу та вивільнення 4-го і 5-го ТВК (ІІ діапазон) для потреб радіомовлення.
 
Згодом було ухвалено План переходу на цифрове мовлення (рішення №1670 від 21 листопада 2007 року, протокол №44). Документ майже повторював попередній, але додатково ввів поняття мультиплексів (МХ-1 – МХ-5), розподіл каналів до яких мав відбутися у грудні 2007 року; крім того, передбачалося створення експериментальної мережі DVB-H у м. Києві. Власне розподіл перших чотирьох мультиплексів відбувся 5 грудня 2007 року рішенням №1713 (протокол №47). До перших трьох у стандарті DVB-T (MPEG-2) потрапили всі загальнонаціональні канали та майбутній канал суспільного мовлення, окрім телеканалу «Ера», який потрапив до МХ-4 (у стандарті DVB-T/MPEG-4). До МХ-4 потрапив також телеканал НБМ (один із власників 5-го каналу). В той же день, рішеннями №№1712, 1714–1716 було оголошено конкурс на вакантні місця в мультиплексі МХ-4. Слід зауважити, що в умовах конкурсу на МХ-4 було вперше зазначено перелік частот, які складають це покриття.
 
За тиждень, 12 грудня, рішенням №1784 (протокол №48) Нацрада створила (на папері, звісно) експериментальну цифрову багатоканальну телемережу у стандарті DVB-H із використанням 49-го ТВК у м. Києві і фактично оголосила конкурс на розробку цієї мережі.
 
16 січня 2008 року вона відхилила пропонований Мінтрансом проект постанови Кабміну «Про затвердження Державної цільової програми впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні». Аргументом Нацради було те, що вона вже погодила свою Держпрограму впровадження цифри в Україні з Держкомтелерадіо та Нацкомісією з питань регулювання зв’язку України. (Щоправда, вже 6 лютого рішенням №142 вона ухвалила діаметрально протилежне рішення – схвалила названий проект постанови з урахуванням проекту розпорядження Кабміну «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2006 р. №592-р»). Але повернімося до 16 січня – цей день був багатий на цифрові рішення. Окрім непогодження пропозиції Кабміну, Нацрада (рішенням №4, протокол №1) видала ТОВ «ТРК “Етер”» ліцензію провайдера програмної послуги на експериментальну цифрову багатоканальну телемережу у стандарті DVB-H із використанням 49-го ТВК у м. Києві (ресурс – три цифрові канали, розташування головної станції – вул. Райдужна, 27. Перше цікаве співпадіння – за цією адресою міститься офіс кабельного провайдера «Воля-кабель», друге – відсутність у реєстрі, викладеному на сайті НКРЗ, цього суб’єкта як провайдера телекомунікацій; навіть подейкують, що він ліцензії таки не має:)). Крім того, ліцензії цифрового провайдера було видано «Українській цифровій телемережі» (рішення №5) – із 10-канальним ресурсом та територією розташування (прийому), що охоплює всі зони покриття цифровим сигналом території України (йдеться про 4-й мультиплекс – МХ-4). Рішенням №6 УЦТМ переоформили ліцензію на мовлення у зв’язку зі зміною власника (були: ТОВ «Сідіан», Київ; ТОВ «Капіталінвест», Київ; стали: ТОВ «Сідіан», Київ; ТОВ «Капіталінвест», Київ; ТОВ «Центральноєвропейські медіаініціативи», Київ), а за місяць УЦТМ відмовилась від 51-го ТВК – і Національна рада анулювала ліцензію НР №0350-м від 20.04.2006. Виникає питання: хто здійснює ретрансляцію програм на частоті 714 МГц (51-й ТВК) сьогодні?
 
