Чи часто ви думаєте про свої культурні права і чи зможете пояснити, в чому їхній зміст? 

Ми знаємо, що маємо право на життя і це наше особисте право, право виходити на мітинги – наше політичне право, право володіти нерухомістю – економічне право. Також ми знаємо, що написавши картину, будемо захищені цілим комплексом авторських прав. 

Та крім цих прав, є ще й права культурні. А перелік їх доволі широкий. Конституція України, наприклад, визначає право на освіту, на художню та наукову творчість, на використання здобутків культури та мистецтва тощо. Чи розуміємо ми в чому зміст цих прав, як ними користуватися та й для чого? Як балансувати між доступом до культури та не порушувати авторські права?

У новій аналітиці Центру демократії та верховенства права спробуємо дати відповідь на ці питання і розібратися: як розвивати культуру, не порушуючи права авторів. 

Що таке культурні права і навіщо вони нам?

Культурні права – частина загальних прав людини. Так Загальна декларація прав людини закріплює права, які є основою нашого існування – на життя, свободу, особисту недоторканність, рівний захист законом та ефективне поновлення прав судами. А ще Загальна декларація вказує, що кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, долучатися до наукового прогресу і користуватися його благами. 

Сьогодні українці точно розуміють ціну та значення культурних прав. Знищення української літератури, заперечення мови, репресії культурних діячів – це все багаторічна політика росії проти української культури. А повномасштабне вторгнення взагалі обернулося катастрофою для культурної спадщини нашої держави: окупанти руйнують і грабують музеї, театри, школи, університети, бібліотеки – з цим стикнулося майже кожне українське місто і маленькі села. Така політика росії має єдину мету: завадити українцям зберігати та розвивати свою культуру та ідентичність. Чи вийде це у них? Однозначно – НІ. 

Українці невпинно відновлюють все зруйноване військами рф, донатять, фіксують воєнні злочини, отримують кошти від ЮНЕСКО на відбудову. До речі, ЮНЕСКО постійно говорить про те, яку фундаментальну роль культурні права відіграють у розвитку людини, держави, людства. Втім це теорія. На практиці ж, реалізація культурних прав – це про існування нації. Але культурні права – явище складне.

• Культурні права важко виокремити

Закон України “Про культуру” говорить, що “культура – сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти”.

Визначення надто широке та оціночне, аби ми могли з позиції юристів на 100% стверджувати, що якесь явище є культурою, а інше – ні. Тому і важко ідентифікувати, де ж наше право на доступ до культури починається та закінчується. 

Та й забезпечувати наші культурні права держави беруться не в першу чергу. Так працює піраміда Маслоу. Спочатку необхідно задовольнити базові фізіологічні потреби (харчування та житло). Після чого настає черга економічної стабільності (достатній заробітної плати). Потім доходять руки до становлення людини у соціумі. І лиш після цього – час задоволення культурних потреб.

• Двоїстість культурних прав 

Закон “Про культуру” говорить, що громадяни мають права у сфері культури. На них можна умовно подивитися з двох сторін. Є права на реалізацію культури – вільно обрати вид діяльності, розпоряджатися своїм твором, захищати його за допомогою авторського права. А є право на споживання культури – мати доступ до культурних цінностей та творів авторів. Однак треба розуміти, що має бути певна “відплатність” автору. 

Розглянемо на конкретному прикладі – роботах художниці Євгенії Гапчинської. Її твори вирізняються особливим стилем, який легко впізнати, авторка підходить індивідуально до кожної роботи, виставляє їх для широкого загалу в галереї (вхід до якої, до речі, безкоштовний). Так працює право на реалізацію культури. 

Право ж на споживання – це інша сторона медалі. Будь-хто може прийти в галерею і насолодитися мистецтвом, а потім придбати картину. Це законно. А от використовувати картину як ілюстрацію в книжках та на листівках можна лише з дозволу авторки. Років 10 тому яких тільки товарів не було із зображенням картин Гапчинської – чохли на телефон, чашки, футболки, блокноти і ще багато-багато чого. Звісно, це доводить, що твори популярні, а авторка бажала масштабувати свою творчість, і у неї вийшло. 

Але чи означає таке бажання авторки, що хтось має право без жодних обмежень споживати (використовувати) твори для власної комерційної мети, бо “всі так роблять” і “ці картинки і так повсюди”? І навпаки – якщо авторка працює на масмаркет, чи слід їй змиритися з частішими порушеннями її прав та поступитися ними? 

Відповідь очевидна: авторські права мають ефективно захищати автора будь-де, будь-коли, за будь-яких умов. Незаконне використання та поширення зображень художниці призвело до декількох судових процесів. Як каже сама художниця: “якби я займалася судовими тяганинами, то перестала би малювати”. Тож постає логічне питання: якщо творець постійно стикається з порушеннями та змушений відслідковувати їх, чи залишиться у нього час, бажання та натхнення творити? 

