Висвітлення кримінальних процесів в ЗМІ


ВИСВІТЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

окремі дискусійні аспекти українського права та правозастосування в світлі конвенційних стандартів




Тетяна Шмарьова,
старший викладач факультету правничих наук НаУКМА,
адвокат адвокатського об’єднання “В. Тетерський і партнери”



Вікторія Добринська, студентка 4 р.н. факультету правничих наук НаУКМА,
юрист Інституту медіа права


Кожен журналіст, надаючи громадськості інформацію про хід розгляду кримінальних процесів, наражає себе на небезпеку натрапити на численне «юридичне підводне каміння», зумовлене не стільки особливостями (а в нашому випадку такі особливості часто проявляються у формі неврегульованості та нечіткості) законодавчих положень, скільки одвічним правилом: у справах, що стосуються конкуренції права на свободу висловлювання з іншими правами неможливо, і більше того, нелогічно давати єдиний алгоритм дії. Саме це становить одну із найбільш характерних рис сфери інформаційного права – її гнучкість.

Незважаючи на той факт, що в більшості випадків журналісти намагаються висвітлювати резонансні судові процеси, які викликають не просто зацікавлення публіки, а необхідність в отриманні нею такої інформації, це не має розглядатись як своєрідний бар’єр від відповідальності, як абсолютний привілей. Позаяк суспільна необхідність визначається не просто існуванням інтересу в отриманні інформації, але перш за все – пропорційністю між моїми правами як конкретної особи та інтересами суспільства загалом, тобто, тут мається на увазі так звана «концепція балансу».

Не можна сказати, що зазначена концепція – це винахід суто другої половини 20 століття в результаті розвитку конвенційної системи захисту [1], оскільки приклади її застосування можна знайти в перших рішеннях Верховного Суду США, і навіть в судових промовах дореволюційних адвокатів [2], однак безумовно, що чи не найбільшого свого розвитку вона дійсно досягла на сучасному етапі і саме в прецедентній практиці Європейського Суду з прав людини (далі – Суд).

Україна, ратифікувавши в 1997 році Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), тим самим визнала себе зобов’язаною дотримуватись конвенційних стандартів, і не лише в негативному значенні «невтручання», але й позитивному (як обов’язку створити необхідні умови для реального та ефективного здійснення і захисту прав, закріплених у Конвенції та протоколах до неї). На остаточне визначення питання щодо місця Конвенції в національній правовій системі стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» чітко закріплює: Конвенція та практика Суду застосовується національними судами як джерело права.

Втім, дослідження українського права та правозастосування виявляє наглядні приклади не лише неврегульованості відносин, тим самим ставлячи сторони в ситуацію невизначеності, але й відкритої суперечності із конвенційними стандартами.
Саме тому метою даної статті є огляд найбільш дискусійних та суперечливих моментів з обраної тематики, які виникали та продовжують виникають на практиці, та намагання вирішити їх, враховуючи при цьому правові позиції Суду.

* * *

Враховуючи вищезазначений підхід в контексті інформування журналістами про хід кримінальних процесів, найбільш характерні проблеми, які на разі постають на практиці, можна узагальнено виокремити в дві групи:
1. Питання, що стосуються належного здійснення кримінального судочинства, до якого, відповідно, входить дотримання стандартів справедливого розгляду справи неупередженим та об’єктивним судом і дотримання принципу презумпції невинуватості.
2. Питання, що стосуються захисту репутації та приватного життя особи, щодо якої розпочате кримінальне переслідування.

Якщо розглядати ці питання крізь призму положень Конвенції, то описати їх можна за наступною формулою (за критерієм закріплення цих прав у статтях Конвенції):
– стаття 10 vs. стаття 6;
– стаття 10 vs. стаття 8.

Тут і надалі важливо враховувати одне правило – Суд не надає апріорі переваги тому чи іншому зазначеному праву. З цього помилково вважати, що за всіх рівних умов право на свободу висловлювання важить менше, аніж, скажімо, право особи на справедливий судовий розгляд справи. Більше того, інколи справедливість розгляду справи судом може досягатись не інакше, як із залученням преси.


1. Право на справедливий судовий розгляд


В демократичному суспільстві суди мають бути відкритими для громадськості, оскільки це наріжний камінь ефективного здійснення правосуддя. Проте суди, які наділені владою тлумачити і застосовувати право, в силу численних факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру схильні перетворюватись від неупередженого арбітра, скерованого веліннями права, на зацікавлену сторону, і тоді вже ми матимемо справу із диктатом волі особи, хоч і не за формою, але за змістом. Тому контроль громадськості за порядком здійснення правосуддя має за першочергову мету уникати такої метаморфози.

Преса в цьому випадку відіграє важливу роль зв’язної ланки, позаяк не інакше, як через неї суспільство інформується про те, чи на належному рівні суди здійснюють свої функції. Однак, в системі зв’язку між соціумом і судами, опосередкованій пресою, криються декілька небезпек, зумовлені суб’єктивною зацікавленістю самих ЗМІ. Це або дозоване інформування (так звана, фільтрація інформації), або ж її викривлення. Та чи інша крайність – від процензованої інформації до опису журналістом «в найбільш детальних і яскравих барвах» – чинять руйнівний вплив на довіру до суду, його авторитету.

