Рішення Європейського Суду з Прав Людини
РІШЕННЯ
від 21 січня 1999 року
У справі «Фрессоз і Руар проти Франції»
Європейський
суд з прав людини, згідно зі статтею 27 Конвенції про захист прав
людини та основних свобод (Конвенція) та перехідними положеннями
Протоколу № 11[1] і відповідними положеннями Реґламенту2, засідаючи
Великою палатою, до складу якої увійшли такі судді:
п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber), Голова Суду
пані Е. Палм (E. Palm)
п. Л. Кафліш (L. Caflisch)
п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa)
пані В. Стражницька (V. Strážnická)
п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)
п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)
п. М. Фішбах (М. Fischbach)
пані Н. Важич(N. Vajić)
пані В. Томассен (W. Thomassen)
пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)
п. Т. Пантіру (T. Pantîru)
п. Р. Марусте (R. Maruste)
п. Е. Левіц (E. Levits)
п. К. Трая (K. Traja)
пані С. Ботучарова (S. Botoucharova),
а також п. П.-Дж. Махоуні (P.-J. Mahoney), заступник Секретаря Суду,
і М. де Бур-Буквіккіо (M. De Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду,
після наради за зачиненими дверима 12 листопада 1998 року і 13 січня 1999 року
постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1.
Справу було передано до Суду, відповідно до колишньої статті 19
Конвенції, Європейською комісією з прав людини (Комісія) 16 березня 1998
року і Урядом Франції (Уряд) 15 травня 1998 року в межах тримісячного
строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод (Конвенція)3. Справу розпочато із
заяви (№ 29183/95) проти Франції, що була подана до Комісії, відповідно
до колишньої статті 25, громадянами Франції паном Роже Фрессозом (Roger
Fressoz) і паном Клодом Руаром (Claude Roire) 3 серпня 1995 року.
У
запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву, якою
Франція визнала обов’язкову юрисдикцію Суду (колишня стаття 46), а Уряд у
своїй заяві посилався на колишню статтю 48. Метою запиту було отримання
висновку про те, чи розкривають факти у справі порушення
державою-відповідачем її зобов’язань за пунктом 2 статті 6 і статтею 10
Конвенції.
2. У
відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33
колишнього Реґламенту «А»4, заявники оголосили про бажання взяти участь у
розгляді справи Судом і призначили свого адвоката (правило 30).
3.
Заступивши на посаду голови палати, яку було створено (колишня стаття 43
Конвенції та стаття 21 Реґламенту «А») для розгляду процедурних питань,
що могли виникнути до набуття чинності Протоколом № 11, пан Р.
Бернхардт (R. Bernhardt), який на той час був Головою Суду, через
Секретаря Суду провів консультацію з уповноваженою особою Уряду, з
адвокатом заявників і представником Комісії з питань організації
письмового провадження. Відповідно до виданого після цього
розпорядження, Секретар Суду отримав меморандуми Уряду і заявників 10 і
27 липня 1998 року. 24 серпня 1998 року представник Комісії подав свої
письмові зауваження.
4.
16 жовтня 1998 року у відповідь на запит Секретаря, поданий за
дорученням Голови Суду, Комісія надала матеріали провадження у справі.
5.
Внаслідок набуття чинності 1 листопада 1998 року Протоколом № 11,
розгляд справи, на застосування пункту 5 статті 5 цього Протоколу, було
доручено Великій палаті нового Суду. До складу Великої палати увійшли за
посадою п. Ж.-П. Коста, суддя, обраний від Франції (пункт 2 статті 27
Конвенції і пункти 3 і 5 (а) правила 24 Реґламенту), п. Л. Вільдхабер,
Голова Суду, пані Е. Палм, заступник Голови Суду, а також пан М. Фішбах,
заступник голови секції (пункт 3 статті 27 Конвенції і пункти 3 і 5 (а)
правила 24 Реґламенту). Іншими членами, призначеними згідно з
Реґламентом, були: п. Л. Кафліш, п. Є. Макарчик, п. Ж.-П. Коста, пані В.
Стражницька, п. В. Фурманн, п. К. Юнґвірт, пані Н. Важич, пані В.
Томассен, пані М. Цаца-Ніколовська, п. Т. Пантіру, п. Р. Марусте, п. Е.
Левіц, п. К. Трая, пані С. Ботучарова (пункти 3 і 5 (b) правила 24 та
пункт 4 правила 100 Реґламенту).
6.
На пропозицію Суду (правило 99 Реґламенту), Комісія призначила свого
представника, пана Ж.-К. Ґейса (J.-C. Geus) для участі в провадженні у
Великій палаті.
7.
Згідно з рішенням Голови, 12 листопада 1998 року у Палаці прав людини в
Страсбурзі відбувся відкритий розгляд справи. Перед цим Суд провів
підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
У Суді виступили:
– від Уряду:
Пан Дж.-Ф. Добель (J.-F. Dobelle), заступник директора з правових питань Міністерства закордонних справ, —
уповноважена особа;
пан Б. Неделек (В. Nedelec), маґістрат, за призначенням Управління з правових питань Міністерства закордонних справ,
пан
А. Бюше (А. Buchet), маґістрат, за призначенням відділу з прав людини
Управління європейських та міжнародних справ Міністерства юстиції,
пані К. Етьєн (С. Еtienne), маґістрат, за призначенням Управління кримінальних справ Міністерства юстиції, —
консультанти;
– від заявників:
пані К. Ваке (С. Waquet), адвокат у Державній раді і в Касаційному суді —
радник;
– від Комісії:
пан Ж.-К. Ґейс (J.-C. Geus) —
представник,
пані М.-Т. Шопфер (M.-T. Schoepfer) —
секретар.
Суд заслухав звернення пана Ґейса, пані Ваке і пана Добеля.
ЩОДО ФАКТІВ
І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8.
Заявники — п. Роже Фрессоз та п. Клод Руар, обидва громадяни Франції,
під час розгляду їхньої справи проживали у Парижі. П. Роже Фрессоз, 1921
року народження, — колишній видавець сатиричного щотижневика «Канар
аншене» (Le Canard enchaîné). П. Клод Руар, 1939 року народження, —
журналіст, працює у «Канар аншене».
А. Стаття, що становить предмет спору
9.
Автомобільна компанія «Пежо» переживала у вересні 1989 року період
соціальних конфліктів. Серед вимог персоналу була вимога підвищення
заробітної плати, яку відхилила дирекція підприємства на чолі з п. Жаком
Кальве (Jacques Calvet).
10. 27 вересня 1989 року газета «Канар аншене» опублікувала статтю за підписом К. Руара під таким заголовком:
«Кальве різко підвищує собі зарплату»
з підзаголовком:
«Його
податкові декларації набагато промовистіші, ніж він сам. Керівник
«Пежо» за останні два роки підвищив собі зарплату на 45,9%».
