Рада Європи. Комітет Міністрів
Резолюція 1165 (1998)[1]
Право на приватність
1. Асамблея РЄ нагадує дебати про поточні події (можливо: про дебати по поточних подіях), які вона провела щодо права на приватність протягом вересневої сесії 1997 року, за кілька тижнів після нещасного випадку, який коштував Принцесі Уельській життя.
2. Користуючись цим,дехто закликав до захисту приватності, зокрема, публічних осіб, що має закріпитися на європейському рівні такими засобами, як конвенція. У той час інші переконані, що приватність була достатньо захищеною національним законодавством і Європейською конвенцією з прав людини і, що ставити під загрозу свободу вираження поглядів не варто.
3. З метою дослідити це питання якомога глибше, Комітет з юридичних справ і прав людини провів слухання 16 грудня 1997 року в Парижі із залученням публічних осіб чи їхніх представників та засобів масової інформації.
4. Право на приватність, гарантоване статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, Асамблея вже розглядала у своїй декларації про ЗМІ та права людини, що зазначена у Резолюції 428 (1970) як „право жити своїм особистим життям з мінімальним стороннім втручанням.”
5. З огляду на нові комунікаційні технології, які роблять можливим збереження і використання інформації приватного характеру, право особи контролювати інформацію про себе має бути додане до цього визначення.
6. Асамблея усвідомлює, що приватність часто порушується навіть у тих країнах, де є спеціальне законодавство, покликане захищати саме цю сферу. Оскільки інформація про приватне життя стала дуже прибутковим товаром для певних галузей медіа, жертвами у більшості випадків стають публічні особи, відтоді, як деталі їхнього приватного життя сприяють продажу продукції. Водночас публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, у більшості випадків з власної ж волі, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність.
7. Публічні фігури – це особи, які займають державні посади і/чи використовують державний ресурс, а також усі ті, хто відіграє певну роль у громадському житті, чи то в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи будь-якій іншій сфері.
8. Часто через однобічну інтерпретацію права на свободу слова і самовираження, яке гарантоване статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, медіа порушують приватність людей, посилаючись на те, що їхні читачі мають право знати все про публічних осіб.
9. Певні факти пов’язані з особистим життям публічних осіб, зокрема політиків, справді можуть цікавити громадськість, і тому це законно проінформувати читачів, які також є й виборцями, про такі факти.
10. Саме тому необхідно знайти баланс здійснення двох основних прав, які гарантовані Європейською конвенцією з прав людини: право на повагу до особистого життя і право на свободу виявлення поглядів.
11. Асамблея вкотре наголошує на важливості права кожної людини на приватність і права на свободу вираження поглядів як основи демократичного суспільства. Ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність.
12. Виходячи з цього, Асамблея наголошує, що право на приватність, яке закріплене у статті 8 Європейської конвенції з прав людини повинно захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, але й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема ЗМІ.
13. Асамблея вважає, що оскільки всі країни-члени ратифікували Європейську конвенцію з прав людини, і відтоді, як багато систем національних законодавств включили умови, що гарантують такий захист, немає жодної потреби приймати нову конвенцію, яка гарантувала б право на приватність.
14. Асамблея закликає уряди країн-членів прийняти закон, якщо такого досі нема, який би гарантував право на приватність і містив наступні принципи, а якщо такий закон уже є, то узгодити його з ними:
і. потерпілому має бути гарантоване право вимагати шляхом цивільного позову, відшкодування потенційної шкоди, заподіяної у результаті втручання в особисте життя;
іі. якщо в публікаціях міститься зазіхання на особисте життя, відповідні редактори і журналісти несуть таку ж відповідальність, як за зведення наклепу;
ііі. якщо редактори опублікували інформацію, яка є неправдивою, вони повинні, керуючись вимогою зацікавленої сторони, надрукувати належне спростування;
іv. щодо тих видавничих груп, які регулярно зазіхають на особисте життя людей, варто застосовувати економічні штрафні санкції;
v. необхідно заборонити переслідування, фотографування, відеозапис чи аудіозапис людей, якщо це якимось чином перешкоджає спокою особистого життя цих людей чи завдає їм реальної фізичної шкоди;
vi. потерпілому повинна бути надана можливість подати цивільний позов до суду проти фотографа чи особи, що безпосередньо задіяна в оскаржуваних діях, у випадках, коли папараці проникають у приватні володіння або використовують спеціальну збільшувальну (підсилюючу) відео і аудіоапаратуру для запису, який без проникнення у приватні володіння не можливо було б здійснити;
vii. варто передбачити положення, згідно з яким особа, що володіє інформацією про те, що хтось збирається поширити інформацію чи зображення стосовно її особистого життя, могла порушити судовий процес. Постанова має надавати можливість тій особі, яка знає, що інформація чи зображення, що пов’язані з його чи її особистим життям, будуть поширені, звернутися без зволікань до суду і зобов’язати тимчасово відкласти оприлюднення цих даних до остаточного рішення суду, яке й має встановити чи була у цьому конкретному випадку порушена приватність;
viii. медіа мають заохочуватись до створення своїх власних керівних принципів щодо публікацій і створити інститут, до якого кожна особа може подати скаргу стосовно втручання у своє приватне життя і вимагати надрукувати спростування.
15. Це спонукає ті уряди, які ще не ратифікували Конвенції з питань захисту осіб Ради Європи, зробити це якомога швидше, піклуючись про автоматичну обробку персональних даних.
16. Асамблея також закликає уряди країн-членів:
i. заохочувати професійні інституції, що представляють журналістів, виробити певні принципи, які дають підстави людині називатися журналістом, такі, як стандарти для саморегулювання або кодекс журналістів;
ii. сприяти включенню в освітні програми журналістів законодавчого курсу, у якому б висвітлювали важливість права на приватність кожного в суспільстві;
iii. сприяти розвитку медіа освіти у більш широкому масштабі, як частини освіти про права людини та відповідальність для того, щоб виховати свідомість медіа користувачів на тому, що право на приватність є невід’ємним правом;
iv. сприяти доступу до судів і спростити законодавчі процедури пов’язані з правопорушеннями в галузі мас медіа для того, щоб забезпечити кращий захист.
——————————————————————————–
[1] Дебати Асамблеї 26 червня 1998 (24-те засідання) (дивітьсядок. 8130, доповідь Комітету у юридичних справах і правах людини, доповідач: пан Счвімер; док. 8147, точка зору Комітету у справах культури й освіти, доповідач: панСтаез; ідок. 8146, точка зору Комітету у справах здоров’я, сім’ї та суспільства, доповідач: пан Мітеранд).
Текст затверджений Асамблеєю 26 червня 1998 (24-те засідання).