Гарантії справедливого судового розгляду, проте, не обмежуються вищезазначеними цілями, що становить так звану публічну її складову, оскільки не менше значення вони відіграють в індивідуальному (приватному) його вимірі – як захист конкретної особи від свавільного і несправедливого засудження.
Тобто, ідейна основа значущості такого права для конкретної особи полягає в тому, що вона не може зазнавати негативних і важливих для себе наслідків (а особливо в контексті вирішення питання про кримінальну відповідальність така значущість виражається у їх незворотності) на свавільній основі, тобто виходячи суто із диктату волі іншого. Натомість, цьому покликана протистояти незалежна та безстороння інстанція, до якої існує повага в суспільстві, і яка скеровується веліннями права, об’єктивними за своєю природою. Звісно, це можна розглядати суто як теоретичну та ілюзорну конструкцію, важко застосовну до реалій національного правозастосування, однак саме вона слугує, скажімо, практичним виявом задекларованого в статті 8 Конституції України принципу верховенства права.

В конвенційній системі захисту гарантії права на справедливий судовий розгляд інтегровані в положеннях §1 статті 6 Конвенції, зокрема: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».
Принагідно зазначити, що відповідно до прецедентної практики Суду, майже кожне слово цієї статті становить свою особливу конструкцію, яка, поєднуючись в цілісний механізм, покликана забезпечити ефективний захист одного із найбільш значущих прав особи.

Зміщуючи акценти розгляду питання про право на справедливий суд вже в площину суто інформаційного права, слід по-перше, визначитися із тим, де право на свободу висловлювання та право особи на справедливий судовий розгляд можуть між собою перетинатись.
Безумовно, це судові й досудові репортажі, будь-які інші форми інформування громадськості про судові процеси; це публікації, присвячені функціонуванню судової системи загалом та діяльності окремих суддів зокрема (як правило, цю тематику окреслюють як «критика суду та суддів»).

Друге. Слід також чітко визначити межі суб’єктного складу. Мається на увазі саме те, чи є стаття 6 Конвенції та інші відповідні конституційні і галузеві положення суто суддівськими статтями. А якщо відповідь на таке запитання буде ствердною, це дозволятиме говорити про те, що порушення права особи на справедливий судовий розгляд може виходити винятково від суду, а не від приватних суб’єктів, якими, наприклад, є ЗМІ.

Якщо можна повністю погодитись в тому, що процесуальні гарантії, закріплені в статті 6, в кримінальному процесі мають тлумачитись широко, тобто як такі, що поширюють свою дію не тільки не безпосередній судовий розгляд справи, але й на стадії досудового розслідування, то в тому, чи поширюється вона на суб’єктів приватного права, є проблеми.

Звісно, концепції балансу інтересів навряд чи відповідало б надто звужене розуміння права на справедливий судовий розгляд, оскільки особа фактично позбавляється можливостей ефективного його захисту. Особливо, якщо враховувати те, що сам по собі судовий процес цінності не становить, він – лише засіб уникнення негативних змін для особи; і рішення суду на користь підсудного – ніщо, якщо його не сприймає громадськість. Якщо ж громадськість за «сприяння» преси вже винесла остаточний вирок, і відтепер ставитиметься до особи як до винуватої (навіть якщо це йтиме в розріз із остаточним рішенням суду) виходить, захищалося ілюзорне право. В американській правовій системі з цього приводу повсякчас згадують справу доктора Сема Шеппарда (Dr. Sam Sheppard) – так зване cause celebre американської юриспруденції. І цілком зрозуміло, що найбільший свій вияв цей конфлікт має місце у тих правових системах, де діють суди присяжних.

Разом з тим, при вирішенні поставленого запитання слід перш за все виходити з того, що журналіст явно не причетний до процесу здійснення правосуддя (мається на увазі саме функціонально), і що публікація, якого б критичного тону вона не набувала, – це аж ніяк не рішення суду. І тільки в прив’язці до наявного судового процесу можна вести мову лише про певний негативний вплив поширеної інформації, оскільки суди не функціонують у вакуумі, хоч як би судді наполегливо не стверджували про те, що телевізорів вони не дивляться і газет не читають. Але по-перше, підсудний має переконати, що існує зв’язок виникнення упередженості у самого суду внаслідок поширення інформації журналістом, ґрунтувати це не лише на суб’єктивних міркуваннях (мовляв, бачив публікації, і думаю, що тепер суд до мене упереджено поставиться), але й на об’єктивних критеріях. По-друге, відповідальність ЗМІ в такому випадку виникатиме відповідно до інших правових механізмів, наприклад, дифамаційне право або втручання у приватність.

Таким чином, встановлення належного балансу між інтересами громадськості знати плюс кореспондуючим обов’язком журналіста надавати інформацію та правом особи на справедливий судовий розгляд спрямоване перш за все на те, аби особі попередньо не виносили вироку на шпальтах газет, оскільки це спричиняє негативні наслідки не лише для неї самої, але й підриває авторитет суду як такого, позаяк існує загроза фактичного невизнання рішення суду з боку громадськості.

Окрім того, основа ідеї дотримання журналістом гарантій права на справедливий судовий розгляд полягає ще й в тому, щоби ЗМІ не переконували і без того упереджену публіку в єдино правильній точці зору. Цілком можна погодитися із тим, що за своєю природою людська думка є досить упередженою, принаймні, спочатку і за відсутності інформації або її дозованого, фільтрованого подання. Тому коли ЗМІ непропорційно зміщують цю упередженість в сторону того, хто правий, а хто не правий у спорі, ось тут виникає небезпека суду на шпальтах газет. Від ЗМІ вимагається надання зваженої інформації, аби читачі самостійно мали змогу робити відповідні висновки.

