Європейський суд своїм рішенням поставив під загрозу журналістський привілей на збереження у таємниці джерел інформації

«Захист журналістських джерел є однією з базових умов свободи преси, як це визнано і відображено в декількох міжнародних механізмах, включаючи спеціальну Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи(1) . За відсутності такого захисту джерела не матимуть стимулів допомагати пресі в інформуванні громадськості щодо питань, які становлять публічний інтерес. Внаслідок цього важливу роль преси як сторожового псадемократії буде знівельовано й вона не буде здатна надавати точну й достовірну інформацію громадськості. З огляду на важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві та зважаючи на потенційний охолоджувальний ефект, який справляє наказ щодо обов’язкового розкриття джерел, втручання не може бути визнано сумісним зі стандартами статті 10 Конвенції, якщо тільки це не виправдано більш вагомим суспільним інтересом» (Із рішення Європейського суду в справі «Гудвін проти Великобританії»).

Безперечно, забезпечення конфіденційності журналістських джерел є наріжним каменем для свободи преси, це дає змогу як журналістам, так і їхнім інформаторам діяти в умовах передбачуваності й захищеності. Водночас, згідно з логікою Суду (де право на свободу висловлювання не є абсолютним), такий «журналістський привілей» не варто розуміти як абсолютний бар’єр, як тотальну заборону вповноваженим органам вимагати розкриття джерел інформації. Оскільки таке втручання має серйозний характер, то й підстави для цього мають бути винятковими. Національні органи в будь-якому разі зобов’язані суворо обмежувати свої дії, керуючись належними й необхідними підставами. Серед критеріїв, на які слід звертати увагу в цих категоріях справ, – наявність ефективних механізмів для уникнення зловживань повноваженнями з боку національних органів, до чого, як правило, зараховують попередній та наступний судовий контроль, існування та вичерпання альтернативних засобів отримання інформації, чіткі межі розкриття інформації, характер і тяжкість злочинів, якщо питання про розкриття джерел інформації постає в контексті розслідування кримінальних справ.

Зауважимо, що принаймні неможливо запропонувати однозначний алгоритм дії та заздалегідь передбачити, який інтерес підлягає більшому захистові, оскільки вирішальну роль може відіграти найменша деталь конкретної справи, про що переконливо свідчить одне з нещодавніх рішень Європейського суду, яке, попри все, уже встигло стати предметом запеклих дискусій та критики.

SANOMA UITGEVERS B.V. v. THE NETHERLANDS

Рішення Європейського суду з прав людини в справі «Санома Уітгеверс Б. В. проти Нідерландів»щодо захисту журналістських джерел було ухвалено Палатою Суду (Третя секція) 31 березня 2009 року. Слід, однак, зауважити, що це рішення може бути переглянуто Великою палатою в порядку, визначеному статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

I.ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заявником у справі виступала компанія «Санома Уітгеверс Б. В.», предметом діяльності якої є видання серії журналів, серед яких тижневик «Автотиждень».

12 січня 2002 року в передмісті Гоорна (Hoorn) було проведено незаконні вуличні перегони, куди журналістів зазначеного тижневика заздалегідь запросили організатори. Медійникам дозволили фотографувати власне перегони, учасників-водіїв та їхні автомобілі, але в разі дотримання однієї умови – журналісти мали гарантувати анонімність усіх учасників заходу. Згодом перегони припинила поліція, працівники якої, втім, нікого не затримували.

Після цього компанія мала намір опублікувати в журналі статтю, присвячену тематиці незаконних вуличних перегонів, що повинна була супроводжуватися фотографіями, зробленими 12 січня 2002 року та попередньо відредагованими таким чином, щоб ані автомобілів, ані їхніх водіїв неможливо було достовірно ідентифікувати. Оригінали фотографій зберігалися на компакт-диску в приміщенні офісу редакції інших журналів, які видавала компанія-заявник (однак не в приміщенні редакції журналу «Автотиждень»).

Уранці 1 лютого 2002 року офіцер поліції телефоном повідомив редакцію тижневика про необхідність з’явитися до поліції, принісши всі фотографії, створені під час перегонів 12 січня, на що отримав відмову, оскільки, за словами шеф-редактора, журналісти отримали дозвіл на зйомку тільки за умови збереження анонімності учасників перегонів.

Того ж дня прокурор міста Амстердам видав наказ, що містив вимогу до компанії видати зазначені фотографії, оскільки це необхідно в контексті досудового розслідування серії серйозних злочинів, вчинених ще не встановленими на той час особами.

Після декількох консультацій, проведених між прокурором та юристами компанії, суддя, який вів слідство в справі, дійшов висновку, що інтереси слідства в цьому випадку переважили привілей журналістів, тому 2 лютого компанія була змушена видати диск із оригіналами фотографій.

15 квітня 2002 року компанія подала скаргу до суду, вимагаючи скасувати наказ про вилучення диска, повернути його заявникові та зобов’язати поліцію й прокуратуру знищити копії даних. Окрім того, вони просили суд видати заборону на ознайомлення з інформацією, вміщеною на диску, та на подальше її використання.

5 вересня 2002 року в судовому засіданні прокурор детально пояснив мету і необхідність в отриманні фотографій та їх подальшому використанні, а саме: були обґрунтовані підстави вважати, що один із автомобілів, який використовувався під час перегонів, може вивести правоохоронні органи на слід злочинців, які вчинили серію пограбувань, виймаючи банкомати зі стін.

Так, 12 січня (однак уже після проведення перегонів. – Авт.) було перехоплено й записано телефонну розмову з М. (який разом із А. був головним підозрюваним у справі), в ході якої з’ясувалося, що М. та А. були серед учасників перегонів у Гоорні на автомобілі Ауді RS4. Слідча група також була обізнана з тим, що журналісти тижневика фотографували цю подію.

1 лютого вчинено чергове пограбування, під час якого було відкрито вогонь із вогнепальної зброї, що погрожувало перехожим. Поліція зафіксувала, що водій вантажівки, в яку злочинці помістили банкомат, пересів до автомобіля «Ауді», наздогнати який не вдалося, оскільки авто рухалося зі швидкістю понад 200 км/год.

Зважаючи на тісний зв’язок між особами, які вчинили пограбування, та одним із учасників перегонів, прокурор вирішив, що були достатні й вагомі підстави видавати наказ про вилучення фотографій у компанії.

У своєму рішенні від 19 вересня 2002 року місцевий суд постановив зазначений наказ скасувати, диск повернути заявникові, з огляду на те, що це не зашкодить інтересам слідства. Однак водночас він відмовив у задоволенні вимоги стосовно заборони ознайомлюватися та використовувати інформацію. Суд з-поміж іншого зазначив таке:

– вилучення диска було законним, і журналісти не могли скористатися своїм привілеєм нерозкриття джерел, оскільки серед осіб, яких визначено у відповідній статті Кримінально-процесуального кодексу та на яких названий привілей поширюється, фігурують нотаріуси, адвокати й лікарі;

– у цій справі інтереси розслідування кримінальної справи переважили право журналістів вільно збирати інформацію, оскільки, як це пояснив прокурор, таке розслідування не порушувало питань незаконних вуличних перегонів, а стосувалося лише тих серйозних злочинів, які могли бути розкриті тільки за допомогою вилучених матеріалів; усі інші шляхи вели слідство в глухий кут.

Касацію заявника було визнано Верховним судом неприйнятною.

Таким чином, з огляду на вищевикладені обставини справи, компанія стверджувала про порушення державою статті 10 Конвенції, де зазначено:

«1. Кожен має право на свободу висловлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати i передавати інформацію та ідеї без втручання держави i незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету i безсторонності суду».

II. ПИТАННЯ ПРАВА

Заявник, посилаючись, зокрема, на рішення Європейського суду в справі «Гудвін проти Великобританії»(2), наголошував на необґрунтованому втручанні в право вільно отримувати інформацію та порушення права на захист журналістських джерел, оскільки компанія фактично була змушена видати правоохоронному відомству диск із фотографіями, що в результаті уможливлювало ідентифікацію осіб, які мали обґрунтовані сподівання на анонімність.

При цьому ані прокурор, ані поліція не надали переконливих аргументів, які б виправдовували такі дії. Звісно, аргументи прозвучали пізніше, а саме на етапі слухання справи в місцевому суді, але це відбувалося вже після того, як диск вилучили в заявника.

По-друге, злочини, які намагалися розкрити за допомогою вилучених фото, не торкалися питання «життя і смерті», тому з цього випливає, що вилучення матеріалів не переслідувало жодної легітимної мети, зазначеної в § 2 статті 10 Конвенції.

Поліція, присутня під час проведення незаконних вуличних перегонів, не зробила нічого, щоб ідентифікувати чи затримати її учасників, зокрема й підозрюваних осіб.

І нарешті, не має значення той факт, що отриману інформацію не використовували в контексті покарання учасників незаконних вуличних перегонів, оскільки не інформація вимагає захисту, а її джерела, тобто особи.

Натомість представники уряду стверджували, що оскільки зазначені перегони відбувалися в публічному місці, де кожен мав можливість зробити знімки, то питання стосовно дотримання обов’язку конфіденційності не може поставати взагалі, і в журналістів були відсутні підстави користуватися своїм правом на захист джерел інформації.