У цій статті, зокрема, було написано:
«У
жовтні 1988 року, беручи участь у телевізійній програмі Антенн-2 під
назвою «Година правди», Жак Кальве відмовився відповісти на запитання
про свою зарплату. Це було розцінено як помилку керівника «Пежо» під час
публічного виступу, але «Канар аншене» може сьогодні її виправити
завдяки трьом останнім податковим деклараціям відомого президента і
розпорядчого директора компанії, які випадково до нас потрапили. На той
час він отримував щомісячно 185 312 франків «чистими».
Ці
документи свідчать, що за період з 1986 по 1988 рік загальна сума
заробітної плати Кальве (плюс натуральна оплата і щоденні відшкодування
на випадок хвороби) підвищилася на 45,9%. За той самий дворічний період
середня зарплата 158 000 працівників «Пежо» підвищилася, за останніми
статистичними даними, на 6,7%. Тобто в сім разів менше, ніж зарплата
керівника.
Пригнічений стан [пана президента і розпорядчого директора]
Кальве
вдалося сенсаційно виправити становище з рахунками в банку компанії
«Пежо», але нещодавно, виступаючи в телепередачі програми Антенн-2, він
заявив, що його пригнічує становище його компанії, коли він думає про
наступ японських виробників. Разом з тим тяжка психологічна криза не
перешкодила йому обміркувати, як трохи підвищити собі щомісячну платню.
Проте слід зауважити, що не Кальве очолює хіт-парад директорів.
У
1987 році його річні доходи збільшилися на 17% і становили 1 786 171
франк, тобто 148 847 франків на місяць. Чому саме таке підвищення?
Мабуть, тому, що податки поглинули більшу частину його минулорічних
доходів. У 1988 році, щоб якось протриматися, Кальве довелося знову
підвищити собі платню — на 24%. Рівень його зарплати досяг 2 223 747
франків на рік, тобто 185 312 франків на місяць, після сплати соціальних
внесків (…)»
Як
ілюстрацію до статті газета вміщувала фотокопію витягу з трьох останніх
відомостей п. Кальве про сплату податків. До цих витягів входила
податкова декларація про «доходи, що підлягають оподаткуванню», а також
зазначалися суми, які п. Кальве отримав як зарплату, доходи натурою і
щоденне відшкодування на випадок хвороби. Кожну з цих трьох сум було
обведено олівцем.
В. Процесуальні дії проти заявників
1. Проведення розслідування
11.
2 жовтня 1989 року п. Кальве подав до старшого судді-слідчого
Паризького суду вищої інстанції скаргу проти Х з учиненням цивільного
позову. Він вважав, що факти, для встановлення яких було потрібно як
вилучення, так і володіння ориґіналами або копіями документів податкової
адміністрації, містять склад правопорушення у вигляді вилучення
державним чиновником документів чи копій, порушення обов’язку зберігати
професійну таємницю, викрадення документів на час, необхідний щоб їх
скопіювати, а також переховування документів, добутих незаконним шляхом.
12.
5 жовтня 1989 року прокурор прийняв рішення про попереднє розслідування
з метою встановлення факту викрадення документів, порушення професійної
таємниці, вилучення службових документів чи копій та їх переховування.
13.
25 жовтня 1989 року міністр з питань бюджету також подав скаргу проти Х
з учиненням цивільного позову стосовно вилучення службових документів і
порушення професійної таємниці. Додаткову скаргу було прийнято 11
грудня 1989 року.
14.
За номерним грифом опублікованих документів, які мав п. Руар, вдалося
встановити, що йдеться про фотокопії примірників декларацій, які
зберігаються у податковій адміністрації і не можуть виноситися за її
межі. Огляд на місці підтвердив, що замки шаф, у яких зберігаються ці
документи, не були зламані і що сигналізація, яка діє в неробочі години,
не спрацьовувала.
Дослідження
ориґіналу податкової декларації п. Кальве від 1988 року виявило
відбитки пальців, які належали начальникові податкового відділу. Проте
було встановлено, що останній брав цю податкову справу 27 вересня 1989
року на прохання директора податкового органу і начальника податкового
департаменту. Через неможливість встановлення однієї або кількох осіб,
які винесли ці папери з приміщення податкової адміністрації, ніхто не
був обвинувачений у цьому.
15.
8 березня 1991 року заявників було обвинувачено у переховуванні копій
податкових декларацій, добутих шляхом порушення професійної таємниці, у
вилученні документів або копій, а також у крадіжці.
16.
20 грудня 1991 року на вимогу прокурора було припинено справу проти
невідомої особи, яка викрала податкові документи і порушила професійну
таємницю, припинено справу проти першого заявника і передано до суду
першої інстанції справу другого заявника — з обвинуваченням у
переховуванні фотокопій податкових декларацій п. Кальве, добутих шляхом
порушення професійної таємниці невстановленим службовцем податкових
органів.
17.
Постановою від 27 січня 1992 року суддя-слідчий ухвалив, що, через
неможливість ідентифікації невідомої особи, слід припинити справу
стосовно викрадення податкових документів і порушення професійної
таємниці. Суддя-слідчий передав справу до суду першої інстанції з двома
обвинуваченнями: у вилученні документів про прибутки п. Кальве, які
становлять фінансову таємницю, і в переховуванні фотокопій податкових
декларацій п. Кальве, добутих незаконним шляхом.
2. Провадження у Паризькому суді першої інстанції
18.
На свій захист заявники навели два арґументи: з одного боку, не можна
ставити питання про кримінальну відповідальність першого як видавця
газети, передбачену статтею 42 Закону про свободу преси від 29 липня
1881 року (див. пункт 25 нижче), і, з іншого, суттєві докази
правопорушень, у яких вони обвинувачуються і які передбачені статтею 460
Кримінального кодексу (див. пункт 27 нижче), не були зібрані.
19.
Під час слухання в суді пан Фрессоз заявив, що він уперше побачив
опубліковані витяги з податкових декларацій у верстці, перед тим як
підписати номер до друку, і що він запитав у пана Руара «чи був його
документ коректний з точки зору журналістської етики», тобто, «чи була
інформація надійною і точною». Він визнав, що в принципі цей обов’язок
покладено на секретаря редакції, який «у разі виникнення труднощів
інформує головного редактора і як найвищу інстанцію — видавця».
Другий
заявник стверджував, що він отримав фотокопії податкових декларацій
поштою, анонімно, у конверті, адресованому на його ім’я, приблизно за
два тижні до опублікування статті. Він сказав, що «перевірив
достовірність» цих документів, зокрема, відшукавши у спеціалізованих
виданнях, таких, як «Фортюн Франс» (Fortune France), відомості про
доходи пана Кальве. Він додав також, що звертався для перевірки до
різних осіб, які б могли підтвердити, що документи були фотокопією
«автентичних» податкових декларацій. Він також уточнив, що переконався,
що ці документи справді походять із податкових органів, і заявив, що,
оскільки не було встановлено факту підробки документів, то «переважив
той інтерес, який вони становили».
