28 листопада 2017 року Друга Палата Європейського суду з прав людини визначила, що відеоспостереження за працівниками на робочому місці є значним втручанням в їхнє приватне життя, відповідно може бути виправдане лише за умови відповідності закону, наявності легітимної цілі та бути необхідним в демократичному суспільстві.  Зазначені висновки були зроблені Судом внаслідок розгляду справи «Антовіч та Мірковіч проти Чорногорії» (Antović and Mirković v. Montenegro).

Обставини справи. Професорка Невенка Антовіч та професор Йован Мірковіч є викладачами Університету Чорногорії.  1 лютого 2011 року на зібранні факультету декан поінформував усіх (разом із заявниками) про запровадження відеоспостереження в семи аудиторіях, де відбувались заняття, та перед деканатом. Метою таких заходів було впевнитись у безпеці власності та осіб (включаючи студентів) та спостерігати за процесом викладання. 24 лютого 2011 року було прийняте рішення щодо запровадження відеоспостереження, яке передбачало, що доступ до даних, які будуть записуватись та зберігатись протягом року, буде захищений кодами, відомими лише декану. В березні 2011 року позивачі поскаржились в Агентство захисту персональних даних на відеоспостереження та збір даних без їхньої згоди, оскільки  не було жодних підстав виникнення загрози збереженості власності чи безпеки осіб, а також, що застосовувались й інші заходи для захисту людей, майна та для моніторингу занять. Згодом, Агентство у своєму звіті дійшло висновку, що відеоспостереження проводилося відповідно до закону. Також було вказано, що камери забезпечують лише нечіткі зображення (з низькою роздільною здатністю), які неможливо збільшити (zoom-функція), що не дозволяє розпізнати риси людей, а також відсутня функція запису аудіо.

Звіт був оскаржений позивачами, де вони зазначили,  що працівники не були письмово повідомлені про запровадження відеоспостереження, яке реально почалось кількома тижнями раніше до появи згаданого рішення. Як наслідок, 28 квітня 2011 року, Агентство зобов’язало факультет забрати камери з аудиторій впродовж 15 днів з моменту, коли було прийнято рішення про неправомірність впровадження відеоспостереження.  Рішення було виконане остаточно 27 січня 2012 року, і в цей час дані все ще збирались та видалялись до невизначеної дати. (§ 6-11)

Національні суди. Позивачі ініціювали цивільний процес, в якому заявляли, що встановлення відеоспостереження порушувало їхнє право на повагу до приватного життя, бо не відповідало закону, не переслідувало легітимної цілі, а також не було необхідним в демократичному суспільстві. Суд не виявив порушення згаданого права, проте наголосив, що приватне життя інколи включає в себе діяльність в бізнесі та інших професійних сферах. Суд вказав, що університет – це публічна інституція, у якій здійснюється діяльність, що має громадський інтерес, включно з викладацьким процесом. Відповідно, відеоспостереження в аудиторіях, які є публічними місцями, не порушує права на приватність, оскільки аудиторія є територією для роботи, як, наприклад, зала суду чи парламент, де професори ніколи не лишаються наодинці. З цього випливає, що зібрані дані не можуть бути віднесені до персональних. Вищі судові інстанції лишили це рішення незмінним. (§ 13-16)

Позиція ЄСПЛ. Суд у своєму рішенні зазначає, що університетські аудиторії також є робочим місцем викладачів. Серед їхніх обов’язків є не лише викладання матеріалу студентам, а і взаємодія з ними, розвиток взаємовідносин та побудова їхньої соціальної ідентичності. (§ 44) Суд нагадав, що відеоспостереження, приховане чи ні, є серйозним втручанням в приватне життя працівника (§ 55), додаючи, що національні суди не ставили питання поваги до приватного життя на перше місце, звертаючи увагу на інші чинники. (§ 56) Зокрема, камери для спостереження можуть бути встановленими в офіційних чи бізнес-приміщеннях з метою убезпечення людей чи майна, чи захисту конфіденційних даних. Суд зазначає, що в даному випадку такі заходи були вжиті не лише з метою захисту чи безпеки, а й з метою нагляду за викладанням. Звідси випливає, що така ціль як спостереження за викладацьким процесом не передбачена законом. (§ 59) Тому, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції і зобов’язав уряд відшкодувати заявникам моральну шкоду.

Текст рішення: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-178904