І останнє. Якщо все вищезазначене можна окреслити суто як теоретичну дискусію, то питання в площині практиці полягає в тому, а які правові механізми можуть бути задіяні проти ЗМІ, якщо вони гіпотетично порушують гарантії права особи на справедливий судовий розгляд. Чи можуть до журналіста в такому випадку застосовуватись заходи цивільної/кримінальної/адміністративної відповідальності? В такому випадку слід звертатись до положень відповідних кодексів і визначати наявність складу правопорушення, але і розмежовувати їх від, скажімо, дифамації чи втручання у приватне життя. А такого складу не закріплено.
Натомість, якщо буде доведено, що мало місце порушення права особи на справедливий судовий розгляд, то як правило, це є підставою для перегляду рішення суду, що здійснюється у відповідній процесуальній формі. Але очевидно, що ЗМІ включатись у таку систему не можуть.

В такому випадку доречно згадати досвід країн прецедентного права (перш за все – США, Великобританія), де на суд покладається позитивний обов’язок убезпечити порушення справедливості процесу з боку ЗМІ, а саме – через застосування інституту судової заборони («injunction»), порушення якої призводить до відповідальності ЗМІ за неповагу до суду («contempt of court»). Причому, якщо суд не застосував ці механізми за наявності підстав, це може свідчити про те, що право особи на справедливий розгляд справи порушено вже не просто ЗМІ, але й самим судом. Відповідно до положень національного законодавства, у нас існують процесуальні можливості звертатись до схожих правових засобів захисту (як наприклад, судова заборона), однак, вони на разі залишаються досить не розробленими, а тому і малозастосовними.

Таким чином, хоча є достатні підстави говорити про те, що ЗМІ юридично не можна притягнути до відповідальності суто за порушення гарантій права на справедливий суд (при цьому, коли ми штучно виключаємо відповідальність за дифамацію, втручання у приватне життя чи неповагу до суду), однак журналісти не мають перебирати на себе функції судової інстанції, допомагаючи громадськості постановити особі «вирок» на шпальтах газет. Але це вже проблема іншого, етичного, характеру і в більшості своїй стосується питань якості журналістики.


2. Принцип презумпції невинуватості


На перший погляд, зміст цього правового принципу є достатньо зрозумілим і чітким: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Окрім того, серед принципів надання інформації через ЗМІ щодо здійснення кримінального судочинства, закріплених в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи (2003) 13, зазначено:
«Повага до принципу презумпції невинуватості є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Відповідно до цього, інформація стосовно судових процесів має передаватись або розповсюджуватись через засоби масової інформації таким чином, щоби це не порушувало презумпції невинуватості підозрюваного, обвинуваченого або підсудного».

З цього закономірно слідує дилема: чи означає це те, що ЗМІ зобов’язані дотримуватись принципу презумпції невинуватості і потенційно можуть його порушити?
На що серед кола юристів, які практикують в сфері інформаційного права, можна почути дві діаметрально протилежні позиції: одна з них полягає в тому, що оскільки презумпція невинуватості – це окремий прояв права на справедливий судовий розгляд, то і порушити її може кожен, тобто засоби масової інформації в тому числі.
Другий підхід ґрунтується на тому, що оскільки презумпція невинуватості є засадничим принципом саме кримінального процесу, який знаходить вияв через особливу систему відносин «особа – держава», то і порушити її можуть лише ті, хто цю державу репрезентує [3].

Безумовно, кожна із позицій має свою серйозну теоретичну основу, проте остаточної крапки не поставлено ані на законодавчому рівні, ані на практиці, хоча в свою чергу національні суди таки більш схильні виносити рішення про можливість порушення презумпції невинуватості з боку приватних суб’єктів (конкретніше – ЗМІ).
Цей спір також поглиблювався і фактичною відсутністю чітко висловленої позиції Суду (особливо, якщо досліджувати його практику до 9 квітня 2009 року). Він і справді неодноразово розглядав справи, які стосувались поширення інформації про підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, яка за своїм змістом могла тлумачитись як твердження про винуватість, зокрема: Allenet de Ribemont v. France, Daktaras v. Lithuania, Butkevičius v. Lithuania, Zollmann v. Switzerland (рішення про неприйнятність заяви), Ismoilov and others v. Russia, проте жодного разу Судом не було чітко визначено щось на кшталт: «преса може/не може порушити принцип презумпції невинуватості».

Характерною і визначальною рисою вищезазначених справ було те, що преса хоча і брала участь у поширенні інформації, проте первинно вона виходила саме від посадових осіб держави. Тобто, можна робити висновок про те, що ЗМІ виступали суто як опосередкований суб’єкт, як механізм, який використали для порушення. Проте, одна річ говорити, хто порушив презумпцію невинуватості, а інша – чому преса дозволяє використовувати себе як механізм для такого порушення, оскільки останнє зачіпає питання знову ж таки етичної сфери журналістики.

Однак, навіть і тоді, коли ЗМІ vis-à-vis вступали в конфронтацію із суб’єктом кримінального переслідування, Суд не вказував на існування порушення презумпції невинуватості. Так, серед нещодавніх рішень у справі Khuzhin v. Russia від 23 жовтня 2008 року[4], питання щодо порушення §2 статті 6 Конвенції Суд розглядав винятково в контексті висловлювань посадових осіб прокуратури та слідчих органів і ніби апріорі виключав розгляд цього питання щодо висловлювань самих журналістів.

І нарешті, 9 квітня 2009 року у справі А. проти Норвегії (A. v. Norway), де первинним поширювачем інформації також виступило не хто інакше як ЗМІ, Суд погодився із аргументацією держави-відповідача про те, що гарантія §2 статті 6 спрямована проти представників держави (тобто, у «вертикальному» її вимірі), а тому визнав вимогу заявника в цій частині неприйнятною.

