Заява №6987/07

17 лютого 2015 року

 

Заявниця, Любов Гусева, є
громадянкою Болгарії, що народилася в 1951 році і проживає у Відині. Справа
стосувалась упертої відмови мера надати пані Гусевій інформацію, яку вона
запитувала, незважаючи на три рішення адміністративних судів, які зобов’язували
його задовольнити ці запити.

Пані Гусева є членом Ради
Директорів організації захисту тварин у Відині, Болгарія. В період між квітнем
2002 року та червнем 2003 року вона подала три запити меру Відина про
інформацію, що стосується поводження з безпритульними тваринами та їх
утриманням. Мер відмовився надати інформацію, яку вона запитувала в кожному
випадку, посилаючись або на заперечення компаній, які за договором беруть
участь в процесі, або на адміністративні процедури. Пані Гусева оскаржила ці
відмови в Окружному адміністративному суді Відина та Вищому Адміністративному
Суді Болгарії, в результаті отримавши в 2004 році рішення Вищого
Адміністративного Суду на підтримку трьох її запитів. Втім, пані Гусева
скаржиться, що вона й досі не отримала запитувану інформацію.

Посилаючись, зокрема, на
статтю 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції, пані Гусева скаржилася на
ненадання мером інформації, яку вона запитувала, що призвело до порушення її
права отримувати і розповсюджувати інформацію суспільного інтересу. Надалі,
посилаючись на статтю 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) в
поєднанні зі статтею 10, вона скаржилася, що в неї не було ефективного засобу
юридичного захисту, оскільки рішення Вищого Адміністративного Суду не були
виконані.

 

У
своєму рішенні Суд зазначив наступне:

«B. Обставини справи

1. Заяви сторін 

51.  Уряд заявив,
що стаття 10 не була порушена, оскільки Вищий Адміністративний Суд у трьох
своїх остаточних рішеннях захистив право Заявниці на отримання інформації.
Однак, Уряд не зміг встановити чи були виконані ці остаточні рішення, оскільки
органи місцевого самоврядування зберігали адміністративні файли лише п’ять років,
згідно з відповідними нормативно-правовими актами. Заявниця запитувала
інформацію з 2004 року, що було більш, ніж за п’ять років до того, як заява
була надана для ознайомлення Уряду. Наразі файли не збереглися і немає
остаточної відповіді на питання чи виконані ці рішення.

52.  Заявниця
повторно поскаржилась на те, що відмова мера надати запитувану інформацію після
винесення рішень Вищим Адміністративним Судом порушила її право на свободу
вираження поглядів та інформацію. Причиною зазначеного стало те, що вона не
змогла виконати свою роль, як представника недержавної асоціації, що здійснює
активну діяльність в сфері захисту прав тварин, інформуючи суспільство про
питання загального інтересу.

2.  Оцінка Суду

(a)  Чи було
втручання

53.  Суд нагадав,
що він невпинно визнає, що суспільство має право отримувати інформацію, яка
становить загальний інтерес. Його судова практика в цій сфері розвинулась у
зв’язку зі свободою преси, метою якої є поширення інформації та ідей щодо таких
питань. Суд підкреслює, що найбільш обережного та уважного вивчення в цій
частині потребують випадки, коли заходи, застосовані органами влади, можуть
потенційно розхолодити участь преси, одного з суспільних «сторожових псів», в
публічних дебатах з питань правомірної суспільної стурбованості (див. Társaság a Szabadságjogokért, цит.
вище, § 26 з посиланням на Observer
and Guardian, цит. вище, § 59; Thorgeir Thorgeirson v.
Iceland, від 25 червня 1992, § 63, Серія A №. 239; Jersild v. Denmark, від 23
вересня 1994, § 35, Серія A №. 298; див. також Bladet Tromsø and Stensaas
v. Norway [GC], №. 21980/93, § 64, ECHR 1999-III, в якому Суд зазначив, що життєво
необхідний суспільний інтерес в забезпеченні поінформованих публічних дискусій з
питань ставлення до тварин переважає інтереси риболова).

54.   Суд визначив,
що функції зі створення різноманітних платформ для публічних дискусій не
обмежуються пресою. Вказані функції можуть також виконуватись і недержавними
організаціями, чия діяльність теж є необхідною складовою поінформованої
публічної дискусії. Суд погоджується з тим, що недержавні організації, як і
преса, можуть бути охарактеризовані як суспільні «сторожові пси». У зв’язку з
цим, їхня діяльність заслуговує на той самий захист Конвенцією, який наданий
пресі  (див. Társaság a Szabadságjogokért, цит.
вище, § 27; Österreichische, цит. вище, § 34; Animal Defenders
International [GC], цит.
вище, § 103; Youth
Initiative, цит. вище, § 20).

55.  Повертаючись
до обставин справи, Суд зазначає, що Заявниця подавала заяву від свого імені,
як фізична особа, і, що асоціація, яку вона представляє, не є Заявником в Суді.
Втім, метою, з якою Заявниця запитувала інформацію, було поінформувати
суспільство, в контексті її роботи в асоціації, про ставлення до безпритульних
тварин, яких підбирають на вулицях міста Відин. Таким чином, інформація мала
пряме відношення до її роботи як члена та представника асоціації, що активно
здійснювала діяльність в сфері захисту тварин. Відтак, Заявниця брала участь в
законному збиранні інформації, що становила суспільний інтерес, з метою сприяти
публічній дискусії. За ствердженнями Заявниці, три остаточні рішення на її
користь так і залишились абсолютно не виконаними. Оскільки Уряд не надав
інформації, яка б доводила протилежне, Суд не вбачає причин вважати інакше.
Таким чином, не надавши інформацію, яку запитувала Заявниця, мер втрутився в
підготовчий етап процесу інформування суспільства шляхом створення
адміністративних перешкод (див., аналог., Társaság a Szabadságjogokért, цит.
вище, § 28). Отже, право Заявниці поширювати інформацію було таким чином
порушено.

56.  Суд вважає,
що необхідно розмежовувати ситуацію, яка склалась в цій справі, та ситуацію у
справі Frăsilă and Ciocîrlan v. Romania, №. 25329/03, § 58, від 10 травня
2012, в якій Суд визнав, що органи влади не несли прямої відповідальності за
обмеження права Заявника на свободу вираження поглядів. Причиною цього стало
те, що в справі Frăsilă and Ciocîrlan, цит.
вище, приватна компанія, яка виступала проти
органів влади, перешкоджала заявникам в доступі до редакції, який був наданий за
рішенням суду, винесеним на користь заявників. В наслідок цього, Суд визначив,
що відповідальність держави становить позитивне зобов’язання захищати
дотримання прав заявників (двох журналістів), визначених в статті 10, від
втручання інших осіб. В цій справі, саме орган влади – мер Відина, не виконав
остаточні судові рішення, винесені на користь Заявниці (цит.
п. 21 вище) незважаючи на те, що за законом він був зобов’язаний це зробити.
Таким чином, невиконання мером остаточних судових рішень становить пряме
втручання в право Заявниці отримувати і, згодом, поширювати інформацію,
передбачене § 1 статті 10 Конвенції  (див. Társaság a Szabadságjogokért, цит.
вище, § 28; Österreichische, цит. вище, § 36; Kenedi, цит.
вище, § 43).

(b)  Чи було
втручання законним

57.  Суд
відзначає, що втручання в право Заявника, передбачене § 1 статті 10
порушуватиме Конвенцію, якщо воно не відповідає критеріям п. 2 статті 10. Таким
чином, воно має бути «передбачене законом», переслідувати одну або більше
законну мету, визначену в цьому пункті, і бути «необхідним в демократичному
суспільстві» для досягнення такої мети. Що стосується закону, то Суд більш
конкретно зазначає, що він повинен мати відповідну якість, зокрема його норми
мають бути чіткими та зрозумілими, а наслідки його застосування –
передбачуваними (див., серед інших органів влади, Müller and Others v.
Switzerland, від 24 травня 1988, § 29, Серія A №. 133).

58.  Повертаючись
до цієї справи, Суд зазначає, що відмова мера задовольнити запити після винесення
остаточних судових рішень, які зобов’язували його це зробити, немає законних
підстав. Навпаки, згідно із листом, який містив відповідне законодавство, що
застосовується у справі, остаточні рішення адміністративного суду мали б бути
негайно виконані (див. п. 24 вище). Суд також зауважує, що, враховуючи те, що Вищий
Адміністративний Суд постановив, що закон не визначав часових меж протягом яких
посадова особа мала б виконати остаточне рішення суду, вирішити коли саме
виконати судове рішення мала сама посадова особа (див. п. 25 вище). Суд
вбачає, що аналогічно до ситуації у справі Társaság a Szabadságjogokért, цит.
вище, § 36, інформація в цій справі була у виключному володінні мера і
готова до доступу.

59.  Враховуючи те,
що виконання відповідало національному законодавству (див. п. 24 вище),
неспроможність мера діяти так, щоб виконати судові рішення, становило порушення
законодавства (див., mutatis
mutandis, Youth
Initiative, цит. вище, §§ 25-26, а також Kenedi, цит.
вище, § 45, в обох з яких Суд визнав, що вперте небажання органів влади надати
інформацію, яку суд зобов’язав їх надати, становить порушення національного
законодавства). Незважаючи на це, державна судова практика прийняла те, що
закон, сам по собі, надав не чіткі часові межі для виконання, і питання було
віднесено на розсуд посадової особи, відповідальної за виконання рішення  (див. п. 25 вище). Суд вважає, що відсутність
чітких часових меж створила непередбачуваність у питаннях
виконання рішення, яке, врешті решт, так і не було втілено. Таким чином,
національне законодавство, що підлягає застосуванню, у відповідному національному
законодавстві Болгарії відсутній такий елемент, як передбачуваність, що не
відповідає трьохскладовому тесту ЕСПЛ по § 2 статті 10
Конвенції.

60.  У світлі
зазначеного, Суд визнав, що втручання не було «передбачено законом» у
значенні §
2 статті 10 Конвенції. Таким чином, не існує необхідності досліджувати далі
відповідність іншим критеріям.

61.  Відповідно,
стаття 10 Конвенції була порушена».