Власність на ЗМІ і їх приватизація в країнах Центральної і Східної Європи

Власність на ЗМІ і їх приватизація в країнах Центральної і Східної Європи

Питання власності на ЗМІ є одним із головних для свободи ЗМІ, а відповідні приватизаційні ініціативи – істотною гарантією від концентрації ЗМІ та способом забезпечення справжнього плюралізму ЗМІ, завдяки якому існує преса, в якій відображено різноманітні погляди, а не просто численні друковані органи інформації. Після розпаду СРСР питання приватизації привертає до себе значну увагу в країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), де нові медійні структури виявляють чіткі тенденції і моделі. Зміни в політичній системі викликали бурхливі трансформації в середовищі ЗМІ, хоч і не обов’язково такі, на які можна було очікувати. У більшості країни ЦСЄ зміни у структурі власності на ЗМІ не поширилися на законодавче регулювання у царині ЗМІ, а в регіоні здебільшого панує думка, що здобуту щойно свободу вираження поглядів не слід обмежувати путами медійного законодавства. Публічні дебати опиралися на тезу про цілкову непотрібність медійного законодавства та про доцільність регулювання ЗМІ політично й ідеологічно нейтральними ринковими силами.  Проте в багатьох випадках приватні медіа почали розглядати скоріше як знаряддя для здобуття політичної влади і впливу, ніж як форму життєздатного підприємництва. Процес реформування законодавства у царині ЗМІ виявився тривалим. У деяких країнах – наприклад, в Угорщині – відбувся процес «спонтанної приватизації», в межах якого редакції самі розпочали перемовини з іноземними інвесторами, аби здобути незалежність од колишнього партійно-державного апарату. Однак цей процес не був аж такий однозначний, адже йому бракувало прозорості і фінансовий виграш від нього дістався колишній комуністичній партії, яка в наступні роки почала вести «медійні війни». За останні два десятиліття статус свободи ЗМІ загалом виявився кращим у тих краях, де з приватизацією не барилися, і гіршим там, де її відкладали. Узагалі кажучи, приватні медіа розширили вибір, а подекуди й звільнили пресу від зовнішнього політичного впливу.

На відміну від телебачення й радіо, приватизація друкованих ЗМІ у більшості країн регіону пройшла скоро, й інвесторам дали змогу купувати існуючі видання. Проте, оскільки більшість ринків тут були, та й ще є доволі порівняно слабкими, брак системи державних дотацій для підтримки збиткових друкованих органів змусив чимало часописів, аби й далі виходити, шукати зв’язків із різними політичними і діловими елітами. Отже, попри загальну згоду з тим, що для свободи ЗМІ приватизація – це краще, ніж державна власність, питання оптимальних шляхів організації медіа, чекає на свою відповідь, а щоб її дати, треба розв’язати такі пов’язані з нею проблеми, як структура власності на ЗМІ, їхня прозорість, розповсюдження і професійність.

Україна є помітним винятком із загальної для регіону тенденції до приватизації, бо ж, на відміну від нього, приватизація друкованих ЗМІ в Україні відбувалася значно пізніше і на інший штиб. Натепер чимало міських і обласних видань ще й досі фінансуються державою, тож мають сильні політичні зв’язки. Приватизована ж періодика здебільшого перебуває у власності олігархів, що так само мають міцні політичні зв’язки, і їхній інтерес до органів масової інформації має скоріше політичний, а не економічний характер. А ще більш бентежить те, що закони, дотичні до власності на ЗМІ та доступу до інформації, не надто сприяють існуванню вільного і прозорого медійного середовища, тож власники можуть приховувати свої активи і від загалу, і від ЗМІ. Питання прозорої структури власності в ЗМІ дуже тривожить у багатьох країнах ЦСЄ. Деякі з них, як-от, наприклад, Болгарія, нещодавно ухвалили законодавство, що зобов’язує ЗМІ розкривати інформацію про своїх справжніх власників, проте становище в регіоні загалом ще не задовільне, і власники часто можуть обійти норми, що регламентують «перехресне володіння», і далі ховаючись за третіми особами чи офшорними компаніями.

