Скорочена версія цієї статті вперше опублікована у виданні “Детектор медіа”

31 березня 2023 року завершилася 17-річна епопея зі спроби оновити медійне законодавство так, щоби ми не регулювали правові засади телетайпу та VHS-відеокасет в часи ChatGPT-4 і Bard. Закон про медіа набрав чинності та  наразі активно впроваджується (крім деяких його положень). Але, як і 3 роки тому, (1) (2) (3) не вщухають пристрасті щодо того, що ж він регулює, що він не регулює, і що автори закону забули про саморегуляцію та журналістів. Цей матеріал: 1) продовження обговорення в медійній спільноті питання: “а де ж мають бути журналіст та саморегуляція?”; 2) заклик до дискусії серед медійників: чи не час щось таки змінити?

Основні баталії навколо закону про медіа, окрім жахалок про “монстра” у вигляді Національної ради України про телебачення і радіомовлення (далі – Нацрада), яка нібито всіх зарегулює і тез про те, що преса – “це інше”, останні три роки в медійному колі точаться навколо того, чому закон “Про медіа” не регулює права журналістів, саморегуляцію чи журналістські стандарти.

Тож, думаю, прийшов час розставити крапки над “і” і водночас поставити, чи то пак нагадати спільноті про те, що уникнення вирішення проблем лише спричиняють їх накопиченню. Власне, сам довготривалий шлях до прийняття закону “Про медіа” є тому досить наочним і яскравим прикладом. 

Зміна шкідливих звичок, як-от вживання поняття “ЗМІ”, і є першим кроком до того, що колись ми таки матимемо той самий орган саморегулювання – Пресову раду. Тож розглянемо детальніше чому це поняття – гальмо на шляху саморегулювання.

Чому варто забути поняття “ЗМІ”

Ми вже згадували про те, що закон про медіа викинув із загального вжитку термін “засоби масової інформації”. Звідки взялося поняття ЗМІ? Побіжний пошук в інтернеті не дає чіткої відповіді і часу виникнення поняття. Більш-менш впевнено можна говорити про появу цього поняття у “брежнєвські” часи, навіть з прив’язкою до французських термінів. Так, у третьому виданні Большой совєтской енциклопедії (1969-1978) такого поняття як СМИ (средства массовой информации) немає. Натомість у статтях “Телевидение”, “Радиовещание”, ми знаходимо щось подібне, а саме “массовое средство распространения информации”, “оперативное средство оперативной информации, массовой агитации и пропаганды”.

Поняття “средства массовой информации ми знайдемо у такому виданні, як Краткий политический словарь (М. Политиздат 1983). Словник того часу подає СМИ як “понятие, объединяющее все современные каналы доведения информации до широкой общественности, в т. ч. печать, телевидение, радио, кино.”

Українська радянська енциклопедія 1979 року має статтю “Засіб масової інформації і пропаганди” (далі – ЗМІП), під якими розуміє “створені на базі сучасної техніки засоби духовного спілкування великих мас людей. Використовуються для досягнення певної соціальної мети – виховання, агітації, пропаганди, ідеологічного впливу тощо”. До ЗМІП відносились преса, телебачення, кіно, радіо.

Але найголовніше – в цій статті зазначалося, що ЗМІП “у соціалістичному суспільстві є могутнім джерелом пропаганди зовнішньої і внутрішньої політики КПРС і Радянського уряду, мобілізації трудящих мас на виконання завдань комуністичного і соціалістичного буд-ва, формування нової людини …”

Чесно кажучи, точний рік, коли вперше було вжито поняття СМИ/ЗМІ на наших теренах – не така вже й важлива інформація. От що важливо – так це сенс, який вкладався в поняття ЗМІ і який еволюційно й світоглядно перекочував в інформаційне законодавство уже незалежної України. І лише з наведених вище визначень ми вже бачимо, що сенс був утилітарно-пропагандистській. Якщо вчитатися без історичного контексту – ну типове канцелярське поняття “засіб масової інформації”, щось дуже нагадує “транспортний засіб” чи “миючий засіб”. Тобто щось, що використовує хтось для досягнення чогось. Транспорт – довезе, миюче відмиє, засіб масової інформації – поширить якусь інформацію, на той час  потрібну “партії і правітєльству”…

Так сталося, що готуючи іншу статтю, я натрапив на чудовий зразок того, як ставилась влада в часи совка, навіть за так званої “Горбачовської гласності”, до свободи слова. В Центральному державному архіві громадських об’єднань зберігається документ ЦК КПУ “Оперативні заходи ЦК КПУ щодо локалізації та попередження «антигромадських проявів» серед активу кримськотатарського народу” 1988 року, в якому серед іншого доручалося:

“Обкомам партии обеспечить активную работу средств массовой информации по показу положительных примеров из жизни интернациональных коллективов, разоблачению инспираторов экстремистских провокаций. Шире использовать в этих целях выступления лиц татарской национальности.”

