Global Right to Information Rating провів оцінку та аналіз положень українського законодавства «Про доступ до публічної інформації», в результаті Україна набрала 115 балів із можливих 150, що забезпечило їй рейтинг на рівні 17 – 19 місця (одночасно три країни мають однаковий бал).
Як відомо, український Закон «Про доступ до публічної інформації» тривалий час був у десятці найкращих законів світу з доступу до інформації за рейтингом Global Right to Information Rating, це означало, що наш закон було розроблено у відповідності до найкращих світових стандартів, які, зокрема, було втілено у Модельному законі про доступ до свободу інформації, розробленому кращими світовими експертами та міжнародною організацією Артикль 19.
Проте час плинув, інші країни ухвалювали нові прогресивні закони і поступово рейтинг українського закону знизився до 29 місця. Завдяки доопрацюванням, які вносилися в закон, наш рейтинг знову покращився.
Чого не вистачає українському законодавству про доступ, щоб знову повернутися в топ-10?
Про це говорить Тетяна Олексіюк, медіаюристка, експертка з доступу до публічної інформації, яка працювала над оновленням оцінки Global Right to Information Rating:
Насамперед запровадження незалежного, повноважного та ефективного контролюючого органу у сфері доступу до інформації. Яким шляхом це відбудеться, чи шляхом запровадження нової інституції, такої як «інформаційний комісар» або «інформаційна комісія», чи шляхом посилення повноважень вже існуючої інституції – Офісу Омбудсмана – не так важливо.
Головне питання полягає у забезпеченні ключових вимог до такого органу: він має бути незалежним (тобто призначатися або обиратися за прозорою процедурою, мати набір гарантій та повноважень, які убезпечуватимуть посадових осіб цього органу від адміністративного тиску та загрози звільнення з політичних мотивів), повноважним (тобто мати увесь спектр повноважень, необхідних для виконання своїх функцій, іншими словами, його повноваження мають бути достатньо широкими, щоб забезпечити ефективну роботу) та ефективним (тут йдеться про належне кадрове і матеріальне забезпечення цього органу, яке забезпечить швидке прийняття та невідворотне виконання його рішень).
Дискусії щодо запровадження такого органу точаться вже давно, ще у 2016 році Офісом Ради Європи було підтримано розробку аналізу українського законодавства та міжнародної практики у цій сфері, викладений у Звіті Директорату Інформаційного Суспільства DGI (2016) SASG/2016/07.
Отож зараз, коли триває активна робота над розробкою проекту змін до Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Закону України «Про захист персональних даних», саме час подумати про запровадження такого контролюючого органу.
Робота над аналізом також акцентує увагу на деяких невеликих, суто технічних, але тим не менш докучливих недоліках нашого закону.
Наприклад, у нашому законодавстві не передбачено обов’язку розпорядника публічної інформації після отримання запиту надіслати запитувачеві повідомлення, що запит отримано та прийнято в роботу. Це так зване правило «автовідповіді». Всім запитувачам знайома ситуація, коли відправляєш запит електронною поштою і чекаєш відповіді, навіть не розуміючи, чи твій запит отримано. Через тиждень починаєш телефонувати і дізнаєшся, що твій запит «не дійшов, не помітили» тощо.
До речі, деякі державні органи вже успішно практикують надання автовідповіді з реєстраційним номером запиту для запитів, надісланих електронною поштою. Це успішно практикує Міністерство цифрової трансформації. Не думаю, що надання автовідповіді на електронні запити покладе великий тягар на розпорядників, а от запитувачам суттєво допоможе.