Приватизація в державах ЦСЄ

У більшості країн регіону процес приватизації розпочався внаслідок їх унезалежнення 1991 року. У деяких, включно зі Словенією та Естонією, працівники органів масової інформації почали викуповувати акції своїх часописів і претендувати на спільну власність. Однак така форма власності довго не протрималася і в середині 1990-х розпочався процес ринкової концентрації, в перебігу якого місцеві суб’єкти господарської діяльності заходилися викуповувати акції в журналістів. Під кінець 1990-х років навіть у тих країнах, де був час, коли редакційні колективи самі володіли своїми виданнями, тенденції в сфері власності на ЗМІ не залишилися незмінними. Отож після короткого проміжного періоду спільної власності колишню державну власність просто замінила монополія медіа-магнатів. Загалом, ЗМІ скуповувалися іноземними медійними корпораціями, серед яких на ринку панували німецькі і шведські, проте в окремих випадках власниками виступили місцеві бізнесмени з помітними зв’язками в сфері політики.

     Очевидно, що стан свободи ЗМІ в тих країнах, в яких процеси приватизації завершилися рано, загалом є кращим. Проте, хоч приватні медіа часто дорівнюють до власне вільних, приватизація не конечно є попередньою умовою незалежності ЗМІ, а сама лишень чисельність органів масової інформації не завжди тотожна плюралізмові поглядів. На Балканах, приміром, приватизація ЗМІ часто була яскраво політичною. Панівна еліта, втративши змогу впливати на ЗМІ відкрито, могла й далі контролювати пресу з допомогою фінансових важелів, таких яких  оподаткування чи вибіркова реклама, а також з використанням такої переваги, як широко сформульовані норми закону про дифамацію, щоб змусити замовкнути критичні голоси. Отже, приватизація ЗМІ не є жодною гарантією автоматичного демонтажу існуючих у країні механізмів політичного впливу. Кращу гарантію справжнього плюралізму поглядів, висловлюваних у ЗМІ, дають такі умови, як прозорість, доступ до інформації та обмеження на частку власності і концентрації.

Таким чином, зміни у структурі власності на ЗМІ, що відбувалися в регіоні на початку 90-х років, були джерелом як тривоги, так і надії. Сподівання, буцім демократизації в медіа просторі вдасться досягти просто за рахунок зміни власності, було помилковим. Коли приватна власність на ЗМІ переходила від колективів працівників до місцевих підприємців, а там і до транснаціональних конгломератів, багато хто гадав, що от західні власники гарантуватимуть плюралізм в ЗМІ, бо ж самі політично незаангажовані і розглядають пресу регіону як комерційну інвестицію, а не політичну платформу чи пропагандистське знаряддя. Знані західні корпорації, як уважалося, не відчуватимуть тиску з боку внутрішніх політичних сил і, мабуть, зуміють защепити «західні» підходи до управління, плекати правдиві вартості журналістики й демократичну культуру ЗМІ, не забуваючи ділитися сучасними технологіями, фінансовими ресурсами та спеціальним досвідом. У багатьох країнах були переконані, що без іноземних інвестицій вітчизняні видання ніколи б спромоглися покращити свою поліграфію й модернізувати видавничий процес.

Немає сумніву, що визначальним чинником для забезпечення появи сприятливого для свободи ЗМІ середовища внаслідок приватизації було адекватне законодавство, тому-то оцінка правного контексту, в якому відбувається процес приватизації, є доконечним для визначення характеристик медійного середовища в регіоні. У більшості держав регіону законів, що спеціально спрямовані на сектор ЗМІ, немає, і загалом ЗМІ розглядають як і будь-яку іншу форму підприємництва, що, принаймні теоретично, мала б саморегулюватися під упливом ринкових сил. Наприклад, у Молдові Закон «Про пресу» 1994 р. не визначає поняття власника, оперуючи натомість такими, як «засновник» і «співзасновники» друкованих органів масової інформації, інакше кажучи, не торкається питань власності і концентрації ЗМІ. 

