Причини Руху
Приводом до початку Руху стали заяви журналістів каналів 1+1 та СТБ про тиск в їх редакціях. Однак, ці заяви були лише приводом. Справжні причини – це спроби держави втручатися в інформаційну політику, корегувати її, або, навіть, керувати нею.
Вихолощення ефіру від гострих та критичних тем, зменшення присутності опозиції, практично відсутність експертних оцінок ситуації та дій влади – це наслідок спроб такого керування. І сьогодні такий компліментарний та не критичний ефір – це не прогноз, це реальність.
Біля керма силовими структурами опинилися люди, які добре знають, що таке інформаційний простір і його вплив в сучасному світі на свідомість людей. Тому, найпростіше рішення – зробити так, аби ця свідомість отримувала позитивну інформацію про дії влади.
Валерій Хорошковський, який є головою СБУ, але який, за визнанням Ганни Герман в ефірі «Великої політики», є власником найрейтинговішого каналу Інтер та «розумною людиною», має чимало можливостей впливу і користується ними.
З одного боку, Хорошковський має певні важелі впливу на інших власників телеканалів, і він відразу це продемонстрував, коли СБУ затребувала в Нацради документи по останньому конкурсу, де компанії Хорошковського програли боротьбу.
З іншого боку, він має вплив і у самій Нацраді, яка є головним регулятором телерадіопростору країни. Один з членів Нацради – Оксана Головатенко раніше працювала в наближеній до Інтера компанії. Нині Нацрада сьогодні не доукомплектована, але нема жодних сумнівів у тому, що вона буде цілковито представлена командою влади. Адже, свою четвірку має затвердити парламент, де є стабільна та працююча більшість тієї ж політичної команди, до якої належить і Президент.
І проблеми з ліцензіями, судами та запитами СБУ виникли в тих компаній, власники яких не мають стосунку до цієї політичної команди. Це TVI та «5 канал».
З іншого боку, Хорошковський має вплив і на державний канал Перший Національний. Очільником каналу став «інтеровець» Бенкендорф. Врешті, маємо цікаві свідчення журналістів каналу, які кажуть, що тепер вони узгоджують свою інформаційну політику з Інтером, аж до того, які новини мають бути в ефірі, а які ні.
Віктор Янукович, якого змусили коментувати цей факт, так і не зрозумів, добре це чи погано. Але, вочевидь, факт керівництва новинами державного мовника з боку мовника приватного не є нормальним. І означає лише одне – наразі успішні спроби керувати каналами з одного джерела.
Керівники різних ЗМІ тепер змушені згадати практику, коли вони мусять ходити на щотижневі наради до органів влади, зокрема до Кабміну, аби обговорювати там інформаційну політику. Відтак, усні вказівки знову повертаються. Як кажуть колеги, на зміну «темникам» прийшли «усники».
Початок «російського варіанту»?
Все це на диво схоже на те, як починалася цензура в Росії. І там олігархів змусили «поділитися» власністю на медіа, і там влада домовлялася в першу чергу з топ-менеджментом, і там головна увага була саме до телебачення.
«Російський варіант» – це перетворення в першу чергу телебачення в ефективний пропагандистський інструмент влади. На телебаченні не може бути критики влади, там є розважалівка та «стерильні на критику» новини. Там немає прямих ефірів.
Цікаво, що «російський варіант» цілком допускає існування опозиційних друкованих ЗМІ та «Эхо Москвы», соціальна енергія опозиційно налаштованих росіян каналізується саме туди.
За зізнанням самих російських колег, перетворення засобів масової інформації на засоби масової пропаганди там відбулося якось непомітно.
Все це активно супроводжувалося розмовами про необхідність порядку, підтримки дій влади, що намагається зробити країну успішною та розвиненою, закликами до самих журналістів бути патріотами власної держави.
Нічого не нагадує з української дійсності?
Хто приєднався
Основною силою Руху стали журналісти, які, в першу чергу, хотіли відстояти власне право на професію. На професію журналіста, а не копірайтера, читача з суфлера чи виконавця «новин на замовлення».
Постійні спроби політиків прив»язати «Стоп цензури» до опозиції – це або свідома маніпуляція, або нерозуміння того простого факту, що журналісти здатні на самостійний захист власного права на професію та свободу слова.
І таке ставлення не випадкове. Воно – наслідок того, що досі журналісти не були реальною «четвертою владою» в країні, не були об»єднані та солідарні у відстоюванні своїх інтересів, і дозволяли політикам за гроші «закрити» будь-яке питання. Сьогодні час це визнати і зробити висновки.
