2005 рік.Країна після безкровної революції живе в надіях і сподіваннях. Сподіваннях, що бізнес стане простим, що в нас буде нарешті нормальне телебачення, що скасують корупційний ПДВ… Це все закінчилося, спочатку 2007-го, а потім 2010-го. Закінчилося так, тому що тих, кого ми підтримали, за своєю суттю мало відрізнялися від тих, кого посунули. Ну так, новоприбулі були не такі різкі в діях і так відкрито не прогиналися під РФ. Але невміння домовлятися і впроваджувати реформи довело до сотні загиблих невинних душ на майдані, втрати Криму, війни на Донбасі і… повернення до тих самих проблем. 9 років потому ми знову говоримо про суспільне, ПДВ, ефективність, боротьбу з корупцією й т. п.

Здавалося б, чого писати банальщину, адже кожна розумна людина прекрасно може проаналізувати? що як і до чого. Але, на жаль, українці — аграрна нація, особливо це видно в любові до лопат, вил і різного реманенту. Причому шановане місце в нас, звісно, посідають граблі, з хорошим дубовим держаком і з добряче відполірованою вм’ятиною на рівні метр-шістдесят і вище. Так, ми любимо граблі, обожнюємо, бо як іще можна пояснити те, що ми вперто рік-у-рік на них наступаємо і ніяк не можемо подивитися вчасно під ноги. Ці граблі — ура-патріотизм, популізм, всьоподелізм і багатоще всяких -ізмів, які мають багатотомні інструкції до використання «як просунути -ізм в маси», але які не мають нічого спільного з реформами, демократією, а подекуди і здоровим глуздом.

Українська медіасфера — це сфера парадоксів. В ній одночасно можуть поєднуватися розум, краса, підлість і продажність. Красиві дівочі личка можуть розказувати про героїзм тітушок і беркутят, а алкоголізований неголений мужик може видавати себе за великого експерта і обліко морале всієї журналістики. Українські журналісти можуть спочатку відстоювати свої права, а потім швидко повернутися до замовчування, мочилова конкурентів власника ЗМІ, у якому вони працюють, чи просто банального підджинсовування про суперкредити чи виноградники торгової марки «Три кісточки». Особливо порочним є період, називаний в журналістських колах жнивами — період виборчих кампаній. І якби це стосувалося лише єралашу під плашкою «політична реклама» — біс із ним, кожен заробляє, як уміє. Але ж як виправдати випуски новин, де більшість «новин» — відверте просування одного чи кількох кандидатів, які «защітять і восстановлять», наколють чи закопають?! Це нагадує мовчазну гру «ми тут робимо типу новини, а ви робите вигляд, що дивитися новини».

Так, українська медіасфера парадоксальна. Вона змогла сказати «досить» у 2004-му й стати одним із каталізаторів Помаранчевої революції, а 9 років потому «а слабо?» Мустафи Найєма стало каталізатором Євромайдану і вже вдруге врятували Україну від поглинання «дружнім братнім народом». Але та сама медіасфера заполонила джинсою, звела дискурс до щотижневого п’ятничного бла-бла-бла, заполонила ментовсько-російською серіальщиною і такою ж поп-музикою «спідньої білизни», і, зрештою, є одною з вагомих причин, чому ми маємо Крим у руках рашистів, а Донбас потопає у крові.

«Надошотодєлать»

І от ми у 2014 році і, як і сто років тому, в стані війни. Тільки тепер ворог прийшов зі сходу. Вся наша країна перетворилася на мурашник, у якому збирають, дістають, перевозять, обмінюють, ідуть добровольцями і чого тільки не роблять. На тлі цієї благородної активності деякі групи почали клацати щелепами в бік медіапростору, особливо тієї частини, яка активно просувала «русскій мір» на наших теренах. І, звісно, забороною «кисельовпропу» групи вже не задовольнилися й почали говорити красивими термінами «інформаційна політика», «пропаганда», «інформаційна безпека» тощо.