Процес приватизації в Молдові є доволі типовим для регіону, як і нещодавня контроверсійна фінансова участь держави в певних приватизованих виданнях. Розпочався процес приватизації в країні на початку 1990-х років поступовим зменшенням частки державної власності в друкованих органах. Деякі видання залишалися у власності держави ще до 2005 року, і, хоча не всі ті, що перебували під контролем держави, обов’язково були непохитними поборниками урядового курсу й придушувачами опонентів, деякі таки використовували свій вплив для проурядової пропаганди.

З огляду на суспільне невдоволення станом ЗМІ 2005 року розпочався процес перетворення решти державних друкованих органів на суспільні інститути. Два з найважливіших державних видань – «Незавісімая Молдова» і «Молдова Суверане» – було ліквідовано, а всіх журналістів, що працювали в них, офіційно звільнено. Однак обидва видання й далі виходили друком під тими ж назвами, і працювали в них ті ж журналісти, але тепер вже діяли в новій організаційно-правовій формі компаній з обмеженою відповідальністю (LLC). Зміна державної форми власності на публічну була, таким чином, суто номінальною. Крім того, не було надано хоч якоїсь інформації про те, як новостворені компанії з обмеженою відповідальністю набули права випускати часописи під тими ж назвами. Станом на 2007 рік держава не припиняла надавати пряму й непряму фінансову підтримку «Молдова Суверене» і «Незавісімой Молдовє» і обидва видання й далі висвітлювали діяльність держави на велику міру так само, як і раніше, слугуючи панівній партії за рупор.

Ба більше, держава надавала обом газетам фінансову допомогу. У грудні 2006 року уряд Молдови виділив «Молдова Суверене» 276800 лей (десь 17400 євро) і 81300 лей (5100 євро) «Нєзавісімой Молдовє» як «одноразову фінансову допомогу», ніби для погашення їхнього боргу перед «Загальній типогафії». Пізніш, у червні 2007 року, уряд виділив обом газетам разом ще 84000 лей. Ці кошти мали бути перераховані Бюро з міжетнічних відносин з метою забезпечити передплату видань для громадських організацій молдовської діаспори. Уряд і потому поводився так, аби надавати непрямі субсидії цим ніби ж приватним виданням, дискримінуючи інші приватні періодичні публікації. Така поведінка уряду також суперечила його ж зобов’язанням за Планом дій Молдова-ЄС, який передбачав, що «фінансова підтримка держави органам масової інформації має здійснюватися на підставі справедливого застосування до всіх ЗМІ однаково твердих і об’єктивних критеріїв.»

В Естонії процес приватизації державних ЗМІ відбувався самохіть і тривав аж до 1996 року, хоч незначна частка спеціалізованих і дитячих видань перебували під контролем держави ще до 1997 року. Утім, між приватизацією національних часописів та місцевих і регіональних була помітна відмінність. Оскільки керівництво регіональною пресою попервах було залишено місцевим органам влади, її приватизація здійснювалася на пізніших стадіях процесу і проходила не без проблем. Місцеві політики відверто втручалися в діяльність журналістів і самий процес приватизації, інколи призначаючи місцевих політичних функціонерів на посади головних редакторів.  Місцеві ЗМІ, загалом, більш вразливі до зовнішнього тиску з огляду на нестачу в них фінансової стабільності та непоодинокість тісних зв’язків з місцевими політиками та діловими колами і, отже, залежність від тих і других.