Доступ до культури VS авторські права

Історія зіткнення авторського права та прав на доступ до культури давня. Останнім часом, вона змінила свій характер, бо багато творів цифровізовані. Здавалось би, всі у виграші. Автори мають зручні інструменти поширення своїх робіт, а суспільство – доступ до них. Але чомусь виникає історія з піратством, а автори забороняють використовувати свої твори. Вони наче й налаштовані працювати на широкий загал, але починають контролювати “вихід у світ” плодів своєї праці. З’являється нова тенденція: доступ суспільства до культури обмежений, вона відкрита лише для “обраних”.

Безумовно, ніщо не береться нізвідки і така сегрегація – зокрема наслідок поведінки суспільства. Але чи не має автор бути готовим до того, що з більшою популярністю його творів будуть частішати і випадки порушення його прав? І хоча вірогідність цього підвищується, чи має вона стати закономірністю в розвиненому суспільстві? 

Закони про авторське працюють на те, щоб зберегти авторські твори від незаконного використання, виплатити автору справедливу винагороду, а у разі порушення прав автора – дати можливість захистити їх у суді. Саме власник авторських прав (це може бути не лише автор, а, наприклад, спадкоємець) може мати право використовувати твір будь-яким способом, право дозволяти або забороняти використання. 

Тож автор цілком вправі обмежити доступ до свого твору або встановити такі умови використання, які не кожен може виконати (іншими словами, які не кожному по кишені). І наявність таких широких прав у автора – звісно ж, цілком обґрунтована. Адже створення твору – це найчастіше кропітка праця. І від суспільства (якщо воно дійсно розвинене та поважає закон) очікується відповідна віддача: цінувати працю автора та її результат.

Проблема виникає тоді, коли результати цієї кропіткої праці поширюють незаконно. І часто таке поширення зовсім не переслідує мету “розповсюдження культури на широкий загал заради культурного розвитку та підвищення грамотності”. Часто твори поширюють суто з комерційною метою, а автора – використовують лише як виробника товару. Через це він втрачає мотивацію творити, а в суспільстві гасне цікавість до культури.

Такий розвиток подій скоро навчить нас поняттям “культурний регрес” та “культурна сегрегація”. Іншими словами, комерціалізація культури та порушення прав авторів дорівнюють занепаду культури для широких мас та її відкриття лише для “обраних”. На перший погляд, це звучить не надто моторошно.. Але суть полягає в тому, що якраз таки для нашої нації культура – це інструмент виживання. 

Українська культура довела, що здатна витримати тиск царату, совєтів, розвал СРСР, недофінансування. А от знецінення культури та авторських прав у суспільстві може стати останньою краплею. Тоді знову повториться еміграція творчої молоді туди, де є умови для реалізації і розвитку, де цінують права авторів. І звісно, це вплине на імідж країни і на формування нових (старих) стереотипів про Україну – “молодь не цінують”, “культура не розвивається”, “права належним чином не захищені”. Та й чи стереотипи це?

Сьогодні ми маємо шанс почати все з чистого аркуша та сприяти становленню України “на мапі цивілізації”. Бо є всі передумови для цього. Наша мова – носій нематеріальної культурної спадщини, пісні – символ незламності, культура – це другий фронт, а митці – люди, які через свої роботи акумулюють сенси про те, ким ми є, ким ми були та ким будемо. Тому плекати культуру, розповсюджувати її, стимулювати митців до творчості – це не лише завдання держави і питання належного фінансування (хоча фінансування таки є серйозною запорукою успіху). Але ці завдання адресовані і нам. Тож маємо знати: як культуру розповсюджувати і авторські права не порушувати.  

Де віднайти баланс?

Звісно ми не будемо гіперболізувати та передрікати повну демотивацію авторів та зникнення культури як такої. Бо такий розвиток подій маловірогідний. А от невикористання нашого культурного потенціалу на повну його силу було б помилкою. Бо і це – наша зброя. Щоб отримати від неї максимальну користь, треба розуміти, як балансувати між доступом суспільства до культури та захистом прав авторів. 

Авторське право грає тут двоїсту роль. Як інструмент захисту воно охороняє авторів та їхні твори, дає право контролювати використання творів та отримувати винагороду. А як інструмент збереження культури – втілює право на доступ до культури та її використання в інтересах розвитку цього ж суспільства.

А тепер детальніше про “балансувальні механізми”.

Технології: це один з інструментів, який може максимально швидко забезпечити доступ до культури та ще швидше виявити порушника авторських прав.

Наприклад блокчейн-технології – це такий альтернативний варіант підтвердження авторських прав, коли твори зберігаються у публічному реєстрі – блокчейні. Якщо коротко –— він ефективний як факт підтвердження створення та завантаження твору. Ці технології забезпечують конфіденційність даних на зразок захисту банківських транзакцій в Інтернеті. Наприклад Sony Music Entertainment Japan використовує блокчейн-сервіси для обміну та перевірки інформації про дату і час створення музичного твору, про авторів та виконавців.  

Для суспільства ж технології відкривають безкоштовний доступ як до вільних для використання творів, так і до платформ, котрі дозволяють легально та за невелику плату споживати контент. Це так звані ОТТ-сервіси – телебачення в інтернеті (Netflix, Megogo, Sweet.tv тощо). Тут, звісно, не без ложки дьогтю у вигляді піратства, яке зупиняє прогрес культури та ставить споживача перед “складним” вибором – платити чи “красти”? Але чи лише в піратстві справа та чи крадіжка це? З першого погляду, так. Але іноді не все так очевидно.

Проблема може критися і в неможливості споживати контент легально. Яскравий приклад – сервіс HBO та серіал “Гра престолів”. HBO володіє правами на “Гру престолів” та не працює офіційно в Україні. Українські OTT-сервіси, щоб транслювати “Гру престолів”, мають співпрацювати з HBO або прямо, або через ліцензіатів, які мають право на контент HBO. З квітня 2021 року ліцензіатом був російський сервіс Amediateka, через який право на трансляцію отримав Megogo. Така трансляція була можлива до 31 грудня 2022 року, бо співпрацювати з країною-агресором, звісно неприпустимо. Пряма угода між HBO та Megogo не укладена. В такому випадку, у українців є варіанти: не споживати контент, бо немає легальних шляхів або пошукати контент деінде, бо хочеться бути в контексті глобальної культури.

Вибір за споживачем. Але дослідження Variety показує чітку залежність: що доступніший контент, то рідше його піратять.

Повертаючись до технологій як балансувального механізму. Розвивати технології треба так, щоб користувачу було максимально зручно ними користуватися. Якість контенту, опції, які пропонує сервіс (субтитри, з якими можна швидесенько підтягнути англійську мову), наповнення (коли сервіс вже знає, який фільм вам зайде і пропонує його), відсутність реклами (без коментарів). Все це має значення. А платити за високий рівень послуг стає модним. 

Відкриті ліцензії: це дозвіл автора вільно використовувати, поширювати та модифікувати твір будь-яким способом та з будь-якою метою (за певних умов). Фактично, автор погоджується на те, що його твір буде у відкритому доступі, і його зможе використати будь-хто як з комерційною метою, так і з некомерційною (залежно від типу ліцензії). Наприклад, можна вільно випустити колекцію одягу з принтом, на якому зображена картина автора. Відкриті ліцензії допомагають отримати доступ до культурних матеріалів, зберегти їх та розповсюджувати для громадськості. Інтерес автора теж задовольняється, адже він сам добровільно встановлює свої умови використання. Детальніше про умови використання творів за відкритими ліцензіями читайте за посиланням. 

Справедлива винагорода: мабуть, це один з найефективніших способів стимулювати авторів. Вона компенсує час, талант, енергію та майстерність автора. Тож крім визнання, людина отримає ще й матеріальну винагороду, на що вона, звісно, має право. 

Але справедлива винагорода – це не лише про матеріальне задоволення автора.  Це ще й про можливість доступу до цього твору суспільства. Якщо подивитися на справедливу винагороду зі сторін автора та суспільства, то в результаті маємо отримати взаємовигідну “угоду”. За нею автор отримує гідну винагороду за свою творчість, а суспільство – цілком законний доступ до культурних цінностей. 

Вільне використання: закони про авторське право містять перелік випадків, коли можна вільно використовувати твори без дозволу суб’єктів авторського права та безоплатно. Наприклад, Закон України “Про авторське право та суміжні права” закріплює випадки, коли це дозволено, але слід вказати ім’я автора та джерело запозичення. Зокрема, можна вільно користуватися творами для наукового дослідження або дистанційної освіти. 

* * *

Проблема балансу авторських і культурних прав – не щось теоретичне. Це цілком реальний виклик. Якщо подолати його не вдасться, то на нас чекає культурний регрес, а суспільство буде обмежене лише комерційними інтересами. В умовах євроінтеграційних процесів, повага до прав людини, зокрема в культурній сфері – пряма вимога для України. Дійсно, в першу чергу ми маємо забезпечити наші першочергові потреби – дах над головою, їжа, гідна заробітна плата. Втім знати свої культурні права, розуміти їх зміст, мати доступ до культури – це ключ до розвитку і становлення дійсно незалежної України.  

Культурний регрес та сегрегація – це те, у що дуже легко занурити культуру, якщо належним чином не піклуватися про доступ до неї. Та все ж, інструменти балансу існують. Якими з них користуватися та в якому обсязі — вибір за вами. Головне, що цей вибір є. Однак прямо сьогодні треба зрозуміти вагу цього культурного розвитку для себе, для країни, для майбутніх поколінь.