На відміну від УЦТМ, ТОВ «Гамма-Консалтинг» вирішило освоювати Київ. Так, рішенням №633 від 2 квітня 2008 року (протокол №13) «Гамма» отримала додатковий передавач 0,4 КВт для «створення синхронної мережі» (ще раніше «Гамма» переоформлювала ліцензію зі зміною передавача 0,2 КВт на 1,5 КВт). Рішенням №885 від 13 травня 2008 року (протокол №17) було переоформлено ліцензію в частині ретрансляції 2-ої цифрової програми (ЦП) (була: ретрансляція програм ТОВ «Міжнародна комерційна ТРК» (ICTV), м. Київ; стала: ретрансляція програм ТОВ «Телеканал-100», м. Київ). Щоправда, і тут виникає питання – Женева не передбачає місцевого синхронного мовлення, тому дуже хотілось би поцікавитися, чим керується, окрім свого плану, Нацрада при ухваленні таких рішень…
 
Розподіл каналів по мультиплексах
 
Довкола мультиплексів із самого початку була дивна атмосфера. Спочатку Нацрада вирішила віддати 3 мультиплекси під формат MPEG-2, два – під MPEG-4, один – під DVB-H і два під HDTV. 4 лютого 2008 року Господарський суд Київської області у справі №А19/046-08 ухвалив зупинити рішення Нацради №1714 та №1715 від 05.12.2007 «Про оголошення конкурсу на отримання ліцензії на мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення цифрової багатоканальної телемережі МХ-4» до набрання законної сили рішенням суду по цій справі. Ініціатором позову була безіменна фірма з Київської області. Конкурс було розблоковано лише 12 березня.
 
Потім Нацрада ухвалила кардинальне рішення і 23 квітня 2008 року шокувала всіх новиною: рішенням №852 (протокол №16) МХ-1–МХ-5 будуть у кодуванні MPEG-4, причому перший мультиплекс буде кодованим, МХ-6 кодуватиметься стандартом DVB-Н, два канали (МХ-7 та МХ-8) підуть у стандарті НDТV, а МХ-5 буде віддано під місцеве мовлення.
 
Отже, на сьогодні мультиплекси розподілилися так:
 
МХ-1 виставлено на конкурс для кодованих каналів.
 
МХ-2 та МХ-3буде зайнято НТКУ (Перший національний), ТРК «Студія “1+1”» у формі ТОВ («1+1»), АТЗТ «УНТК» («Інтер»), ТОВ «МК ТРК “ІСТV”», ТОВ «ТРК “Експрес-Інформ”» (5канал), ЗАТ «Новий канал» («Н»), ЗАТ «ММЦ-СТБ» («С»), ЗАТ «ТРК “Україна”» («ТРК Україна»), ТОВ «ТС “Служба Інформації”» (НТН), ЗАТ «ТК “ТЕТ”» (ТЕТ), ВАТ «ТК “ТОНІС”» («Т»), ТОВ «ТРО “Мульті Медіа Сервіс”» («Мегаспорт»), ЗАТ «ТелеОдин» (М1), ТОВ «ТРК “НБМ”» («5»), ТОВ «ТРК “Ера”» («Ера»), Канал суспільного мовлення та два резерви.
 
– МХ-4 зайняли переможці конкурсу 2 квітня 2008 року: ТОВ «Векта-плюс» («Класика»), ТОВ «Мирей» («Котигорошко»), ТОВ «Ді.Ком» («Мандрівник»), ТОВ «Лайкс» («К»), ТОВ «Інтер-Ківар» («Штепсель»), ЗАТ «Телеодин» («М2»), ТОВ «Емпаєр Бізнес Брокерс –Україна» («5:0»), ТОВ «Футурама» («Берегиня»), ТОВ «Дотюей» («Цукор»), ТОВ «УНІАН ТБ» («УНІАН ТБ»). Тут із-поміж відомих лише дві назви – УНІАН і М-2, до них ще повернемося.
 
Хочеться також згадати, що Національна рада вказала кабельникам на те, що ефірні цифрові телеканали мають входити до універсальної програмної послуги. Тож той, хто виграв МХ-4, вбив двох зайців одразу – з одного боку, він потрапив у ще нерозвинений ефір, але з іншого – потрапив і до кабелю, а це вже гарантована аудиторія.
 
Що каже закон
 
Вище описане – реальна ситуація довкола телевізійної цифри. Тепер звернімося до її законодавчого регулювання. В законі про телебачення і радіомовлення цифра згадується не надто часто – це зрозуміло, адже на момент його створення ще не було ухвалено «Женеву-2006», тож осіб, які розробляли закон і водночас зналися на цифрі, було небагато.
 
Ухвалена 2006 року нова редакція закону визначає, що цифрове мовлення з використанням радіочастотного ресурсу України ліцензується як багатоканальне мовлення (зауваги стосовно вживання цього терміну див. нижче). Законом передбачено два види ліцензування – конкурсне і реєстраційне. Виключно через конкурс ліцензується ефірне мовлення та багатоканальне мовлення з використанням радіочастотного ресурсу. Без конкурсів видаються ліцензії на супутникове, кабельне і проводове мовлення (т. зв. радіоточка), а також ліцензія на мовлення на одному з каналів нової цифрової багатоканальної телемережі для мовників, які на момент впровадження багатоканальної мережі мають ліцензію на аналогове мовлення.
 
Далі закон передбачає таку процедуру створення багатоканальної мережі з використанням радіочастотного ресурсу України:
– Нацраді слід затвердити План розвитку національного телерадіоінформаційного простору (про який ми згадували), який є нормативно-правовим документом (ст. 21);
– на основі цього плану Нацрада приймає рішення створити багатоканальну телемережу і звертається до органів радіочастотного планування з поданням про розробку висновків щодо електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення в порядку;
– після надання цих висновків рішенням Нацради оголошується відповідний конкурс (конкурси) на отримання ліцензії (ліцензій) на мовлення;
– повідомлення про проведення конкурсу публікується у ЗМІ (їх перелік визначається Нацрадою) не пізніш як за 60 днів до закінчення терміну подавання заяв;
– після закінчення прийому заяв Нацрада протягом місяця (або не більше 60 днів – різні положення ст. 25 вказують різні строки) приймає рішення і через 5 днів протокольного оформлення повідомляє заявників;
– далі вона видає ліцензію, в котрій зазначаються загальні характеристики й оператор телекомунікацій. До ліцензії додається програмна концепція, в котрій визначається перелік програм, які надаються у фіксованому пакеті, у тому числі власні програми ліцензіата та програми інших телерадіоорганізацій, умови розповсюдження (відкриті/ кодовані) та програмні концепції мовлення за кожною із власних програм ліцензіата.
 
Будь-яка багатоканальна мережа, як комплекс обладнання (кабельна, супутникова чи ефірно-цифрова) створюється, реєструється, обслуговується і захищається відповідно до вимог Закону України «Про телекомунікації».
 
Право на розповсюдження телерадіопрограм у багатоканальних телемережах мають виключно (ст. 39 закону про телебачення і радіомовлення) телерадіоорганізації, що отримали ліцензії на мовлення з використанням ресурсу багатоканальної телемережі, або суб’єкти господарювання, яким Національна рада видала ліцензію провайдера програмної послуги. Аби мовити/ використовувати багатоканальну мережу, обидва суб’єкти мають укласти угоду з оператором багатоканальної телемережі.
 
До речі про провайдера. За законом, його ліцензують за реєстраційним принципом – достатньо подання заяви. За результатами розгляду заяв Нацрада приймає рішення видати ліцензію провайдера програмної послуги та затвердити пакет (пакети) програм універсальної програмної послуги в населеному пункті (населених пунктах) та/або на території (територіях), де передбачається надання програмної послуги. Надання програмної послуги абоненту здійснюється на підставі угоди між абонентом і ліцензіатом, у якій зазначається тип наданого пакета програм (пакет універсальної програмної послуги, стандартний пакет або індивідуальний пакет на замовлення); перелік телерадіопрограм, які провайдер зобов’язується надавати абоненту; й абонентна плата за пакет і/або плата за надання окремих телерадіопрограм.
 