Врешті-решт, це дозволяє зробити остаточний висновок на користь позиції тих юристів, які зазначають, що за своєю правовою природою презумпція невинуватості – це гарантія особи, щодо якої розпочате кримінальне переслідування, проти визнання її винуватою саме з боку держави в особі її органів та посадових осіб, і до того моменту, поки такою її не визнає суд відповідно до закону.

Щодо аргументу про те, що оскільки презумпція невинуватості визначається як складова справедливого судового розгляду, як її конкретний вияв, і тому поширюється на всіх суб’єктів, то принагідно зазначити, що співвідношення понять як загальне і окреме не виключає спеціального характеру окремої норми. Тобто, норма, яка закріплює принцип презумпції невинуватості, є спеціальною нормою, і застосовується лише за певних визначених умов, як-то: суб’єктний склад, часовий критерій, спосіб.

Питання щодо суб’єктного складу в контексті дотримання презумпції невинуватості може поставати також і в іншому світлі, хоч дещо відмінному, але похідному від попереднього, а саме – чи вичерпується перелік зобов’язаних суб’єктів суто посадовими особами тих органів, що мають безпосередній стосунок до розслідування і вирішення кримінальної справи (тобто, судді, посадові особи прокуратури, органів дізнання та досудового слідства)?

У справі Butkevičius v. Lithuania, де заявнику, який на той час був міністром оборони, були пред’явлені обвинувачення в шахрайстві, Суд звернув увагу на висловлювання Голови парламенту, пізніше опубліковані в ЗМІ: «… немає сумнівів у тому, що [заявник] отримав хабара в обмін на надання деяких незаконних послуг». Крім того, особливого значення вони набували в контексті вирішення питання про позбавлення депутатської недоторканності заявника в парламенті. Причому, не мало значення те, що звинувачення в отриманні хабара не співпадало із правовою кваліфікацією прокурором та судом діянь особи саме як «шахрайство», оскільки у пресі та серед громадськості дуже часто вони позначались як хабарництво, і тому було очевидно, з приводу якого процесу висловлювався Голова парламенту.

Таким чином, з цього можна зробити декілька наступних висновків, які все ж має враховувати журналіст навіть тоді, коли виступає опосередкованим поширювачем інформації:
– дотримання принципу презумпції невинуватості поширюється не лише на посадових осіб тих органів публічної влади, які безпосередньо мають стосунок до вирішення конкретної кримінальної справи;
– питання про те, чи можуть порушити презумпцію невинуватості висловлювання тієї посадової особи, яка має лише опосередкований стосунок до вирішення кримінальної справи, повинне розглядатися крізь призму того, чи може це вплинути чи призвести до упередженої оцінки компетентним судом фактичних обставин справи.

Часовий критерій: за загальним правилом, ми можемо говорити про універсальність презумпції невинуватості, якщо це стосується тих, чиї права вона покликана захищати; тобто, цей принцип потенційно застосовний до кожного. Проте така потенційна можливість починає реалізовуватись тоді і тільки тоді, коли проти особи держава починає застосовувати такі заходи, які свідчать про початок кримінального переслідування. Але що означає і коли починається таке кримінальне переслідування?

Конституційний суд України у своєму рішенні від 27.10.1999 року (справа про депутатську недоторканність) зокрема зазначив: «…системний аналіз норм Кримінально-процесуального кодексу дає підстави дійти до висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення».
Звідси не зовсім зрозуміло, чи ототожнює Конституційний Суд поняття «кримінальне переслідування» як таке і поняття «притягнення до кримінальної відповідальності». Правда, формулювання «…притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування…» видно, не дає ствердної відповіді на це. Така позиція є логічною, з огляду на те, що гарантії особи від визнання її винуватою мають поширюватись і до моменту винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої, інакше втрачається логіка, весь сенс таких гарантій.

В свою чергу, Європейський Суд з прав людини розширено розуміє поняття «кримінальне переслідування» і момент його початку: тобто, не лише з моменту затримання особи за підозрінням у вчиненні злочину, але й до цього, якщо для неї можуть настати у зв’язку з цим певні негативні наслідки. Як приклад – процитована справа Khuzhin v. Russia, де одного із заявників до моменту обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, допитували як свідка, що в принципі дуже часто трапляється і в українській практиці.
З такого правила слідує наступний висновок: якщо суб’єкт, який підпадає під дію обмежень, що встановлює презумпція невинуватості, поширює інформацію, але при цьому не виконуються часовий критерій (тобто, щодо особи, про яку поширюється інформація, не розпочате кримінальне переслідування), то відповідати за зміст такої інформації він може тільки в контексті дифамаційного права або втручання у приватне життя.

Разом з тим, слід також визначати і момент закінчення дії презумпції невинуватості, який на перший погляд логічно визначати з моменту винесення остаточного рішення суду у справі. Проте, наприклад, у справі Minelli v. Switzerland (у якій на заявника був покладений обов’язок сплати судового збору та компенсації витрат приватних обвинувачів незважаючи на те, що кримінальне переслідування щодо нього було припинене у зв’язку зі спливом строків давності притягнення до відповідальності) Суд встановив, що презумпція невинуватості діє також і після винесення виправдувального вироку. Тобто, якщо представники держави дозволяють собі висловлювання, які нівелюють по суті сам виправдувальний вирок, то в такому випадку має місце порушення презумпції невинуватості.

