Чи можна здолати цензуру, якщо надворі не 2004 рік?

Як змусити владу і власників відмовитись від співпраці в тому форматі, який передбачає втручання в редакційну політику і порушення професійних стандартів журналістики.

Журналістська революція, повстання у київському «журналістському гетто», спалахнула за кілька днів до президентських виборів 2004-го. До влади, згідно з більшістю соцопитувань та з очікуваннями суспільства, мав невдовзі прийти опозиційний кандидат Віктор Ющенка. Його перемоги, з тих чи інших причин, сподівалася більшість журналістів. Передчуття скорого кінця режиму Кучми сповнювало суспільство ейфорією, а явні ознаки того, що режим Кучми нікуди не збирається йти, – страхом.

 

Боялась і влада. Чим іще можна пояснити тогочасну грубу, примітивну систему цензури темників, якщо не істеричним намаганням команди Кучми вхопитись за владу? Тож для журналістів кожен додатковий день роботи за темниками означав примноження шансів влади, яку ненавиділи майже всі, залишитись, хоч і в дещо видозміненому вигляді, ще щонайменше на п’ять років. Журналістам і тоді закидали, що вони запізно схаменулись – могли, мовляв, почати протестувати значно раніше.

 

Нинішня ситуація інша. Команда Віктора Януковича не хапається за владу, а впевнено бере її в необмеженій кількості, не зважаючи на закони, Конституцію, принципи демократії й рамки елементарної пристойності. Навряд чи варто сподіватись на те, що ця влада кудись дінеться, принаймні, в найближчі п’ять років (ось Вадим Карасьов прогнозує, що, дай Боже, за десять). Юлія Тимошенко – не Ющенко’2004. Радше вже Янукович’2005. Тому, на відміну від 2004-го, теперішня боротьба журналістів із цензурою, хоч як це печально, має ставити перед собою реалістичні цілі – не підтримку сил Світла у боротьбі з Темрявою, а всього лише припинення цензури.

 

Загалом Ольга Червакова багато в чому має рацію, хоча погоджуватись із її геть песимістичними та критичними оцінками виступів журналістів «1+1» і СТБ – «это холостой выстрел. Это даже не штанга со стороны моих коллег, а гол в свои ворота!» – страшенно неохота. Почали, на жаль, не на тих каналах (ось якби «Інтер» повстав, чи ICTV…), у не дуже слушний момент і не з тих приводів, які могли наочно продемонструвати суспільству зміст і важливість проблеми. Згодом спробували надолужити, але естебешного котикавже нічим не перекриєш. Щоб бути результативними, протести проти цензури повинні бути добре продуманими, виваженими, спланованими, аргументованими, бажано – масовими. Але головне – необхідно зрозуміти корінь проблеми. Відмінність від того, що ми звикли називати цензурою, від того, що відбувається зараз. І відповідно до цього сформулювати мету.

 

За теперішніх умов, коли безпосередніми натхненниками та організаторами цензурного процесу є не «аналітики» з Банкової чи спеціально призначені куратори, а власники та топ-менеджери, які діють експромтом, на власний розсуд і згідно із власним розумінням інформаційних потреб влади. Це, звичайно, поки що – згодом, імовірно, потреби влади почнуть формулюватися централізовано і поширюватися у зручний для всіх спосіб.

 

Ця ситуація є взаємовигідною для влади і власників, «робочою» для менеджерів і вкрай невигідною для журналістів, які, якщо казати прямо, у такий спосіб перестають бути журналістами. 

 

Ані нинішня влада, ані власники не можуть бути змінені за бажанням журналістів, – журналісти можуть хіба що змінити роботу, хоча це теж – поки що, з часом їх, напевно, замінять піар-контори і контент-фабрики. Отже, єдиною конструктивною метою журналістського протесту може бути:

 

змусити владу і власників ЗМІ відмовитись від співпраці в тому форматі, який передбачає втручання в редакційну політику і порушення професійних стандартів журналістики.

 

Легко сказати – змусити. Піди, змусь до чогось Віктора Михайловича Пінчука, одного зі станайвпливовіших людей світу, який із усією своєю впливовістю висловлює (устами затурканого і нагнутого до неможливості каналу ICTV) вдячність Януковичу і Азарову за угоду з Росією, вигідну його трубопрокатним підприємствам. А як змусити власників «Інтера», які взагалі неясно хто такі? Влада, поки що в особі не до кінця усунутої Льовочкіним Ганни Герман, хоч намагається викрутитись і виправдатись, а власники взагалі не опускаються до вислуховування претензій смертних: не подобається – на вихід… Та й владу, – зізнаймося чесно, зазирнувши в очі Януковичу з Азаровим, – поки що проблематично до чогось примусити.

 

Тому переформулюємо:

 

зробити так, щоб влада і власники ЗМІ добровільно відмовились від співпраці в тому форматі, який передбачає втручання в редакційну політику і порушення професійних стандартів журналістики.

 

Конкретних рецептів, відразу скажу, немає. Бачу чотири напрямки дій:

 

– Конструктивний діалог із владою;

 

– Конструктивний діалог із власниками;

 

– «Партизанська боротьба»;

 

– Публічні виступи.

 

Спроби діалогу з менеджментом уже не рекомендую. Шість років тому вони не спрацювали, і теперішня реакція панів Ткаченка та Мустафіназасвідчує, що нічого в цьому плані особливо не змінилось. Глибоко шанованому мною Олексієві Мустафіну вистачає адекватності, аби посміятись із котика, але на те, щоб пояснити, навіщо суперуспішним і якісним «Вікнам» якесь переформатування у напрямку кастрації політичної частини – вже ні. Менеджери діють у межах своєї специфічної професійної етики та відповідно до вимог власників, у яких етика ще сумнівніша. Коли власники дадуть їм відмашку «більше нікого ні любити, ні мочити не треба», вони, можливо, знову стануть такими, як треба.

 

І влада, і медіавласники в нас переважно являють собою важкий випадок, але конструктивний діалог із ними вести треба. Можливо, комусь із них ще можна щось пояснити, донісши думку про те, що в довгостроковій перспективі механізми цензури не підуть на користь нікому. Що ми, в принципі, не є їхніми ворогами й готові до співіснування з ними за умови, якщо вони поводитимуться належним чином. Що вони помиляються, вважаючи, що ВСІХ журналістів можна перетворити на слухняних дуболомів, навіть якщо це вдалося їм у декількох старанно зачищених редакціях. Що, зрештою, значно дешевше і вигідніше намагатись співпрацювати зі ЗМІ на здорових демократичних засадах, аніж намагатись довести їх до стану повного упокорення.

 

«Партизанська боротьба», спрямована на донесення до аудиторії адекватної інформації в умовах цензури і тиску, в порівнянні з часами Кучми буде значно ускладнена, але вона необхідна – хоча б для того, щоб довести владі і власникам, що остаточне поневолення журналістів не є аж такою простою справою, як їм може видаватись. До того ж, це спосіб виконувати ті притаманні журналістам функції, виконанню яких перешкоджають «директиви», «державницька позиція» та інші атрибути цензури. Досвід старшого покоління знову буде потрібен (40, якщо не помиляюся, штук методів можна переписати з колекції Ігоря Куляса і Олександра Макаренка) 🙂

 

Публічні виступи – крайній захід, для них, повторюся, потрібні серйозні приводи. Такі цілком поважні приводи містяться в переліку, складеному Сергієм Кудімовим, але історія з задушеним у зародку сюжетом про Януковича і Голодомор таким явно не є. Хоча і є окремим випадком цензури. Мовчу вже про легендарного котика. До речі, розкажіть усе ж таки, що з ним сталося?

 

Вимоги публічних виступів мають бути реалістичними. Не «допомогти нам, українським журналістам, зберегти свободу слова, оскільки самотужки протистояти політикам, які нехтують засадами демократичних цінностей надзвичайно важко», а, наприклад, «доносимо до відома влади і власників такі-то факти порушення наших прав і стандартів журналістики», «вимагаємо підписання та дотримання чітких і прозорих засад редакційної політики», «вимагаємо створення дієвої редакційної ради», «вимагаємо припинити такі-то такі-то дії такої-то такої-то людини». У зверненні «1+1» це все є, але, на жаль, значною мірою нівелюється барикадним пафосом.  У зверненні СТБ конструктивних вимог немає взагалі, хіба що заклик долучатися до боротьби з цензурою.

 

Напевно, більшість публічних виступів будуть безрезультатними, або їхнім результатом буде звільнення, упослідження, витіснення з редакцій тих журналістів, які взяли в них участь. Напевно, чимало колег не схоче брати в них участь із тих чи інших причин – від невиплачених кредитів до невіри в те, що цензуру можна здолати. Напевно, щоразу їх учасники будуть чути звідусюди відвертий скепсис, звинувачення в непрофесійності, недозрілості, самопіарі. А кому зараз легко?

 

Рано чи пізно приходить час, коли треба чимось жертвувати. Зараз, видається, такий час, коли можна втратити роботу, зарплату, кар’єру, але зберегти щось важливіше. Навіть якщо не здолаємо цензуру і не врятуємо журналістику, то, принаймні, збережемо повагу до себе, яка знадобиться нам у наших майбутніх нових професіях.

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення


Також ви можете звернутися до нас іншими способами: