24 листопада народні депутати проголосували за прийняття законопроекту №1123 «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». Цей законопроект було зареєстровано в парламенті ще 1 грудня 2014 року, його п’ять разів включали до порядку денного, і лише з шостої спроби парламентарі розглянули його. За роздержавлення преси було віддано 260 голосів «за». Таким чином народні обранці виконали зобов’язання, взяте Україною перед Радою Європи ще у 2005 році.
Прийнятий парламентом закон передбачає вихід органів державної влади і місцевого самоврядування із складу засновників друкованих ЗМІ, що означатиме звільнення 550 друкованих видань від адміністративної цензури та дасть поштовх розвитку ринку регіональної преси. Процес реформування відбуватиметься у 2 етапи, впродовж одного і двох років відповідно.
Роздержавлення торкнеться і парламентських видань. Сьогодні Верховна Рада України здійснює випуск таких друкованих видань: газета «Голос України» та журнал «Віче», а також «Відомості Верховної Ради України». Крім того, в парламенту є власний телеканал «Рада». Оскільки процес реформування, передбачений законом досить тривалий, і може затягнутись на 3 роки, деякі перетворення парламентських ЗМІ можливо здійснити уже сьогодні, адже засновник наділений правом вирішувати долю видань. В чому особливість цих видань та які перетворення можна втілити, не чекаючи, поки запрацює закон?
ГАЗЕТА «ГОЛОС УКРАЇНИ»
Заснована ВР УРСР 1990 року. Газета “Голос України” є державним друкованим засобом масової інформації, який офіційно оприлюднює та доводить до відома населення закони України та інші нормативно-правові акти, інформує про діяльність парламенту та органів місцевого самоврядування, забезпечує інформаційну діяльність Верховної Ради України (згідно із Статутом Державного підприємства «Редакція газети “Голос України”», Затвердженого Постановою ВРУ 5 квітня 2011 року). Крім того, парламентське видання «висвітлює актуальні проблеми державотворення і життя суспільства, проблеми соціально-економічних перетворень та соціального захисту населення, питання зміцнення законності та правопорядку, культурного життя, а також інші соціально-політичні проблеми України». Газета двомовна – виходить українською та російською мовами.
За організаційно-правовою формою «Голос України» є державним підприємством, єдиним засновником виступає Верховна Рада України. Статутний фонд підприємства становить 1000 грн. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, керівником ДП є Горлов Анатолій Федорович. Цікаво, що за тією ж адресою, що й «Голос України», було зареєстровано спільне мале підприємство “Редакція Газети “Голос України-Тиждень”. Серед засновників цього підприємства той же Горлов Анатолій Федорович, а також Демський Сергій Едуардович, Правденко Сергій Макарович та Благодійний Фонд “Рада”. Інформація про благодійний фонд у реєстрі відсутня.
Відповідно до п. 5 Статуту підприємства, майно редакції становлять виробничі та невиробничі фонди, оборотні кошти у документарній та бездокументарній формах, а також цінності, вартість яких відображається у балансі Редакції. Майно Редакції перебуває державній, а також комунальній власності, і закріплено за редакцією на праві господарського відання. За Господарським кодексом України, такий режим майна означає, що редакція може вільно користуватися закріпленим за нею майном, однак обмежена у праві на відчуження такого майна.
Місячна передплата друкованого видання фізичним та юридичним особам обійдеться від 16 до 50 гривень. Архів газети, який можна завантажити на сайті, також платний. Відповідно до даних, наданих редакцією на запит народного депутата, станом на 1 жовтня 2015 року дохід редакції від реалізації газети склав понад 5,7 млн грн. Редакція парламентського видання надає і платні послуги – розміщення матеріалів на сайті вартуватиме замовнику до 1300 грн за день, а комерційних текстів в газеті – аж 37700 грн. Дохід від розміщення рекламних оголошень, публікації платної інформації, згідно з інформацією редакції, склав 2,2 млн гривень. Цікаво, що розуміє редакція під публікацією платної інформації, адже оплатні публікації, не марковані як реклама, є джинсою.
Попри те, що видання заробляє самостійно, воно отримує чималу підтримку з державного бюджету. Відповідно до листа апарату ВРУ для державного підприємства «Редакція газети «Голос України» у бюджеті на 2015 рік було закладено 11, 46 млн. грн. За словами самої редакції, рівень державної підтримки у 2015 році становить «заледве 11 млн грн». В обґрунтування своєї важливості редакція зазначає, що регулярно відправляє в зону АТО додатковий спеціальний номер газети, який безкоштовно розповсюджується серед бійців АТО. Цікаво, що саме Міністерство оборони України у відповідь на інформаційний запит зазначило, що для потреб Збройних сил України та підрозділів, які несуть службу в зоні АТО, у першому півріччі 2015 року міністерством було передплачено газету «Голос України» на суму понад 193 тис. грн.
ЖУРНАЛ «ВІЧЕ»
Як зазначено у Статуті видання, журнал “Віче” є теоретичним, громадсько-політичним виданням у структурі апарату Верховної Ради України, в основу діяльності якого покладено участь у державотворчому процесі шляхом збирання, творення, редагування з метою надання (поширення) документально-методичної, науково-прогностичної та іншої інформації державним органам, установам, об’єднанням громадян, а також широким верствам населення України та за її межами.
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Редакція журналу «Віче» є державною організацією та належить до Управління справами Верховної Ради України. З точки зору господарського законодавства України, статус державної організації є невизначеним, хоча, можна припускати. Керівником та головним редактором «Віча» є Писаренко Світлана Вікторівна.
Майно редакції є державною власністю та закріплене за нею на основі права оперативного управління, входить до складу майнового комплексу, що забезпечує діяльність Верховної Ради України (п. 16 Статуту Затвердженого Постановою ВРУ 6 березня 1996 року). Оперативне управління означає обмежені можливості реакції щодо користування та розпорядження таким майном.
Вартість передплати становить всього 17 грн 47 коп в місяць. При цьому, охочим опублікувати на сторінках журналу свою статтю також потрібно оплатити рахунок на суму 830 грн (вартість п’ятирічної передплати). Також журнал пропонує рекламні послуги. Під час осінньої виборчої кампанії журнал надавав послуги з розміщення іміджевих публікацій кандидатів у депутати місцевих рад. Повноколірна реклама на сторінках журнал обійдеться замовнику 2000-3200 євро.
Попри такі високі розцінки на рекламу, схоже, редакція заробляє небагато та утримується за рахунок бюджетних коштів. Так, у бюджеті на 2015 рік було закладено майже 2,7 млн гривень на фінансування «Віча». Інформацію про доходи і видатки у 2015 році у відповідь на запит народного депутата редакція не надала.
«ВІДОМОСТІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ»
«Відомості Верховної Ради України» є офіційним щотижневим парламентським бюлетнем. Видаються Державним підприємством «Видавництво Верховної Ради України». «Відомості» видаються щотижня українською та російською мовами, при чому, якщо вірити сайту, ще з 1941 року.
Відповідно до ст. 139 Регламенту ВРУ публікація законів у Відомостях вважається офіційною. За п. 1 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» бюлетень «Відомості Верховної Ради України» є офіційним джерелом оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймає Верховна Рада України. Також, за даними сайту, видання є єдиним, на яке традиційно відбувається інкорпоративне посилання в тексті законів у процесі законодавчої кодифікації.
На сайті Видавництва ВРУ, яке здійснює випуск відомостей, зазначено: «Видавництво відкрите для співробітництва. Надає редакційно-видавничі та поліграфічні послуги з підготовки та випуску літератури різного жанру, замовниками яких можуть бути не лише юридичні, а й фізичні особи». Інформації про фінансування парламентського видавництва немає, однак, Єдиний портал використання публічних коштів свідчить, що на рахунок видавництва систематично надходять сотні тисяч гривень за виготовлення різноманітної продукції для потреб ВРУ та інших органів влади.
КАНАЛ «РАДА»
Парламентський канал «Рада» було створено 24 листопада 1998 року Розпорядженням Голови Верховної Ради України як Дирекцію телерадіопрограм Верховної Ради України. Сьогодні телеканал “Рада” є державним підприємством. За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців управління телеканалом здійснює Апарат Верховної Ради України. Директором телеканалу наразі є Лех Володимир Іванович.
За даними Державного реєстру телерадіоорганізацій, до редакційної ради телеканалу входять 10 осіб, а саме: Володимир Драган, Ганна Кучеренко, Тетяна Олексієнко, Володимир Лех, Валентина Масенко, Тетяна Деркач, Перенчук Вадим, Галина Ткаченко, Галина Бордуніс, Ірина Бикова. Яку роль виконує редакційна рада, хто обирає її членів та як формується програмна політика каналу – наразі невідомо. Адже ані установчих документів, ані редакційного статуту «Ради» у відкритих джерелах знайти не вдалось, тоді як Закон України «Про телебачення і радіомовлення» передбачає обов’язковість оприлюднення статуту телерадіоорганізації.
Мовлення парламентського телеканалу “Рада” здійснюється через супутникові та кабельні мережі. 24 липня 2014 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення продовжила ліцензію на здійснення супутникового мовлення каналу до липня 2024 року. Мовлення здійснюється щоденно з 8.00 по 22.00 годину.
Окрім трансляції сесійних та комітетських засідань, парламентських слухань та брифінгів народних депутатів канал «Рада» також випускає новинні випуски та програми: «Позиція» (щоденна інформаційно-аналітична програма на актуальні теми), «У деталях» (інформаційно-аналітична програма за участю народних депутатів та експертів), «Світовий рівень» (інтерв’ю з світовими політиками, європарламентарями та послами іноземних держав в Україні), «Парламент» (щотижнева підсумкова програма з представниками всіх депутатських фракцій та груп у парламенті), «Парламентський день» (аналітична програма про події пленарного дня у Верховній Раді України), «Парламентський тиждень» (підсумково-аналітична програма про події тижня у Верховній Раді України), «Із перший уст» (інтерв’ю щодо актуальних питань), «Без коментарів» (рубрика про головні події в Україні та світі), «Акценти тижня» (рубрика про головні події в Україні та світі), «Історія, яку не змінити» (програма про історію українського парламентаризму). Як бачимо, не усі програми каналу стосуються парламенту, а гостями студії часто є не лише парламентарі.
На фінансування телеканалу «Рада» у Державному бюджеті України на 2015 рік було закладено чимало коштів – понад 12 млн гривень. При цьому, трансляція усіх без винятку комітетських засідань досі не здійснюється (за неофіційною інформацією, через брак устаткування), тоді як ефірний час на каналі заповнюють інтерв’ю з експертами та програми, часто ніяк не пов’язані із роботою парламенту.
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД
Світовий досвід демонструє, що владні ЗМІ притаманні країнам, де тривалий час існувала державна монополія на інформацію. Сьогодні власні газети мають парламенти в Росії, Білорусії, Таджикистані, Азербайджані. Примітно, що і українська парламентська преса заснована ще Верховною Радою УРСР.
Більшість парламентів демократичних країн, таких як США, Канада, Франція, Німеччина, Великобританія не мають власної преси, а про свою діяльність інформують за допомогою сторінок у мережі Інтернет. Цікавим також є досвід наявності в цих країнах так званих «галерей преси» – журналістських організацій, що створюються при парламентах та займаються питаннями акредитації, поширення інформації про діяльність парламенту, розповсюдження прес-релізів, допомоги парламентським кореспондентам (детальніше – див. у матеріалі Юлії Сігути «Парламентські ЗМІ: світовий досвід»).
Що стосується телеканалів, то, наприклад, парламент Канади має окрему власну телевізійну станцію (інформацію про неї можна знайти на сайті www.cpac.ca ), яка транслює слухання Палати Громад та робить програми про інші політичні події. Теле- та радіотрансляція засідань австралійського парламенту здійснюється через мережу Інтернет. В США створено Галерею радіотелевізійних кореспондентів, мета якої – висвітлювати діяльність Палати Представників у електронних ЗМІ. Галерея містить інформацію як для мовників, так і для Членів Конгресу.
Всі сесії парламенту Великобританії, Франції, Бельгії, Швеції транслюються у прямому ефірі в мережі Інтернет. Нижня палата німецького Парламенту Бундестаг має власний цифровий телеканал. В залі засідань палати встановлено 8 камер для трансляції пленарних дебатів. Крім того, для забезпечення трансляції великих слухань справ, організованих комітетами, камери встановлені і в 4-х віддалених кімнатах для конференцій. Канал Бундестагу подає телетекст, в якому міститься інформація про дати та порядок денний засідань у Бундестазі. Протягом доповідей телетекст інформує глядачів про тривалість окремої доповіді, а під час голосувань – про кількість голосів.
Парламент Італії має власний цифровий супутниковий канал, створений для інформування громадян та забезпечення прозорості роботи Парламенту. На каналі транслюються всі сесії обох палат, дебати, голосування тощо. А у час, вільний від сесій – ведуться репортажі з місць подій, організованих парламентом чи урядом (конференції, концерти, покази).
Таким чином, парламентські канали у демократичних країнах в основному призначені транслювати події у парламенті, та не орієнтовані на загальне інформування про події в країні та світі, на відміну від українського каналу «Рада».
ЯК РЕФОРМУВАТИ ВИДАННЯ
Аналіз парламентських ЗМІ свідчить, що вони потребують якісних змін. І мова не лише про змістовні зміни та оновлення редакційної політики, але й перегляд участі Верховної Ради як засновника у їх роботі. Останнє передусім стосується діяльності каналу «Рада».
Світовий досвід переконливо свідчить, що парламентські телеканали у демократичних країнах своїм завданням мають трансляцію засідань та інших парламентських подій, вони не є майданчиками для дискусій між експертами, а тим паче, не надають свої ефіри на запит депутатів. Саме на таку модель має орієнтуватися і український канал «Рада». Його завдання – забезпечити максимальну прозорість діяльності парламентарів шляхом трансляції пленарних засідань, засідань комітетів, слухань та брифінгів народних депутатів. Наразі ж, через брак, інформації, не зрозуміло навіть, яким чином формується програмна концепція каналу, та у який спосіб обираються на посади члени редакційної ради. Вважаємо, що активну роль у обранні керівництва каналу має взяти Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики. Саме за поданням комітету Апарат ВРУ має призначати керівника та членів редакційної ради каналу.
Не слід чекати, поки запрацює щойно прийнятий закон про роздержавлення преси, адже реформа парламентських видань може відбутися уже сьогодні. По-перше, редакціям варто переглянути змістовну політику. Очевидно, кошти держбюджету не мають йти на публікацію гороскопів, розкладу телепередач, корисних порад тощо. По-друге, кошти, що виділяються на фінансування редакцій «Голосу України» та «Віча» є надмірними та невиправданими. Також слід підняти питання про майнові активи редакцій, передані їм керівництвом Апарату за суперечливими угодами в різні часи. Не маючи доступу до статутних та установчих документів, складно сказати, якими активами володіють сьогодні редакції чи мають вони реальну потребу у цьому майні.
За законопроектом №1123, видання центральних органів влади можуть бути реформовані шляхом перетворення у офіційний бюлетень. «Відомості Верховної Ради України» уже є офіційним бюлетнем, однак, формально вони не є друкованим виданням, інформація про них відсутня у державному реєстрі преси. Вважаємо, що це видання також потребує оновлення та переформатування. По-перше, потрібно перетворити «Відомості ВРУ» у газету із власним штатом та забезпечити прозорий механізм фінансування. Також вбачаєм недоцільним публікувати «Відомості» російською мовою, оскільки переклад нормативних актів потребує значних часових та фінансових затрат.
Сьогодні український парламент демонструє прагнення до прозорості. Однак парламентські ЗМІ не виконують своєї ролі, натомість переймаючи на себе завдання, які успішно виконують приватні медіа. Важливо розуміти, що реформа преси не відбудеться, якщо на те не буде волі представників влади та самих журналістів. Апарат ВРУ та журналісти парламентських видань повинні взяти ініціативу реформування на себе. Відмова від застарілих принципів і норм, врахування міжнародного досвіду, якісне оновлення змісту та забезпечення фінансової прозорості – програма мінімум для парламентських ЗМІ сьогодні.