Натомість, стандарти §2 статті 6 не поширюються на випадки висловлювання тверджень про поведінку особи, її характер вже після набрання законної сили обвинувальним вироком суду, але не у випадку, коли такі твердження свідчать про звинувачення у вчиненні нового кримінально караного діяння.
І другий аспект, на який слід звертати увагу, – розуміння не лише того, коли може розпочинатись кримінальне переслідування, але й те, чи має воно місце взагалі. Тобто, що має розглядатись як кримінальне переслідування, що складає його сутність.

Відповідно до стандартів, які встановив Суд, концепція кримінального обвинувачення особи має автономне значення в контексті статті 6 Конвенції, і для встановлення його наявності слід виходити із наступного:
– класифікація правопорушення за нормами національного права, тобто, чи визнається правопорушення за внутрішнім матеріальним правом як таке, що є кримінально караним. Проте, якщо цей критерій не задовольняється, це не означає апріорі виключення двох наступних;
– природа правопорушення;
– природа і суворість покарання, ризик понесення якого несе особа, у їх субстантивному, а не формальному значенні (A.P., M.P., T.P. v. Switzerland).

Спосіб порушення: встановлюючи наявність чи відсутність порушення §2 статті 6 Конвенції, Європейський Суд вказав, що вимога дотримання презумпції невинуватості не перешкоджає владі інформувати громадськість про хід кримінальних процесів, але вона вимагає, щоби представники органів публічної влади робили це стримано та делікатно, тобто, дуже уважно ставилися до вибору своїх слів.

Так, у справі Daktaras v. Lithuania заявник оскаржував формулювання, що містились в постанові прокурора про відмову в закритті кримінальної справи: «…хоча Генрікас Дактарас не визнав своєї вини, її було доведено за допомогою свідчень свідків, відео- та аудіозаписів, та інших матеріалів, зібраних під час досудового слідства…».
Суд наголосив, що в даній справі оскаржувані твердження прокурор зробив не в контексті, наприклад, прес-конференції чи інших інформаційних заходів, незалежно від кримінального провадження як такого, а у вигляді вмотивованого рішення, винесеного на попередньому етапі провадження з метою відхилення клопотання заявника. Заявляючи в своєму рішенні про нібито доведену вину особи наявними в матеріалах справи доказами, прокурор вжив той самий термін, який містився в клопотанні заявника про закриття кримінальної справи. Хоча вибір слова «доведена» є невдалим, Суд вважає, що, беручи до уваги контекст, у якому вжито це слово, як заявник, так і прокурор мали на увазі не питання доведення вини (що явно не є питанням, яке має вирішувати прокурор), а питання наявності в матеріалах справи достатніх доказів вини особи, які б давали підстави для передання справи на розгляд національному судові. В цьому зв’язку, Суд не знайшов порушення §2 статті 6 Конвенції.

Отже, презумпція невинуватості – це не абсолютна заборона, яка має заважати уповноваженим суб’єктам здійснювати свої процесуальні функції, наприклад, для прокурора – підтримання державного обвинувачення в суді; проте і висловлювання під час судового засідання повинні мати характер обґрунтованих тверджень (на кшталт, такі-то фактичні обставини мали місце, вони підтверджуються допустими, належними, достовірними та достатніми доказами, і даному фактичному складу дається відповідна юридична оцінка). Остаточний висновок про те, що особа, грубо кажучи, є злочинцем, дає винятково суд. Тому, навіть у твердженнях державного обвинувача має відбиватися різниця між декларування вини особи (declaration of guilt) та обґрунтованою підозрою (reasonable suspicion). Тим більше, про це має подумати журналіст, переоповідаючи слова обвинувача.

Якщо висловлювання прокурора в залі судового засідання можна розглядати як виконання ним своїх безпосередніх процесуальних функцій, тоді як кваліфікувати висловлювання, зроблені ним в коридорі суду? Навряд чи доводиться говорити, що в такому разі прокурор перестає виконувати свої процесуальні функції, але хто і за що відповідатиме, якщо журналіст, почувши слова прокурора, публікує їх у ЗМІ? Таку ситуацію важко підігнати під привілей журналіста від відповідальності у зв’язку з інформуванням про хід судового процесу (положення пункту 3 частини 1 статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації»), але відповідати має навряд чи він.
Важливо, звісно, зазначати, що як в судовому процесі, так і поза ним відповідна посадова особа повинна утримуватися від таких висловлювань, які б тлумачились як твердження про винуватість. Якщо безпосередньо під час судового розгляду справи цей стандарт є менш жорстким, то поза ним – навпаки.


3. Захист репутації особи, щодо якої розпочате кримінальне переслідування


Виключення приватних суб’єктів з кола осіб, які можуть порушити принцип презумпції невинуватості, ніяким чином не означає фактичну безкарність журналіста у разі поширення ним інформації про підсудного, оскільки, як вже неодноразово зазначалося раніше, особа може використати не менш ефективні засоби правового захисту. Серед них – відповідальність журналіста за поширення недостовірної інформації. Однак, з цим є проблеми.

Одна із них – положення частини 3 статті 277 Цивільного кодексу України (так звана презумпція недостовірності інформації), яка очевидно діє не на користь ЗМІ: «Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». Складність такого становища поглиблюється процесуальним підходом до засобів доказування, який визначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказуваннями (частина 2 статті 59 Цивільно-процесуального кодексу України). Простіше кажучи, у справах про кримінальне обвинувачення особи підтвердженням того, що особа є «злочинцем» може бути тільки обвинувальний вирок суду.
В такому випадку журналіст, який інформує про кримінальний процес і принагідно зауважує про такого-то «злочинця», ставить себе в патову ситуацію, результат якої передбачити досить важко. Американські юристи могли б з цього приводу говорити не лише про «охолоджувальний», а про «заморожувальний» ефект взагалі.