Неузгодженості закону
 
Проблема закону, як ми бачимо, полягає в тому, що цифра в ньому посідає другорядне місце. Це призвело до кількох неузгодженостей. По-перше, спостерігається термінологічна плутанина. Вище ми говорили про поняття «багатоканальне мовлення». Визначення у тексті закону відсутнє, тож спробуймо вивести його із понять «мовлення» та «багатоканальна телемережа», присутніх у законі.
 
Під багатоканальною телемережеюзакон розуміє телекомунікаційну мережу загального користування, призначену для передавання більш ніж одної телерадіопрограми (маються на увазі «кнопки» – «1+1», Новий канал), а також надання інших телекомунікаційних і мультимедійних послуг. Під мовленням закон розуміє «створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм з використанням технічних засобів телекомунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах».
 
Отже, виходячи з логіки закону, багатоканальне мовлення – це одночасне створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження кількох програм, пакетів програм через телекомунікаційну мережу загального користування. Таке визначення, можливо, і передає суть явища, яке дозволяє кільком ТРО мовити через одну одиницю мережі (кабель, діапазон частот) і завдяки якому глядач, підключаючись до кабелю або налаштовуючись на одну частоту, бачить не один, а декілька телеканалів, проте абсолютно не підходить до ліцензування. У законі варто вживати поняття мовлення в багатоканальній мережі, тим паче що зустрічається й інше пов’язане поняття – канал мовлення багатоканальної телемережі, під яким якраз і розуміють частину ресурсу багатоканальної телемережі, що забезпечує трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми. Для себе ми зрозуміємо, що багатоканальне мовлення – це насправді мовлення в багатоканальній мережі.
 
Утім, це не єдина проблема. Значно серйознішою хибою є підхід до ліцензування цифрового мовлення, яке де-факто ототожнюється з кабельним і супутниковим, що в корені неправильно.
 
Для початку розгляньмо основні відмінності:
 
 
Кабельне
Супутникове
Аналогове ефірне
Цифрове ефірне
Обмежений ресурс
ні
ні
так
так
Ліцензія конкурсна
ні
ні
так
так
Ліцензія
реєстраційна
так
так
ні
ні
Наявність оператора
так
так
так
так
Наявність
провайдера
так
так
ні
ні
 
Перше, що відрізняє цифру від кабельного і супутникового телебачення – це використання обмеженого радіочастотного ресурсу, який є власністю народу, а тому має розподілятися на конкурсних засадах. Те, що радіочастотний ресурс перерозподіляється і здатен вмістити більше телеканалів, ніж це можна було б зробити зараз, не дозволяє роздавати частоти будь-кому. Друга відмінність – наявність провайдера. У випадку кабельного мовлення провайдер сам обирає програми, пакетує і пропонує споживачеві; супутник – аналогічно.
 
У випадку із цифрою ми маємо жорстку мережу синхронних зон, в які вміщається від 8-ми до 13 мультиплексів. До кожного мультиплексу потрапляють телекомпанії, які отримують ліцензію на конкурсних засадах; причому Нацрада визначає і мультиплекс, і місце телекомпанії в ньому, тобто вона сама пакетує програми. Яка ж тоді функція провайдера?
 
За законом про телекомунікації, оператор телекомунікацій – це суб’єкт господарювання, який має право здійснювати діяльність у сфері телекомунікацій із правом на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж; а провайдер телекомунікацій – це суб’єкт господарювання, який має право здійснювати діяльності у сфері телекомунікацій без права на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв’язку.
 
Якщо перекласти людською мовою, перший займається «залізом» – прокладає кабелі, розбудовує мережі, встановлює передавачі тощо. Провайдер же формує пакети, укладає угоди з телерадіокомпаніями, з абонентом, бере гроші (і з тих, і з тих) і забезпечує передавання пакетів програм по мережах провайдера.
 
