20 серпня 2015 року в онлайн-режимі відбулося засідання Громадської ради при Державному комітеті з питань телебачення і радіомовлення в Україні. На засіданні обговорювалися питання щодо підтримки проектів Закону України «Про електронні комунікації» та Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг». Громадська рада вирішила:

• не підтримувати жоден з проектів;
• рекомендувати Комітету не підтримувати та не погоджувати дані проекти;
• ініціювати створення єдиної міжвідомчої робочої групи для доопрацювання проекту Закону України «Про електронні комунікації»;
• просити включити до її діяльності представника Громадської ради при Держкомтелерадіо.

Юрист Інституту Медіа Права Тетяна Семілетко, що є членом Громадської ради, висловила окрему думку щодо законопроекту «Про електронні комунікації»:

«Цей законопроект має надмірно широку сферу регулювання. В праві Європейського Союзу регулювання охоплює вужчу сферу відносин – зводиться до регулювання електронних комунікаційних мереж та послуг лише з тією метою, щоб не допустити монополізації у секторі та розвивати конкуренцію, у той час як цей проект надмірно зачіпає низку інших галузей права.

Так, для цілей наближення національного законодавства до права Європейського Союзу очікується спрощення умов входження на ринок електронних комунікацій, задля розвитку інновацій та інвестицій, тобто застосування індивідуальних ліцензій допускається лише у чітко виписаних, окремих випадках (Директива 2002/20/ЄC). При цьому рішення про надання ліцензії або ненадання, продовження тощо варто негайно оприлюднювати на офіційному веб-сайті дозвільного органу, щоб інші заявники могли реагувати, а ринок – без упину крутитись.

Положення про стандартизацію у сфері електронних комунікацій можуть стати полем для зловживання. Адже умовами застосування технічних засобів електронних комунікацій є їх відповідність національним стандартам і технічним регламентам, як передбачає проект. Тобто ці засоби електронних комунікацій потрібно погоджувати. Така вимога стосується навіть кінцевого обладнання, яким користуються споживачі, і яке постачальники можуть відключити у разі виявлення невідповідності.

Також бачимо надмірне регулювання і прагнення авторів охопити приватне право, цивільно-правові відносини, які вже врегульовані, плюс ті аспекти, які вирішуються судом. Наприклад, проект містить норми про відповідальність споживачів електронних комунікаційних послуг, зокрема про сплату пені у разі затримки оплати послуг. Або загалом абсурдну норму: у разі виявлення пошкодження електронної комунікаційної мережі, що сталося з підтвердженої вини споживача, усі витрати постачальника електронних комунікаційних послуг на усунення пошкодження, а також відшкодування інших збитків (у тому числі неотриманий прибуток) покладаються на споживача в судовому порядку (ст. 45).

З точки зору прав і свобод людини (право на приватність, таємницю кореспонденції, вільне отримання і поширення інформації) особливе занепокоєння викликає посилення норми проекту (у порівнянні із Законом України «Про телекомунікації») про те, що «оператори спільно з власником (володільцем) інфраструктури електронних комунікаційних мереж зобов’язані за власні кошти встановлювати на своїх електронних комунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів та негласних (слідчих) розшукових дій та недопущення розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення. Взаємодія постачальників електронних комунікаційних послуг з державним органом, уповноваженим на здійснення оперативно-розшукових і негласних (слідчих) розшукових дій на електронних комунікаційних мережах здійснюється у порядку, визначеному національним регулятором». Саме регулятором, а не слідчим суддею (п. 4 ст. 48).

Зрештою, викликає занепокоєння і положення про надмірні повноваження регулятора: вилучення номерного ресурсу здійснюється шляхом анулювання ліцензії на використання номерного ресурсу на підставі рішення національного регулятора без рішення суду. Навіть Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, яка є конституційним органом, приймаються рішення про застосування санкцій та про звернення до суду із заявою про анулювання ліцензії на мовлення або про скасування державної реєстрації провайдера програмної послуги».