Правило, за яким достовірність інформації виступає привілеєм від відповідальності за дифамацію, звісно, має свою логіку, але його застосування не повинне покладати на іншу особу надмірний тягар, тобто, по суті призводити до надмірного дисбалансу, який ми маємо практично в даний момент. А отже, слід вводити в дію інші альтернативні засоби захисту журналіста, якими б він міг послуговуватись і скеровуватись на момент написання статті, ставлячи себе в ситуацію визначеності, наприклад:

– добросовісність журналіста. Доведення такого на перший погляд аж надто суб’єктивного критерію може видатися ще важчим за попередній, однак він може виражатись і в об’єктивованій формі, як-от: намагання різносторонньо висвітлити інформацію, звернення за коментарями до сторін;
– обґрунтованість на момент написання статті. Тобто, в журналіста є певні підстави робити висновок про те, що підсудний скоріш за все є «злочинцем» з огляду, наприклад, на представлені у справі докази, але і робити це таким чином, щоби читачі відчували різницю між твердженнями про винуватість та підозрою у причетності особи до вчинення злочину;
– існування суспільного інтересу. Свого часу, певне обурення могли викликати публікації, присвячені «дніпропетровським маніякам», ще тоді, коли справа перебувала на стадії досудового розслідування. Однак, чи мали журналісти оминати цю тематику або ж обирати інші формулювання, і при цьому мати змогу викликати необхідну увагу соціуму до більш ніж резонансної справи?
Звісно, будь-яка кримінальна справа по суті становить суспільний інтерес, позаяк злочин – це завжди посягання на встановлені суспільні відносини, однак захистом від відповідальності за дифамацію журналіст має користуватись тоді, коли буде доведено, що шкода, завдана підсудному внаслідок поширення про неї упереджених відомостей, виправдана увагою соціуму з огляду на винятковий характер вчиненого.
І врешті-решт, як і в питаннях відповідальності за дифамацію поза межами кримінального процесу, журналіст має користуватись захистом від відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Одна річ, коли він називає особу «крадієм» у випадку, коли існує підозра, що підсудний зламавши двері, «вичистив» квартиру, а інша – характеризувати підсудну з-поміж іншого як «злодійку» в контексті того, як майстерно вона «увела» чоловіка від іншої жінки.

Більше того, саме такий гнучкий підхід відображено в прецедентній практиці Суду. Серед іншого, у справі Godlevskiy v. Russia (§46) [5] зазначається: «[…] стосовно аргументів апеляційного суду про те, що Заявник міг робити свої публічні заяви тільки після винесення обвинувального вироку судом у кримінальній справі проти підозрюваних офіцерів, Суд нагадує про те, що ступінь точності у встановленні обґрунтованості кримінального обвинувачення компетентним судом навряд чи може порівнюватись з тією, якої має дотримуватись журналіст при вираженні своїх поглядів з питань, що становлять суспільний інтерес, оскільки критерії, які застосовуються при оцінці чиїхось вчинків в плані дотримання норм моралі, суттєво відрізняються від тих, які вимагаються для встановлення факту вчинення злочину за кримінальним правом».

Разом з тим, оскільки дифамаційне право є надто тонкою матерією, щоби робити якісь однозначні узагальнені висновки, і з огляду на особливе становище підсудного у кримінальній справі на відміну від звичайних осіб, будь-яке правило щодо відповідальності або звільнення від відповідальності за поширену інформацію має застосовуватись досить зважено і обережно, завжди аналізуючи сам зміст публікації.


4. Захист права на повагу до приватного життя підсудного


Будь-яка справа, передана на розгляд суду, навіть якщо це спір суто між приватними особами, втрачає свій атрибут приватності і стає предметом уваги публіки. Якщо із такого твердження формулюється правило: «особа, яка є стороною у спорі, втрачає або не може користуватися тим обсягом захисту свого права на повагу до приватного життя, що й звичайні особи», то повністю погодитись з цим дуже важко.
Натомість, питання має поставати дещо в іншому контексті – що різниця полягає не стільки в існуванні чи відсутності права особи на приватність, коли вона стає учасником кримінального судочинства, скільки у різниці стандартів щодо встановлення справедливого балансу прав та інтересів. Але для цього найперше слід з’ясувати, чи маємо ми взагалі справу із сферою приватного життя особи.

Чітко визначити, що є сферою приватного життя, до якої межі вона може сягати і в яких випадках особа втрачає право на приватність фактично неможливо, і вирішується це в кожному конкретному випадку шляхом співставлення сфер приватного і публічного, коли вони між собою перетинаються.
Право на повагу до приватного життя, починаючи від кінця 19 століття [6] розумілося як заборона свавільного втручання органів публічної влади у межі суто приватні, тобто, вони не вправі були переходити за поріг мого дому, в межі мого «внутрішнього кола». В подальшому ідея щодо того, що є сферою приватного, знайшла своє розширене тлумачення: відтепер право на приватність означає не просто фізичну та моральну недоторканність особи, але й можливість розвивати зовнішні зв’язки зі світом, з іншими особами. А отже, до неї почали включати відносини суто ділового, професійного характеру; більше того, Європейський Суд резонно зазначив, що саме у цих сферах життя чи не найбільшим чином проявляється прагнення людини встановлювати зв’язки із «зовнішнім» світом (зокрема, рішення у справі Niemietz v. Germany).

