Європейський суд з прав людини нещодавно в справі «Мануле та інші проти Молдови» суттєво розвинув свою попередню практику. За заявою журналістів центрального державного телеканалу ТРМ («Теле-радіо Молдова») він визнав існування цензури на цьому каналі з 2001-го по 2006 рік, відсутність законодавчих механізмів захисту журналістів від цензури й тим самим – порушення свободи висловлення поглядів заявників. Цим рішенням він уперше визначив юридичний обов’язок держави законодавчо та на практиці захищати журналістів від цензури.

Ця справа має величезне значення для всього пострадянського простору й України зокрема. Вона встановлює нові зобов’язання, котрі раніше фактично були на рівні рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ, – тепер державу можна змусити відповідати за невиконання цього обов’язку в суді.

ТРМ було утворено ще 1994 року, довгий час це була чи не єдина в Молдові національна телерадіокомпанія. Крім неї мовлення також здійснювали російський ОРТ і румунський телеканал. Проте на ринку ТРМ була домінуючою. У 2004 році цю компанію було перетворено на громадське телебачення, проте, за висновками експертів Ради Європи, створення останнього не відповідало рекомендаціям міжнародних інституцій щодо громадського мовлення.

Дев’ять журналістів працювали на ТРМ тривалий час. Частину з них було звільнено в 2004 році, при перетворенні ТРМ на громадське телебачення. Інші зазнавали тиску в різних формах: від адміністративного втручання в створення програм чи їхньої прямої заборони без пояснення причин до дисциплінарних стягнень (пізніше чимало з цих стягнень було скасовано судами). Журналісти стверджували, що тиск був зумовлений їхньою журналістською діяльністю, зокрема це було пов’язано з висвітленням заборонених тем чи діяльності опозиції.

До справи було залучено багато матеріалів правозахисних та міжнародних організацій, котрі показували, що опозиція практично не мала доступу до телебачення та радіо. Також стверджувалося, що в ефірі було заборонено певні теми й навіть слова. Наприклад, було заборонено вживати у програмах такі слова, як «румунський», «румунська мова», «Бессарабія», «історія румун», «тоталітарний режим». Це стосувалося також згадок про історичний період між Першою і Другою світовими війнами, сталінський режим, голодомори за радянських часів, ГУЛАГ та період національного відродження в 1989 році. Було також підраховано, що в новинах більше двох третин часу приділялося висвітленню діяльності уряду та урядової партії.

Крім того, програми зазнавали цензури: ті, що йшли не в прямому ефірі, старанно перевірялися, а для тих, що йшли в прямому ефірі, ретельно добирали гостей, уникали прямих дзвінків у студію. Ці контрольні функції здійснював особисто президент ТРМ, без дозволу якого програми не мали права виходити в ефір. На підтвердження цього було наведено чимало прикладів заборони трансляції певних програм чи інформаційних матеріалів, а також покарання журналістів за порушення редакційних правил подання інформації.

У 2002 році на ТРМ відбувся страйк журналістів. Більшість його учасників було звільнено під час перетворення цієї компанії, а для 19 із них було заборонено вхід у приміщення ТРМ. Звільнені журналісти були впевнені, що їх звільнили через політичні переконання. Вони оскаржили це звільнення в суді, проте безрезультатно. Тому вони звернулися до Європейського суду з прав людини із заявою про порушення Молдовою статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини – через те, що вона не встановила достатніх законодавчих механізмів їхнього захисту від цензури.

Вам не видається, що забагато подій цієї справи надто схожі на події нашої історії чи навіть сучасності?

Європейський суд у своєму рішенні зазначив, що держава повинна законодавчо і на практиці забезпечувати плюралізм думок у ЗМІ, а громадськість через ЗМІ має право доступу до незалежної й точної інформації та різноманітних думок і коментарів щодо суспільно значущих подій. У тих країнах, де держава створює громадське телебачення, вона повинна забезпечити плюралізм на ньому. Зокрема, таке телебачення повинно будуватися на принципах, вироблених у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи. Тобто, ці принципи побудови громадського телебачення є фактично обов’язковими для держави в рамках дотримання статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Далі: Європейський суд зазначив, що ТРМ протягом багатьох років мала домінуюче, практично монопольне становище на ринку, що збільшило зобов’язання держави. За визначенням суду, держава зобов’язана прийняти таке законодавство, щоб уберегти ЗМІ та журналістів від політичного впливу й контролю. Зокрема, має бути забезпечено захист від можливого впливу органів влади та політичних партій.

У цій справі, як зазначив суд, ТРМ скеровувалася радою, що складалася з 9 членів (по три від парламенту, уряду й президента) без гарантії дострокового припинення повноважень. Директора ТРМ призначав парламент за поданням ради. Суд зазначив, що в законодавстві не було механізмів для забезпечення незалежності в умовах, коли президент та уряд належали б до однієї правлячої партії, а отже – повністю контролювали раду. Тож ця система не відповідала рекомендаціям Ради Європи, що становить порушення статті 10 Конвенції.

Таким чином, базуючись на фактах багаторічної цензури на телебаченні та відсутності законодавчих механізмів протидії політичному впливу на мовлення, Європейський суд встановив факт порушення статті 10 Європейської Конвенції.

Це рішення має багато важливих вимірів для України. Зокрема тому, що всі рішення Європейського суду з прав людини, відповідно до закону України про виконання рішень цього суду, є частиною української правової системи і джерелом права, а отже є обов’язковими. Тобто, ці стандарти – вже не просто рекомендації міжнародних організацій, які можна виконувати чи не виконувати на власний розсуд. Це рішення показує, яку велику роль мають журналісти в захисті свободи слова в країні. Ця справа почалася з їхнього спільного виступу й успішно завершилася за їхніми заявами. Вона показує ефективний механізм захисту журналістів від влади.

Інший аспект питання – це управління українським державним телебаченням (НТКУ), стосовно якого говорити про незалежність від політичного впливу нині, на мою думку, не доводиться. Процедура призначення менеджменту на державному телебаченні та відсутність незалежної редакційної політики показує, що Україна також порушує статтю 10 Європейської Конвенції. Процедура призначення менеджменту державного телеканалу не може бути політичною – в ній не можуть домінувати органи влади чи представники політичних партій. Проте в Україні цей процес залишається політичним і повністю підконтрольним владі.

Варто згадати нещодавнє рішення Конституційного Суду України від 15 вересня 2009 року, котрим визнано неконституційною процедуру призначення громадських рад Президентом України та Верховною Радою України, проте в якому ні слова не сказано про те, що ця процедура в принципі порушує свободу слова в Україні. Це рішення базувалося виключно на формальних положеннях поділу повноважень між гілками влади. Надто дивно спостерігати, як, розглядаючи таку справу, Конституційний Суд узагалі не вказав на проблему участі політиків в управлінні телебаченням, чого в демократичному суспільстві не повинно бути в принципі.

Чинна процедура призначення керівника НТКУ президентом за поданням парламенту не відповідає вищезгаданому рішенню Європейського суду – це є прямим політичним контролем, що не має нічого спільного зі свободою слова. Немає в чинному законодавстві й жодних гарантій редакційної незалежності державних ЗМІ.

Інший важливий вимір цього судового рішення – потенційне створення в Україні громадського телебачення. Можливо, колись таке станеться, хоча, зважаючи на нинішніх політиків, у це й мало віриться. Тепер таке телебачення має будуватися на певних обов’язкових принципах, що гарантують фінансову, редакційну та адміністративну незалежність. До цього часу такі принципи сприймалися як рекомендації й парламентарі активно спекулювали на цьому, боячись втратити політичний контроль над державними ЗМІ.

Це рішення чітко показує, що політичний контроль над державними чи громадськими ЗМІ – це порушення стандартів свободи слова. І журналісти – ті люди, котрі можуть змусити український уряд це зрозуміти. Відсутність політичного контролю над ЗМІ тепер є невід’ємним елементом свободи слова.

 

Володимир Яворський, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, www.helsinki.org.ua