У заяві щодо оскарження рішень національних судів у справі проти Верховної Ради України основний акцент робився на тому, що Інститут Медіа Права був неправомірно позбавлений можливості скористатися своїм правом отримання інформації. Першопричиною подання позову до національних судів була відсутність відповіді на інформаційний запит, який Інститут Медіа Права надсилав до Верховної Ради України у травні 2010 року. У запиті юристи Інституту Медіа Права просили надати інформацію щодо того, хто виконує функції редакції газети «Голос України» та на яких документальних основах базуються ці правовідносини. Окрім того, була запитана інформація щодо того, як пов’язані український парламент і приватна організація «Колективне підприємство «Редакція газети «Голос України».

Підставою відмови Вищим адміністративним судом України у позові стало те, що Інститут Медіа Права як позивач звернувся до неналежного відповідача. Суддя зазначив, що необхідно було позиватися безпосередньо проти Апарату Верховної Ради України, як окремого державного органу, до повноважень якого Парламентом делеговані організація прийому громадян, розгляд їх пропозицій, заяв і скарг, що надходять до Верховної Ради України та її органів, а також висвітлення їх діяльності. Не зважаючи на те, що юристи Інституту не були згодні з позицією суду, у лютому 2011 року Інститут Медіа Права подав позовну заяву проти Апарату Верховної Ради України до Окружного адміністративного суду міста Києва. Проте, у задоволенні позову було відмовлено. Окружний адміністративний суд аргументував відмову тим, що позовна заява Інституту Медіа Права не містила аргументації, яка б доводила протиправність дій Апарату, враховуючи ту обставину, що Інститут Медіа Права не звертався до органу з інформаційними запитами з питань, що є предметом спору. Натомість представники Інституту Медіа Права оскаржили рішення до Київського апеляційного адміністративного суду. Проте жодної реакції від суду на час подання заяви до Страсбургу Інститут Медіа Права не отримав.

Інститут Медіа Права наголосив, що відмова надати запитувану інформацію є прямим порушенням обов’язку органу влади надавати відповідь, який закріплений в національному законодавстві, а також у численних міжнародних угодах та конвенціях, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На час оскаржуваних дій діяв Закон України «Про інформацію» у старій редакції (No. 2657-XII від 2 жовтня 1992), у якому було чітко передбачено, що Верховна Рада України повинна була у місячний строк надати запитувану інформацію або ж протягом 10 днів повідомити, що запит не підлягає задоволенню. Однак за два місяці з парламенту не надійшло ніякої відповіді стосовно отриманого листа.

У заяві Інститут Медіа Права наголосив, що в історичній «угорській справі» 2009 року ( Társaság а Szabadságjogokért проти Угорщини (№ 37374/05) визнав, що право на інформацію є необхідним для вільного вираження поглядів. Окрім того, Суд у рішенні наголосив, що свобода вираження поглядів включає в себе також право на отримання інформації від державних органів.

Друга заява до Європейського суду стосувалася порушення Конституційним Судом України права Інституту Медіа Права доступу до інформації. Причиною судових позовів стала відмова Конституційного Суду України у задоволенні запиту про інформацію, в якому Інститут Медіа Права просив надати висновки низки юридичних вишів, на які Суд посилався у відомому та досі активно оспорюваному експертами рішенні щодо конституційності парламентської коаліції.

Центральним у заяві було оспорювання аргументів відмови Конституційного Суду України надавати запитувані висновки. Йдеться про посилання Конституційного суду на те, що вони є власністю відповідних навчальних закладів і водночас належать до матеріалів справи, які можуть бути надані лише сторонам провадження. У зв’язку з цим, Інститут Медіа Права підкреслив що запитувані матеріали вже мають статус архівних, а тому мають бути відкритими для доступу. Крім того, запитувана інформація становить великий суспільний інтерес. Позиція Конституційного суду України в рішенні, щодо якого стосувався запит, на думку більшості експертів суперечить законодавству про інформацію. Саме тому, як наголосив Інститут Медіа Права, правові аналізи професорів, на підставі яких було ухвалене дане суперечливе рішення, мали б бути вільними для широкого загалу.

Крім того, Інститут Медіа Права заявив про своє порушене право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13 Конвенції). По факту відмови у розгляді справи по суті судами всіх інстанцій Інститут Медіа Права був позбавлений можливості оспорити порушене право. Таким чином, організація відстоювала своє право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Інститут Медіа Права будував свою аргументацію, спираючись на класичну практику Євросуду по даній статті, а саме справах Klass and others проти Німеччини (No. 5029/71), Čonka проти Бельгії (No. 51564/99), де Судом було проголошено, що країни-учасниці Конвенції мають позитивні обов’язки забезпечити ефективними засобами юридичного захисту тих, чиї конвенційні права були порушені. У цьому контексті, Інститут Медіа Права був позбавлений не лише «ефективних» засобів захисту, а й самих засобів як таких.

В обох заявах у своїй аргументації до суду Інститут Медіа Права висловив чітку позицію, що відтоді як 11 вересня 1997 року українським урядом було ратифіковано Євроконвенцію, Україна, поруч із зобов’язаннями в контексті національного законодавства набула також безпосередніх обов’язків поважати, захищати та гарантувати конвенційні права в межах своєї юрисдикції. Відтак, оскільки в обох випадках мало місце пряме порушення права одержувати інформацію, український уряд не виконав своїх позитивних обов’язків щодо забезпечення можливості повноцінного здійснення прав громадської організації.

З детальним описом процедури звернення та документацією для осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини українською мовою можна ознайомитись за посиланням:

http://www.echr.coe.int/NR/rdonlyres/238E6D02-1761-48218C8C0A222B8E4D5B/0/UKR_P0_pack.pdf (формат PDF)

Детально ознайомитись зі згаданими справами Європейського суду можна на офіційному сервері пошукової системи HUDOC за посиланням:

http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/search.asp?skin=hudoc-en (справи викладені англійською та франзуцською мовами)