Така концепція, відповідно, вже не може послуговуватись суто «негативними обов’язками» органів публічної влади щодо невтручання, тому і покладає на державу певні «позитивні зобов’язання», з метою забезпечити особі механізми ефективного здійснення та захисту свого права на повагу до приватного життя, навіть якщо це стосується відносин між суто приватними суб’єктами. І саме в цьому розрізі найчастіше проявляється конфлікт між правом на свободу висловлювання та правом на приватність [7].
У межах розгляду питань про необхідність втручання чи існування позитивних зобов’язань держави Суд не менш значущу роль надає питанню статусу особи (причому статус публічності визначається більше з функціональної точки зору) та її легітимним, обґрунтованим очікуванням на приватність.

Всі вищезазначені стандарти рівним чином поширюються і на випадки висвітлення журналістом кримінальних процесів, тому некоректно зазначати, що з огляду на існування публічного інтересу щодо здійснення судочинства, підсудний позбавляється свого права на повагу до приватного життя. «Статус особи як суб’єкта кримінального переслідування не позбавляє її того ж обсягу захисту права на повагу до приватного життя, яким користуються звичайні особи», – на таке формулювання Європейського Суду у справі Sciacca v. Italy, Khuzhin v. Russia все ж слід звертати увагу [8]. Більше того, поширення інформації про особу у зв’язку із її кримінальним переслідуванням може завдати більш незворотної шкоди, аніж будь-яка інша інформація приватного характеру, тому і механізми захисту мають бути відповідними.

Механізм встановлення справедливого балансу тут може розглядатись крізь призму двох ситуацій:
1) правоохоронні відомства з власної ініціативи надають інформацію, що зачіпає сферу приватного життя підозрюваного/обвинуваченого/підсудного – і тоді слід говорити про необхідність такого втручання за трьохступеневим алгоритмом [9]: а) передбачено законом; б) існування легітимної мети; в) необхідність у демократичному суспільстві.
Суд послідовно дотримується тієї позиції, що таке серйозне втручання у приватне життя має виправдовуватись лише винятковими обставинами.
2) інформація була отримана і поширена ЗМІ з інших, аніж правоохоронні відомства, джерел. Тут має місце необхідність держави вчинити позитивні дії з метою ефективного захисту права на приватне життя суб’єкта кримінального переслідування; серед них – накладення, наприклад, заборони на подальше поширення відомостей. Критерії оцінки необхідності держави «позитивно втрутитися» в ситуацію використовуються ті ж, що й для першого випадку, однак в цьому випадку держава має більшу свободу розсуду.

З приводу першого випадку слід зазначити, що ЗМІ за загальним правилом не мають нести відповідальність, оскільки вони користуються привілеєм поширення інформації, отриманого з офіційного джерела. Оцінка дій за суб’єктним складом у такому випадку має обмежуватися тими, хто виступив первинним поширювачем. Однак, при цьому слід звертати увагу на те, чи змінював журналіст зміст отриманої від первинного джерела інформації, або ж порядок її викладення (зміна контексту), оскільки в останньому випадку тягар відповідальності покладатиметься вже і на нього.

Але так чи інакше, основні критерії як для ЗМІ, так і для посадових осіб правоохоронних відомств при оцінці існування необхідності в демократичному суспільстві можна окреслити наступним чином:
– на відміну від справ про дифамацію, достовірність поширених відомостей не може розглядатись як захист, оскільки стосовно приватних аспектів життя правда може нашкодити навіть більше, аніж недостовірна інформація. Покарання журналіста чи іншого поширювача інформації навіть за правдиві відомості не має розглядатись як непропорційне за всіх інших рівних умов;
– джерело отримання інформації. Як вже зазначалося вище, неприпустимо карати ЗМІ за поширення інформації, отриманої з офіційних джерел, навіть якщо вона значним чином зачіпає сферу приватного життя особи.

В американській юриспруденції цей принцип був чітко сформульований у справі Cox Broadcasting Corp. v. Kohn (1975), де репортер місцевого телеканалу, довідавшись з судових матеріалів про ім’я зґвалтованої дівчини, оприлюднив його на своєму телеканалі. Верховний Суд США зокрема зазначив: «Перша та Чотирнадцята поправки [10] передбачають щонайменше неможливість притягнення преси до відповідальності за поширення достовірної інформації, яка містилась в офіційних судових протоколах, які надавались і для відома громадськості. Якщо під час судового процесу слід захистити приватні інтереси особи, штати мають використовувати засоби, які унеможливлюють публічний доступ до документації чи інші способи поширення інформації, що зачіпає приватне життя особи. Якщо інформація повідомляється в доступній кожному формі, преса не може бути покарана за її опублікування. В цьому випадку слід покладатися на здоровий глузд тих, хто вирішує, що саме слід надавати для відома громадськості»;
– чи привносить поширена інформація якусь важливу новину. Власне кажучи, на що спрямована така інформація.

Цей критерій, до речі, може слугувати захистом навіть за відсутності перших двох. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у справі Khuzhin v. Russia, вирішуючи питання про необхідність опублікування фотографії підсудного: «…коли така фотографія була показана в контексті повідомлення про розслідування кримінальної справи щодо заявників, вона не містила в собі ніякої важливої інформації. Тому мають існувати особливо переконливі і серйозні підстави для цього.
Заявник, перебуваючи під вартою в зазначений момент часу, не перебував у статусі розшукуваної особи, і показ його фотографії не був необхідним для встановлення можливого його місцеперебування. Немає підстав також стверджувати про те, що це забезпечило б публічний характер процесу, оскільки на час запису програми та її першої трансляції, судовий розгляд справи ще не розпочався»
.

Оцінка того, чи містила інформація важливе повідомлення для громадськості має також враховувати часові критерії: скажімо, чи є необхідність публікувати статтю про особу, яка відбула покарання? Чи не заважатиме це необхідній реабілітації засудженого у суспільстві і чи виправдано ставити таку ресоціалізацію під ризик тільки заради задоволення банального зацікавлення публіки, створення звичайної сенсації?

З цього приводу суди штатів займають, однак, дивну позицію: так, у справі Бріско[11] Верховний Суд штату Каліфорнія зазначив: «Позивач – особа, останній злочин якого мав місце 11 років тому, який відплатив свій борг суспільству, який має друзів, 11-річну доньку (яка, проте, не знала про його попереднє життя); це чоловік, який зайняв своє місце у «поважному суспільстві». Але людина не божество, щоби забувати минулі посягання на інших…
В суспільстві, побудованому на засадах вільного поширення ідей, завжди дуже важко визначати, що не слід публікувати. Проте права, гарантовані Першою поправкою, не означають тотального невизнання права на приватність. Між ними має бути встановлений баланс з мінімальним втручанням у кожне із прав»
. Незважаючи на те, що Верховний Суд Каліфорнії визнав, що опублікування імені позивача не було необхідним, окружний суд при перегляді справи визначив, що стаття про пана Бріско мала характер необхідних новин і була написана без злого умислу журналіста. Позивач в результаті справу програв.

З огляду на останню тенденцію, коли праву на повагу до приватного життя з огляду на його значущість для розвитку особи і встановлення зв’язків із суспільством приділяється виняткова увага, журналісту слід достатньо чітко усвідомлювати, а на що, власне кажучи, спрямована інформація: чи задовольняється при цьому нагальна суспільна потреба, чи все ж таки банальна зацікавленість людей, їхнє повсякчасне бажання сенсаційності. В останньому випадку принципу справедливого балансу інтересів відповідав би саме захист права на повагу до приватного життя особи. Аналогічної позиції – з огляду на останні рішення – дотримується і Європейський суд з прав людини.

***

Таким чином, кожен журналіст, який бере на себе тягар висвітлення кримінальних процесів, має усвідомлювати велику відповідальність не лише за можливі наслідки для конкретної особи-підсудного, але й за те, що, виступаючи зв’язною ланкою між суспільством і судами, впливає на формування довіри до судів загалом. Вади, притаманні нашій судовій системі, хоч і стали «притчею во язицех», однак поширювати їх на всіх без винятку – теж аж надто некоректно.
Безумовно, не справа журналіста розбиратись в юридичних аспектах його діяльності, однак деякі етичні стандарти, які в принципі він має розуміти, можуть бути використані і як юридичні механізми захисту його прав.



[1] – положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і прецедентна практика Європейського Суду з прав людини як «живе тіло» Конвенції.

[2] – серед яких на особливу увагу заслуговує промова Петра Акимовича Александрова у справі Нотовича, оскільки стосується саме сфери дифамаційного права та його стандартів (текст захисної промови – http://www.medialaw.kiev.ua/analitcs/213/).

[3] – Тетяна Шмарьова “Принцип презумпції невинуватості. Чи відповідає українська судова практика розгляду позовів до ЗМІ принципам Європейського Суду з прав людини” – http://www.yur-gazeta.com/article/59/

[4] – переклад рішення, здійсненого Інститутом Медіа Права – http://medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/214/

Рішення Суду англійською мовою – http://www.bailii.org/eu/cases/ECHR/2008/1168.html

[5] – переклад та дослідження справи – http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/sudanalityka/218/

Рішення Суду англійською мовою – http://www.bailii.org/eu/cases/ECHR/2008/1169.html

[6] – найбільшим чином виникнення уявлень про зміст права на повагу до приватного життя пов’язують із працею «Право на приватність» Уоррена та Брандейса («The right to privacy» Warren and Brandeis, Harvard Law Review, Vol. IV December 15, 1890). Однак, цілком праві ті, хто зазначає: право на повагу до приватного життя – це старе як світ право, тільки у новому формулюванні.

[7] – серед рішень, які стосуються інформаційного аспекту права на повагу до приватного життя в контексті позитивних зобов’язань держави – Von Hannover v. Germany, Armoniene v. Lithuania, K.U. v. Finland

[8] – хоча воно є досить дискусійним: якщо підсудного можна розглядати як квазіпублічну особу, то відповідно і обсяг її очікування на приватність є меншим, ніж у приватних суб’єктів. Тобто, в даному випадку слід з’ясувати логіку, якою керувався Суд: чи малося на увазі неможливість позбавлення захисту особи на приватність взагалі, чи відсутність різниці в обсязі захисту як такого.

[9] – про що зазначається у §2 статті 8 Конвенції

[10] – Перша поправа до Конституції США встановлює, що Конгрес не може ухвалювати законів, які б обмежували свободу слова чи преси. Чотирнадцята поправка поширює дію Першої поправки з федерального рівня на рівень штатів.

[1
1] – Briscoe v. Reader’s Digest Ass’n, 4 Cal.3d 529, 93 Cal.Rptr. 866, 868, 483 P.2d 34, 36 (1971), у якій журналіст опублікував статтю про злочин (захоплення літака), що вчинив пан Бріско 11 років до написання публікації.


Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: