У цій аналітиці ми проаналізуємо сучасний стан медіавласності, для чого і для кого потрібна прозорість медіа власності, зокрема, прозорість фінансування, а також проаналізуємо положення законопроєкту №5599, що, за словами авторів законопроєкту, прагне зламати олігархічну систему в Україні.

Передісторія: 16 років тому

16 років тому Центр демократії та верховенства права (тоді ​​– Інститут медіа права), досліджував, хто володіє найбільшими телеканалами того часу: Інтер, 1+1, Новий, 5 канал. Для цього команда юристів надсилала запити до Держстату з проханням надати довідки про кінцевих бенефіціарів каналів, адже ні зручного Єдиного державного реєстру, ні інших баз даних онлайн тоді не було. Те, що зараз можна дізнатись за хвилину, займало більше 30 днів.

Приклад відповіді від Держстату

Дослідження зайняло кілька місяців і показало, що за телеканали стоять іноземні компанії і відслідкувати структуру до кінцевого бенефіціара складно. Наприклад, телеканалом Інтер тоді володіли офшорна компанія, зареєстрована на Британських Віргінських островах, московське ОРТ та покійний на той момент народний депутат. Розгалужену систему власності з участю іноземних компаній мав і 5 канал, і Новий. Дослідження 2006 та 2007 року зафіксувало зміну структури власності Інтера, де ненадовго промайнув Валерій Хорошковський.

Схема власності Інтера, 2005 рік

Схема власності Інтера, 2006 рік

Схема власності Інтера 2007 рік

Схема власності каналу Новий у 2006 році

Частина схеми власності 5 каналу

До 13 січня 2006 року діяла стара редакція Закону про телебачення і радіомовлення, яка забороняла створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30% іноземних інвестицій. Саме тому на схемі Інтера 2005 року російське ОРТ володіє часткою 29%. Якби не заборона, росіяни мали б 51%. З 2006 року норма була змінена: “Участь іноземних фізичних та/чи юридичних осіб у статутному фонді телерадіоорганізацій регулюється Господарським кодексом України”. Оскільки в кодексі не було жодних спеціальних норм з цього приводу, норма стала мертвою.

Показово, що 2005 року Рада Європи видала Резолюцію 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи “Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною”, в якій наголосила на необхідності покращення умов для функціонування плюралістичної демократії в країні, зокрема, гарантувати прозорість власності на засоби масової інформації. Утім, ухвалений у 2006 році закон не лише не виконав цієї вимоги, але спричинив низку системних проблем на медійному ринку.

Для чого прозорість медіа власності?

В Україні до прозорості медіавласності ставляться як до ще однієї нікому не потрібної звітності. Тоді як рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec(2018)1 про плюралізм медіа і прозорості медіавласності наголошує на необхідності законодавства, яке вимагає розкривати власників медіа, тим самим дозволяє забезпечити ефективну конкуренцію та запобігти концентрації медіа в руках однієї індивідуумам отримати значну долю ринку в цілому чи в певному секторі. 

Адже відповідно до цієї рекомендації свобода медіа та плюралізм є ключовими для функціонування демократичного суспільства, адже допомагають пересвідчитися, в наявності і доступності диверсифікованої інформації та поглядів, що дозволяють особам сформулювати і висловити свої думки та обмінятися інформацією і ідеями.

По суті, рекомендація зазначає, що для того, щоб існувала свобода слова, країна має побудувати таку екосистему, в якій ніхто не може отримати монополію на інформацію. Однак не пояснює як цього досягти тій чи іншій країні. Особливо, коли медійне середовище контролюється олігархами різних типів, та й мало геть інші історичні засади свого формування.

Справа в тому, що Європейська практика розроблялась після Другої світової війни та з розумінням ролі медіа в руках авторитарних суб’єктів. Телевізійна студія Ніпкова в Третьому рейху показала силу телебачення, попри те, що технологічно це була доволі слабка платформа. Незважаючи на сусідство, Польща, Чехія, Словаччина станом на 1989-91 роки мали інші умови для формування медійного ринку, ніж Україна. У країнах Варшавського блоку телебачення і радіо були організаціями, тоді як в УРСР система мовлення була вмонтована в Держкомтелерадіо, орган виконавчої влади, а до 2017 року державні мовники були державними установами. Ба більше, уже в незалежній Україні продовжували діяти інституції на кшталт Державного комітету України з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації.

Гірша ситуація в Білорусі та Росії, їхні приклади показують, що авторитарні, фашистські режими прагнуть до монополізації інформації та усунення будь-яких опозиційних голосів. При цьому деякі з них pro forma залишаються опозиційними, але в критичних для влади питаннях будуть або замовчувати тематику, або використовувати пом’якшену риторику, яку просуває влада. 

Саме тому, обмеження концентрації медіа в одних руках та наявність різних типів медій є добрим запобіжником від встановлення авторитарних режимів. “Існування численних автономних і незалежних ЗМІ на національному,  регіональному та місцевому рівнях зазвичай сприяє плюралізму й демократії” —  стверджує Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи N R (99) 1. Слово “зазвичай” в рекомендації не випадкове, адже досвід останніх років показує, що навіть в плюралістичних середовищах може виникати ситуація, коли починає домінувати популізм. Наприклад, польське суспільне мовлення TVP втратило довіру глядачів: після обрання PiS на демократичних виборах, яке змінило законодавство щодо суспільного мовлення, поляки оцінюють TVP як державне чи партійне.

Для кого потрібна прозорість?

З’ясуймо основних стейкхолдерів, які так чи інакше дотичні до медійної сфери:

Населення зазвичай не переймається темою медіавласності, через низькі доходи та неможливість купувати якісні медіа, а також через спроби знайти медіа, близьке до свого світогляду. Наприклад, аудиторія підсанкційних телеканалів одразу почала перетікати до найближчих ідеологічних сусідів на кшталт каналу “Наш”. Невтішна ситуація і в онлайн-середовищі: приклади проєкту “По той бік новин” показують, що люди схильні поширювати фейки, не цікавлячись походженням інформації та репутацією ресурсу.

Власники медіа, в більшості олігархи чи місцеві політичні лідери, теж не зацікавлені в будь-якій прозорості, адже для них медіа є скоріше активом в корпоративних чи політичних інтересах. Особливо це помітно під час виборчих кампаній, коли переважає агітація за одних кандидатів та критика інших.

Більшість журналістів, за винятком тих, які будуть кар’єру поза олігархічними медіа,  також не зацікавлені в прозорості. З одного боку, тому що й так “всі знають” власників медіа, а з іншого боку, не хочуть отримати вовчий квиток. 

Громадянське суспільство є достатньо зацікавленою стороною, адже олігархічність медійного ринку прямо впливає на хід реформ в країні та чесність виборів. Експерти та громадські активісти багато років просувають прозорість медіа з певними успіхами, однак чинне законодавство досі недосконале. 

Регулятор з 2014 року набирає впливу: від органу, що штампує ліцензії, до органу, що намагається впливати на медійне середовище і боротися з найбільш ганебними порушеннями. Прозорість власності надасть регулятору інструмент для оцінки ринку та допоможе боротися з концентрацією медіа. На жаль, чинне законодавство недосконале, і поки регулятор не має права санкціонувати за деякі порушення, як-от недостовірні відомості в структурі власності медіа.

Міжнародні організації зацікавлені, щоб Україна виконувала власні зобов’язання, зокрема вже згадане зобов’язання 2005 року.

Відтак, тема прозорості власності поки залишається в невеликому колі відчайдухів, що прагнуть змінювати країну.

Як має працювати прозорість медіа власності?

1. Показувати, хто володіє чи контролює медіа, а відтак – хто може мати вплив на редакційну політику, а надто яку політичну орієнтацію може мати таке медіа.
2. Запобігати концентрації медіа в одних руках, сприяти плюралізму медіа.
3. Виявляти можливі канали фінансування з боку держави-агресора, яка протягом всієї незалежності впливала на інформаційне середовище України, зокрема з метою впливу на вибори для обрання комфортних для себе проросійських політиків.

Очевидно, що в умовах окупації українських територій Росією, Україна  має бути зацікавлена в прозорості власності, аби не мати троянського коня на своїй території. Проте, поки ситуація нагадує приказку про мишей, які пищали і плакали, але продовжували їсти кактус.

Що каже закон?

Сьогодні питання прозорості медіа власності регулює Закон України “Про телебачення і радіомовлення” в редакції 2006 року з низкою постмайданних змін.

Перш за все, стаття 8 Закону передбачає, що “жодна фізична або юридична особа одноособово та/або спільно з групою пов’язаних осіб не має права контролювати у будь-який спосіб, у тому числі через вплив на формування управлінських та/або наглядових органів телерадіоорганізації або шляхом здійснення контролю власника телерадіоорганізації, більше 35% загального обсягу відповідного територіального телерадіоінформаційного ринку – загальнонаціонального, регіонального або місцевого”.

Хороша норма, але є одне але – ​​досі немає розуміння як міряти цей ринок. Наприклад, враховувати суб’єктів в межах однієї технології чи декількох? Як міряти онлайн медіа з огляду на непрозорість цього сегменту? Як рахувати прибутковість того чи іншого медіа? Всі ці питання та пасивність Антимонопольного комітету України вказують, що ця норма по суті не працює.

Крім того, основні вимоги до прозорості медіавласності виписані в статті 12 Закону. Вона забороняє заснування телерадіоорганізацій особами з офшорних зон, а також участь держави-окупанта. Стаття також вимагає оприлюднення та щорічне подання до Національної ради інформації про свою структуру власності. Ухвалення цих змін безперечно стали суттєвим кроком до прозорості власності. Але знову є одне але.

 Схема власності каналу Інтер станом на 2020 рік

Офшорні схеми. Візьмемо до прикладу канал Інтер: як ми бачимо, між Фірташем, Льовочкіним, Хорошковським є кіпрські компанії, а також компанія зареєстрована в офшорній зоні в Белізі. Якщо участь країни-агресора стаття 12 Закону забороняє “на усіх рівнях ланцюга володіння корпоративними правами телерадіоорганізації”, то офшори на рівні засновника-засновника організації є цілком легальними. Щодо Кіпру, який де-юре не є офшором, теж виникають питання. Так, у 2016 році при оприлюдненні схем власності телеканал ЗІК, який на той час пов’язували з бізнесменом Димінським, показав власником кіпріота Ангелоса М. Лоізоу.

Відсутні кінцеві бенефіціари. Ще одна схема, яку використовували низка каналів – схема-карусель, де бенефіціар просто відсутній. Наприклад, у 2017 році таку схему використовував нині підсанкційний канал 112:

Частина 4 статті 12 Закону зазначає, що “структура власності суб’єкта інформаційної діяльності у сфері телебачення і радіомовлення визнається прозорою, якщо інформація, оприлюднена на його офіційному веб-сайті та надана Національній раді, дає змогу визначити всіх осіб, які мають пряму та/або опосередковану істотну участь у юридичній особі чи можливість значного або вирішального впливу на управління та/або діяльність юридичної особи(…)”.

Проте чи має можливість регулятор оплачувати витяги з іноземних реєстрів, особливо офшорів, щоб пересвідчитися, що надані відомості є реальними? Питання риторичне. По факту регулятор може розраховувати лише на те, що хтось проведе незалежне розслідування і його поінформує.

Законопроект про олігархів?

2 червня 2021 року до Верховної Ради України було внесено законопроєкт №5599 “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), 1 липня 2021 року його було ухвалено у першому читанні, утім його ефективність є апріорі сумнівна, адже термінологія законопроекту не відповідає чинному Закону про телебачення і радіомовлення. 

Стаття 7 законопроєкту передбачає, що особам, які включені до реєстру олігархів забороняється брати участь у великій приватизації та здійснювати внески (прямо або опосередковано через інших осіб) на підтримку політичних партій відповідно до Закону України “Про політичні партії в Україні”. Тобто, якщо ти власник медіа, то ти не можеш підтримувати політиків. Виглядає красиво, але є… багато але.

1) Чи вирішує цей закон проблему олігархізації медіа? Жодним чином. Ти можеш не підтримувати політичні партії, але твій інформаційний актив зробить це за тебе.

2) Чи стосується цей закон телебачення? Ні, і це найдивовижніша річ. Складається враження, що автори не відкривали чинний закон про телебачення і радіомовлення.

Так, проект дає визначення поняттю електронних ЗМІ:

• електронний засіб масової інформації – засіб поширення періодично оновлюваної інформації для невизначеного заздалегідь кола суб’єктів у електронному вигляді за допомогою мережі Інтернет під сталою назвою як індивідуалізуючою ознакою. Не вважається електронним засобом масової інформації профіль (акаунт) в соціальних мережах в мережі Інтернет;

По суті мова йде про онлайн-медіа. І все б нічого, але стаття 1 Закону про телебачення і радіомовлення дає інше визначення електронним ЗМІ:

• аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації – організація, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв;

Ще один термін – засіб масової інформації:

• засіб масової інформації – будь-який з таких суб’єктів: друкований засіб масової інформації, електронний засіб масової інформації, інформаційне агентство, канал мовлення;

Проте, стаття 22 Закону України “Про інформацію” вже дала визначення ЗМІ:

• Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.

І вишенька на торті: термін “канал мовлення” у законопроєкті вживається у значенні, визначеному Законом України “Про телебачення і радіомовлення”, а саме:

• канал мовлення – сукупність технічних засобів мовлення (кабельного, оптичного, радіозв’язку), призначених для розповсюдження теле- та/чи радіопрограм на територію, що визначається параметрами цих засобів, які забезпечують трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми;

Тобто мова йде про обладнання, яке передає телесигнал у певному діапазоні частот. Виходить, що Концерн РРТ за цим законом може бути визнаний олігархом. 

Чи все так безнадійно?

Очевидно, що попри відсутність інтересу до власності медій дальше ніж коментарі у соцмережі, тема прозорості медіа власності є надзвичайно важливою для України як держави, якщо вона зацікавлена і в захисті свободи слова за ст. 19 Конвенції і навіть в самому своєму існуванні, адже Росія використовує медіа в тому числі з метою знищення України як держави. Водночас, це тема, яку будуть впроваджувати не один рік, в силу потужного впливу власників і нечисельної групи в суспільстві, яка б намагалася протидіяти олігархізації медіа.

Звісно, Україна не може скористатися більшовицьким гаслом “Взять і подєліть”, ба навіть спроба націоналізувати, тобто викупити за кошти платників податків оператора/провайдера цифрової мережі DVB-T2 відомої під брендом Т2 не знайшла підтримки в парламенті.

В короткостроковій перспективі посилення вимог щодо власності на медіа закладені в законопроекті про медіа. Так, статті 25 законопроекту передбачає майже повну заборону на трасти, офшорні зони, а статті 26-27 встановлюють вимоги щодо подачі відомостей і випадків, коли регулятор може визнати структуру непрозорою. Ці кроки мають суттєво поліпшити розкриття схем власності і, відповідно, реагування регулятора.

Водночас, поки що на рівні експертів залишається питання, що робити, якщо власник відомий, але є сумнів в тому, що він володіє достатніми ресурсами на заснування/придбання чи фінансування таких медій. Приклади таких ресурсів як підсанкційний холдинг Тараса Козака, РІА новості та інших показує, що навіть при номінально прозорій власності власник, яким може бути навіть військові органи сусідньої держави може залишатися в тіні. Очевидно, що такими простими рішеннями, як законопроект про олігархів проблему не вирішити:  Національна рада потребуватиме ефективної співпраці і з Антимонопольним комітетом і з правоохоронними органами, адже пошук грошей впиратиметься в банківську таємницю. Утім, розробка таких змін має відбуватися уже за наявності оновленого регулювання, що передбачає законопроект про медіа, питання ухвалення якого, в свою чергу на цей момент зависло в повітрі.

P.S. Після публікації цієї статті на порталі НВ Бізнес вийшов аналіз “Дорогий телевізор. Скільки заробили за рік канали Коломойського, Пінчука, Фірташа та Ахметова”. Зокрема, одна з найбільш популярних і найдорожчих медіагруп виявилася глибоко збитковою. По решті, які хоч і декларують прибутковість також залишаються питання, зокрема і щодо наявних зобов’язань. Все це ще раз наводить на питання для чого ж існують ці медіагрупи?!