Для цифри потрібен оператор, адже необхідно забезпечити передавання сигналу, мультиплексування і передавання в ефір, синхронізацію і т. д. А якщо Нацрада сама пакетує програми і «укладає угоди» з ТРО (видає їм ліцензію), абсолютно не зрозуміло, чим має займатися провайдер… Згадується фраза зі старого кінофільму, де актор Філіпов, граючи чиновника, говорив: «Наша організація є важливою ланкою між вищою та нижчою інстанцією».
 
Таким чином, законотворці, серед яких була і Нацрада, ввівши провайдера програмної послуги, залишили шпаринку в законі, яка дозволила деяким компаніям без конкурсу заволодіти національним ресурсом.
 
Щоб не видатися голослівним, пропоную подумати, чому ЗАТ «УЦТМ» за місяць до начебто оголошеного конкурсу реєструється як суб’єкт інформаційної діяльності (рішення №761 від 30.11.2005, протокол №42). Суб’єктами реєструються, нагадаю, ТРО, продакшн-студії і провайдери програмної послуги.
 
Радіочастотні негаразди
 
Серед вад технології цифрового телебачення слід назвати вразливість. Як уже говорилося, перешкоди на шляху аналогового сигналу просто роблять картинку нечіткою; тимчасом як для поширення цифрового сигналу важливо забезпечити доставку майже всіх бітів інформації. Якщо ж на одні частоті зустрінуться аналоговий і цифровий сигнали, вони заважатимуть одне одному, причому аналог заважатиме цифрі більше. Саме тому «Женева-2006» вимагає від нас вимкнути аналог до 2015 року – аби наш аналоговий сигнал не заважав цифровим сигналам сусідів на прикордонних зонах. Утім, це ще не вся проблема – є ще й зайнятість частот.
 
Постановою Кабміну від 9.06.2006 №815 було затверджено План радіочастотного ресурсу України. Цей документ містить перелік частот і служб, що їх використовують, та строки використання. Згадаємо, що «Женева» передбачає для цифрового телебачення три діапазони – ІІІ на 174–230 МГц та IV-V на 470–862 МГц. Погляньмо у План і з’ясуймо, чим зайняті ці діапазони нині:
 
Частота(и)
Служба
Термін дії
525 МГц
725 МГц
825 МГц
 
Аналоговий УКХ радіо-телефонний зв’язок (радіозв’язок фіксованої, рухомої, сухопутної та морської
радіослужб)
525 МГц
725 МГц
Радіозв’язок у системі охоронних і пожежних систем
775 МГц
Радіозв’язок передавання даних (радіозв’язок фіксованої, рухомої сухопутної та морської радіослужб)
1 січня 2009 р.
525 МГц
830,67-834,97 МГц
Цифровий стільниковий радіозв’язок
D-AMPS
1 січня 2013 р.
Видача нових ліцензій користування радіочастотним ресурсом припиняється у зв’язку зі впровадженням цифрового телевізійного мовлення
824,07–831,63 МГц
831,63–832,81 МГц
Цифровий стільниковий радіозв’язок
CDMA-800
1 січня2016 р.
840,45-842,97 МГц
1 січня 2013 р.
174–230 МГц
Аналогове телевізійне мовлення
1 січня 2016 р.
Присвоєння радіочастот засобам аналогового телевізійного мовлення з потужністю випромінювання понад 100 Вт припиняється з 1 червня 2006 року. Присвоєння радіочастот засобам аналогового телевізійного мовлення з потужністю випромінювання до 100 Вт припиняється з 1 січня 2007 року.
470–862 МГц
– « »–
174,4–174,6 МГц
174,9–175,1 МГц
Радіомікрофони (передавання звуку)
500 МГц
700 МГц
Радіолокаційне зондування ґрунту
(малопотужні радіозастосування)
100–399.975 МГц
20–645 МГц
100–400 МГц
УКХ-зв’язок
(морський, рухомий, повітряний)
100–219 МГц
220–335,4 МГц
400–1433 МГц
Радіолокація
100–399,9 МГц
Радіонавігація
100–2672 МГц
Повітряна радіонавігація
52–645 МГц
Радіорелейний зв’язок
476–525 МГц
576–626 МГц
Тропосферний зв’язок
1,5–1000 МГц
Спеціальна радіотехнологія
 
Як бачимо, на частотах сидить багато користувачів. Звісно, вони не використовують ці частоти на всій території України, але тим не менш вони діють і при впровадженні цифри, щонайменше, доведеться узгоджувати з усіма сторонами використання ресурсу, а у випадку конфлікту – проводити конверсію частот (перенесення служб), як це наразі роблять для GSM і CDMA-зв’язку.
 
Чи не зникне місцеве телебачення?
 
Ситуація з місцевим мовленням, напевно, найпроблемніша в цифрі, і пов’язано це з угодою «Женева-2007». Річ у тім, що в Європі немає такої кількості ефірних місцевих мовників, як у нас. Місцеве мовлення у Європі розвивалося в кабелі, тож вони вже перейшли чи переходять на цифрове мовлення в DVB-C. Україна в цьому плані унікальна, і чимало місцевих мовників у нас перебувають в ефірі, а отже, відповідно до закону, мають право на мовлення у цифрі.
 
Якщо йдеться про регіональне мовлення, то проблема частково вирішується на рівні цифрових зон, оскільки чи не в кожній області є кілька «зайвих» покриттів, які можна залучити. Проте залишається проблема місцевого мовлення – міста, району. Їх можна або перевести їх в кабель (якщо це дозволяють ресурси), або використовувати малопотужні (декілька Ватт) передавачі, розташовані за принципом «Телесела». Такий метод дозволяє побудувати 1-2 передавачі без системи синхронної зони. При такій малій потужності передавача зона покриття складатиме декілька кілометрів, чого цілком достатньо, щоби покрити невеликий населений пункт. Щоправда, для міст виникає проблема сегментної синхронізації, адже в місті сигнал потрапляє в поле великої кількості металевих сіток, які є в кожному багатоповерховому бетонному будинку; ці сітки відбивають сигнал, і в результаті приймач отримує надлишкові дані. Утім, технічно цю проблемо вирішити можна, були б ресурси.
 
Та в будь-якім разі реалізація того чи іншого методу має передбачатися державною програмою, якої, нагадаю, досі немає.

 
 Телесело

 зони Київської області

 
Як мало би бути
 
Проблему цифри можна розкласти на декілька складових. Перша – це абсолютне нерозуміння чиновниками і громадськістю, що таке цифрове мовлення і з чим його їдять. Нинішній цифровий безлад – приклад того, як НЕ треба робити. Спочатку проводять експерименти, конкурси, а потім, коли час підганятиме, збудують «як-небудь» 81 зону, і це як-небудь уже реалізується на практиці. А тим часом упровадження цифри – це зміна поколінь технологій, зміна якості і кількості послуг і, зрештою, зміна можливостей. І що ретельніше буде закладено фундамент, то впевненіше ми почуватимемося у майбутньому.
 
Тож перш ніж заходитися впроваджувати цифру, необхідно було терміново внести зміни до закону про телебачення і радіомовлення – виправити глосарій, зокрема вилучити поняття «багатоканальне мовлення», «телевізійний ринок», «провайдер програмної послуги» для цифрового мовлення та ін. Варто було би також прописати особливості процедури переліцензування у зв’язку з переходом на цифру, визначення порядку користування мультиплексорами, заборону на володіння ними ТРО, порядок організації регіонального та місцевого мовлення, а також внести низку інших змін. Потім Кабмін (можливо, під куруванням одного із віце-прем’єрів), Мінтранс, Національна рада, Концерн РРТ, НКРЗ та інші уповноважені органи мали би виробити чітку покрокову програму переходу на цифру, у котрій було би написано, не як у нас «усе погано і яка важливо збудувати мережу», а що конкретно і в які строки має зробити кожен орган: УДЦР прорахував би частоти разом із УНДІРТ; Національна рада визначила би першочергову необхідність побудови синхронних зон та зон місцевого мовлення, визначилася б зі стандартом кодування, почала б розробляти положення про ліцензування; Концерн РРТ сформував би план зон на місцевості і визначив ділянки, які необхідно придбати для розміщення веж. Після цього було би закладено кошти до державного бюджету і почалась би розбудова синхронних зон… І лише в процесі можна було би починати перехід ТРО на цифру, визначення ТРО, які потрапляють у цифру на всіх рівнях – загальнодержавному, регіональному, місцевому.
 
Як ми бачимо, у нас усе догори дриґом: Нацрада вже проліцензувала половину мультиплексів, тимчасом як Держпрограми ще й близько немає. Формування зон взагалі залишається на рівні комедії: вартість однієї зони, за оцінками спеціалістів, складає не менше 38 млн грн., і навіть якщо ця сума завищена, виділених 2007 року Державним бюджетом (рядок Мінтрансу 3106130 «Розгортання зон синхронного наземного цифрового мовлення»)
10 мільйонів на розбудову 17-18 зон синхронної зони Київ-Житомир мало; тож як наслідок – синхронні зони створено, але без будівництва нових веж, що, власне, не відповідає передбаченому «Женевою».
 
Що можна вдіяти
 
Виправити ситуацію можна: слід прийняти державну програму і зупинити чиновницькі чвари. Утім, на цифру вже поклали око впливові особи, а відтак – без лобіювання вже не обійдеться. І це в кращому випадку. В гіршому можна говорити про нецільове використання грошей, махінації з процедурами закупівель, при купівлі-продажу землі тощо. На жаль, останній варіант є найбільш реальним, хоча б тому, що дельта цін складає «всього» 3 млрд. гривень (3,6 млрд за оцінками технарів, 6 – за оцінками Нацради).
 
А між тим, нагадаю, в України для впровадження цифри залишилося 1,5–3,5 роки, тож часу на постійні узгодження-переузгодження зі швидкістю равлика вже не залишилося.
 
В середу, 4 червня, стартувала робоча група при Комітеті Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, яка розроблятиме зміни до нового закону. Враховуючи, що в цій групі є бодай три людини, які розуміють, що таке цифра, можна сподіватися на більш-менш продуктивну роботу, проте робота групи і проходження законопроекту у парламенти, це таки дві великі різниці
 
P.S.Зважаючи на обсяг матеріалу, ми оминули увагою цифрове радіо та альтернативні системи – «Мітріс» і MMDS. Якщо система MMDS прийнята Європою і може використовуватися для доставки сигналу на регіональному або місцевому рівні, то «Мітріс» Європа не розуміє. Можливо, це пов’язано з тим, що система використовує частоти супутникового зв’язку 11,7–12,5 ГГц і навіть у частотному плані визначено, що її можна використовувати, тільки якщо вона не перешкоджає іншим системам.
 
Доля цифрового радіо також є не зовсім визначеною. Радіочастотний план передбачає перехід на цифрове радіо на довгих, середніх і коротких хвилях – DRM радіо. Женевський план передбачає використання T-DAB (цифрове ефірне радіо). Це можна реалізувати або разом із телебаченням, або спеціально виділити для цього ІІІ діапазон. У будь-якому разі питання наразі відкрите і, думаю, цьому варто присвятити окрему статтю, тим паче що конкурс на DRM-радіо, який проводила Нацрада в січні 2008 року, не відбувся і, здається, окрім холдингу, до якого входить радіо «Мелодія», ця тема мало кого цікавить.
 
Також хочеться висловити сподівання, що «Телекритика» чи хтось інший проведе розслідування щодо конкурсу на МХ-4 і його переможців, а також з’ясує, що ж це за ТРК «Етер», що розбудовує мобільне телебачення на Троєщині, розташована за одною адресою із «Воля-кабель» ….
 
Автор висловлює подяку експертам УНІДРТ Дмитру Маковеєнку та професору Олегу Гойфазену та Олександру Богданову (Концерн РРТ) за чіткі і зрозумілі пояснення щодо цифри ;).
 
У статті використано, зокрема, матеріали broadcasting.ru, wikipedia.org та матеріалів Одеської конференції (травень 2008).

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: