Засоби масової інформації та суд у демократичному суспільстві: питання конкуренції у співіснуванні

February 28, 2009
Конституція України статтею 6 визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [1]. Розподіл влади забезпечує взаємоконтроль діяльності державних органів. Теорію розподілу влади на три гілки визначають як систему контролю та рівноваги. Кожна влада володіє своєю сферою повноважень, закритою для інших, але впливає і на суміжну сферу, тобто є питання спільного ведення [2; – С. 64]. Це справедливо, адже існування будь-якої з влад неможливе в умовах ізоляції однієї від інших.

Судова влада, як це визначено частиною 2 статті 1 Закону України «Про судоустрій України», реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції[3]. Судова влада стоїть на сторожі конституційного ладу держави, законності та порядку, прав та свобод громадян. Стан судової влади, ставлення до неї у суспільстві, напрямок її розвитку суттєво впливають на всі сфери суспільного життя: економічну, політичну, культурну, статус людини, забезпечення та захист її прав та свобод [2; – С. 64].

Частина 1 статті 6 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» проголошено, що діяльність друкованих засобів масової інформації – це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Частина 1 статті 2 цього ж Закону визначає, що свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації [4].

Щодо засобів масової інформації, то цікавість до них як до носія можливості впливу на думки та почуття людей, їх спонукання та вчинки виник в останні десятиліття ХХ століття та була пов’язана з глобальним розповсюдженням преси, радіо, телебачення та Інтернету у Всесвіті. При цьому, чим більше зростала цікавість, тим частіше звучала думка про те, що ЗМІ за своєю сутністю являє собою не що інше, як інструмент маніпулювання людьми з метою упровадження вигідних владі (політичним та економічним правячим колам) ідей та спрямувань, що формують думки та потреби людини. На думку А.Д.Баришевої, О.Г.Овчиннікової, О.Ю.Титової, А.С.Торгашевої, Н.К.Стрельцової, – є зрозумілим, що четвертою владою засоби масової інформації почали називати, бажаючи продовжити перелік влад, на які розподілена вся влада у державі (законодавча, виконавча та судова). Що є підставою для висновків аналітиків про ЗМІ як четверту владу? Насамперед, варто визазначитися, щодо того, яка це влада. На відміну від влади над фізичними проявами людини (обмеженнями її проявів у просторі та часі) ЗМІ оволодівають душею та помислами, а така влада є значно могутнішою та всепроникною. Якщо, обмеживши пересування людини або його свободу, ми не можемо гарантувати, що внаслідок цього зміняться її погляди, то ЗМІ націлюються насамперед на них з тим, щоб потім, виходячи зі штучно сформованих ідей та спрямувань людина особисто, за «вільним» бажанням обмежила себе і у всіх інших відношеннях. Однак поряд з точкою зору, що ЗМІ є четверта влада, що успішно маніпулює думками та вчинками людей, направляє їх до поставленої кимось цілі, існує й протилежна точка зору, яка стверджує, що це не може бути правдою, позаяк влада над помислами ще не означає влади над людством, та й чи так вже могутня ця влада, якщо під час рекламних роликів майже всі люди переключаються на інші програми або ж попросту вимикають телевізор. Отже, у питанні про те, чи є ЗМІ власною структурою, на думку А.Д.Баришевої, О.Г.Овчиннікової та ін., може бути названо дві точки зору:

1) ЗМІ – дійсно четверта влада, хоча у них немає апарату насилля, але вони можуть сформувати суспільну думку;

2) називати ЗМІ четвертою владою – помилка. Так, про це говорять, але ж це метафора. Державу представляють три влади. Четвертої бути не може. Влада – це відповідальність. Коли влада припиняє бути відповідальною, вона припиняє бути владою. Телебачення не несе тої відповідальності, яку несе політичний діяч. І у нормальній обстановці телебачення владою не повинне бути, воно має інформувати, аналізувати, розважати. Телебачення лише транслює, передає те, чим володіє влада: ідеї та слова [2; – С. 66-67].

За справедливим зауваженням Антуана Гарапона, сьогодні ЗМІ є дещо більше, ніж тіньова влада або навіть ніж одна з гілок влади. Їх рівень впливу сприймається як влада, що дозволяє «поставити», у театральному сенсі слова, реальність. Вони оспорюють у правосуддя право втілювати собою офіційне місце спостереження за демократією. ЗМІ та правосуддя конкурують між собою ще й тому, що їх еволюція протікає у межах одної і тієї ж сфери. Крім того, вони позбавлені загальних моментів: їх вступ у дію (після факту, що стався), їх методи (драматизація і моралізація подій), їх структура, що не відкидає сторонні дискурси, врешті, їх особливе становище, завдячуючи якому вони не несуть відповідальності за свої дії. І ЗМІ, і органи правосуддя наділені лише правом перешкоджати діям, не маючи права діяти. Преса – втім, як і правосуддя – тим самим сприяє послабленню двох інших гілок влади і могла б, прискорюючи дезінтеграцію політичної сфери, стати благодатним підґрунтям для популізму. Але у чомусь ЗМІ та правосуддя радикально відрізняються: тоді як преса підтримує міф про пряму демократію, правосуддя здійснює постановку дискусії про демократію. Перше прискорює руйнування символів, друге цьому запобігає [5; – С. 107-108].

Претензії ЗМІ на те, щоб втілювати нове, більш сучасний публічний простір, – як вважає А.Гарапон, – у дійсності нездійсненні. В той час, як правосуддя слугує одночасно місцем репрезентації реального життя за допомогою утворення образів і місцем впливу на події, ЗМІ ухиляються від будь-яких дій. Своє завдання вони вбачають в одному: інформувати. Заважаючи інститутам нормально функціонувати, вони не можуть діяти самі. Подібна здатність перешкоджати відправленню правосуддя, не підкреплена будь-якою дозвільною здатністю, занурює сучасні демократії у стан стагнації. Оскільки ми говоримо про «владу defacto», то дійсним результатом діяльності ЗМІ можна вважати породження авторитету defacto.

Застосовуване на практиці засобами масової інформації спонтанне звернення до суспільної думки згубне ще й тому, що суспільство приймає ідею, згідно якої в умовах демократії суспільна думка – кращий суддя.

ЗМІ утворюють владу, яку санкціонують лише вони самі. Користуючись можливістю прямого доступу до верховної влади, яку вони самі «помазали на царство» – мається на увазі суспільна думка, – вони не вагаючись звертаються до неї у випадках труднощів. Той чи інший сатиричний журнал завжди буде мати можливість дискредитувати орган правосуддя, що прийняв непопулярне рішення, і нерідко у цьому досягає успіху. Преса самолегітимізується, оскільки не приймає жодних санкцій, окрім тих, що виходять з її ж аудиторії, тобто вона практично безкарна. Якщо сказати більш визначено, то єдина санкція, якої вона страшно боїться, – це санкція з боку ринку. Але у ринкової та законної санкції загальна лишеназва: одна має умисел, друга виникає спонтанно, тобто відноситься до явищ природного порядку. Комерційний, політичний та недійний дискурси до всього іншого поєднує те, що всі вони ґрунтуються на спокушанні. Потрібно сподобатися, продати чи примусити обрати себе за будь-яку ціну. Вони протилежні дискурсу закону, який відноситься до явищ силового порядку. Комерційний, політичний та недійний дискурси до всього іншого об’єднує те, що всі вони базуються на звабленні. Потрібно сподобатися, продати чи примусити обрати себе за будь-яку ціну. Вони протилежні дискурсу закону, який відноситься до явищ силового порядку. Недовіра до мас-медіа визначено пов’язана з динамікою розвитку самої демократії.

Чи не загрожує нам діяльність ЗМІ, що не підлягає жодним санкціям, окрім обумовлених ринковими законами, – при аналізі стану сфери правосуддя, тим, що врешті-решт вони приведуть до додемократичної стадії, тобто до природного стану? Ілюзія прямої демократії, маячна ідея демократії без сцени, коли вищу представницьку інстанцію утворювали б ЗМІ, походить від ідеї спонтанної гармонізації інтересів кожного при контролі з боку кращого в умовах демократії арбітра: суспільної думки. Демократія негайної, прямої дії – це мрія про мир, який стає абсолютно прозорим для самого себе, про мир, у якому була б остаточно скасована дистанція між банальним та священним: демократія, насамкінець, вільна від політики.

«Принцип демократії викривляється, – говорив Монтеск’є, – не лише тоді, коли суспільство втрачає дух рівності, але й коли суспільством оволодіває дух крайньої рівності і кожен бажає бути рівним з тими, кого він обирає собі за начальників. Тоді народ, не в силах більше терпіти навіть ту владу, якій довіряє, хоче все робити сам: дискутувати замість сенату, карати замість магістратів та вигнати всіх суддів». Становище демократичної цивілізації більш вразливе ніж будь-якої іншої. Саме тому варто захищати тих «недосконалих посередників», якими є її інститути. ЗМІ можуть виконувати свою особливу роль тіньової влади лише тому, що їх життя підпорядковане не політичній, а комерційній логіці. Ринок, таким чином, створює для демократії найнадійніші гарантії та найстрашнішу загрозу [5; – С. 108-111].

С.Шевчук справедливо звернув увагу на те, що правосуддя є однією із сфер суспільного життя, яка має свою специфіку щодо обмеження вираження поглядів. У тексті частини 2 статті 10 Европейської Конвенції про захист прав людини та основних свободзазначено, що свобода вираження поглядів може бути обмежена для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [6; – С. 545]. Видається, що така специфіка обумовлена необхідністю виваженого підходу до висловлювання поглядів на суд, суддів та правосуддя. Висловлення поглядів має бути виправдане з позиції захисту суспільних інтересів.

У справі Де Гаєс і Гійзелс проти Бельгії (DeHaesetGijselsc. Belgique) Європейський Суд з прав людини (27.01.1997), наголосив, що преса відіграє провідну роль у демократичному суспільстві: якщо вона не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для захисту репутації або прав інших осіб, їй проте належить повідомляти інформацію та ідеї стосовно питань, які становлять громадський інтерес, включаючи й ті, що стосуються функціонування судів. 17 лютого 1987 року четверо магістратів апеляційного суду Антверпена викликали редактора щотижневика «Гумо» (Humo) Лео Де Гаєса та журналіста Гуго Гійзелса до суду першої інстанції в Брюсселі. Вони вимагали відшкодуання збитків, що вони їх зазнали через слова, вжиті в опублікованих останніми у статтях в щотижневику «Гумо» 26 червня, 17 липня, 18 вересня, 6 та 27 листопада 1986 року. В цих п’яти статтях автори детально і завзято критикували чотирьох магістратів апеляційного суду міста Антверпена, звинувативши їх у належності до кіл крайніх правих, що завадило їм виявити безсторонність.

Європейський Суд визнав справедливою позицію заявників, за якою не можна вважати, що якщо «судову істину» встановлено шляхом винесення судової постанови, тоді будь-яка інша думка має вважатися неправильною при здійсненні нагляду за свободою преси. Також Європейському Суду імпонувало висловлення заявників у оприлюдненій ними статті «Пресі не належить перебирати на себе судові функції, але це кричущий випадок, і ми не можемо і не маємо права мовчати». За таких обставин Європейський суд дійшов висновку, що не можна докоряти заявникам, що вони порушили свій професійний обовязок, опублікувавши те, що вони знали в цій справі. Адже завданням преси є передавати інформацію та ідеї, які становлять громадський інтерес, а громадськість має право отримувати їх [7; – С. 223-235].  

З огляду на роль, яку виконує суд у суспільстві, захист авторитету суду є дуже важливим. Крім того, в рамках захисту авторитету суду здійснюється також захист конкуруючих свобод вираження поглядів та інтересів осіб, які беруть участь у провадженні. Тому захист авторитету суду не може скасувати свободу вираження поглядів щодо правосуддя [6; – С. 550-551].  

Доречно у зв’язку з цим згадати рішення Європейського суду з прав людини від 20 квітня 2004 року у справі Аміхалаку проти Молдови (Amihalachioaie v. Moldova), яке є важливим прецедентом у взаємовідносинах засобів масової інформації з органами судової влади. У рішенні у даній справі Суд акцентував, що необхідно визначити, чи «відповідає» дане втручання «нагальної суспільної потреби», чи «пропорційне» воно «очікуваним правомірним цілям» і чи є підстави, висунуті в його виправдання національними властями, «істотними і достатніми».  Суд відзначив, що заявника було засуджено за те, що в наданому одній газеті інтерв’ю він допустився висловлювань: «завдяки рішенню Конституційного суду в системі адвокатури запанує повна анархія», а також «в зв’язку з цим виникає питання: а чи конституційний Конституційний суд?». Крім того, йому було поставлено в провину наступний вислів: «мабуть, для суддів молдавського Конституційного суду Європейський суд з прав людини не є авторитетом». Такого роду осудження, як визнав Суд, може бути визнане втручанням у право заявника на повагу до його свободи виразу, гарантовану статтею 10 Конвенції. Суд вказав, по-перше, що втручання, про яке йде мова, було «передбачено законом», в сенсі другого пункту статті 10 Конвенції. В зв’язку з цим Суд відзначив, що спірним питанням між сторонами в даній справі є те, чи підлягає стаття 82 (e) Кодексу конституційної юрисдикції, де викладені дії, за які передбачені заходи адміністративної відповідальності, розширювальному або обмежувальному тлумаченню. Суд визнав, що у формулюванні статті 82 міститься загальне положення, за яким всякий, хто вчинить дії, що свідчать про явну зневагу до Конституційного суду, несе відповідальність у вигляді штрафу. Виходячи з вищевикладеного, Суд дійшов висновку, що хоча дії, що тягнуть за собою адміністративну відповідальність, не визначені або викладені в законі з абсолютною точністю, проте, зважаючи на юридичну підготовку і професійний досвід заявника як голови Союзу адвокатів, він цілком міг передбачати, що його вислови підпадають під дію вищезазначеного положення Кодексу конституційної юрисдикції.

При цьому Суд в деякій мірі визнав, що втручання переслідувало правомірну мету, бо його було виправдано необхідністю забезпечити авторитет і безсторонність правосуддя, в сенсі другого пункту статті 10 Конвенції. Але, визнавши це, Суд визнав за необхідне з’ясувати, чи було це втручання «необхідним в демократичному суспільстві». Суд справедливо відзначив, що коментарі заявника були висловлені з питання великої суспільної значущості в контексті палкої дискусії, яка розгорілася серед адвокатів у зв’язку з ухвалою Конституційного суду про статус їх професії, що поклала кінець системі об’єднання всіх адвокатів в єдину структуру – Союз адвокатів Молдови, головою якої був заявник. У зв’язку з цим Суд визнав, що навіть якщо ці вислови можуть бути кваліфіковані як прояв деякої неповаги до Конституційного суду у зв’язку з прийнятою ним ухвалою, їх не можна вважати ні серйозними, ні образливими по відношенню до суддів Конституційного суду. Крім того, акцентував Суд, – оскільки саме преса повідомила про вислови заявника, частина з яких були згодом ним спростована, Суд вважає, що заявник не може нести відповідальність за все те, що фігурувало в опублікованому його інтерв’ю [8].

Таким чином, конструктивна критика в засобах масової інформації судів, суддів, відправлюваного ними правосуддя та постановлених ними судових рішень абсолютно не суперечить частині 2 статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950р.), яка обумовлює можливість при реалізації права кожного вільно висловлювати свою думку, встановлювати деякі обов’язки і відповідальність в цілях забезпечення авторитету і безсторонності правосуддя. Суспільство має право знати про судову гілку влади все, що становить суспільний інтерес, що може бути використано для належної оцінки відповідності судової влади суспільним потребам і її придатності до захисту інтересів кожної конкретної людини і суспільства в цілому.

Павло Репешко, адвокат

 

Посилання:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

2. Политология. Курс лекций: Учебное пособие для вузов. – М.:Экзамен, 2005. – 400с.

3. Закон України від 7 лютого 2002 року № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» // Відомості Верховної Ради України.– 2002. – № 27-28. – Ст.180.

4. Закон України від 17 листопада 1992 року № 2782-ХІІ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

5. Гарапон А. Хранитель обещаний: суд и демократия. – М.: “NOTA BENE” Медиа Трейд Компания, 2004. – 328 с.

6. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2006. – 848 с.

7. Європейська Конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: Довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / Укл. В.Ф.Іванов, Ю.Є.Зайцев. – К.: Центр вільної преси, 2002. – 518 с.

8. Рішення палати у справі Аміхалаку проти Молдови // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – 2004. – № 2. – С. 189-191.