Вже на обрії замайоріли гасла щодо спрощення механізму заборон, створенняспеціальних органів, запровадження цензури, посилення моралі. Звісно, цієї активності не могло не бути, адже всі зрозуміли, що ситуація в медійному й розважальному сегментах дійшла апогею. Час спливає, а голоси не вщухають, і ми звідусіль чуємо про чергові ідеї всеврегулювання інформаційного простору. Та коли починаєш укотре за останні 10–15 років говорити про необхідність створення суспільного мовлення, потребу закриття бойових листків сільських рад і голів, відкриття власників ЗМІ та особливої контори з таємничою назвою «Зеонбуд», створення прозорих правил гри, чомусь тільки й чути, що «не на часі», «війна ж», «голова болить», «поживіть на цю зарплатню»… Всі ці пояснення показують банальне нерозуміння того, що з бронепотягом російської пропаганди наш маневровий тепловоз не зможе тягатися ні зараз, ні за 5‒10‒15 років і за першого ж серйозного зіткнення просто полетить із насипу — нема в України стільки нафти й газу, а чогось іншого ми не створили.

А отже Україні слід реагувати на виклики асиметрично, зокрема забезпечуючи максимальну прозорість і відкритість, плюралізм, створюючи ефективного суспільного мовника, демонополізуючи медіасередовище і встановлюючи прозорі правила гри. Втім, ми ж пам’ятаємо, це все «не на часі» й нам треба «займатися інформаційною політикою і безпекою». Тож «беремо ножиці, лезо або шматочок битого скла», перерізаємо сусідам інтернет-кабель і швидко роздаємо газету «Промінь правди», що видаватиметься спеціально уповноваженим державним органом у сфері інформаційної політики, безпеки й моралі… Кажете, ще нема такого? Якщо не впроваджувати реформ — саме таке і буде. Втім, усе по порядку.

«Україні не вистачає єдиної інформаційної політики»

Одна з найпоширеніших тез, яку можна почути на багатьох майданчиках — Україна 23 роки не займалася єдиною інформаційною політикою. Коли лунають такі заклики, очевидно, що кожен має на увазі щось своє: чи то потужні державні ЗМІ, які висвітлюють єдиноправильну лінію, чи то конвеєр, що штампуватиме національне кіно, чи то орган, який буде спрямовувати й скеровувати несумлінні комерційні ЗМІ на шлях істинний, а хтось і прямо каже про цензуру. Складається враження, що шановне товариство замість самим робити тисячу маленьких кроків реформ знову хоче покласти це на міфічного Голопупенка, котрий очолить супермегаінституцію, яка швидко всім розкаже, як батьківщину треба любити, і це все під ефектною назвою «інформаційна політика», що, як і «інформаційна безпека» чи «громадянське суспільство», буде заворожувати не дуже обізнаних громадян. Ну десь так:

Як це часто буває в нашій країні, починають винаходити велосипед, коли він уже запатентований і виробляється. Просто треба відкрити й прочитати.

В Україні з 1992 року діє такий собі Закон України «Про інформацію», який було суттєво оновлено 2011 року разом із ухваленням Закону України «Пр доступ до публічної інформації». Втім, уже 22 роки закон містить статтю під назвою «Державна інформаційна політика», яка визначає, як держава має цю політику реалізовувати:

• забезпечення доступу кожного до інформації;
• забезпечення рівних
  можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання,
  використання, поширення, охорони, захисту інформації;
• створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства;
• забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень;
• створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування;
• постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;
• забезпечення інформаційної безпеки України;
• сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору.

Отже, якщо відійти від сухої мови закону, державна інформаційна політика — це такі забезпечені державою механізми, коли кожна особа матиме доступ до всіх наявних видів ЗМІ, коли держава забезпечить умови для їхнього розвитку і збільшить форми донесення інформації, а також забезпечить доступ до інформації про те, що робить кожен орган, які рішення ухвалює, як роздає землю, витрачає наші з вами кошти й т. п. Також це така політика, коли держава вживатиме всіх належних заходів для захисту чутливої інформації про нас, тієї, яку нас змушують передати державі та її інституціям, тобто персональних даних. І, звісно, це така політика, коли держава створить можливості для інтеграції України в світове співтовариство, коли про Україну читатимусь «Kyiv, January 10», а не «Moskow», власне, Kyiv, а не Kiev. Тобто, питання не у відсутності політики, а в досить серйозних проблемах щодо її реалізації. Погляньмо на перше ж зобов’язання: «Забезпечити доступ кожного до інформації».

Право на доступ до інформації — це конституційне право, яке покриває не лише  доступ до публічної інформації, тобто до інформації, яку продукують і зберігають органи державної влади й місцевого самоврядування, але і ширшу можливість отримувати інформацію — мати доступ до архівів, бібліотек, інтернету, ЗМІ, тобтодо всіх відкритих джерел і носіїв інформації. Словом, останні 22 роки держава мала би опікуватися питаннями прозорості влади, мала би розсекретити архіви й максимально спростити доступ до них, мала би реформувати бібліотеки, створивши з них освітні центри, реформувати державні ЗМІ, щоб останні не були ласим шматком для недолугих політиканів, мала би розвивати телерадіоринок, щоби глядач мав достатньо різнопланових теле- й радіостанцій, що називається, на всі потреби й смаки. І ще багато чого мала би, але в реаліях доступ до публічної інформації було ухвалено на 20-му році незалежності і ще три роки ми чекали синхронізації законодавства.

Суспільне мовлення, яке мали запустити 1997 року, ще не створено, а сам процес його створення нагадує приказку «тяжко плисти проти течії в сірчаній кислоті», бо воно створюється всупереч, а не за підтримки. Газети під керівною рукою адміністрацій, рад і голів продовжують розказувати про важливість моменту інспектування чиновником ремонту школи. Про архіви й бібліотеки годі й казати. Ну гаразд, доступ, архіви — на це треба гроші, а їх нема. А з телеринком не так складно: спланував, роздав ліцензії, зібрав ліцензійний збір — от і зиск. «Угу, — сказала держава, — ми не шукаємо простих шляхів», — і почала керувати і спрямовувати. В сухому залишку маємо вже згаданий «Зеонбуд» і перегрітий телерадіоринок, чи, радше, телерадіощось, бо ринком це назвати важко. В цьому телерадіочомусь є 28 загальнонаціональних каналів, із яких ядро, звісно, складають усталені канали, які розподілилися між кількома олігархами, державні компанії й нові компанії, які під чітким керівництвом «легітимного» отримали місце на олімпі цифрового теледесь…

Скептичний читач зауважить, мовляв, ну і що, що олігархи — в усьому світі так, згадати Мердока того ж, та й різноплановість олігархів і дає той самий плюралізм. Та й усі знають, де чий канал. Із цим важко не погодитись, але є одне «але». По-перше, «всі знають» і «володіє» — це таки дві великі різниці. Дослідження нашої організації показували блискучу роботу юристів, які створювали 3‒6-рівневі схеми власності із виходом на Кіпр, Беліз, Віргінські острови й навіть на один острівець, який ледь знайшли на мапі. Про той самий «Зеонбуд» теж «знають», але не певен, що й компетенції прокуратури на те стане. Щодо плюралізму — так, коли є війнаолігархів і кожен канал потрошку вправляється в трансфері біологічних відходів у бік опонента, це ще можна сприймати за умовний плюралізм. Хоча слід зауважити, що глядач — консервативна істота й навряд чи радісно буде клацати пультом, щоби подивитися всі новини, проаналізувати і знайти свою золоту середину.

І головне: в нас є чудовий приклад 2010 року, коли з приходом «легітимного» більшість центральних телеканалів почали мовити в унісон, і плюралізм якось зник. Ті ж, хто не погоджувався з офіційною позицією, мали багато клопоту з органами контролю, ліцензіями і власністю. Державні ж ЗМІ залишалися стабільно провладними, а в часи Майдану-2014 та ж НТКУ вчергове показала, як легко нагинати державні ЗМІ в угоду політикам.

  Ефір НТКУ в грудні 2013 року. В ефірі присутні лише владні особи

Окей, — скажете ви, — що ж ми зациклилися на ящику — всі ж уже в інтернеті. Слушно, — відповім я. Справді, інтернет давно став серйозним конкурентом ТБ, а роль стрімерів під час Майдану була просто шаленою. Але до чого тут держава? Розвиток інтернету в Україні — прекрасний приклад того, як може розвиватися сектор, якщо держава туди не пхає свого керівного носа. Бо ж окрім спроб захопити домен .ua, усіляких ідей щодо реєстрації всіх ЗМІ, оподаткування пакетів даних і гальмування розвитку нових технологій а-ля LTE чи 4G, державі важко чимось похвалитися. Так само важко звітувати про інфобезпеку, адже дані, які охороняються за методологією захисту інформації, чомусь випливають то на чорному ринку, то в інтернеті, як це було з Radarix-ом. А тим часом системи, які би спрощували життя, зокрема звітування через інтернет — це тема окремої статті, адже навіть зараз, у 2014 році, Державна фіскальна служба відмовляється надавати інформацію про техзавдання щодо створення кабінету платника податків. Так, проблеми в інтернеті є. Це і піратство, й проблема фіксації дифамації, але в цій царини потрібне партнерство, а не совкове «все заборонити і зарегулювати».

В сухому залишку маємо: держава створила купу перешкод в отриманні інформації, сприяла олігархізації й монополізації телеринку, до цього часу не створила суспільного мовлення й не роздержавила друкованої преси, не реформує архівної й бібліотечної сфери. На політику якось не тягне, егеж?

«Треба запроваджувати пропаганду, а то он Росія»

Ще одною популярна нині теза, яка де-не-де проявляється в медіапросторі — це пропозиція запровадити державну пропаганду у відповідь на російську пропаганду. При цьому тут пропонують чи то створити спеціальний державний орган, чи то покласти цю функцію на державні ЗМІ. Очевидно, як і з інформаційною політикою, державна пропаганда — це красиве поняття, під яким кожен розуміє своє. Погляньмо на визначення пропаганди, та бодай у Вікіпедії — це форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Виходить, що хтось у державі має встановити істину і просувати її через усі можливі канали без права на критику?! А як же свобода слова? Чи й це спишемо на війну? І, головне, навіть якщо пристати на цю позицію, нехай війна, агресія Росії, немає мізків… а хто будуть ці «мудреці»? Чи не йдемо ми до створення чергової моральної комісії? А до речі, про комісію.

«Комісія з питань моралі — важливий орган в умовах агресії»

Один із чергових прикладів неефективності держави у спробах зробити щось в інформаційному просторі —це діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Цей чудний орган з’явився в медіапросторі завдяки колишньому «космічному» мерові Києва Черновецькому, міністру юстиції Лавриновичу й самому ж голові НЕК пану Костицькому. Сама поява закону поставила багатьох у ступор, адже мораль і право речі хоч і взаємопов’язані, але все-таки їхнє призначення й механізми відрізняються. Так, звісно, право увібрало в себе базові моральні норми із серії «не убий», «не вкради» і т. п., та вже далі моральні норми мають свою сферу впливу. Зокрема, те, що може бути законним, водночас може бути аморальним. Сам закон у своїй основі був спрямований на регулювання сфери еротики й порнографії, адже пострадянське суспільство цілком прогнозовано впало в крайнощі, й побачити порнушку на ТБ в той час, коли діти ще не сплять, було цілком можливо. Але, як це завжди буває, хорошими намірами дорогу до пекла вистелено. Після чергового переформатування НЕК і обрання головою пана Костицького цей орган різко ожив і почав боротися з аморальними, на їхню думку, речами. Так, можна згадати заборону прокату деяких фільмів, порнографію, знайдену в книзі Олеся Ульяненка, заборону достатньо естетичної реклами білизни в метро, закриття газети «Блік» тощо. Цікаво, що якщо людина зверталася до комісії з питанням церковного рейдерства, як-от, приміром, незаконний МАФ на фундаменті Десятинної церкви чи ганебні висловлювання щодо хворих у ВІЛ-лікарні від настоятеля Лаври, то тут комісія швидко ставала формалістичною і переправляла ваше звернення в купу інстанцій, мотивуючи це виходом зі сфери її компетенції.

Комісія проявляє чудеса дипломатії і стійкості: її керівник обіймає посаду з 2008 року, тобто, переживши трьох президентів й купу прем’єрів, продовжує працювати й далі. З одного боку, можна було б сказати: «Ось він, незалежний від влади орган». Але цікаво, що на сайті комісії ви не знайдете жодного рішення в період зимових подій, особливо в дні 18‒21 лютого, коли влада перейшла всі межі моралі й закону. Ну гаразд, це питання моралі і невтручання в політику а-ля це ж не еротика з порнографією», але ж тоді питання, що робив орган два місяці? І де рішення №№46, 47, 2‒5? Чи закон про доступ до публічної інформації на комісію не діє?!

Все це чергові риторичні питання про НЕК. Очевидно, всі ці два місяця НЕК готувалася до ухвалення доленосного рішення №10 від 27 лютого, яким Тараса Шевченка визнано моральним авторитетом Українського народу. Як це стосується еротики чи порнографії — не знаю.

Звісно, якби це була якась громадська рада, можна було би посміхнутися й не звертати уваги, але бюджетна стрічка в 4,4 млн грн змушує замислитися про те, що або Гетьман Очевидько влаштувався на державну службу, або наші гроші дуже неефективно витрачаються.

Ну добре, як заявила шановна представниця цієї інституції на нещодавній прес-конференції медійної спільноти, що вчергове закликала закрити НЕК, — ми всі тут «лобісти», а вони ж за мораль борються. Так, я і справді не люблю комісію, бо не розумію, як одна доросла людина може вказувати іншій людині, що дивитися, а чого не дивитися, і ще більше — кого вважати авторитетом, а кого ні. Ну і, даруйте, більшість членів комісії в мені не викликають жодних емоцій з приводу їхньої «авторитетності». І причина не лише в людях, але і в самій природі комісії. По-перше, моральною комісією могло би бути коло осіб, делегованих суспільством. Ці достойні мужі могли б висловлювати бачення і давати поради, щось на кшталт групи «1 грудня». Але ж достатньо відкрити закон про мораль, і ми побачимо, що «чисельність і персональний склад Національної комісії та положення про неї затверджуються
Кабінетом Міністрів України за поданням її голови». Простіше кажучи, діє принцип «ти мєня уважаєш?», тобто один чиновник призначає іншого керувати мораллю в країні за лише йому відомими мотиваціями. Ну добре, припустимо, що в нас високоморальний Кабмін призначає ще більш моральних авторитетів. Але питання: призначають куди?!

Неекспертна НЕК

Основна пастка, пов’язана з НЕК — це сприйняття цієї інституції в суспільстві й політиками. Пафосна назва зі словами «експертна», «захисту», «суспільної моралі» створює враження солідної інституції, що справді знається на всіх тонкощах моралі. Втім, достатньо прочитати відповідні статті Закону про мораль — і відчуття глибокої стурбованості вам забезпечено надовго. По-перше, мета створення НЕК — «реалізація та додержання вимог чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі, обігу продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії». Тобто сфера НЕК — регулювання «полунички» та всіляких жахастиків, стрілялок тощо. Плюс захист «суспільної моралі». Що таке суспільна мораль — питання відкрите з моменту ухвалення закону. В ньому йдеться, що суспільна мораль — це система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. З огляду на поширену подвійну мораль у суспільстві, де правила чинні для всіх, окрім себе, з огляду на справедливість, де чиновники мають маєтки такої вартості, на яку жоден підприємець не заробить, або ж традицію продавати свій голос, виходить, що НЕК має захищати або тітушок, або корупціонерів.

Так що з мораллю тут якось натягнуто. Чи є ж члени НЕК експертами? В загальному сенсі окремі члени НЕК є експертами у сфері сексопаталогії, освіти чи чогось там іще. Так само як є експертом будь-який професіонал у своїй сфері. Але специфіка сфери Закону про мораль у тому, що він дотичний до Кримінального кодексу, адже в Україні заборонено порнографію, і за розпалювання ворожнечі теж можна отримати певний термін. І тут ми маємо звернутися до Кримінального процесуального кодексу. У ньому йдеться, що експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу». Отут несподіванка — стаття 7 закону дає перелік органів, чиї експерти можуть бути, даруйте за каламбур, експертами:

• науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України;
• науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України;
• експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно експерти цих інституцій можуть здійснювати судово-експертну діяльність, пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. Та ж стаття зазначає, що для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань. Я не полінувався й переглянув весь реєстр експертів неспеціалізованих установ — НЕК-у там очікувано не виявилося.

То що ж, виходить, НЕК — це контора, яка видає дозволи на дозволену полуничку й ухвалює рішення вселенського масштабу і такої ж дурості? Окей, але до чого тут мої податки? І до чого тут інформаційна політика?

Якщо відвідати сайт комісії, можна побачити, що останнім часом її турбує пропаганда й інформаційна безпека. Останнє — особлива тема для розмови.

«Інформаційна безпека»

Інформаційна безпека — універсальний термін, який вживається чиновниками всіх мастей, коли заходить мова про все, що пов’язано з обігом інформації. Поява цього дивовижного терміну очевидно має коріння в СРСР, а з іншого боку — він був нерозривно пов’язаний із розвитком інформаційного права в Росії, де дозабезпечувалися до створення Роскомнадзору, який забороняє доступ до сайтів.

В нашому законодавстві, якщо не згадувати про закони 16 січня, з інформаційною безпекою склалася парадоксальна ситуація — всі вживають, але толкового розкриття цього поняття ви не знайдете. Забезпечення інформаційної безпеки України визначається Конституцією як одна з найважливіших функцій держави і є «справою всього Українського народу». Закон про національну безпеку 2003 року вважає захист свободи слова та інформаційну безпеку складовою національної безпеки. В тому ж законі знаходимо, що загрозами в інформаційній сфері є:

• прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;
• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;
• комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;
• розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;
• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

А напрямами реалізації політики в цій же сфері є:

• забезпечення інформаційного суверенітету України;
• вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;
• активне залучення засобів масової інформації до запобігання і протидії корупції, зловживанням службовим становищем, іншим явищам, які загрожують національній безпеці України;
• забезпечення неухильного дотримання конституційних прав на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації та журналістів, заборони цензури, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції, за виконання професійних обов’язків, за критику;
• вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

Зауважу, що законодавець уперто не давав визначення інфобезпеки. З одного боку, впадає в око відсутність сталого розуміння, що то за звір, але з іншого — така розмитість дозволяє залишати простір для маніпуляцій. І правда, якщо подивитися загрози, то в одну купу змішали діяльність ЗМІ і захист від цензури, прозорість влади, кіберзлочинність, державну таємницю і маніпулювання (!) свідомістю громадян. Причому напрями політики не зовсім відповідають загрозам, а вживання поняття інформаційного суверенітету держави, яке розкривається без подальшого використання в законі про інформатизацію, трохи заганяє у ступор: інформаційний суверенітет держави — здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави. А простою мовою — універсальний рубильник, який у разі чого захистить нас від шкідливої інформації; втім, що є шкідливим, визначатимуть хтосьтамавторитетнопризначені.

Західні джерела розглядають інформаційну безпеку трошки інакше. Якщо ви наберете в пошуковику informational security, отримаєте масу посилань на сайти, присвячені цій темі. От тільки в основному на них ітиметься про безпеку в мережі, захист приватності, захист бізнесу тощо, простіше кажучи — кібербезпеку. І навряд чи вам трапиться інформаційний суверенітет, інформаційне ДАІ чи щось подібне.

«Але ж російська пропаганда»

Нинішня ситуація в Україні — результат державної політики України в різних сферах, у т. ч. інформаційній. Закритість, непрозорість, плодіння органів, що мають опікуватися інформаційною сферою, в сухому залишку призвели до такого:

1) Україна не має цілісного бачення себе як держави й місця цієї держави у світовому контексті;

2) за 23 роки західний світ продовжує дивитися крізь призму стереотипів і біноклів з московських офісів;

3) український медіаринок монополізований, розігрітий майданчик, який мало що має спільного з класичним бізнесом і класичною журналістикою;

3) Україна 17-й рік намагається створити суспільне мовлення, але створювати лячно, бо однім доведеться відповідати на прямі й гострі питання, а іншим — підніматися зі сміхо-страхо-сексуального болота, в якому опинилися багато телеканалів;

4) Україна понад 10 років не може відмовитися від агітгазет про «голову району, що відвідав ферму “Шлях в майбутнє” і особисто подоїв корову на прізвисько Карма»;

5) Україна розбазарила понад 20 млн грн на утримання нікому не потрібної моральної комісії, але не може знайти грошей на національну пам’ять, вчителів і купу інших речей;

6) Україна створила розтягнену в часі п’єсу «Перехід на цифру» і тепер у гарячці намагається вирішити, що з цим робити;

7) Україна 23 роки була закритою для своїх громадян;

8) Україна…

Цей список можна продовжувати дуже довго, але ясно одне: політики держава не має, одне суцільне політиканство.

Ідеї щодо протистояння російській пропаганді, що ллється з пропТБ, є дуже й дуже наївною. Адже в нас серйозні проблеми з фінансами, ми не авторитарна держава, в нас немає нафти, яка б дозволила вливати мільйони в пропагандонів, і в нас немає ФСБ, яке б затикало рота інакомислячим. І добре, що цього в нас немає.

Ви скажете: «алежнадашотодєлать»?! Так, треба. Треба провадити реформи і змінити розуміння ролі журналістики. Watch dog не має бути сторожовим собакою, що сидить на ціпку власників чи чиновників. Це сторожовий вільний пес, який винюхує корупцію, зловживання й охороняє демократію. Але для цього потрібно провадити реформи, і не лише в медіасфері.

Реформа 1. Суспільне мовлення

Суспільне мовлення як альтернатива і приватному, і державному мовленню має працювати, забезпечуючи наші інтереси. Ні, не серіалами чи «петросян-шоу», а якісною інформацією, аналітикою і просто правдою. Створення суспільного не є зручним нікому. Владі — бо доведеться забути про просування себе коханих. Бізнесу — бо доведеться змінювати концепції телеканалів. Народу — бо доведеться чути правду, а її ой як не люблять. Але створювати доведеться, якщо ми хочемо жити в цій державі й іти в бік розвитку, а не зоопарку а-ля «ДНР-ЛНР».

Реформа 2. Роздержавлення

Друкована преса в руках рад і адміністрацій має піти в минуле. Громада має усвідомити, що за все треба платити, в т. ч. за якісну інформацію. Хочете мати газету — дайте їй можливість бути комерційно привабливою. А якщо ви всі в інтернеті, то навіщо вона вам потрібна?! Владі слід зрозуміти, що вона не піаритися має, як це робилося останні кількадесят років, а виконувати свої прямі обов’язки, делеговані їй громадою. Звісно, держава має розробити систему грантів для підтримки окремих типів видань, приміром, мовою нацменшин, культурних і, вочевидь, військових, але це окреме питання до обговорення.