20.
Рішенням від 17 червня 1992 року Паризький суд у кримінальних справах
виправдав заявників із посиланням на те, що основні правопорушення —
викрадення документів та порушення професійної таємниці — не можуть бути
доведені через неможливість встановити особу, яка їх вчинила, і
обставини вчинення правопорушення. Стосовно порушення професійної
таємниці суд зазначив:
«(…)
Хоча
у цій справі і встановлено достовірно, що оспорювані документи походять
із податкових декларацій, які зберігаються у податковій справі п.
Кальве, у цьому можна обвинуватити лише особу, яка у незаконний спосіб
заволоділа ними на час виготовлення копій чи передання їх третій особі,
або повідомлення інформації, що в них містилася, тобто це обов’язково
має бути одна з тих осіб, про яких ішлося у наведеному вище тексті
[стаття L. 103 Податково-процесуального кодексу], оскільки адміністрація
висловила припущення про те, що, незважаючи на заходи безпеки, тут
діяла «особа, яка не належить» до її персоналу (…).
Незнання
становища і службових функцій особи, яка розголосила професійну
таємницю, виключає будь-яку можливість охарактеризувати одну з основних
ознак правопорушення: порушення професійної таємниці. Таким чином,
формального доказу існування цього правопорушення не наведено, і
приховування порушення професійної таємниці, в якому обвинувачують
підсудних, не встановлено (…)»
Стосовно обвинувачення у викраденні документів суд постановив:
«(…)
Не було, зокрема, доведено, що особа, яка зробила копії документів,
справді мала намір обійти закон і що, крім того, це супроводжувалося
привласненням документів. Отже, не кажучи вже про велику кількість
неясностей стосовно того, яким чином пан Руар заволодів документами, про
які йдеться, можна констатувати, що основні ознаки правопорушення
«крадіжка» не є достатньо визначеними.
Оскільки
з самого початку неможливо було точно встановити існування дії, яку
можна кваліфікувати як злочин (crime) чи правопорушення (délit), а також
визначити її основні ознаки, не існує попередньої умови, за якою
визначається правопорушення у вигляді переховування документів; отже, це
обвинувачення знімається».
21. 25 і 26 червня 1992 року прокурор і позивачі оскаржили судову постанову.
3. Провадження у Паризькому апеляційному суді
22.
Рішенням від 10 березня 1993 року Паризький апеляційний суд скасував
судову постанову і визнав заявників винними у переховуванні фотокопій
податкових декларацій п. Кальве, добутих шляхом порушення професійної
таємниці невідомим службовцем податкових органів. П. Фрессоза і п. Руара
було засуджено до сплати штрафу, відповідно, розміром у 10 000 і 5000
французьких франків, а також до солідарної сплати п. Кальве одного
франка як компенсації за завдану моральну шкоду і 10 000 французьких
франків за судові витрати, відповідно до статті 475-1
Кримінально-процесуального кодексу.
Апеляційний суд постановив:
«Беручи
до уваги, що апеляційний суд не буде повторно аналізувати факти; що з
матеріалів слідчих органів випливає, що лише невідомий службовець
податкових органів, знайомий з подіями, міг розголосити зміст
документів, про які йдеться, оскільки жодна третя особа не робила запиту
щодо папки зі справою Жака Кальве, і що цю папку було знайдено 27
вересня 1989 року у належному вигляді, а документи були розміщені згідно
з вимогами, що існують у податковому центрі Шайо (Chaillot); що
встановлено з певністю, що будь-яка інша особа, не службовець податкових
органів, а особа стороння, не мала змоги, не привернувши до себе уваги,
взяти документи, які у папці були розміщені у двох різних місцях,
сфотографувати їх або зробити ксерокопію і знову покласти їх на те саме
місце, оскільки папка зберігалася в металевій шафі у замкненій на ключ
кімнаті, доступ до якої можливий лише після пред’явлення документів.
Враховуючи
також, що, на відміну від того, як ухвалив перший суд, порушення
професійної таємниці в цій справі є встановленим, і що не має великого
значення той факт, що цю особу не було ідентифіковано;
враховуючи,
що Клод Руар заявив судді-слідчому, що фотокопії податкових декларацій
Жака Кальве було йому надіслано анонімною поштою на його ім’я на адресу
газети… і що він уточнив, начебто перевірив достовірність інформації,
щоб переконатися в автентичності податкових декларацій;
враховуючи,
що статтю Клода Руара, яка містила репродукцію згаданих документів,
було передано Роже Фрессозу — видавцеві газети «Канар аншене», і що
останній персонально «дав згоду на її опублікування»;
беручи
до уваги, що останній заявив судді-слідчому, що бачив витяги з
податкових декларацій Жака Кальве на той момент і додав, що взагалі
«згода на її опублікування» дається секретарем редакції, який «у разі
виникнення труднощів інформує головного редактора і як найвищу інстанцію
— вже його самого»;
враховуючи,
що правопорушення щодо розкриття професійної таємниці характеризується в
цьому випадку опублікуванням документів, передання яких відбулося з
порушенням положень статті L. 103 Податково-процесуального кодексу і
статті 378 Кримінального кодексу і що воно інкримінується Клоду Руару і
Жаку Фрессозу, з огляду на те, що, зважаючи на характер документів і їх
перевірку, до якої, за його власними словами, вдався Клод Руар, підсудні
не могли не знати, що вони вилучені з податкової справи (до речі, саме
цією обставиною пояснюється той факт, що «згоду на опублікування» давав
саме Жак Фрессоз, видавець газети, а не секретар редакції чи головний
редактор); що слід нагадати про те, що хоч Жак Фрессоз і не отримав
власноручно цих документів, але він ознайомився з ними перед тим, як
особисто дати дозвіл на опублікування статті, що містила репродукцію
останніх; що існують матеріальні й моральні ознаки правопорушення,
пов’язаного з переховуванням інформації, добутої з порушенням
професійної таємниці, як стосовно його самого, так і стосовно автора
статті Клода Руара (…)»
4. Провадження в Касаційному суді
23.
П. Фрессоз і п. Руар звернулися до Касаційного суду. На підтримку свого
звернення вони виклали два доводи, які сформулювали спочатку в
детальному письмовому поясненні, а потім у заяві у відповідь на заяву
пана Кальве.
Першим
доводом п. Фрессоза було і те, що суд, який розглядав питання по суті,
не міг обвинувачувати його як видавця, за Законом від 29 липня 1881
року, в отриманні документів із сумнівного джерела, відповідно до
кримінального права, а лише в одному з тих правопорушень, які спеціально
передбачені зазначеним вище законом. У своїй заяві у відповідь він
вказав на неточність, якої припустився захист, зазначивши, що п. Кальве
обурив не факт переховування документів, а публікація, яка, проте, не
суперечила жодному положенню закону про пресу, чим пояснюється
невиправданість обвинувачення у переховуванні. Другим доводом заявників
було твердження, що проти них не було зібрано передбачених національним
законодавством, а саме — статтями 5, 6 і 42 згаданого Закону 1881 року,
суттєвих ознак правопорушення, в якому їх обвинувачують. Вони заявили,
що податкові декларації не були таємницею, тому вони не порушили
конфіденційності, але надали вільну інформацію. Вони стверджували, що
журналістів не можна на законних підставах обвинуватити у «переховуванні
інформації», і дійшли висновку, що апеляційний суд не охарактеризував
об’єктивний і суб’єктивний бік цього правопорушення, а саме: володіння
річчю і знання про її кримінальне походження. Оскільки апеляційний суд
встановив, що пан Руар, отримавши податкові декларації, пересвідчився,
що йдеться саме про їхню копію, він на цій підставі дійшов висновку, що
журналіст мав знати про їхнє незаконне походження. На це пан Руар
зауважив, що він «лише виконав свій журналістський обов’язок: перед
опублікуванням інформації перевірити її точність і надійність, виходячи з
необхідності обережності і контролю інформації — як це належить кожному
журналістові».
24. 3 квітня 1995 року Касаційний суд відхилив скаргу з таким формулюванням:
«(…)
Беручи
до уваги, що, проаналізувавши підстави [апеляційного суду], які
ґрунтуються на оцінці тих фактів, які не підлягають контролю з боку
Касаційного суду, судді вищої інстанції, пересвідчившись, що підсудні
свідомо мали у своєму розпорядженні документи, добуті з порушенням
професійної таємниці, встановленої статтею L. 103
Податково-процесуального кодексу, не покарали їх за ці дії;
що,
зокрема, не можна закинути апеляційному суду незнання статті 460
Кримінального кодексу, яка передбачає покарання лише за переховування
речей, суд, заявивши, що в цьому випадку йдеться про переховування
фотокопій, відхилив, маючи на це всі підстави, обвинувачення у
переховуванні інформації, яке було висунуто у постанові про передання
справи журналістів до суду першої інстанції;
що,
дійсно, інформація будь-якого походження чи характеру не підпадає під
дію ні статті 460, ні пункту 1 статті 321 Кримінального кодексу, який
набув чинності 1 березня 1994 року, і може підпадати — якщо її
розглядати як публікацію, яку спростовують згадані в ній особи, — лише
під спеціальні положення закону стосовно свободи преси або
аудіовізуальних засобів інформації (…)»
ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
А. Закон про свободу преси від 29 липня 1881 року
25. У відповідних положеннях Закону про свободу преси від 29 липня 1881 року зазначено:
Стаття 1
«Видання і продаж книг є вільними».
Стаття 5
«Будь-яка
газета або періодичне видання може видаватися без попереднього дозволу і
без виплати застави, після заяви, передбаченої статтею 7».
Стаття 6
«Щодо будь-якої публікації має бути відповідальний за її випуск (…)».
Стаття 42
«Покаранню
за злочини і за правопорушення, пов’язані з пресою, підлягають — як
основні винуватці і в наведеному нижче порядку — такі особи:
1)
відповідальні за випуск або видавці, незалежно від професії або посади, а
у випадках, передбачених у пункті 2 статті 6, також співвидавці
публікацій;
2) за відсутності зазначених вище осіб — автори публікацій; (…)»
В. Податково-процесуальний кодекс
26. Відповідні положення Податково-процесуального кодексу передбачають таке:
Стаття L. 103
«Обов’язок
зберігати професійну таємницю, визначений у статті 378 Кримінального
кодексу, застосовується до всіх осіб, які за своїми службовими функціями
або посадою повинні брати участь у визначенні, контролі, стягненні
податків або вирішенні спірних питань у галузі податків, мита, зборів і
повинностей, передбачених Загальним податковим кодексом. Професійна
таємниця поширюється на будь-яку інформацію стосовно цих операцій».
Стаття L. 111-1
«Список
осіб, що обкладаються податком на дохід або податком на компанії,
складається так, щоб можна було відрізнити ці два види податків, які
встановлюються в кожній комуні.
(…)
Дирекція
податкової служби зобов’язана надавати цей список платникам податків,
що належать до даної територіальної одиниці. Адміністрація може видати
наказ про оприлюднення цих списків.
(…)
Список
стосовно податку на дохід може доповнюватися за умов, визначених у
декреті, із зазначенням кількості часток, встановлених для визначення
сімейного паю, доходу, що підлягає оподаткуванню, суми податку, що
береться з кожного платника податків, і суми податкових пільг.
(…)
Опублікування
або розповсюдження в інший спосіб списків, зазначених вище, або
поширення будь-яких відомостей, що стосуються списків з поіменним
зазначенням осіб, забороняється під загрозою податкового штрафу,
передбаченого статтею 1768 ter (Загального податкового) кодексу».
С. Кримінальний кодекс
27. На час розгляду справи стаття 460 Кримінального кодексу передбачала:
«Ті,
хто умисне переховує викрадені або отримані внаслідок злочину чи
правопорушення речі (або частину їх), караються ув’язненням строком від
трьох місяців до п’яти років, або штрафом від 10 000 до 2 500 000
франків, або застосуванням обох покарань. Штраф може перевищувати 2 500
000 франків і становити половину вартості переховуваних речей (…)»
Провадження в Комісії
28.
3 серпня 1995 року п. Фрессоз і п. Руар звернулися до Комісії.
Посилаючись на статтю 10 Конвенції, вони скаржилися, що засудження їх
Паризьким апеляційним судом становило порушення їхнього права на свободу
вираження думки. Вони також заявили про порушення принципу презумпції
невинуватості, закріпленого у пункті 2 статті 6.
29.
26 травня 1997 року Комісія оголосила заяву (№ 29183/95) прийнятною. У
своїй доповіді від 13 січня 1998 року (колишня стаття 31) вона висловила
думку про те, що було допущено порушення статті 10 (21 голос проти 11),
проте окремого питання на підставі пункту 2 статті 6 не виникає (18
голосів проти 14). Повний текст висновку і три думки суддів, які не
збігаються з думкою більшості членів Комісії, наведено в додатку до
цього рішення.
Остаточні твердження, подані до Суду
30.
У своєму меморандумі Уряд вимагав від Суду відхилити заяву, подану п.
Фрессозом і п. Руаром, головним чином через те, що не були вичерпані всі
національні засоби судового захисту, або визнати відсутність порушення
статті 10 Конвенції. Стосовно скарги за пунктом 2 статті 6 Конвенції,
Уряд вимагав відхилити її насамперед через несумісність ratione mаteriae
з положеннями Конвенції або визнати, що порушення пункту 2 статті 6 не
було.
31.
Зі свого боку, заявники звернулися до Суду з проханням підтвердити
порушення статті 10 та пункту 2 статті 6 і надати їм справедливу
сатисфакцію.
ЩОДО ПРАВА
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10
32.
Заявники стверджували, що засудження їх Паризьким апеляційним судом
становило порушення статті 10 Конвенції, яка передбачає:
«1.
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу
дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та
ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів (…).
2.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і
відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням
або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку
або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту
репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню
конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і
безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві».
Уряд заперечив це твердження, але Комісія погодилася з ним.
А. Попереднє заперечення Уряду
33.
Як і в Комісії, Уряд посилався на невичерпання національних засобів
судового захисту. Він вважав, що п. Фрессоз і п. Руар обмежилися
запереченням висунутого проти них обвинувачення у переховуванні
документів. Вони жодного разу не намагалися підкреслити суперечність між
висунутим проти них обвинуваченням і принципом свободи вираження
поглядів. Ні опосередковано, ні прямо вони не оскаржували в національних
судах факту порушення свого права, ґарантованого статтею 10 Конвенції,
хоча ця правова підстава, абсолютно прийнятна в національному суді, мала
б дати позитивний результат. Таким чином, на думку Уряду, вони не дали
можливості французькому суду вирішити, чи було сумісним розпочате проти
них судове провадження з принципом свободи вираження поглядів. Беручи це
до уваги і керуючись рішенням, постановленим у справі «Ахмет Садик
проти Греції» (Ahmet Sadik c. Grece) (рішення від 15 листопада 1996
року: Збірник судових рішень та ухвал 1996-V, с. 1654, пункти 32-33),
Суд не може розглядати справу, бо не були вичерпані всі національні
засоби судового захисту.
34.
Заявники зауважили, що в Касаційному суді вони поставили, по суті
справи, питання про порушення статті 10 Конвенції і надали письмові
документи з цього приводу (див. пункт 23 вище). Пославшись на Закон від
29 липня 1881 року, в якому визначено принцип свободи преси, вони
підкреслили, що, з одного боку, податкові декларації п. Кальве не
підпадають під поняття фінансової таємниці, а становлять відкриту
інформацію, і що, з іншого боку, заявників не можна на законних
підставах обвинуватити у «переховуванні інформації». У будь-якому разі,
твердження про порушення статті 10 не може скасувати встановлені норми
закону про переховування з метою додержання свободи вираження думки.
35.
У своєму рішенні про прийнятність заяви Комісія відхилила заперечення,
мотивуючи це тим, що заявники посилалися на порушення статті 10
Конвенції у Касаційному суді. Представник Комісії, крім того, заявив у
Суді, що, беручи до уваги межі повноважень Касаційного суду, який не міг
повертатися до фактів, встановлених апеляційним судом, касаційна скарга
не могла б виправити стверджуване порушення. На його думку, заявники не
могли з користю для себе послатися на своє право на свободу вираження
поглядів, адже сам факт поширення інформації не міг мати наслідком
кримінальне покарання.
36. У пункті 1 статті 35 (колишня стаття 26 Конвенції) зазначено:
«Суд
може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано
всі національні засоби правового захисту, — відповідно до
загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від
дати прийняття остаточного рішення».
37.
Суд нагадує, що наведене правило існує з метою надання Договірним
державам можливості запобігти — як правило, через суд — вчиненню ними
порушень або виправити їх до того, як справу буде передано до
Європейського суду. Це положення слід застосовувати «з деякою гнучкістю і
без надмірного формалізму»; вважається достатнім, якщо заявник
оспорював у національних судових органах, «принаймні по суті і,
відповідно до вимог, у строки, передбачені національним законодавством»,
ті питання, які він надалі має намір оспорити у Страсбурзі (рішення
«Кастеллс проти Іспанії» (Castells c. Espagne) від 23 квітня 1992 року,
серія А, № 236, с. 19, п. 27, а також рішення «Акдівар та інші проти
Туреччини» (Akdivar et autres c. Turquie) від 16 вересня 1996 року,
Збірник, 1996-ІV, с. 1210-1211, п. 65-69).
38.
Обов’язковою передумовою професії заявників є поширення інформації. При
цьому їх було засуджено за опублікування документів. У Касаційному суді
заявники посилалися на кілька положень Закону від 29 липня 1881 року
про свободу преси, який, оскільки йдеться про діяльність заявників,
містить положення, аналогічні положенням статті 10 Конвенції. У своїх
письмових заявах на підтримку скарги вони підкреслювали, що публікація,
про яку йдеться, не суперечить жодному з положень Закону про свободу
преси і що п. Руар, як журналіст, лише виконав свій «обов’язок» (див.
пункт 23 вище). У своїй заяві у відповідь вони критикували плутанину в
обвинуваченні щодо переховування речей та опублікування, стверджуючи, що
порушення було кваліфіковане як «переховування» для того, щоб
продовжувати провадження як кримінальне і виключити застосування
спеціального закону про інформацію (див. пункт 23 вище). Касаційний суд,
провівши у своєму рішенні різницю між положеннями стосовно самої
інформації та положеннями щодо носіїв інформації, опосередковано
висловився про межі права журналістів на передання інформації.
39.
З огляду на це, Суд вважає, що хоча й неявно, але було порушене право
заявників на свободу вираження поглядів під час провадження в
Касаційному суді і що правові підстави, на які посилалися заявники,
справді свідчили про порушення статті 10 Конвенції.
Отже,
заявники поставили в Касаційному суді, принаймні по суті справи,
питання про порушення статті 10 Конвенції. Тому слід відхилити довід про
невичерпання всіх національних засобів судового захисту.
В. Суть оскарження
40.
Заявники стверджують, що засудження їх за переховування фотокопій
податкових декларацій, які надійшли до них від невстановленого чиновника
податкової служби, що порушив професійну таємницю, становить посягання
на їхнє право свободи вираження поглядів.
41.
Оспорюване засудження розцінюється як «втручання» у здійснення
заявниками права свободи вираження поглядів. Таке втручання суперечить
статті 10 Конвенції, крім випадків, «встановлених законом», які
відповідають одній чи кільком законним цілям, зазначеним у пункті 2, і
які є «необхідними в демократичному суспільстві».
1. «Встановлене законом»
42.
Сторони погодилися, що втручання було «встановлене законом», а саме —
статтею 460 Кримінального кодексу і статтею L. 103
Податково-процесуального кодексу. Суд поділяє цю думку.
2. Законні цілі
43.
Позивачі, Уряд і Комісія вважають, що втручання мало на меті захист
репутації та прав іншої особи, а також запобігання розголошенню
конфіденційної інформації. Суд має всі підстави погодитися з ними.
3. «Необхідне в демократичному суспільстві»
44.
Отже, Суду належить з’ясувати, чи зазначене втручання було «необхідним»
у демократичному суспільстві для досягнення зазначених цілей.
а) Загальні принципи
45. Суд нагадує основні принципи судової практики, пов’язані зі статтею 10 Конвенції:
і.
Свобода вираження поглядів становить одну з основних підвалин
демократичного суспільства. За умови додержання пункту 2 статті 10, вона
стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані
належним чином або розглядаються як необразливі чи незначущі, а й тих,
що викликають образу, обурення чи збурення: такими є вимоги плюралізму,
терпимості і відкритості, без яких не існує «демократичного суспільства»
(рішення у справі «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside
c. Royaume-Uni) від 7 грудня 1976 року, серія А, № 24, с. 23, п. 49, і в
справі «Йєрсілд проти Данії» (Jersild c. Danemark) від 23 вересня 1994
року, серія А, № 298, с. 26, п. 37).
іі.
Преса відіграє провідну роль у демократичному суспільстві: якщо вона не
повинна заходити за деякі межі, зокрема, для захисту репутації або прав
інших осіб, а також для запобігання розголошенню конфіденційної
інформації, вона повинна передавати, з повагою до своїх прав і
відповідальності, інформацію та ідеї з усіх питань, які становлять
загальний інтерес (рішення у справі «Де Гаєс і Ґійзельс проти Бельгії»
(De Haes et Gijsels c. Belgique) від 24 лютого 1997 року, Збірник,
1997-І, с. 233-234, п. 37). Свобода журналістів передбачає також деяку
частку перебільшення і навіть провокацію (рішення у справі«Праґер і
Обершлік проти Австрії» (Prager et Oberschliсk c. Autriche) від 26
квітня 1995 року, серія А, № 313, с. 19, п. 38).
ііі.
Загалом, «необхідність» будь-якого обмеження здійснення свободи
вираження поглядів має бути обґрунтована з усією переконливістю.
Звичайно, насамперед національна влада має оцінити, чи існує «нагальна
суспільна необхідність», що виправдовує таке обмеження, і тут вона
користується певною свободою розсуду. Що стосується преси, як у цій
справі, то тут національне право на свободу розсуду може суперечити
інтересові демократичного суспільства у забезпеченні і підтриманні
свободи преси. Так само слід приділити велику увагу цьому інтересові,
якщо йдеться про визначення, відповідно до пункту 2 статті 10,
відповідності обмеження законно поставленій меті (див., mutatis
mutandis, рішення у справі «Ґудвін проти Сполученого Королівства»
(Goodwin c. Royaume-Uni) від 27 березня 1996 року, Збірник1996-ІІ, с.
500-501, п. 40, а також «Ворм проти Австрії» (Worm c. Autriche) від 29
серпня 1997 року, Збірник, 1997-V, с. 1551, п. 47).
іv.
Здійснюючи цей контроль, Суд не ставить своїм завданням підміняти
національні суди, але він повинен перевірити рішення за статтею 10, які
останні виносять, користуючись своїм правом на свободу розсуду. Для
цього Суд має розглянути оспорюване «втручання» у світлі всієї справи,
для того щоб визначити, чи мета, на яку посилаються національні органи
влади для виправдання такого втручання, є «відповідною і достатньою»
(див., серед інших численних прецедентів, рішення у справі Ґудвіна,
ibidem).
b) Застосування зазначених вище принципів до цієї справи
46.
П. Фрессоз і п. Руар підкреслюють, що їхня стаття стосувалася публічної
дискусії, яка становила громадський інтерес: питання щодо зарплати п.
Кальве на момент публікації було особливо важливим. Стаття, на їхню
думку, сприяла дискусії, тема якої була ширшою, ніж особа керівника
компанії «Пежо»: він сам і його функції, важливість соціального
конфлікту, що тоді мав місце, і самого підприємства становили елементи
дискусії. Таким чином, публікація не мала на меті поставити під сумнів
репутацію або права п. Кальве, але висвітлювала питання про
підприємство, яким він керує. Накладена на них санкція, на їхню думку,
була невиправданою, тим більше що, за практикою Касаційного суду,
опублікування відомостей про доходи або розміри спадщини будь-якої
особи, що виконує державні або прирівняні до державних функції, не має
стосунку до приватного життя.
Не
йдеться тут і про прагнення зберегти таємницю, адже це стосується лише
службовців податкових служб. Будь-яка інша особа, наприклад, член
комітету підприємства або член родини керівника «Пежо», могла б надати
інформацію про його доходи. Хоч би як було, але п. Фрессоз і п. Руар не
могли знати, що фотокопії податкових декларацій, які надійшли до них
анонімно поштою, були зроблені з порушенням професійної таємниці; адже,
незважаючи на те, що слідство тривало два роки, навіть національні суди
не змогли цього довести.
Опублікування
зазначених фотокопій дало змогу заявникам підтвердити достовірність
своєї інформації, а також довести свою журналістську добросовісність:
надавати надійні й точні дані.
Нарешті,
штучний характер мотивації апеляційного суду і Касаційного суду, як
вважають заявники, впадає в око, а його згубна дія на здійснення свободи
преси є очевидною. Скарга п. Кальве мотивувалася виключно розголошенням
відомостей про його доходи. За абсолютно штучним посиланням на
правопорушення у вигляді переховування фотокопій насправді приховується
бажання накласти санкцію за сам факт опублікування інформації, хоча це
опублікування саме по собі не мало нічого гідного осуду.
47. Комісія в цілому підтримує цю тезу.
48.
Уряд стверджує, що винесений вирок випливає з порушення податкової
таємниці і має надалі ефективно ґарантувати її збереження. Не можна
очікувати поваги до необхідності зберігати таємницю, якщо будь-яку
інформацію, у тому числі таку, яка мала б залишатися конфіденційною,
можна буде розголошувати безкарно. Обмеження свободи вираження поглядів
слід оцінювати, беручи до уваги відповідальність і обов’язки сторін
стосовно отримання інформації. Адресати не могли не знати про незаконне
походження документів. Другий заявник, до речі, не заперечував, що йому
було відомо, що документи походять з податкової справи, отже, він мав
сприймати їх як конфіденційну інформацію. Крім того, розголошення суми
заробітної плати однієї особи, навіть керівника великого приватного
підприємства, не могло б стати підставою для дебатів, що становлять
громадський інтерес. Тобто метою було скомпрометувати п. Кальве і
поставити його у складне становище під час переговорів стосовно
заробітної плати, які тоді відбувалися.
Однак
у французькому праві передбачено можливість інформування громадян про
доходи і податки платників податків. Стаття L. 111
Податково-процесуального кодексу (див. пункт 26 вище) дозволяє платникам
податків однієї комуни ознайомлюватися зі списками платників податків і
знати їхні доходи, що підлягають оподаткуванню, а також суму податків.
У
будь-якому разі, в цьому не можна вбачати надмірного посягання на
свободу вираження поглядів, адже альтернативне рішення могло б допомогти
зберегти право громадськості на отримання інформації без порушення
кримінального законодавства. Порушення щодо переховування фотокопій не
було б поставлене за вину, якби заявники просто опублікували інформацію
про доходи п. Кальве, не наводячи витягів з податкових декларацій,
фотокопію яких було їм надано особою, яка повинна зберігати професійну
таємницю. Звичайно, тоді їх можна було б переслідувати за наклеп у
пресі, але в такому разі Касаційний суд дозволив би журналістам надати
доказ правдивості їхніх тверджень і заперечити обвинувачення у наклепі,
навіть якщо ці твердження були здобуті у незаконний спосіб. За цієї
умови заявники могли б безкарно поширювати свою інформацію.
49.
З огляду на ці арґументи, слід встановити, чи існували розумні й
достатні підстави у контексті пункту 2 статті 10 для виправдання
засудження заявників.
50.
Суд вважає непереконливим арґумент Уряду стосовно того, що розголошена
заявниками інформація не становила загального інтересу. Ця публікація
з’явилася під час соціального конфлікту в одній з основних французьких
автомобільних фірм, який широко висвітлювався у пресі; працівники
вимагали підвищення зарплати, а дирекція відмовляла їм у цьому. У статті
йшлося про те, що керівник фірми значно підвищив свою зарплату саме
тоді, коли відмовився задовольнити вимоги своїх працівників. Вдавшись до
такого порівняння у такому контексті, ця публікація зробила свій внесок
у відкриту дискусію з питання, яке становило інтерес для громадськості;
її метою було не намагання зашкодити репутації п. Кальве, а прагнення
на ширшому тлі обговорити актуальне питання, яке цікавило громадськість
(див., наприклад, рішення у справі «Торґейр Торґейрсон проти Ісландії»
(Thorgeir Thorgeirson c. Islande) від 25 червня 1992 року, серія А, №
239, с. 28, п. 66).
На
думку Касаційного суду, комерційні питання, коли йдеться про таку
публічну особу, як керівник великого підприємства, не належать до сфери
приватного життя. Уряд це не заперечив.
51.
До завдання преси поширювати інформацію та ідеї, які становлять
громадський інтерес, долучається право громадськості отримувати їх
(див., mutatis mutandis, рішення у справі «”Обсервер” і “Ґардіан” проти
Сполученого Королівства» (Observer et Guardian c. Royaume-Uni) від 26
листопада 1991 року, серія А, № 216, с. 30, п. 59, у згаданій вищесправі
Йєрсілда, с. 23, п. 31, а також у справі Де Гаєса і Ґійзельса, с. 234,
п. 39). Це питання особливо гостро постало у цій справі через те, що
проблеми зайнятості і винагороди за працю завжди привертають увагу
громадськості. Ось чому втручання у здійснення права на свободу преси
суперечить ґарантіям статті 10 Конвенції, якщо таке втручання не
виправдовувалося нагальною суспільною необхідністю (рішення у згадуваній
справі Ґудвіна, с. 500, п. 39).
52.
Звичайно, кожна особа, зокрема журналіст, яка здійснює своє право на
свободу вираження поглядів, має «обов’язки і несе відповідальність»,
обсяг яких залежить від її становища і від застосованого технічного
засобу (див., mutatis mutandis, рішення у згадуваній справі Хендісайда,
с. 23, п. 49 in fine). У даній справі апеляційний суд вирішив, що з
огляду на характер документів та їх перевірку, яку, за його власним
твердженням, здійснив п. Руар, останній не міг не знати, що зазначені
документи походять з податкової справи (див. пункт 22 вище) і є
конфіденційними. Цілком визнаючи, що преса відіграє важливу роль у
демократичному суспільстві, Суд підкреслив, що в принципі журналісти не
можуть, на підставі ґарантій, наданих їм статтею 10, бути звільнені від
свого обов’язку додержувати загальних норм кримінального законодавства.
Фактично пункт 2 статті 10 визначає обмеження стосовно здійснення
свободи вираження поглядів. Належало встановити, чи була, за конкретних
обставин справи, потреба в інформуванні громадськості важливішою, ніж
«обов’язки», які з’явилися у заявників, враховуючи сумнівне походження
отриманих ними документів.
53.
Суд повинен, зокрема, визначити, чи становила мета захисту
конфіденційності фінансової інформації, що була законною сама по собі,
розумне і достатнє виправдання такого втручання. З цього приводу слід
зазначити, що, якщо засудження заявників ґрунтувалося тільки на
опублікуванні в газеті «Канар аншене» копій податкових декларацій, які,
як з’ясувалося, були передані п. Фрессозу і п. Руару на порушення
професійної таємниці, тоді, безперечно, йшлося про розкриття
конфіденційної інформації. Проте постає запитання: чи залишався ще
інтерес щодо збереження конфіденційності інформації, зміст якої вже був
опублікований (рішення у справах «Вебер проти Швейцарії» (Weber c.
Suisse) від 22 травня 1990 року, серія А, № 177, с. 23, п. 51 і
«”Ферайніґінґ Вікблад Блюф!” проти Нідерландів» (Vereniging Weekblad
Bluf! с. Paus-Bas) від 9 лютого 1995 року, серія А, № 306-А, с. 15, п.
41) і міг бути відомий великій кількості осіб? Як визнав Уряд, існує
деяка прозорість стосовно інформації про зарплату і про її підвищення.
Платники податків, які проживають в одному комунальному окрузі, можуть
ознайомитися зі списком платників податків своєї комуни, де вказано
розмір доходу, з якого стягуються податки, і сума податку, яку сплачує
кожна особа (див. пункти 26 і 48 вище). Така інформація, навіть якщо
вона широко не розголошується, є таким чином доступною для великої
кількості осіб, які можуть передавати її іншим. Хоча й існує заборона на
опублікування податкових декларацій, інформація, яка в них містилася,
вже не була конфіденційною. До речі, інформація про зарплату таких
керівників великих підприємств, як п. Кальве, реґулярно публікується у
фінансових оглядах; причому другий заявник стверджував, і це не
заперечувалося, що він звернувся по таку інформацію для того, щоб
перевірити розмір зарплати п. Кальве (див. пункт 19 вище). Отже,
нагальної необхідності у захисті інформації як конфіденційної не
існувало.
54.
Якщо, як це визнає Уряд, інформація про щорічний дохід пана Кальве є
законною, а її розголошення дозволеним, тоді засудження заявників лише
на тій підставі, що вони опублікували її підтвердження, а саме —
податкові декларації, не може бути виправдане у контексті статті 10. Ця
стаття, по суті, залишала журналістам право самим вирішувати, чи слід
публікувати копії документів для підтвердження достовірності своєї
інформації. Вона захищала право журналістів на розголошення інформації
стосовно питань, які становлять інтерес для громадськості, за умови
їхньої добросовісності, використання точних фактів і надання «надійних і
точних» даних, відповідно до вимог журналістської етики (див., зокрема,
вже згадуване рішення у справі Ґудвіна, с. 500, п. 39; рішення у справі
«Швабе проти Австрії» (Schwabe c. Autriche) від 28 серпня 1992 року,
серія А, № 242-В, с. 34, п. 34, та протилежне її застосування у
згадуваному вище рішенні у справі Праґера і Обершліка, с. 18, п. 37).
55.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що ні точність наведених п. Фрессозом
та п. Руаром фактів, ні їхня добросовісність не підлягали сумніву. П.
Руар, який перевірив достовірність податкових декларацій, діяв
відповідно до норм журналістської професійної етики. Витяги з кожного
документа мали підтверджувати достовірність інформації, що містилася у
статті. Отже, опублікування податкових декларацій мало стосунок не
тільки до теми статті, а й підтверджувало достовірність наданої
інформації.
56.
У підсумку, засудження журналістів не було засобом, що розумно
відповідав законній меті, беручи до уваги інтереси демократичного
суспільства у забезпеченні і збереженні свободи преси. Таким чином, було
допущено порушення статті 10 Конвенції.
ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6
57. Заявники скаржилися на подвійне іґнорування пункту 2 статті 6, який передбачає:
«Кожен,
кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається
невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом».
На
їхню думку, національні судові органи двічі не застосували принципу
презумпції невинуватості. По-перше, обвинувачення пана Фрессоза
ґрунтувалося на надмірному розширенні репресивної норми, встановленої
Законом від 29 липня 1881 року (див. пункт 25 вище), яка передбачає
автоматичну відповідальність видавця за всі порушення, пов’язані з
пресою. По-друге, не маючи матеріалів, які б свідчили проти них, не
можна було притягати їх до кримінальної відповідальності через порушення
норми кримінального законодавства. Для того щоб постановити
обвинувальний вирок, апеляційному суду довелося збудувати доволі
гіпотетичну конструкцію, припустивши, що заявники повинні були знати про
незаконне походження надісланих їм фотокопій.
58.
Уряд вважав, що це порушення взагалі несумісне ratione materiae з
положеннями Конвенції. Заявники, на його думку, намагалися заперечити
обґрунтованість засудження обвинувачення їх апеляційним судом, проте в
обов’язки Суду не входить висловлюватися з питання, чи правильно
національні суди оцінили речові докази. У будь-якому разі, апеляційний
суд не вирішував питання презумпції невинуватості журналістів, а
вичерпно вмотивував постановлене ним рішення.
59.
Комісія, ознайомившись із наведеною арґументацією і виходячи з висновку
про порушення статті 10 Конвенції, підтвердила, що порушення пункту 2
статті 6 ґрунтується на тих самих фактах і не становить правової чи
фактичної проблеми, яка потребувала б окремого розгляду.
60.
Суд дійшов такого самого висновку і вважає, що, з огляду на обставину,
зафіксовану у пункті 56, та факти, які він узяв до уваги, окремого
питання на підставі пункту 2 статті 6 не виникає.
ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41
61. Відповідно до статті 41 Конвенції:
«Якщо
Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо
внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише
часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні
справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
62.
Заявники вважають, що визнання Судом факту порушення Конвенції
становить справедливу сатисфакцію. Проте вони вимагають відшкодувати їм
суму в 10 001 французький франк, яку, за рішенням апеляційного суду,
вони повинні були виплатити п. Кальве, з одного боку, як відшкодування
моральної шкоди (один франк) і, з іншого — за статтею 475-1
Кримінального кодексу — як судові витрати (див. пункт 22 вище).
63.
Уряд заперечував проти останньої вимоги про відшкодування, оскільки
заявники не посилалися окремо на збитки, зазнані ними, а також тому, що
задоволення цієї вимоги означало б поставити під сумнів авторитет
апеляційного суду. Крім того, визнання факту порушення Конвенції вже
саме по собі становить справедливу сатисфакцію.
64. Представник Комісії не висловився з цього приводу.
65.
Суд вважає, що між виплатою 10 001 французького франка п. Кальве і
стверджуваним порушенням статті 10 Конвенції існує такий причинний
зв’язок, який зобов’язує до відшкодування цієї суми заявникам. Отже,
слід задовольнити їхню вимогу стосовно відшкодування цієї суми. Щодо
іншої шкоди, то висновок про порушення Конвенції, викладений у цьому
рішенні, сам по собі становить справедливу сатисфакцію.
В. Судові витрати
66.
На відшкодування зазнаних ними витрат журналісти вимагали 166 100
французьких франків. Вони розподілили цю суму таким чином: 55 800
французьких франків — за витрати, здійснені у зв’язку з провадженням у
національних судах, з них 12 000 французьких франків за витрати,
здійснені у зв’язку з провадженням у Касаційному суді, і 110 300
французьких франків у зв’язку з провадженням у Страсбурзі.
67. Представник Комісії не висловився з цього приводу.
68.
Уряд вважає, що він не повинен компенсувати витрати за провадження в
національному суді на цьому етапі, оскільки порушення статті 10
Конвенції не було сформульовано. Можуть бути відшкодовані лише витрати у
зв’язку з провадженням у Суді, що розглядає порушення Конвенції, в
розмірі 40 000 французьких франків, беручи до уваги суми, які в минулому
призначалися Судом.
69.
З огляду на наявні у нього відомості, Суд, керуючись принципом
справедливості, присудив заявникам 60 000 французьких франків.
С. Мораторні проценти
70.
За інформацією, яку має Суд, встановлений законом процент,
застосовуваний у Франції на день винесення цього рішення, становить
3,36% на рік.
На цих підставах Суд одностайно
1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;
2. Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції;
3. Постановляє, що окремого питання у контексті пункту 2 статті 6 Конвенції не постає;
4.
Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникам протягом
трьох місяців 10 001 (десять тисяч один) французький франк за
матеріальні збитки і 60 000 (шістдесят тисяч) французьких франків — як
компенсацію за судові витрати, причому ця сума підлягає виплаті з
річними простими процентами у розмірі 3,36% зі спливом зазначених трьох
місяців до розрахунку;
5. Постановляє, що це рішення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію усіх інших збитків;
6. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.
Учинено
французькою та англійською мовами й оголошено на відкритому засіданні у
Палаці прав людини, Страсбурґ, 21 січня 1999 року.
Підпис: Люціус Вільдхабер,
Голова Суду
Підпис: Пол Махоуні,
заступник Секретаря Суду
[1] -2 Набув чинності 1 листопада 1998 року.
3
Застосовувана до набрання чинності Протоколом № 11 і створення Суду,
який функціонує на постійній основі (стаття 19 Конвенції з поправками,
внесеними відповідно до положень Протоколу № 11).
4Реґламент
«А» застосовувався до 31 жовтня 1998 року до всіх справ, переданих до
Суду до набрання чинності Протоколом № 9 (від 1 жовтня 1994 року), а
після цього — лише до справ, що стосуються держав, які не підписали цей
Протокол.