Монополізація

Сприятливе для свободи ЗМІ середовище має на увазі певний рівень медійного плюралізму, тобто  існування декількох медійних джерел, з яких громадяни можуть дізнаватися про новини. Під оцим оглядом монополії, хоч як вони сформовані – завдяки владі держави, партії чи ринку, є перешкодою на шляху до свободи ЗМІ. Гарантувати плюралістичність ЗМІ може лише плюралістичність власності.  Між власністю в ЗМІ і їхньою свободою є чіткий зв’язок, а різноманітність ЗМІ є передумовою свободи вираження поглядів. Проте це питання себе виявляє набагато прикметніше на загальнонаціональному, ніж на місцевому рівні, ринок на якому часто-густо не такий потужний, щоб забезпечити підставу для більш як одної газети чи мовника. У багатьох країнах місцеві часописи існують як мережа місцевих монополій, що з погляду плюралістичності ЗМІ може становити проблему, та інколи це єдиний спосіб забезпечити існування видань, що інакше б його, може, припинили.

Проблема приватних монополій залишається помітною у сфері власності на ЗМІ та стоїть на шляху до свободи ЗМІ. Справжньою проблемою є брак прозорості, бо ж і органи держави, і політично заанґажовані олігархи можуть використовувати підставних власників для прикриття свого медіа-бізнесу. Наприклад, в Україні довести по закону, що якийсь політик має істотну частку в якомусь засобі масової інформації, неможливо через вади законодавства про доступ до інформації. Проблеми законодавчого штибу сприяють монополізації, а виникають вони в регіоні регулярно. Тому-то реформа законодавства про доступ до інформації в Україні, як і в багатьох інших країнах, була б значним кроком уперед до забезпечення свободи вираження поглядів і плюралістичності преси.

На думку Деніса МаКвейла (Denis McQuail),  концентрація ЗМІ призводить до появи трьох різних проблем: з ціноутворенням і розповсюдженням (що монополізованіший ринок, то більші можливості власники мають для встановлення ціни), з конкурентами (які можуть бути змушені вийти з гри через зависокі виробничі витрати) і з якістю та розмаїттям продукції. Очевидним наслідком не обмеженої нічим власності на ЗМІ є, ймовірно, «ефект Берлусконі»,  коли якась особа чи партія створюють медійну імперію і користуються широчезним і неконтрольованим політичним впливом. Однією з найбільших небезпек для успішної приватизації в цім випадку є придбання преси інвесторами, яких аж ніяк не цікавить справді успішна робота медійного бізнесу, а приваблює змога поставити орган масової інформації на службу якимось іншим діловим інтересам або політичному піарові.

Словенський ринок друкованих ЗМІ посідає досить непересічне місце в регіоні, бо на ньому, на відміну від більшості інших, країна не зареєструвала значних іноземних інвестицій, і газети здебільшого поскуповували місцеві компанії під час приватизації 1990-х.  Словенія являє собою позитивний приклад системи, яка завдяки антикартельному і антимонопольному законодавству зуміла чогось таки досягти для забезпечення плюралістичного медійного середовища. Головним знаряддям боротьби з монополіями завжди виступає національна система регулювання в сфері ЗМІ, так само, як і законодавство, що захищає періодичні видання від компаній, які прагнуть монопольного становища. Одним із найчастіше вживаним засобом забезпечення умов для плюралістичних медіа завжди виступають норми закону, що забороняють концентрацію ЗМІ понад установлену межу, за якою для свободи конкуренції в певному секторі могла б виникати загроза, а також ті, спрямовані проти «перехресного» володіння ЗМІ, тобто ті, що забороняють одному власникові ЗМІ водночас володіти часткою в засобах масової інформації у більш, як одній національному секторі ЗМІ. У країнах ЦСЄ, може, найкращим прикладом дієвого втілення таких законів у життя є Словенія, Закон «Про засоби масової інформації» якої (1994 р.) прагне захистити ЗМІ від спроб концентрації і націоналізації власності, встановлюючи вимогу щодо розсіяння власності. До недавніх змін цей Закон таки добре убезпечував словенський медіа-ринок від монополізації, обмежуючи частку іноземних інвестицій в одній компаній щонайбільше 33 відсотками, так що жодному інвесторові не дозволялося володіти понад третиною будь-якої компанії.  Закон «Про засоби масової інформації» 2001 року також регулює питання плюралістичності і розмаїття ЗМІ, розглядаючи положення, спрямовані проти концентрації, в ширшому контексті захисту плюралізму і розмаїття медіа. Згідно з новим Законом, видавець щоденника, особа чи група пов’язаних осіб, які володіють часткою понад 20 % в капіталі чи активах такого видавця або ж понад 20 % голосів у його керівництві, не можуть бути власниками чи співзасновниками телевізійної чи радіомовної компанії не можуть брати участі в здійсненні радіомовлення і телебачення. Норми того ж закону мають і протилежну спрямованість: ТРО не може бути видавцем часопису.