Реформа 3. Мораль

Мораль — це сфера, яка прищеплюється в родині, школі, садку, церкві й у суспільстві загалом. Якщо дитині не прищепити з дитинства поняття про хороше й погане, жодна комісія цього не зробить. Виховання, якісна освіта — ось чим формується мораль. І, звісно, прозорість і відповідальність влади. Бо допоки існуватиме «заборонено, але вам можна», до того часу мораль так і буде подвійною чи потрійною. Аналогічне питання і до церков — рейдерства на історико-культурних заповідниках, «притони» з вуст настоятелів — це явно не ті речі, які сприяють моральності. А отже, закон про мораль разом із НЕК має бути скасовано, а окремі положення перенесено до профільних законів, наприклад, Закону про пресу.

Реформа 4. Законодавство про ТБ

Україна у 2006 році отримала сиру й недолугу редакцію закону про телебачення і радіо. Це призвело до провалу переходу на цифру, непрозорого й перегрітого ринку. Змінити ситуацію може лише новий закон, який встановить чіткі й прозорі правила гри на ринку.

Реформа 5. Створення іномовлення і реформування МЗС

Україна до 2014 року не мала жодного каналу, який би розповідав про Україну. Але створений у 2014 році канал Ukraine Today виник з ініціативи олігарха, а держава так і не може дати раду своїм іномовним каналам. Створення каналу, орієнтованого на англомовну й російськомовну аудиторію, має бути пріоритетом нової ради і уряду. Це, зокрема, сприятиме перерозподілу потоків інформації. МЗС же має вжити заходів для активізації роботи посольств і просування України в світі.

Реформа 6. Дерегуляція ринку

Держава має змінити правила реєстрації преси, реформувати політику поширення реклами, скасувати закони, що створюють неконкурентні переваги.

Реформа 7. Належна регуляція

Регулятор у сфері ТБ має виконувати роль менеджера і планувальника, який допомагає не ще більше монополізувати ринок, а забезпечити задоволення інформаційних потреб громадян. При цьому рішення органу мають бути вмотивовані, а плани діяльності — підкріплюватися звітами.

Реформа 8. Прозорість

Держава має стати прозорою. Ми маємо забути про таке явище, як відписка. Громадянин має отримувати вчасно і в повному обсязі всю інформацію — від витрат на канцелярку до генплану міста і проектів бюджету.

Реформа 9. Професійність

Журналістська спільнота має почати викидати джинсовиків, брехунів та аморальних суб’єктів із професії. Саморегуляція, дотримання стандартів, захист колег від переслідування — це ті чесноти, які розвиватимуть ринок не кількісно, але якісно. Бакалаврати журналістики здебільшого мають відійти в минуле, а професія має насичуватися журналістами з базою в гуманітарній чи технічній сфері

Реформа 10. Захищеність

Журналістика в Україна має стати безпечнішою, а розслідування порушень прав журналістів має бути ефективним.

Реформа 11. Свобода під час виборів

ЗМІ мають стати повноцінним суб’єктом під час виборчої кампанії, а не лише майданчиком для безглуздої реклами. Саме ЗМІ здатні показати рівень політиків, і саме вони можуть стимулювати останніх до розвитку.

Реформа 12. Конституція

З Конституції мають зникнути всі згадки про органи, які щось робитимуть у сфері медіа. Натомість у Конституцію вже давно має бути внесено право на інтернет як одну з найважливіших форм інформування й комунікації

Реформи. Поруч із нами розробляються й імплементуються реформи в різних сферах — суди, правоохоронні органи, медицина та ін. Ми вважаємо, що синергія, яку творять люди, є найкращою пропагандою і захистом від агресії зовні чи зсередини. Сильна країна не може існувати без сильної економіки, справедливого правосуддя, належної політики історичної пам’яті чи безпечного довкілля. Держава має зрозуміти, що стимулювання й підтримка сильніші за регулювання і спрямовування.

Тож ми виходимо з того, що наступний рік має бути своєрідною МедіаРеволюцією, яка дасть поштовх для розвитку, а держава зможе нарешті показати, що інформаційна політика може бути ефективною не лише на папері, хай навіть за підписом Президента.