Захист журналістських джерел

Журналісти виконують свої професійні обов’язки, володіючи переважно тими ж правами, які належать всім без винятку, зокрема, правом на свободу слова та правом на доступ до інформації. Одне з не багатьох унікальних прав, що мають журналісти та не мають інші громадяни, – це право зберігати в таємниці ім’я особи, яка надала інформацію. Його називають правом на захист журналістських джерел чи правом на таємницю журналістських джерел.

Законодавче закріплення принципу захисту журналістських джерел є порівняно молодим. Наприклад, у США вперше відповідний закон було прийнято у штаті Меріленд лише у 1896 році. Однак сама концепція базується на більш давніх (та більш відомих) принципах, які застосовувалися до відносин: лікар – пацієнт (лікарська таємниця), адвокат – клієнт (адвокатська таємниця), священик – парафіянин (таємниця сповіді). Всі вони були запроваджені через суспільну необхідність закріпити та гарантувати конфіденційність певних зв’язків у суспільстві [1].

Аналогічною є мета та підходи до захисту стосунків між журналістом та джерелом інформації. Коли держава встановлює гарантії нерозкриття джерела, це сприяє тому, що люди, які знають важливу, але часом небезпечну інформацію, передадуть її пресі і в такий спосіб доведуть її до відома громадськості. Захист журналістських джерел є корисним як для журналіста, що має більше можливостей отримати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах конфіденційності. Однак ключовим є значення цього правового інституту для суспільства в цілому. Оскільки споживачем інформації є громадськість, саме вона в результаті має змогу бути більш повно поінформованою.

Важливе значення захисту журналістських джерел влучно охарактеризував Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень: «захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи преси. За відсутності такого захисту джерела не передаватимуть інформацію у пресу, що може мати негативний вплив на здатність преси подавати точну та надійну інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес. Як наслідок життєво важлива функція преси – вартового демократії – буде підірвана. Беручи до уваги значимість журналістських джерел для свободи преси у демократичному суспільстві, втручання може вважатися сумісним зі статтею 10 Конвенції лише у тому випадку, якщо воно виправдане більш важливою потребою суспільного інтересу» [2].

Під журналістськими джерелами у першу чергу мають на увазі людей, які передають інформацію журналістам. На практиці у багатьох випадках цими людьми є державні службовці, які повідомляють про зловживання та корупцію в органах влади. Так само це можуть бути інші люди, які з тих чи інших причин не бажають афішувати своє ім’я. У класичному розумінні таємниця джерел означатиме те, що слідчий чи суддя за загальним правилом не має права вимагати від журналіста назвати прізвище особи, яка надала інформацію. Однак насправді право на таємницю є навіть ширшим – від журналіста не можна вимагати чи в інший спосіб отримувати (обшук, виїмка) документи, які можуть встановити особу, що надала інформацію. Таким чином, режим таємниці джерел поширюватиметься і на будь-які документи, які встановлюють зв’язок між журналістом та джерелом інформації.

Деякі автори під журналістськими джерелами на рівні з людьми, які надають інформацію, називають і документи, якими володіють журналісти: нотатки, фотокартки, плівки та ін. Одна з причин так вважати, це власне той факт, що ці документи можуть призвести до розкриття джерела. І хоча документи теж знаходяться під захистом, але називати їх джерелами не зовсім коректно. Для прикладу скористаємось термінологією Ради Європи. Отже, Рекомендація Ради Європи № R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» [3] містить таке визначення: «термін «джерело» означає будь-яку особу, яка передає інформацію журналістові». Поряд з цим також подається визначення терміну «інформація, що ідентифікує джерело», до якої відносять: «ім’я та дані особистого характеру, а також голос та зображення джерела; фактичні обставини одержання журналістом інформації від джерела; неопублікований зміст інформації, що передається журналістові від джерела та дані особистого характеру журналістів та їх наймачів, які стосуються їхньої професійної справи». Наведена вище інформація, що може ідентифікувати джерело, знаходиться під захистом.

Стосовно інших документів, що мають журналісти: наприклад, неопубліковані фотокартки, на яких зафіксовані масові заворушення, то журналісти, так само, можуть захищати своє право не розголошувати таку інформацію правоохоронним органам, однак за відсутності спеціального закону, який надає захист такій інформації, посилатися при цьому доведеться на загальні засади свободи слова (зокрема на право вільно розповсюджувати інформацію) і меншою мірою, на захист джерел. Адже у формальному розумінні фотокартки як самостійний елемент не є джерелом. З огляду на інтереси суспільства, захист фотокарток та інших неопублікованих даних, якими володіють журналісти, повинен бути аналогічним до захисту журналістських джерел, оскільки кожна особа, зокрема демонстранта, який потенційно порушує громадський спокій, повинна довіряти журналістам, а не сприймати їх як збирачів інформації для поліції.

Таємниця журналістських джерел – це не лише право журналіста, коли він може на власний вибір визначати хоче він повідомляти джерело чи ні. З точки зору етичних принципів, збереження конфіденційності джерела є одним з основних обов’язків журналіста. На жаль, в українській журналістиці етичні стандарти тільки розвиваються. Натомість, можна навести декілька прикладів із практики Сполучених Штатів Америки. У цій країні захист джерел встановлений на рівні законодавства штатів. Не всі штати мають відповідне законодавство або не завжди захист є абсолютним (коли суд має право вимагати від журналіста розкрити джерело). Однак у багатьох випадках журналісти навіть на вимогу суду відмовлялися це робити, посилаючись на власні професійні стандарти та переконання. За таких обставин, журналістам часто доводилося вирішувати дилему: розкрити джерело чи потрапити за грати. Почуття професійної гідності американських журналістів штовхало їх до того, що вони радше вибирали сидіти у в’язниці.

Ось декілька яскравих прикладів. Журналіст Майрон Фарбер з «Нью-Йорк Таймс» провів за гратами 40 днів, у той же час газета сплатила 285 тисяч доларів штрафу (100 тисяч одразу плюс 5 тисяч за кожен день відмови). Журналіст Білл Фарр з «Лос Анжелес Геральд Екземінер» провів за гратами 46 днів, але його юридичні проблеми розтягнулися на цілих 10 років. Ванессу Леджет, яка збирала матеріали про вбивство для своєї книги, протримали за гратами аж 168 днів за відмову надати свої записи інтерв’ю, фотокартки та назвати прізвища осіб [4]. Усі ці особи так і не видали свої джерела, за умови, що знаходилися під загрозою довічного ув’язнення – їх мали тримати до того часу, доки вони не нададуть інформацію, яку вимагав суд. Однак журналісти поставили професійні стандарти вище власної свободи, чим заслужили повагу серед своїх колег.

В Європі право на захист журналістських джерел закріплене на рівні кількох документів: перш за все, це вже зазначена Рекомендація Ради Європи № R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації», а також Резолюція про свободи журналістів і права людини, прийнята на 4-й Європейській конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага 7–8 грудня 1994 р.) та Резолюція Європейського парламенту про конфіденційність журналістських джерел від 18 січня 1994 р. Європейська конвенція з прав людини не містить прямої згадки про захист журналістських джерел, тим не менше, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, таке право міститься у ст. 10, яка гарантує право на свободу вираження поглядів.

Ключовою справою Європейського суду з прав людини щодо захисту журналістських джерел є справа Гудвін проти Великобританії, рішення щодо якого було прийнято у 1996 році. Саме в цій справі суд вперше встановив, що стаття 10 Європейської конвенції захищає права журналістів на таємницю джерел. Гудвін працював журналістом-початківцем в журналі «Інджинір». Його джерело, працівник компанії Текра, яка займалася розробкою комп’ютерних програм, повідомив про скрутний фінансовий стан у компанії. Журналіст, готуючи публікацію, звернувся до керівництва компанії для того, щоб перевірити достовірність відомостей. Як виявилося інформація була конфіденційною та містилася у секретному пакеті документів, одна копія якого зникла.

Після того як керівництво компанії Текра довідалося про витік інформації, розпочалося судове переслідування проти журналіста та видання. Спочатку було накладено судову заборону як щодо цього видання, так і щодо всіх інших на оприлюднення інформації про фінансовий стан компанії. Потім компанія намагалася через суд з’ясувати, хто саме з працівників компанії був джерелом у журналіста, з метою покарати цього працівника. Отже, представники Текри звернулися до суду з проханням зобов’язати Гудвіна розкрити своє джерело. Однак Гудвін відмовився це робити навіть на вимогу суду, за що суд притягнув журналіста до відповідальності за неповагу до суду, наклавши штраф у розмірі 5 000 фунтів стерлінгів.

Гудвін зміг відстояти своє право у Європейському суді з прав людини, який встановив, що вимога суду повідомити джерело інформації, а також штраф накладений за відмову, становили порушення права журналіста на свободу вираження поглядів. Суд звернув увагу на важливе значення захисту джерел інформації журналістів для свободи преси та для виконання нею функцій вартового демократії. Оцінивши це право, та зваживши його з правом компанії Текра на пошук особи, яка розголосила конфіденційну інформацію (так зване зважування або балансування прав), суд дійшов висновку, що вимога до журналіста повідомити джерело може мати «охолоджуючий ефект» в подальшому та призводити до того, що потенційні джерела боятимуться надавати інформацію журналістам через страх покарання. Саме з цих підстав, суд вирішив – судова вимога розкрити журналістське джерело становила порушення права на свободу слова.

У 2000 році Європейський суд з прав людини розглянув ще одну справу щодо захисту журналістських джерел – справа Ромен і Шміт (Roemen and Shmitt) проти Люксембургу – і теж встановив порушення ст. 10. У цій справі влада Люксембургу намагалася виявити особу, яка повідомила, що одного з міністрів було притягнуто до відповідальності за несплату податків. Для цього у помешканні журналіста та його адвоката було проведено декілька санкціонованих обшуків. Європейський суд розцінив ці обшуки як порушення ст. 10, зокрема, як порушення права журналіста на захист своїх джерел.

В українському законодавстві також закріплено принцип захисту журналістських джерел. Зокрема ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» встановлює, що «журналіст має право… на збереження таємниці авторства та джерел інформації за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду». Подібна норма міститься і у ст. 59 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що передбачає – «телерадіоорганізація зобов’язана … зберігати у таємниці, на підставі документального підтвердження, відомості про особу, яка передала інформацію або інші матеріали за умови нерозголошення її імені». Таким чином, в Україні для захисту журналістських джерел можна посилатися не лише на норми Європейської конвенції з прав людини та рішення Європейського суду, але й на конкретні статті українських законів. Разом з цим європейська та американська практики детально ілюструють принцип захисту журналістських джерел та порядок його застосування.