22 січня 2020 р. Перший сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича, яким визнав положення другого речення частини четвертої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон) такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).
Вказана норма Закону містить таке положення: «Суд надає інформацію за запитами відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації». Інформація за запитами щодо матеріалів справи, яку розглядає Суд, не надається».
Заявник, який на свій запит у січні 2019 року намагався отримати копії конституційних скарг, оскаржував саме друге речення цієї частини статті 42. У своїй відмові надати тексти скарг КСУ вказав, що «конституційна скарга належить до матеріалів справи, а тому не може бути надана до завершення її розгляду».
Також заявник аргументував свою скаргу тим, що встановлене оспорюваними положеннями Закону обмеження є безальтернативним, негнучким і категоричним усупереч принципу верховенства права, а також є непропорційним втручанням у його право на доступ до інформації як складової права на свободу думки і слова та вільного вираження своїх поглядів і переконань.
КСУ зазначив, що на відміну від конституційних подань та звернень (які подаються органами публічної влади та особами, уповноваженими на виконання функцій держави, мають ознаки публічності), конституційна скарга є індивідуальною формою звернення до Конституційного Суду України, містить персональні дані особи (конфіденційну інформацію про особу).
Суд у своєму рішенні наголосив, «що право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Враховуючи визначені Законом вимоги до конституційної скарги та умови її прийнятності, скарга містить персональні дані особи (конфіденційну інформацію про особу) та, фактично, є результатом її інтелектуальної діяльності. У зв’язку з цим, тексти конституційних скарг не є публічною інформацією і не оприлюднюються на офіційному вебсайті КСУ. Таким чином, оспорювані положення Закону спрямовані на захист інформації з обмеженим доступом.
Цікавим є погляд КСУ і на іншу мету встановлення обмеження у доступі до такої інформації:
«Легітимна мета положень другого речення частини четвертої статті 42 Закону також полягає в убезпеченні Конституційного Суду України від можливого витоку інформації щодо справи, яка розглядається ним в порядку конституційного провадження. Та обставина, що справа розглядається Конституційним Судом України, означає, що матеріали цієї справи є предметом дослідження Конституційного Суду України з метою ухвалення ним обґрунтованого та неупередженого рішення у справі, … тому встановлене оспорюваними положеннями Закону № 2136 обмеження, яке полягає у ненаданні інформації за запитами щодо матеріалів справи, яку розглядає Конституційний Суд України, має на меті унеможливити тиск і сторонній вплив на Конституційний Суд України. Водночас оспорювані положення Закону № 2136 не містять застережень стосовно надання інформації щодо матеріалів справ, які вже були розглянуті Конституційним Судом України і завершились прийняттям ним відповідних актів. Відсутність вказаних застережень обумовлена, зокрема, суспільною значимістю актів Конституційного Суду України та їх впливом на реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків осіб».
Таким чином, КСУ дійшов висновку, що «обмеження, встановлене у другому реченні частини четвертої статті 42 Закону, ґрунтується на приписах закону, переслідує таку легітимну мету, як захист прав осіб, зокрема права на невтручання в особисте і сімейне життя, гарантованого статтею 32 Конституції України, та забезпечення конституційного принципу незалежності діяльності КСУ у ході реалізації ним своїх юрисдикційних повноважень. Оспорюване законодавче обмеження також не є цензурою у сфері конституційного провадження, оскільки має тимчасовий характер і завершується одночасно із закінченням розгляду справи Конституційним Судом України».
Аналізуючи це рішення КСУ можемо зазначити, що фактично Суд узаконив собі особливості по роботі із запитами.
Відповідно до Закону «Про доступ до публічної інформації» розпорядник має право відмовити у наданні інформації, якщо вона є обмеженою у доступі, а інтерес суспільства знати цю інформацію не переважає інтерес, з метою захисту якого інформацію і обмежили у доступі.
Розпорядник має право відмовитись розголошувати конфіденційну інформацію, яку він отримав в процесі виконання своїх функцій і володіє нею, з метою захисту права на приватність осіб, їх персональних даних (хоча таку інформацію можна поширити в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, якщо хоч один із цих інтересів переважить над захистом приватності – стаття 7 Закону «Про доступ до публічної інформації»).
Логічно, що заборона розголошення конфіденційної інформації про приватних осіб не може ґрунтуватись на меті підтримання неупередженості правосуддя, про яку зазначав Суд.
Щодо іншої мети, за якою встановлено обмеження – захисту персональних даних. Суд не роз’яснив чому ж ці дані втрачають свій захист після проголошення рішення? Хіба вони перестають бути конфіденційною інформацією? І чи має право розпорядник позбавляти їх цього статусу? Адже конфіденційною є інформація, доступ до якої може бути обмежено самою особою або законодавством. КСУ тільки володіє такою інформацією, та не має повноважень визначати її статус чи умови поширення.
Не погоджуємось також ще з одним твердженням КСУ: «тексти конституційних скарг не є публічною інформацією і не оприлюднюються на офіційному вебсайті КСУ». Відповідно до Закону «Про доступ до публічної інформації» публічною є вся інформація, якою володіє суб’єкт владних повноважень, в тому числі і обмежена у доступі. Публічна – не означає, що вона є відкритою чи опублікованою. Йдеться про те, що розпорядник інформації при вирішенні питань щодо доступу до інформації повинен керуватися зазначеним вище законом.
І наостанок, варто також нагадати, що при розгляді запитів на отримання будь-якої обмеженої у доступі інформації, розпорядник повинен також оцінювати і суспільний інтерес в її поширенні (частина друга статті 6 Закону «Про доступ до публічної інформації»). У випадку, якщо ж суспільний інтерес не переважає – розпорядник однаково зобов’язаний надати запитуваний документ, проте із вилученням такої інформації, наприклад, шляхом ретушування (частина сьома статті 6 цього Закону). Залишається незрозумілим, як і чи буде взагалі Конституційний Суд України застосовувати ці норми при розгляді запитів з проханням надати конституційні скарги.
Позитивним у цій справі є лише те, що вказане обмеження у доступі має тимчасовий характер і завершується одночасно із закінченням розгляду справи Конституційним Судом України. Отже, конституційні скарги все таки можна буде отримати на публічний запит, коли закінчиться розгляд справи.
Рішення цього суду є остаточним і не підлягає оскарженню.
