Поширеною серед медійників є думка, що журналісти мають привілеї, бо ж вони роблять суспільно важливу справу, дістаючи інформацію і переказуючи її простими словами своїй аудиторії. Такі міфи стосуються й швидкого отримання інформації, і права на інтерв'ю, а іноді й права використовувати без дозволу авторські твори.
Проте насправді, окрім кількох спеціальних статей у Кримінальному кодексі України, журналістські права такі самі, як права кожного громадянина. Наприклад, право на доступ до публічної інформації має кожен, і неважливо, це журналіст чи машиніст метрополітену. Однак журналісти мають одне професійне право, на яке не може розраховувати інфлюенсер інстраграма чи юна зірка тік-току, — право не розкривати імені особи, яка надала інформацію. Його називають правом на захист журналістських джерел або правом на таємницю журналістських джерел.
Проте насправді, окрім кількох спеціальних статей у Кримінальному кодексі України, журналістські права такі самі, як права кожного громадянина. Наприклад, право на доступ до публічної інформації має кожен, і неважливо, це журналіст чи машиніст метрополітену. Однак журналісти мають одне професійне право, на яке не може розраховувати інфлюенсер інстраграма чи юна зірка тік-току, — право не розкривати імені особи, яка надала інформацію. Його називають правом на захист журналістських джерел або правом на таємницю журналістських джерел.
Здавалося б, що тут такого — не хочеш, то й не кажи. Не бажаєш розкривати свого інформатора — тримай язик за зубами.
Але питання журналістських джерел невіддільно пов'язане з таким явищем, як «whistleblowers» або «свистуни», «викривачі», «інформатори» — люди, які ризикуючи своєю посадою, роботою, свободою, а в деяких випадках і життям, повідомляють суспільству важливу інформацію про корупцію, приховування злочинів, тероризм тощо.
Саме через те, що джерело може порушувати інструкції, правила чи навіть закон, журналіст може опинитися в ситуації, коли його змушуватимуть розкрити особу свого інформатора, щоб притягнути того до відповідальності. Якщо журналіст піде на такий крок, інша людина сто разів подумає, а чи варто ділитися з медіа секретами.
Але питання журналістських джерел невіддільно пов'язане з таким явищем, як «whistleblowers» або «свистуни», «викривачі», «інформатори» — люди, які ризикуючи своєю посадою, роботою, свободою, а в деяких випадках і життям, повідомляють суспільству важливу інформацію про корупцію, приховування злочинів, тероризм тощо.
Саме через те, що джерело може порушувати інструкції, правила чи навіть закон, журналіст може опинитися в ситуації, коли його змушуватимуть розкрити особу свого інформатора, щоб притягнути того до відповідальності. Якщо журналіст піде на такий крок, інша людина сто разів подумає, а чи варто ділитися з медіа секретами.
Попри те, що концепція захисту журналістських джерел є досить давньою, як й аналогічні стосунки: лікар — пацієнт (лікарська таємниця), адвокат — клієнт (адвокатська таємниця), священник — парафіянин (таємниця сповіді), фіксація такого захисту на рівні закону відбулася всього лише століття тому. Так, у США вперше відповідний закон ухвалили в штаті Мериленд лише у 1896 році.
Захист журналістських джерел корисний як для журналіста, що має більше можливостей одержати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах конфіденційності. Однак ключовим є значення цього правового інституту для суспільства в цілому. Оскільки споживачем інформації є громадськість, саме вона в результаті виграє від можливості бути якнайповніше поінформованою
Захист журналістських джерел корисний як для журналіста, що має більше можливостей одержати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах конфіденційності. Однак ключовим є значення цього правового інституту для суспільства в цілому. Оскільки споживачем інформації є громадськість, саме вона в результаті виграє від можливості бути якнайповніше поінформованою
ЩО КАЖУТЬ ЗАКОНИ ПРО ЗАХИСТ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ДЖЕРЕЛ
Україна щодо захисту журналістських джерел перебуває на етапі «in the middle of somewhere». З одного боку, є регулювання, з іншого боку — питання захисту викривачів, порушене Ініціативою 11, уже кілька років застрягло на мертвій точці.
Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», пункт 11 частини 2 статті 26:
«Журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду».
«Журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов'язано до цього рішенням суду на основі закону».
«Не можуть бути допитані як свідки журналісти — про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації».
«До охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належить інформація, що знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм за умови нерозголошення авторства або джерела інформації».
Разом з тим, до речей і документів може бути надано тимчасовий доступ на підставі ухвали слідчого судді чи суду, за клопотанням слідчого.
Разом з тим, до речей і документів може бути надано тимчасовий доступ на підставі ухвали слідчого судді чи суду, за клопотанням слідчого.
Важливо!
У клопотанні слідчого має бути обґрунтовано значення речей і документів для з'ясування обставин у кримінальному провадженні; можливість використання як доказів відомостей, що містяться в речах та документах, і неможливість іншими способами довести обставини, які матимуть змогу довести за допомогою цих речей та документів (стаття 160 Кримінального процесуального кодексу України).
Тож галузеве медійне законодавство залишило суду право вимагати розкриття джерел, що є відбиттям європейський практик 1990-х рр. Водночас сучасний Кримінальний процесуальний кодекс України захищає журналістів більш ефективно. Щоправда, де-юре і де-факто не завжди збігаються, а тому журналіст попри зазначені вище гарантії має подбати про додаткові заходи безпеки для захисту себе й своїх джерел. Так, небезпечним прецедентом став Кейс (2) Седлецька («Схеми: корупція в деталях») vs ГПУ 2018 року.
Суд першої інстанції надав слідчим дозвіл отримати документи, що містять інформацію про всі телефонні комунікації журналістки, а також відомості щодо її геолокації: 1, 2 та 3. Журналістка звернулася до Європейського суду з прав людини, щоб захистити свої права.
Суд першої інстанції надав слідчим дозвіл отримати документи, що містять інформацію про всі телефонні комунікації журналістки, а також відомості щодо її геолокації: 1, 2 та 3. Журналістка звернулася до Європейського суду з прав людини, щоб захистити свої права.
Європейський суд з прав людини наприкінці 2018 року ухвалив рішення застосувати невідкладні тимчасові забезпечувальні заходи в справі журналістки Радіо Свобода, головної редакторки програми «Схеми» Наталки Седлецької та вказав уряду України, що той має «забезпечити утримання органів влади від доступу до будь-яких даних, наведених в ухвалі слідчого судді Печерського суду від 27 серпня 2018 року».
У липні 2019 року Європейський суд з прав людини завершив стадію комунікації між сторонами в справі. Станом на жовтень 2020 року остаточного рішення в справі поки немає.
У липні 2019 року Європейський суд з прав людини завершив стадію комунікації між сторонами в справі. Станом на жовтень 2020 року остаточного рішення в справі поки немає.
Проте не всі суди йдуть на поводі в силовиків. Так, у справі журналіста «Новое время» суд першої інстанції надав слідчому дозвіл на отримання від видавця журналу «Новое время» всіх копій «авторських матеріалів», а саме: текстових, графічних або інших таких об'єктів авторського права, які надсилав на електронні поштові адреси або передавав безпосередньо автор зазначеної статті представникам ТОВ «ВД «Медіа-ДК» та використовували для подальшої публікації на інтернет-порталі «Новое время», що створило небезпеку розкриття журналістських джерел.
Однак апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції щодо доступу до документів, у яких містяться повні анкетні дані й контактні телефони особи, що підготувала та надалі опублікувала на інтернет-порталі «Новое время» статтю «Діамантова дочка. Хто і як платив за навчання спадкоємниці прокурора Корнійця у Великій Британії», усіх копій «авторських матеріалів»: 1, 2.
Однак апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції щодо доступу до документів, у яких містяться повні анкетні дані й контактні телефони особи, що підготувала та надалі опублікувала на інтернет-порталі «Новое время» статтю «Діамантова дочка. Хто і як платив за навчання спадкоємниці прокурора Корнійця у Великій Британії», усіх копій «авторських матеріалів»: 1, 2.
МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ
Рада Європи, головний запроваджувач стандартів у медійній сфері, ще у 1994 року в Резолюції 4-ї Європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ зауважувала, що «захист конфіденційності джерел інформації, що їх використовують журналісти, дає змогу журналістиці сприяти підтриманню й розвитку справжньої демократії».
В 2000 році Комітет Міністрів Ради Європи в Рекомендації №R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» зазначив:
В 2000 році Комітет Міністрів Ради Європи в Рекомендації №R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» зазначив:
«Національне законодавство та практична діяльність держав-членів мають забезпечити чіткий і прозорий захист права журналістів не розкривати інформацію, що ідентифікує джерело, згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі — Конвенція) та принципами, що в ній проголошуються, які слід розглядати як мінімальні стандарти поваги цього права».
Тобто Рада Європи визначила захист журналістських джерел як інститут, захищений статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Аналогічної позиції дотримується і Європейський парламент.
Ключовою справою Європейського суду з прав людини щодо захисту журналістських джерел є справа «Гудвін (Goodwin) проти Великобританії», рішення за якою ухвалено 1996 року. Саме тоді суд уперше встановив, що стаття 10 Європейської конвенції захищає права журналістів на таємницю джерел. Білл (Вільям) Гудвін працював журналістом-початківцем у журналі The Engineer. Його джерело, працівник компанії Tetra Ltd, що розробляла комп'ютерні програми, повідомив про скрутне фінансове становище компанії. Журналіст, готуючи публікацію, звернувся до керівництва компанії, щоб перевірити правдивість відомостей. Як виявилося, інформація була конфіденційною і містилася в секретному пакеті документів, одна копія якого зникла.
Ключовою справою Європейського суду з прав людини щодо захисту журналістських джерел є справа «Гудвін (Goodwin) проти Великобританії», рішення за якою ухвалено 1996 року. Саме тоді суд уперше встановив, що стаття 10 Європейської конвенції захищає права журналістів на таємницю джерел. Білл (Вільям) Гудвін працював журналістом-початківцем у журналі The Engineer. Його джерело, працівник компанії Tetra Ltd, що розробляла комп'ютерні програми, повідомив про скрутне фінансове становище компанії. Журналіст, готуючи публікацію, звернувся до керівництва компанії, щоб перевірити правдивість відомостей. Як виявилося, інформація була конфіденційною і містилася в секретному пакеті документів, одна копія якого зникла.
Після того як керівництво компанії Tetra довідалося про витік інформації, розпочалося судове переслідування журналіста й видання. Спочатку наклали судову заборону як щодо цього видання, так і всіх інших на оприлюднення інформації про фінансове становище компанії. Потім Tetra намагалася через суд з'ясувати, хто саме з працівників був джерелом журналіста, щоб покарати його. Тож представники компанії звернулися до суду з проханням зобов'язати Гудвіна розкрити своє джерело. Однак Гудвін відмовився робити це навіть на вимогу суду, за що суд притягнув журналіста до відповідальності за неповагу до суду, наклавши штраф 5000 фунтів стерлінгів.
Гудвін зміг обстояти своє право в Європейському суді з прав людини, який установив, що вимога суду повідомити джерело інформації, а також штраф за відмову були порушенням права журналіста на свободу висловлення поглядів. Суд звернув увагу на важливе значення захисту джерел інформації журналістів для свободи преси й виконання нею функцій вартового демократії.
Оцінивши це право та зваживши його з правом компанії Tetra на пошук особи, яка розголосила конфіденційну інформацію (так зване зважування або балансування прав), суд дійшов висновку, що вимога до журналіста повідомити джерело може мати «охолоджувальний ефект» надалі й призвести до того, що потенційні джерела боятимуться надавати інформацію журналістам через страх покарання.
Саме тому суд вирішив: судова вимога розкрити журналістське джерело становила порушення права на свободу слова.
Оцінивши це право та зваживши його з правом компанії Tetra на пошук особи, яка розголосила конфіденційну інформацію (так зване зважування або балансування прав), суд дійшов висновку, що вимога до журналіста повідомити джерело може мати «охолоджувальний ефект» надалі й призвести до того, що потенційні джерела боятимуться надавати інформацію журналістам через страх покарання.
Саме тому суд вирішив: судова вимога розкрити журналістське джерело становила порушення права на свободу слова.
Ще одна справа «Ромен і Шміт (Roemen and Shmit) проти Люксембургу» 2000 року — і теж установлено порушення статті 10 Конвенції. У цій справі влада Люксембургу намагалася виявити особу, яка повідомила, що одного з міністрів притягнули до відповідальності за несплату податків. Для цього в помешканні журналіста та його адвоката провели кілька санкціонованих обшуків. Європейський суд оцінив ці обшуки як порушення статті 10, зокрема як порушення права журналіста на захист своїх джерел.
Додаткова інформація стосовно захисту журналістських джерел:
- Voskuil v. the Netherlands (2008 рік) — справа про арешт журналіста за нерозкриття інформації про слідство щодо незаконного обігу зброї.
- Telegraaf Media Nederland Landelijke Media B.V. and Others v. the Netherlands (2012 рік) — справа про ордер на виїмку документів, що могли розкрити джерело.
- Becker v. Norway (2017 рік) — справа про те, що вимога розкрити джерело є непоєднуваною зі свободою слова, навіть за умови самовикриття джерела.
- Повний огляд справ від Ради Європи (червень 2018 року, англ.).
- Огляд справ від Європейського суду з прав людини (жовтень 2020 року, англ.).