Але в політиків точно немає ще розуміння того, що в Україні вже є громадянське суспільство, яке розуміє свої права і яке не хоче централізованого керування всім і вся. Бо добре розуміє, що таке централізоване управління в результаті приводить лише до одного – до диктатури.
Окрім журналістів, Рух підтримали десятки громадських організацій. Бо вони чудово розуміють, що таке громадська діяльність в країні без свободи слова. Влада, яка дозволяє собі різати дерева з людьми, нині ще має якось пояснювати свої дії. Без вільних ЗМІ цього не буде.
Влада змушена проводити розслідування вбивства студента у відділку міліції, яка мала б не вбивати, а захищати своїх громадян. Без контролю медіа – слідство просто зведуть до банальної процедури написання версії «П»яний впав».
І сьогодні лише приходить усвідомлення того, що вільні ЗМІ є гарантами прав кожного, і що без них, порушувати ці права зовсім не складно.
Ті, хто сьогодні ратує про стабільність і зарплати як вищу цінність, аніж права та свободи, мали б замислитися над цим. Адже, як відомо, чисте повітря не є цінністю аж доти, доки тобі не доводиться жити біля хімічного заводу.
Що не вдалося
Рух ще не став загальноукраїнським. Регіональні видання лише зараз починають усвідомлювати, що можуть мати підтримку від своїх київських колег, тоді як завжди були з власними проблемами сам-на-сам.
Комусь Рух здався передчасним. Мовляв, влада немала ще достатньо часу себе проявити, потрібно подивитися на результати її дій, а вже тоді критикувати.
В тому то і суть. Ми критикуємо не владу. Ми критикуємо конкретні дії людей, наділених суспільством владними повноваженнями. Ми вважаємо ненормальним, коли великий медіа магнат очолює могутню силову структуру і використовує її як інструмент для влаштування своїх бізнес справ. Ми вважаємо ненормальним, коли чиновник Адміністрації Президента вирішує, яких журналістів видання мають делегувати в президентський пул, хоча б тому що це повноваження самих видань. Ми вважаємо ненормальним бажання влади керувати інформаційною політикою приватних та державних видань. Бо в останніх влада має право лише замовляти конкретні програми про висвітлення своєї діяльності, а не прямо вказувати, що робити.
Безперечно, сьогодні ми маємо апелювати не лише до влади. Головна дискусія відбувається в середині редакцій.
Бо вся ця система керування не буде можливою, якщо топ-менеджмент та редактори не будуть покірно брати «під козирьок» і виконувати всі вказівки власників та можновладців.
Якщо журналісти відстоюватимуть необхідність збереження реального балансу в матеріалі, балансу думок та позицій. Якщо головним орієнтиром в професії будуть інтереси аудиторії, суспільства та його право на інформацію, а не побажання влади чи бізнес-інтереси власника.
Ми ще маємо усвідомити, що головний капітал журналіста – це довіра його аудиторії та повага. І що саме це конвертується і в нормальну оплату журналістської праці. Адже, за цензури журналісти як такі не потрібні. Начитувати кимось написані тексти може кожен студент, для цього шукати професіоналів не треба. А студент на ринку коштує значно дешевше.
Девальвація професії ніколи не відбувається лише в ідеологічному розумінні цього слова. Ідеологічна девальвація має цілком конкретні матеріальні виміри. Журналіст на ринку цінується лише тоді, коли країні потрібна якісна журналістика. Коли свободу слова вбивають, потрібні зовсім інші якості та професійні вміння., яких не вчать у ВУЗах.
Що далі
«Стоп цензури» – це лише початок довгого шляху до реальної свободи слова та преси в Україні. Бо ця реальна свобода починається з активної позиції кожного журналіста, який готовий щоденно захищати свої права, а закінчується створенням цілої системи інститутів та правил їхньої взаємодії.
В цій системі має бути контрольоване громадськістю, а не політиками, суспільне мовлення. Має бути прозорий регулятор інформаційного простору та зрозумілі правила гри: починаючи від розуміння хто є власником ЗМІ до можливості будь-якому вести свій медіа бізнес.
Мають бути реальні механізми відстоювання колективами своєї редакційної незалежності. Мають бути потужні профспілки, що захищають трудові та соціальні права журналістів. Має бути визнання необхідності дотримуватися Етичного кодексу та правил професії.
Але в основі цього має бути розуміння – свобода ніколи не падає з неба. За неї треба боротися, і її треба відстоювати. Щодня. Немає таких політиків, які не хочуть контролювати ЗМІ. Є журналісти, які або сприймають такі правила гри, або мають силу та мужність боротися за інші правила.
Вікторія Сюмар, ІМІ