«Політична мова створена для того, щоб робити брехню правдоподібною, а вбивство – прийнятним, і надавати видимість твердості чистому вітру»

 Джордж Орвелл, «Політика і англійська мова»

Де закінчується свобода слова і починається пропаганда війни? Це питання щодня постає перед журналістами, правниками, представниками громадянського суспільства. В умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну це застереження набуває не лише філософського, а й цілком практичного виміру. Надмірне обмеження свободи вираження поглядів нівелює публічну дискусію та гальмує розвиток демократичних інститутів, натомість його відсутність створює широкий простір для застосування інформаційної зброї. 

Парадокс полягає в тому, що одне й те саме висловлювання залежно від контексту та мети може на перший погляд виглядати як захищене оціночне судження і прояв свободи слова. Однак за наявності умислу на публічний заклик до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту – кваліфікуватися як пропаганда війни у розумінні ст. 436 КК України. 

Аналогічна логіка розмежування стосується й інших форм деструктивного впливу, зокрема мови ворожнечі, які позначають поняттям «black propaganda». Мета цього дослідження полягає у встановленні ключових ознак цієї колізії, аналізі найбільш проблемних практичних кейсів та пропонуванні критеріїв розмежування на основі національного законодавства України, міжнародних стандартів і практики ЄСПЛ. 

Сутність і наслідки проблеми розмежування свободи вираження та пропаганди війни 

Свобода вираження поглядів і заборона пропаганди війни – це два правових явища, які на перший погляд видаються протилежними, однак на практиці існують у стані постійної напруги. Свобода вираження є фундаментальним правом людини, гарантованим як національним законодавством, так і міжнародними стандартами, і передбачає право вільно висловлювати думки, поширювати інформацію.  

Однак свобода слова не є абсолютною. Саме тому стаття 20 МПГПП прямо зобов’язує держави заборонити будь-яку пропаганду війни, а також будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті законом.  

Пропаганда війни визначається як публічні заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту, а також виготовлення і розповсюдження матеріалів із такими закликами.

Проблема полягає не у правовому чи філософському розумінні цих явищ – очевидний заклик до насильства чи очевидна публічна критика не викликають дискусій щодо правової оцінки. Найбільша складність виникає у так званій “сірій зоні” – просторі, котрий правозахисна організація Артикль 19 у заяві до Ради ООН з прав людини (2023) визначає як сферу без авторитетних практичних критеріїв розмежування. У цьому випадку висловлювання містить елементи оціночного судження, але водночас здатне формувати суспільні установки на підтримку збройної агресії. 

Сьогодні межа між цими явищами залишається розмитою через відсутність чітких критеріїв. Ця розмитість не є випадковою – вона зумовлена одночасно природою самих явищ, стрімким розвитком технологій поширення інформації та правовим регулюванням,  яке об’єктивно не встигає за цими змінами. 

По-перше, один і той самий матеріал – висловлювання, музичний або літературний твір —–може мати різний вплив залежно від аудиторії, платформи та контексту поширення. Те, що в одному середовищі сприймається як культурний вираз або політична дискусія, в іншому може формувати суспільні установки на підтримку агресії. 

По-друге, сучасні види дезінформації свідомо імітують органічний публічний дискурс: скоординовані кампанії навмисно виглядають як стихійне вираження думок громадян, що унеможливлює їх автоматичне розпізнавання. Це створює ситуацію, коли правова оцінка матеріалу потребує не лише аналізу його змісту, а й дослідження координації осіб, фінансування та мети поширення.

По-третє, чинне законодавство оперує оціночними категоріями – такими, як “розпалювання ворожнечі” чи “виправдання агресії” – які не мають чітких формальних критеріїв встановлення, що є певною мірою спадщиною радянської правової традиції, яка прагнула визначити все  і в результаті не визначила нічого чітко .

Саме ця сукупність чинників породжує ситуацію, коли висловлювання містить елементи оціночного судження, але водночас здатне формувати суспільні установки на підтримку збройної агресії. Тут формальний аналіз висловлювання поступається місцем оцінці його реального впливу на суспільство  незалежно від його зовнішньої форми.  

Окремої уваги заслуговує проблема встановлення умислу. У цифровому середовищі межа між свідомим поширенням пропаганди та неусвідомленим репостом розмивається до повної невизначеності – користувач може розповсюджувати наративи, що містять ознаки пропаганди війни, щиро вважаючи їх власною думкою. 

Не менш важливим є часовий контекст: повномасштабна збройна агресія принципово змінила правове середовище оцінки висловлювань. Як зазначав Спеціальний доповідач ООН, заборона пропаганди війни застосовується саме щодо агресії – і лише з моменту її настання набуває повної правової сили. Відтак те, що в мирний час перебувало у «сірій зоні», після 24 лютого 2022 року отримує принципово інший правовий вимір. 

Наслідки помилки у розмежуванні є суттєвими для кожного з учасників правовідносин. Для правозастосувача – ризик або безпідставного обмеження вираження поглядів або безкарності реальної пропаганди. Для медіа та авторів контенту – правова невизначеність, що породжує самоцензуру навіть там, де вона не є виправданою. Для суду – відсутність усталених критеріїв оцінки, що призводить до непослідовної практики. Саме ця непослідовність і є головною практичною проблемою.

Проблемні кейси та колізії свободи вираження та пропаганди війни

Абстрактна дискусія про межу між свободою слова і пропагандою війни набуває реального виміру лише тоді, коли постає перед конкретним суддею, слідчим чи правником. Наведені нижче кейси ілюструють не винятки, а системну закономірність: межа розмивається саме там, де правова невизначеність найбільша.

Кейс 1. Парламентський імунітет як щит для пропаганди: Ківа, Медведчук, Мураєв

Джерело: ONLINE.UA 

До повномасштабного вторгнення колишні народні депутати України Ілля Ківа, Віктор Медведчук та Євген Мураєв систематично транслювали наративи про необхідність територіальних поступок Росії, легітимізували риторику «русского мира» та виправдовували дії російської сторони, прикриваючись свободою вираження поглядів і парламентським імунітетом. Відсутність чітких критеріїв розмежування між політичною позицією та пропагандою війни унеможливлювала своєчасну правову реакцію держави. Лише після 24 лютого 2022 року стало очевидним, що ці висловлювання були частиною системної інформаційної кампанії. Цей кейс демонструє ключову проблему: стандарти мирного часу не здатні адекватно та своєчасно реагувати на інформаційну підготовку до збройної агресії.

Кейс 2. Музичні виконавці та цифрові платформи: де закінчується мистецтво

Правова колізія цього кейсу є двошаровою: відсутні міжнародно узгоджені критерії класифікації музичного контенту як пропаганди війни, а рішення фактично приймають не держави, а приватні платформи, які керуються власними правилами, а не правовими стандартами держав у стані збройного конфлікту.

Показовим є кейс російської співачки Юлії Чичеріної, якій Офіс Генерального прокурора України скерував до суду обвинувальний акт за пропаганду війни, виправдовування збройної агресії та глорифікацію її учасників. Попри це, її контент тривалий час залишався доступним на міжнародних платформах. Платформи реагують непослідовно: YouTube та Spotify заблокували виконавців, зокрема Шамана, Гагаріну, Газманова, але лише після введення санкцій ЄС. В інших випадках, як-от з репером Тіматі, попри повідомлення про підозру з боку Служби безпеки України, його контент на Spotify продовжує бути доступним.

Джерело: Служба Безпеки України

Для українського експертного середовища та законодавців висловлювання і тексти пісень, у яких виконавці підтримують збройну агресію, є очевидним складом злочину, зокрема пропагандою війни та підтримкою збройної агресії. Однак платформи реагують лише на санкції ЄС і продовжують розміщувати їхній контент, послуговуючись критеріями мирного часу.

Кейс 3. Репости та цитування у соціальних мережах: коли користувач стає розповсюджувачем дезінформації

Найпоширенішим практичним кейсом є репост, репліка чи цитування, у тому числі через знімки екрану у соціальних мережах. Людина може робити їх десятки чи сотні разів за день і формально це не буде її власним авторським висловлюванням. Однак саме масове вторинне поширення забезпечує пропаганді охоплення і суспільний вплив. Чинне законодавство не містить чіткого розмежування між первинним поширенням пропаганди та її вторинним тиражуванням.

Додатковою складністю є питання умислу: користувач може щиро не усвідомлювати характеру контенту, особливо якщо він замаскований під новину чи особисте враження. Показовим є кейс судді Інни Отрош, яка 24 березня 2022 року опублікувала у Facebook архівне фото матрьошки з російського музею, пояснюючи це особистим захопленням мистецтвознавством.

Джерело: New Voice

Публікація формально не містила змісту, передбаченого як злочин, але в умовах повномасштабної агресії той самий контент набув принципово іншого суспільного значення і став підставою для дисциплінарного провадження. 

Судова та правоохоронна практика демонструє обидва сценарії – в одних випадках  особа свідомо поширювала відповідні матеріали, в інших робила це, щиро вважаючи їх власною позицією. Таким чином, перед органами постає вибір між притягненням до відповідальності особи без умислу та фактичною легалізацією масового поширення пропаганди війни, глорифікації збройної агресії та інших злочинів. 

Кейс 4. Блогери та медіа: «112 Україна», ZIK, NewsOne і Діана Панченко

              

Джерело: Главком

Показовим прикладом державної боротьби з поширенням проросійських наративів є блокування телеканалів «112 Україна», ZIK та NewsOne, які систематично транслювали пропагандистський контент, прикриваючись статусом незалежних медіа та свободою редакційної позиції. Аналогічна ситуація склалась і з виданням «Страна.ua» – одним із головних інтернет-видань, що систематично поширювало російські наративи. 20 серпня 2021 року РНБО наклало персональні санкції на головного редактора видання Ігоря Гужву, після чого інтернет-провайдери розпочали блокування сайту, однак видання продовжує роботу в Україні під зміненими назвами. 

Показовим прикладом того, як блокування не зупиняє поширення проросійських наративів є доля колишньої ведучої NewsOne Діани Панченко,  яка виїхала до Росії і продовжила діяльність на власному YouTube-каналі, знімаючи сюжети на окупованих територіях та поширюючи дизинформацію. Відповідна діяльність не залишилась без правової реакції держави. Їй було оголошено підозру у виправданні збройної агресії Росії проти України та державній зраді.  

Кейс 5. Фінський досвід: скоординований тролінг як інформаційна зброя

Дослідження Джессіки Аро «Війна в кіберпросторі: пропаганда і тролінг як інструменти війни» зафіксувало системну кампанію російських пропагандистських структур у соціальних мережах Фінляндії. Скоординовані мережі акаунтів та ботоферми з фінськими номерами поширювали дезінформацію та створювали ілюзію масової підтримки певних наративів, зовні виглядаючи як стихійні висловлювання звичайних громадян. 

Україна зіштовхнулася з аналогічною проблемою у значно більших масштабах: скоординовані мережі фейкових акаунтів поширювали дезінформацію, при цьому кожне окреме висловлювання формально підпадає під захист свободи слова.  Технічною основою таких мереж є масова реєстрація акаунтів через SIM-карти – саме таке обладнання регулярно вилучають правоохоронні органи. Саме тому своєчасне виявлення і ліквідація бот-мереж є ключовими для захисту інформаційного простору.

Джерело: Міністерство внутрішніх справ України

Саме тому досвід Фінляндії щодо аналізу патернів та головних акторів є релевантним для України: розмежування пропаганди і свободи слова неможливе на рівні окремого поста чи коментаря. Воно потребує аналізу патернів поширення, джерел фінансування та мережевих зв’язків між акаунтами. Цифрові платформи, зокрема Meta, вже напрацювали відповідні інструменти – зокрема механізм виявлення скоординованої неавтентичної поведінки (CIB). Цей стандарт має стати обов’язковим орієнтиром і для правоохоронних органів. 

Яка спільна колізія цих п’яти кейсів?  Попри різні контексти – політичний, культурний, цифровий і медійний, усі п’ять кейсів демонструють одну системну проблему: чинні правові інструменти розроблені для оцінки окремих висловлювань у мирний час, тоді як сучасна пропаганда війни є динамічною, транснаціональною і здійснюється переважно в цифровому середовищі. Механізми протидії залишаються недостатньо розробленими ні на національному, ні на міжнародному рівні.

Правова рамка як інструмент розмежування, але не панацея 

Описані кейси демонструють практичну проблему, однак її вирішення потребує чіткої правової рамки. Національне законодавство, міжнародні стандарти і практика ЄСПЛ дають певні критерії розмежування, проте жоден із цих рівнів не пропонує вичерпного інструменту для всіх ситуацій, особливо в умовах цифрового середовища і триваючого збройного конфлікту.

Національне законодавство України

Найбільш поширеним аргументом захисту залишається стаття 34 Конституції України, яка гарантує свободу думки і слова, однак та сама норма передбачає можливість її обмеження в інтересах національної безпеки. Другу частину норми нерідко не дочитують або інтерпретують на власну користь. Стаття 436 КК  України встановлює відповідальність за пропаганду війни, але в умовах воєнного часу виявилась недостатньою. Законодавець оперативно прийняв статтю 436-2 КК України щодо встановлення відповідальності за виправдання, визнання або заперечення збройної агресії Росії. Обидві норми оперують оціночними поняттями, що залишає простір для суб’єктивної інтерпретації.

Кроком до подолання цієї прогалини є проєкт нового КК, який пропонує чітке визначення: пропаганда – це поширення серед невизначеного кола осіб інформації для просування певних поглядів, а пропагандою акту агресії визнаються заклики до нього, поширення відповідних матеріалів або вихваляння агресії. По суті, це об’єднує в одному понятті те, що зараз розпорошено між двома статтями.

Аналіз практичних кейсів демонструє системну проблему: національне законодавство реагує на виклики постфактум, не встигаючи за реальністю інформаційної війни. Питання про те, яким має бути належний стандарт розмежування, виводить нас на рівень міжнародних зобов’язань України. 

Міжнародні стандарти

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права одночасно зобов’язує держави забороняти пропаганду війни (стаття 20) і гарантує свободу вираження (стаття 19). Ця внутрішня суперечність пакту відображає саму суть досліджуваної колізії. Ключовим є трискладовий тест: обмеження допустиме лише якщо воно передбачене законом, переслідує законну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Саме цей текст викликав питання щодо блокування каналів «112 Україна», ZIK та NewsOne через позасудові санкції РНБО, попри очевидність інформаційної загрози.

Практика ЄСПЛ

Найбільш важливим інструментом для оцінки меж свободи слова і пропаганди є практика ЄСПЛ. У справі «Хендісайд проти Великої Британії» (1976) суд встановив базовий принцип: свобода вираження поширюється не лише на ідеї, що сприймаються позитивно, але й на ті, що ображають чи шокують. Будь-яке обмеження має бути пропорційним законній меті.

Продовженням цієї позиції стала справа «Джерсілд проти Данії» (1994), де данський журналіст був засуджений за поширення в телеінтерв’ю расистських висловлювань членів молодіжного угруповання. ЄСПЛ визнав порушення статті 10, встановивши ключовий критерій: поширення чужих висловлювань саме по собі не є підставою для відповідальності, вирішальним є намір автора і редакційний контекст подачі матеріалу.

Встановлений у цій справі критерій є прямим орієнтиром для цифрового середовища: особа, яка репостить чи цитує чужий матеріал у соціальних мережах, не може автоматично прирівнюватись до його автора без встановлення умислу і контексту. 

У справі «Стомахін проти Росії» (2018) ЄСПЛ розвинув критерій пропорційності щодо контенту про збройний конфлікт. Суд встановив, що обмежене охоплення видання суттєво зменшує суспільну небезпеку контенту і вимагає відповідно меншої реакції держави. П’ятирічне ув’язнення журналіста було визнано непропорційним заходом. Таким чином, охоплення аудиторії стає самостійним критерієм оцінки, що особливо важливо для розмежування між великими медіаплатформами і невеликими блогами чи особистими акаунтами.

Сукупність цих критеріїв дає правозастосувачу чотири практичні питання для оцінки будь-якого спірного контенту: яке охоплення аудиторії; чи є фактична база під висловлюванням; чи містить воно прямі заклики до насильства або агресії; чи є реакція держави пропорційною реальній загрозі. Саме ці питання є інструментом для вирішення колізій, описаних у попередньому розділі, і підводять до практичних рекомендацій.

Межа існує – але її треба навчитись бачити: висновки та рекомендації 

Проведений аналіз демонструє, що проблема розмежування свободи вираження та пропаганди війни є не теоретичною, а практичною і невідкладною. Чинні правові інструменти створювалися для оцінки окремих висловлювань у мирний час, тоді як сучасна пропаганда війни діє системно, транснаціонально і свідомо мімікрує під захищені форми вираження.

Підходи до вирішення колізій

• Перехід від оцінки окремого висловлювання до оцінки патерна поширення матеріалів та поведінки особи. Одиничний пост чи цитування рідко на практиці є проявом пропаганди, однак систематичне поширення скоординованих наративів є нею навіть тоді, коли кожне окреме висловлювання формально захищене.
• Врахування часового контексту як обов’язкового критерію оцінки. Висловлювання, яке до 24 лютого 2022 року кваліфікувалося як дискусійна позиція, в умовах повномасштабної агресії набуває якісно іншого правового значення.
• Розмежування первинного і вторинного поширення матеріалів та висловлювань як самостійний критерій встановлення умислу і ступеня відповідальності особи.
• Застосування чотирьох питань ЄСПЛ як операційного інструменту при оцінці будь-якого спірного контенту: охоплення аудиторії, фактична база, наявність закликів до насильства, пропорційність реакції держави.
• Законодавче закріплення чітких визначень на основі проєкту нового КК України, який вперше пропонує зрозуміле для всіх учасників правовідносин визначення пропаганди та три види дій, що утворюють пропаганду акту агресії.

Рекомендації

Законодавчому органу –– прийняти за основу положення проєкту нового Кримінального кодексу України щодо визначення пропаганди та норми, яка регулює кримінальну відповідальність за пропаганду акту агресії, а також впровадити трискладовий тест як обов’язковий стандарт при обмеженні свободи вираження під час розробки політики інформаційної безпеки.

Правоохоронним органам – застосовувати системний аналіз патернів розповсюдження матеріалів та висловлювань і поведінки особи замість оцінки окремих висловлювань, враховувати охоплення аудиторії і часовий контекст як самостійні критерії кваліфікації.

Цифровим платформам – розпочати процес узгодження внутрішніх правил модерації з національним законодавством держав у стані збройного конфлікту, а не застосовувати виключно критерії мирного часу та формальної безсторонності. Політика засудження без практичного впровадження санкцій не є вирішенням цього питання.

Міжнародним організаціям та експертам у сфері цифрової безпеки – розпочати процес розробки спільних стандартів кваліфікації проявів пропаганди війни та інших форм dark propaganda у цифровому середовищі, а також механізмів оперативного виявлення і реагування на транснаціональні прояви дезінформації.

Данило Борухов, стажер напряму “Незалежні медіа”