Велика палата Європейського суду з прав людини 20 жовтня 2015 року оприлюднила своє рішення у справі Pentikäinen v. Finland (Пентікайнен проти Фінляндії). У ньому судді підтвердили рішення попередньої судової палати, яка у лютому 2014 року визнала відсутність порушення статті 10 Європейської конвенції з боку фінського уряду.
Обставини справи. Журналіст фінського щотижневика «Suomen Kuvalehti» Маркус Пентікайнен у вересні 2006 року за завданням редакції брав участь у висвітленні протесту, що відбувся у Гельсінкі у зв’язку із проведенням Азійсько-Європейського форуму. Зокрема, журналіст мав зробити фото протесту та підготувати детальну аналітику для друкованої та он-лайн версії журналу. Незважаючи на те, що для журналістів була виділена окрема безпечна зона, заявник (як і багато інших репортерів) залишався на площі поряд з учасниками протесту.
Уже на початку мітингу, частина протестуючих почала застосовувати насильство щодо працівників поліції та інших демонстрантів, у зв’язку з чим поліція оточила місце протесту та закликала учасників мітингу покинути площу. Більшість учасників вільно покинули поліційний кордон, тоді як близько 20 людей, у т.ч. і пан Пентікайнен, залишились, незважаючи на численні вимоги покинути площу. Заявник стверджував, що не покидав місце події, оскільки вважав, що вимоги поліції стосувались виключно демонстрантів.
В результаті відмови виконати вимоги поліції, журналіст був затриманий, разом з іншими протестуючими, на 17 годин. Фінський суд засудив його за непокору поліції, однак не призначив жодного покарання. Усі матеріали та техніка, вилучені при затриманні, були повернуті журналісту у повному обсязі.
Рішення Великої палати ЄСПЛ.
Перш за все, Суд традиційно відзначив важливу роль преси у поширенні інформації про дії влади в умовах публічних протестів та стримування непокори. Присутність ЗМІ є гарантією відповідальності представників влади за дії, вчинені щодо протестуючих, зокрема використані методи контролю чи затримання порушників. Саме тому, будь-які спроби усунути журналістів з місця проведення публічних акцій повинні бути предметом серйозної оцінки.
Водночас, Суд нагадав, що захист статті 10 поширюється на журналістів за умови, що вони діють добросовісно, з метою поширювати точну та надійну інформацію та з дотриманням принципів «відповідальної журналістики». Остання концепція поширюється не лише на зміст інформації, а стосується також правомірності дій журналіста, його взаємодії з органами влади під час виконання журналістських функцій. У зв’язку з цим, Суд зауважив, що журналіст, за загальним правилом, не може бути звільнений від обов’язку дотримуватись закону лише на тій підставі, що він є журналістом. Професійна діяльність не дає йому ексклюзивного імунітету від кримінальної відповідальності.
Оцінюючи правомірність затримання журналіста, Суд звернув увагу на те, що поліція діяла адекватно обставинам, в інтересах не лише захисту правопорядку, але і з метою захистити учасників протесту від насильства. При цьому, як свідчать матеріали справи, досліджені національними судами, журналіст не мав жодного ідентифікуючої ознаки як представника ЗМІ, які б дозволили працівникам поліції відрізнити його від звичайних протестуючих.
Суд також зауважив, що пан Пентікайнен свідомо взяв на себе ризик бути затриманим, оскільки попри те, що він чітко чув накази поліції, а всі інші журналісти покинули площу, заявник залишився на місці протесту.
Окремо було розглянуто також правомірність тримання журналіста під вартою та його засудження за кримінальне порушення.
Суд відзначив, що на момент поміщення пана Пентікайнена під варту, в поліції вже знали про його статус представника ЗМІ. Цей факт було враховано, оскільки заявник був в числі перших осіб, кого наступного ранку допитали та відпустили, а його камера, інша техніка та зняті матеріали не були конфісковані і на час тримання заявника під вартою зберігались як «журналістські джерела», після чого – були повернені в повному обсязі без будь-яких заборон поширення отриманої інформації.
Крім цього, суд не погодився із твердженням про те, що засудження журналіста за злочин могло мати «охолоджувальний ефект», адже жодного покарання призначено не було. Крім цього, саме засудження стосувалось не поширення журналістом інформації, а виключно відмови заявника виконувати законні вимоги поліції.
Таким чином, на думку Суду, національні фінські суди забезпечили встановлення справедливого балансу між захистом громадського порядку та правом заявника поширювати суспільно важливу інформацію. У зв’язку з цим, стаття 10 Конвенції не була порушена.
***
Встановивши відсутність порушення Конвенції, Європейський суд, тим не менше, зробив дуже важливе застереження: наведені висновки мають тлумачитись виключно в світлі обставин цієї справи і жодним чином не повинні використовуватись для применшення «сторожової» ролі преси в демократичному суспільстві.
Таке застереження є доречним, зважаючи на низку питань, які залишились відкритими. Так, мотивація Суду, зосереджена в основному на твердженні про те, що журналіст не може бути звільнений від обов’язку дотримуватись кримінального закону виключно в силу своєї професійної діяльності, на думку суддів Шпілмана, Лемменса та Дєдова, створила ризик того, що до представників ЗМІ можуть застосовуватись санкції за невиконання владних наказів навіть у ситуаціях, коли правоохоронці перевищують свої повноваження і застосовують силу до учасників зібрань.
Дійсно, дії правоохоронців у даній справі в цілому були добросовісними та ґрунтувались на законі: поліція декілька разів попереджала про необхідність покинути місце протесту, не перешкоджала виходу учасників, не застосовувала насильство, не вилучала відзняті журналістом матеріали та не забороняла їх публікацію тощо. Це відіграло важливу роль у встановленні пропорційності вжитих заходів меті захисту громадського порядку.
Однак, аналізуючи конфлікт між зобов’язанням журналіста дотримуватись вимог закону та виконанням професійного обов’язку збирати та поширювати важливу для суспільства інформацію, Суд лише констатував, що журналіст повинен усвідомлювати ризик потрапити під санкції, у тому числі, кримінального характеру, за невиконання законних вказівок влади.
При цьому, суд не зробив жодного застереження про те, чи в окремих випадках інформація може бути настільки суспільно значущою, що її поширення в ЗМІ, є значно важливішим, ніж формальне дотримання законодавства при її отриманні (порів. Stoll v. Switzerland). Скажімо, чи змінилося б рішення Суду, якби журналіст відмовився виконати законну вимогу покинути місце протесту і зафіксував перевищення влади правоохоронцями при затриманні учасників мітингу?
Крім цього, аналізуючи правомірність затримання журналіста, Суд досить багато уваги приділив тому факту, що на момент затримання заявник не пред’явив свою прес-карту, не мав на собі чи на техніці жодних ознак, які могли б підтвердити його приналежність до певного засобу масової інформації. Очевидно, що саме така ідентифікація я важливою для того, щоб мати змогу в подальшому успішно скаржитись на порушення свободи вираження поглядів. Водночас, при оцінці того, чи законно журналіста тримали у відділку протягом 17 годин, суд не оцінював, наскільки такий захід відповідав законній меті, зважаючи на вже встановлений статус заявника.
Віта Володовська, юрист Інституту Медіа Права