І навіть якщо гіпотетично допускати необхідність захисту журналістських джерел, то обіцянка зберігати анонімність учасників перегонів поширювалася винятково на журналістів «Автотижня». Вони ж своєю чергою мали слідувати обов’язку попередити осіб щодо конфіденційності, що покриває тільки інформацію стосовно їхньої участі в перегонах і не поширюється на всі інші питання.

Щодо аргументів заявника про фактичну бездіяльність власне правоохоронних відомств, то варто зазначити, що прокурор не мав інших альтернатив, щоб вийти на слід підозрюваних А. та М., а інформація про їхню участь у перегонах стала відомою з телефонної розмови вже після події, тому поліція, яка перебувала на місці перегонів, не знала й не могла знати про це заздалегідь. І в будь-якому разі інтереси слідства, з огляду на серйозність вчинених злочинів, очевидно переважали інтереси журналістів.

Суд, однак, відкинув аргумент уряду про відсутність втручання в право заявника з огляду на публічний характер події. Радше навпаки, публічний захід має на меті передати певну інформацію чи ідею, тоді як зазначені перегони від початку організовували подалі від ока публіки (тут слід звернути увагу, що місцем проведення перегонів слугувало передмістя, це переконливо свідчить на користь позиції Суду). Тому посилання уряду на справу British Broadcasting Corporation v. the United Kingdom в аналізованому випадку не є прийнятним.

Незалежно від змісту майбутньої статті в запланованому номері тижневика, Суд визнає, що зміст інформації на час її вилучення не був відомий ані прокуророві, ані поліції. Із цього випливає, що відносно аргументів заявника про відсутність легітимної мети обмеження Суд, зокрема, визнав: відмова правоохоронних органів надати детальну інформацію про підстави, через які вимагали вилучення диска, не впливає на легітимну мету втручання, яка в цьому разі полягає в необхідності охорони порядку або запобігання злочинам.

І звісно, найбільш дискусійним у рішенні Суду є оцінювання необхідності втручання в право заявника, зокрема:

– на противагу декільком справам, у яких визнано порушення права на свободу висловлювання через вимогу розкриття джерел(3) , в аналізованій ситуації компанія-заявник не зазнавала обшуку приміщень, а була відкрито попереджена про необхідність надати їй відповідні матеріали. Однак це не свідчить про незначущість втручання, бо якби компанія не піддалася вимогам з боку поліції та прокуратури, офіс редакції не лише тижневика, але й інших журналів компанії могло бути закрито на тривалий термін, що в результаті спричинило би пізній вихід журналів. У разі інформування про поточні новини це є вирішальним фактором, оскільки новини – товар, який швидко псується, і будь-які запізнення в публікації, навіть на короткий період, можуть позбавити їх усієї цінності;

– слід звертати увагу на ту обставину, що оскаржувані дії не мали на меті отримати інформацію про журналістські джерела для їх подальшого покарання, радше навпаки – вилучення диска було спрямовано винятково на те, щоб ідентифікувати автомобіль, який використовувався в серйозних злочинах, що не стосувалися власне вуличних перегонів. Суд жодним чином не ставить під сумнів аргумент про те, що вимога обов’язкового надання журналістських матеріалів має не менший охолоджувальний ефект для здійснення свободи висловлювання, аніж вимога про розкриття джерел інформації, однак це не означає абсолютної заборони для уповноважених органів здійснювати такі дії. При цьому національні органи, оцінюючи, повинні враховувати природу й тяжкість злочину, приблизний зміст витребуваної інформації, існування альтернативних шляхів отримати необхідні дані та можливі межі у використанні вилучених матеріалів;

– злочини, про які йдеться в цій справі, за своєю природою є серйозними, оскільки в результаті їх не лише порушувалося право власності, але й ставилася під загрозу фізична безпека людей. Про це переконливо свідчать обставини справи: так, під час пограбування, вчиненого 1 лютого 2002 року, було відкрито вогонь із вогнепальної зброї по перехожому. Тому прокуратура і поліція, переконавшись в існуванні загрози потенційних тяжких наслідків для інших осіб, вдалася до оспорюваних дій. Суд, як і національні органи, дійшов висновку, що інформація, вміщена на диску, безпосередньо стосувалася розслідування зазначених злочинів, а саме надавала можливість розкрити особи підозрюваних. Зважаючи на той факт, що інформацію про участь підозрюваних у перегонах було отримано вже після події, є підстави стверджувати відсутність альтернативних засобів для ідентифікації автомобіля. Окрім того, немає жодних даних про те, що правоохоронні відомства використали отриману інформацію з іншою метою, аніж розслідування зазначених злочинів. Із цього випливає, що джерела заявника не зазнали негативних наслідків через їхню участь у незаконних вуличних перегонах;

– і наостанок, Суд звертає свою увагу на характер судового контролю в порушеній справі. Незаперечно, що в національному законодавстві Нідерландів попередній судовий контроль не закріплено як обов’язкову процедуру, однак прокурор отримав схвалення від судді, який вів розслідування справи, навіть тоді, коли він не був прямо зобов’язаний цього робити.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що підстави, з яких національні органи обмежили право заявника, були належними, достатніми та пропорційними переслідуваній легітимній меті. Однак у визначенні відсутності порушення статті 10 Суд діяв «на межі фолу» – перевага всього-на-всього в один голос (4 проти 3).

З огляду на таку хитку позицію в справі, на особливу увагу заслуговують аргументи трьох суддів, які не погодилися з думкою більшості. У їхній окремій думці різко критикувалося категоричне розрізнення Судом журналістських джерел та власне матеріалів журналіста (наприклад, нотатки, фотографії, записи), що в результаті стало основою для вирішення справи не на користь заявника.

Звісно, під джерелами інформації насамперд розуміють осіб, які повідомляють журналістові ту чи ту інформацію, журналістський привілей спрямований передовсім на те, щоб від медійника не могли вимагати розкриття особи-інформатора. Однак із наявних у журналіста матеріалів (навіть якщо вони не підпадають під поняття джерел) рівним чином можна встановити ту чи ту особу (так зване непряме розкриття), що матиме не менш негативний вплив на можливості отримати суспільно значущу інформацію в подальшому. Тому цілком обґрунтовано вважати, що значну небезпеку для належного здійснення свободи висловлення поглядів (через елементарне «зникнення» джерел-інформаторів) створюватиме такий надто звужений і категоричний підхід.

Друге. У цій справі поліція не спромоглася переконати в тому, що вона не мала можливостей скористатися альтернативними засобами для ідентифікації автомобіля; не було надано жодного доказу того, чи намагалася вона взагалі ними скористатися: наприклад, пошук по обліках, відібрання свідчень у свідків, оперативно-розшукові заходи і т. ін. А це – питання принципу, щоб журналісти були не першими, куди зі своєю вимогою звертається поліція, а останніми.

Схвилював суддів і характер дій правоохоронних органів та відсутність попереднього судового контролю: поліція у своїх діях керувалася інструкціями від травня 1988 року, положення якої можна схарактеризувати як драконівські («… поліція може, за вказівками прокурора чи без цього, заарештувати журналістів за підозрою у вчиненні злочину та вилучити все, що в них знаходиться»). Із 1 квітня 2002 року їх, щоправда, було змінено новою директивою, де зазначено необхідність ураховувати вимоги § 2 статті 10 Конвенції в питаннях про розкриття журналістських джерел, однак сталося це вже за два місяці після вчинення оскаржуваних дій.

У контексті наявності судового контролю за діями правоохоронних органів, зазначена справа суттєво відрізняється від справи Nordisk Filmand TV A/S v. Denmark, оскільки в останньому випадку вимоги датської поліції щодо розкриття журналістських джерел були предметом розгляду в судах, і лише опісля детального оцінювання обставин справи та збалансування конфліктних інтересів суди ухвалили розкрити матеріали, однак у чітко обмеженому обсязі. До того ж із наказу про вимогу оприлюднити інформацію було вилучено будь-які записи та матеріали, які загрожували б розкриттю певних осіб як джерел-інформаторів.

На противагу цьому, в аналізованій справі поліція без попереднього судового контролю з’явилася до офісу редакції тижневика, вимагала надати всі фотографії, зроблені під час перегонів, та інші супутні матеріали, відмовилася детально пояснити підстави для такої вимоги, визнавати заперечення журналістів, що ґрунтувалися на їхньому зобов’язанні зберігати конфіденційність, погрожувала закрити та обшукати офіси редакцій усіх видань, які випускала компанія. Такий виклад натомість переконливо свідчить про порушення прав заявника на свободу висловлення поглядів.

Вікторія Добринська, Інститут Медіа Права


(1) Насамперед маємо на увазі:


1) Резолюцію №2 «Свободи журналістів і права людини», ухвалену на 4 Європейській конференції міністрів з питань політики у галузі ЗМІ (Прага, 7-8 грудня 1994 року), із текстом якої можна ознайомитися за такою адресою: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/caselaw/152/;

2) Рекомендацію № 7(2000) «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації», ухвалену Комітетом Міністрів Ради Європи 8 березня 2000 року, що доступно за адресою: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/caselaw/157/

(2)        Переклад рішення російською мовою: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/222/;
             Рішення Суду англійською мовою: http://www.bailii.org/eu/cases/ECHR/1996/16.html

(3)        Cеред яких:
             Ernst and Others v. Belgium (15 July 2003); 
             Roemen and Schmit v. Luxembourg(переклад рішення російською мовою –http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/221/);Voskuil v. the Netherlands (22 November 2007).

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Для того, щоб отримати інформацію, яка вас цікавить, зверніться до нас за допомогою гарячої лінії: