Справа Калда проти Естонії (рішення від 19 січня 2016 року) постала у контексті достатньо нового для Суду питання щодо права в’язнів на доступ до Інтернету. Це рішення може мати серйозні наслідки у перспективі, адже створює перший прецедент для потенційно широкого розширення права на доступ до Інтернету для ув’язнених.
Позивачем у справі виступив громадянин Естонії, що відбував довічне покарання у в’язниці міста Пярну. У 2005 році він попросив її керівника надати йому доступ до трьох сайтів:
- онлайн-версії Державної Газети;
- рішень Верховного Суду та адміністративних судів, що є доступними в мережі інтернет;
- бази даних HUDOC із рішеннями ЄСПЛ.
У наданні доступу було відмовлено. В результаті процедури оскарження цього рішення Верховний Суд Естонії постановив, що така відмова є неправомірною.
Водночас, позивача було переміщено до іншої в’язниці у Тарту, де він стикнувся із аналогічною проблемою. Мотивуючи свій запит наявністю спорів із адміністрацією в’язниці, Калда вимагав надати йому доступ до інших трьох сайтів:
- Інформаційного офісу ради Європи у Таллінні;
- Канцлера юстиції;
- Естонського парламенту.
Щоправда, на цей момент в’язниця вже забезпечила своїх ув’язнених доступом до деяких сайтів, серед яких – сайт ЄСПЛ, проте він містив інформацію лише англійською та французькою. Адміністративний Суд, розглядаючи скаргу Калди вирішив, що йому має бути надано доступ до сайту Інформаційного офісу Ради Європи, що містить переклади рішень ЄСПЛ на естонську, проте вказав, що доступ ув’язнених до двох інших сайтів не передбачений за законом. Таке рішення не задовольнило жодну із сторін, що призвело до подальшого оскарження. Цього разу Верховний Суд не визнав за позивачем права доступу до жодного з перелічених сайтів, мотивуючи це рішення захистом правопорядку, збільшенням коштів на контроль за використанням інтернету та наявністю в ув’язнених альтернативних шляхів отримання офіційної інформації (бібліотека та пошта).
ЄСПЛ розглянув цю справу в контексті порушення права на інформацію за статтею 10 Конвенції. Суд нагадав, що суспільство має право отримувати інформацію, що становить загальний інтерес, тому держави повинні утримуватись від створення перешкод для доступу особи до такої інформації. Проте він зазначив, що це право не можна тлумачити, виводячи з нього загальний обов’язок забезпечення доступу ув’язнених до інтернету або до окремих сайтів, адже ув’язнення як таке неминуче призводить до ряду обмежень.
Суд визнав, що втручання було передбачене законом, адже містилося у Акті про ув’язнення, що встановлював коло дозволених сайтів, та переслідував легітимні цілі захисту прав інших осіб та запобігання заворушенням і злочинам. Вирішуючи питання щодо необхідності у демократичному суспільстві, Суд звернув увагу на таке.
По-перше, інформація сайтів, до якої хотів отримати доступ позивач, була передусім правовою інформацією та інформацією про основні права людини, зокрема права в’язнів, потрібною позивачеві для захисту своїх прав у суді.
По-друге, Суд вказав на суттєву різницю між можливістю самостійного пошуку інформації на сайті та можливістю зробити запит до відповідного органу, що тягне за собою додаткові кошти. Окрім цього, перед запитом в’язень має спочатку дізнатись, яка інформація вже є доступною.
По-третє, Суд звернув увагу на те, що переклади рішень ЄСПЛ з’являються на доступних позивачеві сайтах набагато пізніше, ніж на сайті Ради Європи, а також, що офіційним оприлюдненням правових актів у Естонії є їх публікація в інтернеті, а не публікація друкованих версій, які можна знайти у бібліотеці в’язниці.
Врешті, Суд зазначив, що національні суди посилались на ризик безпеки як на загальну підставу, не зробивши детального оцінювання ризиків безпеки доступу до ще трьох конкретних сайтів. Враховуючи те, що доступ до інтернету ув’язнені здійснюють зі спеціально обладнаних комп’ютерів, надання доступу до цих сайтів не має спричинити значних додаткових витрат. Отже, на підставі таких суджень Суд зробив висновок, що статтю 10 було порушено.
Цікавою у цій справі є і окрема думка судді Кьольбро, який вказує на ризики, пов’язані із ухваленням такого рішення. По-перше, на його думку, таке рішення може знеохотити інші країни від повторення досвіду Естонії, адже по-суті надання доступу до одного сайту може бути використане в’язнями для вимоги доступу до інших. По-друге, він вбачає у такому рішенні ЄСПЛ покладення на держави обов’язку, що передбачає фінансові та практичні наслідки, за умов відсутності консенсусу між країнами Європи щодо того, чи існує загальновизнане право довічних в’язнів на доступ до інтернету. Зважаючи на це, суддя Кьольбро не підтримує думку про те, що ув’язнені повинні мати загальний чи обмежений доступ до інтернету. Він стверджує, що, у контексті цієї справи, можливість отримати необхідну інформацію через альтернативні шляхи виключає порушення статті 10.
З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-160270.