У Молдові проблема медіа-власності почасти викликана браком прозорості. Широкий загал не має докладної інформації про власників медійних компаній, а брак достатнього законодавства про доступ до інформації дозволяє владним чинникам користуватися з наявних переваг і купувати друковані медіа через посередників. Як і в Україні, змоги отримати надійну інформацію щодо власників приватизованих друкованих видань немає, тимчасом як імена, зазначені в документах, виявляються номінальним прикриттям справжніх власників-олігархів.

Іноземні інвестиції

Як і в випадку монополізації, проблеми виникають і через появу іноземної власності з наступною настирливою комерціалізацією і «таблоїдизацією» ЗМІ, зокрема через які, мабуть, падає рівень професійності, що відзначають у деяких країнах. Згідно з даними Доповіді Європейської федерації журналістів (2003 р.), є «вагомі вказівки на те, що настирливий курс на комерціалізацію, яким рухаються, розплачуючись стандартами журналістики, загрожує плюралізмові і послаблює професійні та соціальні права журналістів.»  Хоч іноземні інвестиції, безперечно, сприяли поступові в царині ресурсів, проте вони не справили позитивного впливу на якість журналістики в цілому. Причиною для занепокоєння й те, що з огляду на недостатній тиск з боку правних норм, який би їх змушував до цього, медіа-групи з Західної Європи приділяють замало уваги питанням професійного навчання, оплати праці, статусу та незалежності журналістів, які на них працюють, водночас не визнаючи прав журналістських організацій та спілок.

    Іноземна власність може являти собою загрозу свободі вираження поглядів і засобів масової інформації, якщо вона просто замінює одну форму монополії (в більшості випадків, державну) іншою, а свідчення того, що свій настирливий курс на комерціалізацію іноземні інвестори впроваджували за рахунок журналістських стандартів, є дуже переконливі.  У Польщі, Угорщині і Чехії, наприклад, притік іноземного капіталу загрожує плюралізмові в ЗМІ, а домінування іноземних компаній заганяє демократичні медіа в глухий кут. Викликає стурбованість панування у регіоні ЦСЄ німецької пресової групи Вестдойче Альґемайне Цайтунґ (Westdeutsche Allgemeine Zeitung, WAZ), оскільки власність компанії в активах місцевих і загальнонаціональних ЗМІ в багатьох куточках регіону ставить кілька питань щодо існування конфлікту інтересів та плюралістичності. Великі медіа-компанії користуються й з того, що закони про трудові відносини, зокрема ті норми, що поширюються на працівників галузі ЗМІ, в регіоні загалом слабкі.

    У цілому, впливові своєму європейські медійні групи завдячують власності на регіональну пресу. Ключовою демократичною характеристикою місцевої і регіональної преси є те, що своїм корінням вона живиться з місцевого ґрунту і висвітлює події місцевого життя, а той факт, що володіють нею великі групи з іноземною власністю, означає, що найважніші інвестиційні і кадрові рішення ухвалюють їхні власники, мабуть, десь у іншій країні. Це послаблює довіру до цих ЗМІ і призводить до того, що комерційні міркування при цьому переважають над професійними і етичними. У деяких випадках іноземні інвестиції можуть впливати на фаховість і якість журналістики в відповідних органах масової інформації. Залежить це від того, чи дбають іноземні інвестори про те, щоб надати своєму національному персоналові доступ до спеціального досвіду шляхом організації навчальних програм. У цьому стосунку стан справ залежить від країни регіону і конкретного власника. Утім, внаслідок глобальної фінансової кризи існуючі навчальні програми суттєво скорочено з фінансових же міркувань і через брак політичного тиску для того, щоб вони таки розглядалися як пріоритет.

У країнах Центральної і Східної Європи наслідки іноземних інвестицій виявилися, мабуть, відчутнішими, скоріше тоді, коли йдеться про забезпечення фінансової стабільності і засоби для покращення матеріально-технічної бази медійного виробництва (включаючи передання ноу-гау), а не про плекання професійної журналістської культури, яка була здатна кинути виклик західним медіа. Деякі компанії були справді зацікавлені в освіті журналістів і утвердженні таких засадничих вартостей, як професійна порядність, об’єктивність, відділення фактів від суджень тощо, одна більшість із них ставилися до своєї господарської діяльності, як до «суто ділової». Так чи так, слід визнати, що ЗМІ, якими володіють іноземні інвестори, виявилися загалом стійкішими фінансово і, отже, краще пристосованими опиратися тискові місцевих політичних і бізнесових кіл.

Процес приватизації в Естонії починався з того, що журналісти викуповували акції і заявляли про права власності на своє видання. Процес помітної концентрації припав на 1995 рік, коли місцеві бізнесмени заходилися перекуповувати акції в журналістів. На 1997 рік у галузі друкованих ЗМІ вже домінувало п’ять великих медійних компаній. Однак процес цей не був прозорим, і навіть тепер немає закон не дає змоги визначити власників конгломератів. Перші значні іноземні інвестиції прийшли в Естонію 1998 року, коли дві скандинавські компанії – Боннієр і Шібстеад, придбали у власність регіональні щоденники. До недавнього часу ще зуміла протриматися лише одна регіональна щоденна газета – «АС Маалехт», яка мала форму акційного товариства, проте і її зрештою купив місцева багатопрофільна корпорація. Нині всіма друкованими ЗМІ володіють два конгломерати – Postimees Group і Ekspress Group.

Словенія, здається, має порівняно дієве законодавство про іноземні інвестиції в ЗМІ. Попри приватизацію, медійні компанії з погляду закону не вважаються в усьому тотожними іншим формам підприємництва, і на них поширюються особливі закони про власність. І хоч на ринку присутня іноземний капітал, іноземні інвестори обмежені в своїх діях, а місцеві власники й далі контролюють значні сектори цього ринку. Закон «Про засоби масової інформації» 1994 року забезпечує ефективне регулювання ЗМІ, не забороняючи іноземної власності, але тримаючи її під пильним оком регуляторів. Переконаність у тому, що приватні ЗМІ мають залишатися в руках словенських власників заради захисту «національних інтересів» і побоювання того, що іноземні власники могли б накидати свою політичну волю, лягло в основу обмежень щодо максимального розміру частки власності в засобах масової інформації.  Згідно з чинним законодавством частка іноземної власності в медійному підприємстві не може перевищувати 33 відсотків. Утім так політика призвела до зосередження власності на друковані ЗМІ в руках невеликого числа місцевих власників, які, може, й не позбавлені власних політичних планів.

Самоцензура

Загальною для регіону тенденцією є те, що журналісти приватних газет загалом мають вищу платню і більш задоволені умовами праці, ніж їхні колеги з націоналізованих періодичних видань. Відокремлення держави і сфери масової інформації, таким чином, вважається, має позитивні наслідки на рівень професійності журналістів. У перші роки незалежності, а ще й за умов здорового економічного клімату, самоцензура не вважалася якоюсь великою проблемою для журналістів приватних видань, бо конкуренція за роботу і рекламодавців була ще слабкою.

Та структура власності на ЗМІ, безперечно, відіграє вагому роль у визначенні професійності журналістів і їхніх умов праці, а самоцензура, скидається на те, сформувалась у тривожну тенденцію навіть у тих країнах, в яких преса вважається «вільною». Медійне середовище, в якому панує купка великих конгломератів, означає, що всі журналісти працюють як не на одну, то на другу організацію, що потенційно породжує проблему.

Домінування в секторі друкованих ЗМІ Естонії двох великих корпорацій непрямо спричиняє до самоцензури журналістів. На думку Еппа Лаука (Epp Lauk), професора журналістики Університету м. Ювєскюлє, існує негласний, неофіційний «чорний список» журналістів, і тих, кого було звільнено з роботи з «міркувань лояльності», можуть і взяти на роботу в іншому виданні, яким володіє та ж компанія. Знайти роботу через це – річ майже неможлива. У поєднанні з наслідками глобальної фінансової кризи та недоліків законодавства про захист журналістів (а, кажучи загалом, законодавства про працю в цілому), потужною спонукою до самоцензури є тиск, що змушує засвідчувати свою лояльність власникам ЗМІ. Це наводить на думку на те, що норми трудового права не достатньою мірою захищають журналістів від безцеремонного звільнення, і, хоч проблема слабких гарантій зайнятості не обмежується сектором ЗМІ, у слабкій економіці вона безперечно відбивається на професійному рівні журналістів і призводить до помітнішої самоцензури. Спеціального законодавства щодо преси не існує, і безпосередньо стосуються журналістів такі загальні закони, як, наприклад, про авторські права і про доступ до інформації. Хоч державна влада не має прямого зв’язку з власниками ЗМІ і жодна політична сила не чинить фінансового впливу на органи масової інформації, безсумнівно реальними явищами є особиста лояльність і непрямий політичний контроль.

У Молдові ж проблеми спричиняють скоріше не іноземні інвестори, а свої ж політичні партії. Правлячі партії мають змогу відкрито використовувати бюджетні кошти для купівлі ефірного часу і площ у пресі. Партії зазвичай віддають перевагу розміщенню реклами саме в державній періодиці, а не в приватних виданнях, бо там її вартість менша за ринкові ціни. В обмін на це державні часописи дотримують неписаного правила – не критикувати партії, які їм надають отаку фінансову підтримку. Отож, тимчасом як приватні видання опиняються в умовах нерівної конкуренції щодо реклами, журналісти, котрі працюють на загальнонаціональні газети, відчувають тиск і самі цензурують свої думки, аби залишатись «на плаву». Розв’язати цю проблему почасти допоміг би моніторинг з боку громадянського суспільства, належні механізми саморегулювання, заходи, що обстоюють чесну конкуренцію та постійне поліпшення законодавства про конкуренцію та державні закупівлі.

Рекомендації

Через невисокий рівень прозорості в Україні можна непокоїтися з приводу того, що приватизація – якщо вона відбудеться – провадитиметься при нинішній адміністрації корумповано. Наприклад, цінні активи можуть бути продані олігархам із добрими зв’язками по ціні, нижчій за ринкову, як це було тоді, коли Віктор Янукович обіймав посаду прем’єр-міністра 2004 року. Опір іноземним інвесторам, що існує в Україні, може також свідчити про небажання допустити на ринок зовнішніх (і не заангажованих політично) інвесторів. Чинні в державі законодавчі норми про доступ до інформації не надто сприяють успішному й прозорому процесові приватизації, адже реальні власники компаній часто залишаються невідомими, а легального способу їх встановити немає. Нині плюралістичність українських органів масової інформації вбачають у їхній кількості, а не в розмаїтті поглядів, які в них відображувано. І тут провідним чинником є брак прозорості в царині власності на ЗМІ.

На думку Пітера Байомі-Лазара (Peter Bajomi-Lazar), старшого науковоо працівника Департаменту політики і міжнародних відносин Оксфордського університету, «умовами доконечними є прозорість і гласність процесу приватизації, як і існування механізму суспільного контролю за ним.»  Попри те, що реальної альтернативи приватизації як способові зміцнити свободу ЗМІ в Україні немає, досвід інших країн регіону довів, що простий перехід прав власності аж ніяк не гарантує демократичнішої преси. Так само й самого існування антимонопольного та антикартельного законодавства чи законодавства, яке встановлює обмеження на частку власності, не досить, щоб гарантувати справжню плюралістичність ЗМІ: для справді незалежних висловлювань треба створити умови. Чи не найбільшою небезпекою приватизації в Україні, либонь, є можливість концентрації власності в виданнях у руках якогось медіамаґната – чи місцевого, чи чужинського, – що не залишить місця для плюралізму думок в ЗМІ. Мабуть, єдиний шлях, як од цього убезпечитися, лежить через прозору приватизацію при наявності механізмі суспільного контролю та достатнього законодавчого забезпечення свободи інформації.
Також треба організувати медійні кампанії, в рамках яких і громаді, і самим ЗМІ пояснювати, чому денаціоналізація преси є доконечна. Самий процес слід зробити прозорим і відкритим, забезпечити доступність відомостей про надходження, видатки і тираж видань, які підлягають приватизації.

Найближчим прикладом для порівняння з Україною, мабуть, є Молдова, оскільки процес приватизації в ній завершено відносно недавно. Там кілька державних ЗМІ, що перебували в руках держави, 2005 року пройшли непрозору приватизацію, внаслідок якої державні ресурси потрапили до приватних рук, а саме: до рук панівної партії. Таким чином, приватизація двох найбільших часописів виявилася суто номінальною, бо ж і колективи їхніх працівників, і приміщення, і їхня політична позиція не змінилися. Часткове розв’язання проблеми в Україні полягало б у тому, щоб питання власності на ЗМІ та причетності до неї держави бути включені до передвиборчих програм кандидатів від влади і від опозиції, були предметом постійного обговорення ЗМІ і громадянського суспільства як вирішальне питання, що впливає на свободу вираження поглядів у країні.
Позитивний вплив на свободу ЗМІ може мати й забезпечити успішність процесу приватизації в Україні, поряд із вільним доступом до інформації, і дієве законодавство, що регулює і обмежує концентрацію ЗМІ.

Не менш важним чинником забезпечення успішного процесу приватизації є гарантії існування незалежних джерел інформації про наклад і кількість читачів друкованих видань, а також незалежна система розповсюдження. До недавнього часу в Молдові, наприклад, держава зберігала монополію на систему розповсюдження преси (якою опікувалася державне підприємство «Молдовська пошта» – Posta Moldovei), керуючи й роботою кіосків і диктуючи ціни. У червні 2009 року було створено нову мережу розповсюдження – «АТ Мегапресс», що обіцяла це робити без дискримінації на будь-яких підставах, зокрема за ознаками партійної належності, мови чи країни походження. Можна було б стверджувати, що нинішня система фінансування органів масової інформації, що бере огляд на політичну лояльність, постала і далі існує через брак системи державних субсидій та високі податки на розповсюдження. Тож змінити становище здатне лише створення прозорої і політично нейтральної системи державних субсидій, проте в посткомуністичних державах на це не вистачає політичної волі.

Україні вкрай треба реорганізувати друковані ЗМІ так, щоб дати змогу фінансувати газети з приватних, а не державних джерел, заохочуючи журналістів вільно висвітлювати діяльність влади без, як слід очікувати, усякого упередження. Ось чому питання власності на ЗМІ мало б бути в Україні одним із головних.

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: