Справжні баталії розгортаються навколо закону про вибори народних депутатів, за яким проходитимуть вибори до Верховної Ради навесні 2006 року. Однією з найбільших проблем закону є положення щодо засобів масової інформації та передвиборчої агітації.
Журналісти вголос піднімають питання і перед президентом і перед спікером: як працювати, щоб не порушити вкрай розпливчасті вимоги закону? А якщо й припуститись порушення, то чому одразу мають закривати засіб масової інформації?
Найбільш проблемним є один абзац закону: “У разі порушення засобами масової інформації вимог частини п’ятої та дев’ятої цієї статті за поданням Центральної виборчої комісії або відповідної окружної виборчої комісії засобам масової інформації тимчасово (до закінчення виборчого процесу) у встановленому законом порядку зупиняється дія ліцензії або випуск (друк). У разі інших порушень засобом масової інформації вимог цього закону тимчасове зупинення дії ліцензії або випуску (друку) здійснюється виключно за рішенням суду.”
Закон є безальтернативним: яке б не було порушення, у той чи інший спосіб воно призведе до тимчасового закриття ЗМІ. При цьому суд не повинен оцінювати, чи це порушення серйозне, чи впливає воно на результати виборів, чи скоєне воно зумисно, він просто має виконати закон про вибори: прийняти рішення про закриття засобу масової інформації.
У деяких випадках, зокрема за поширення завідомо недостовірної інформації, закриття ЗМІ має відбуватися взагалі без рішення суду, лише за поданням виборчої комісії. При цьому закриття ЗМІ, навіть тимчасове, це все одно, що смертна кара.
Дивує, чому не запроваджена, наприклад, система штрафів? Чому за кожне порушення одразу “вишка”?
На український закон про вибори практично миттєво відреагувала й Рада Європи. У своїй резолюції від 5 жовтня 2005 року остання пише: “Парламентська Асамблея відзначає, що нова редакція закону про вибори народних депутатів, ухвалена в липні 2005 року, істотно покращила виборчі процедури та врахувала рекомендації міжнародних спостерігачів, зроблені після останніх президентських виборів. Проте, новим законом передбачається можливість зупинення діяльності засобів масової інформації, у тому числі без попереднього рішення суду, що є вкрай сприятливим для зловживань. Тому Парламентська Асамблея закликає органи влади України виправити ці положення якомога скоріше.”
Незважаючи на заклики української та міжнародної громадськості, депутати відмовляються вносити правки. Аргумент – сам закон забороняє в нього вносити зміни; начебто вже не можна.
Дійсно, за законом “Зміни і доповнення до закону можуть бути внесені не пізніш як за 240 днів до дня виборів народних депутатів України 2006 року”. Але парадокс в тому, що на момент опублікування закону до виборів вже залишалося менше 240 днів!
А якщо вчитатися у формулювання, то можна дійти висновку, що після виборів 2006 року закон правити теж не можна – це можна було робити виключно до виборів 2006 року і за 240 днів. Тобто такий собі закон, який не можна змінювати ніколи.
Чи дійсно депутати можуть заборонити собі змінювати закони? Українська законодавча практика свідчить про те, що це не так.
Наприклад, податкове законодавство теж передбачає, що будь-які зміни до податкових законів мають прийматися за півроку до початку нового бюджетного року. Але щороку депутати порушують ці правила десятки разів і жодних наслідків це не має.
Більше того, закон про бюджет вносить зміни в десятки податкових законів, і це відбувається не те що не за півроку, а інколи й взагалі заднім числом!
Конституція України уповноважує Верховну Раду приймати закони і вносити до них зміни. Проте Конституція не передбачає можливості, щоб депутати відмовилися від цих прав.
Самообмеження щодо змін до закону – це швидше
джентльменська угода. Але, мабуть, народні депутати були б іще більшими
джентльменами, якби все-таки внесли зміни до закону про вибори народних
депутатів і вилучили з нього смертну кару щодо засобів масової
інформації.
Тарас Шевченко