Фактично бачимо доручення поширити “темники” для “правильного” показу і дискредитації кримськотатарського руху. Чи є це журналістика? Очевидно що ні. Чистесенька собі радянська пропаганда. Є засіб і він має бути використаний для досягнення якихось цілей – а саме єдиноправильного і єдиновірного трактування подій тоталітарного режиму. 

Утім, прихід незалежності не змінив ставлення до медіа. Чого лише вартувало існування Державного комітету по охороні таємниць у пресі та інших засобах масової інформації, що проіснував до 1994 року, коли його замінило Міністерство у справах преси та інформації. А численні обговорення в парламенті дуже недемократичного закону, який, до слова, був знесений законом про медіа – закону про порядок висвітлення діяльності Верховної Ради України (ухвалений як закон “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування”) досить красномовно показує розуміння свободи слова, плюралізму і ролі медіа: 

ПОНЕДІЛКО В.І.

Але ж Верховна Рада за своєю об’єктивною сутністю не є монолітною організацією. і відтворює весь спектр ідеологічних уподобань та політичного життя в Україні. Висвітлення саме її діяльності в концентрованому вигляді як раз дає найбільш повну уяву про політичний та ідеологічний плюралізм. 

ПРОЦЕВ’ЯТ.

  Процев’ят, ……………, Львівська область.

Шановний Зиновію Володимировичу, я хотів би задати два коротких запитання. Перше. В вашій аргументації прозвучала думка про плюралізм. Чи не вважаєте ви, що в парламенті, де представлені різні політичні сили різного спектру, саме найбільш виражений плюралізм і саме через висвітлення роботи парламенту і виступи на телебаченні депутатів різних політичних спрямувань забезпечує цей подібний плюралізм.

Утім, не одним законом про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Виборчі закони 1993, 1997, 2001, 2004, 2011 і навіть чинний Виборчий кодекс оперує поняттям “використання засобів масової інформації”, хоч уже і містить положення про участь ЗМІ під час виборів. 

Вперта нестворюваність до 2017 року Суспільного мовлення, олігархізація загальнаціональних медіа в принципі давали підстави до використання поняття “використання ЗМІ”, особливо в період Януковича. Хоча навіть в найтемніші часи в нас були незалежні медіа. Проте, ситуація змінюється і зростання скриньки Пандори під назвою “Телеграм”, ковід, а найбільше друга фаза війни і звісно, новий закон про медіа не дає нам права більше гратися у “використання” медіа.

Чи оперує закон про медіа поняття “засоби масової інформації”? Так, п.30 ч.1. ст.1 дає визначення медіа як: медіа (засіб масової інформації) – засіб поширення масової інформації у будь-якій формі, який періодично чи регулярно виходить у світ під редакційним контролем та постійною назвою як індивідуалізуючою ознакою. 

Але є одне “але”.

Попри окремі голоси скептиків, це робилося з дуже утилітарної мети – привчити до нормального поняття медіа, а також залишити зв’язок нормативних актів, ухвалених до 31.03.2023 з новим законом. Адже використання поняття ЗМІ тягнеться ще з першої редакції Закону України “Про інформацію” та Закону СРСР “О печати и других средствах массовой информации”, і кількість лише законів, в які довелося вносити зміни сягнула 50, а кількість підзаконних нормативно-правових актів можна собі лише уявити. 

Чому не ЗМІ? Якщо ми відкриємо Оксфордський словник і заб’ємо в пошук термін медіа ми отримаємо поняття:

The media [countable + singular or plural verb] the main ways that large numbers of people receive information and entertainment, that is television, radio, newspapers and the internet.

Тобто медіа – це шляхи отримання масою людей інформації та розваг, якими є ТБ, радіо, газети і інтернет. По суті, інформація подана у певній формі і передана певним каналом комунікації. 

Походження цього терміна береться з латини, і основне значення – щось, що посередині, середній. Власне ідею медіа як “посередині”, “посередника” і вкладали автори закону. 

В сучасному світі медіа по суті є відображенням більш давнього поняття преса, що стосується не лише друкованих видань, але і медіа як такого. Посвідчення “преса”, надписи на бронежилетах “преса” не означають, що це лише люди друкованого слова. Просто так історично склалося. Навіть в сусідній Польщі не медійне право, а prawo prasowe (пресове право). Ну десь так як government – це уряд у вузькому сенсі і владні інституції – у широкому. Але що точно перейняло поняття медіа, так це життєво важливу роль “сторожового демократії”. 

Звісно, адаптуючи Директиву ЄС про аудіовізуальні медіа-сервіси авторам довелося поламати і списи і мізки. Перш за все, як записати в ринок, де медіа були не дуже то і бізнесом, абсолютно утилітарний і бізнесовий підхід Директиви про єдиний і вільний ринок, а ще, по ходу, як не дати сюди потрапити “хорошим русскім”, які через європейську прописку зможуть безперешкодно зайти в наші пакети програм. А по-друге, як назвати “тих, хто творить медіа” і “медіа як форму”. Вийшло те, що вийшло, але наразі маємо “суб’єкта, що творить медіа” і “медіа як форму вираження творіння” у вигляді примірника газети, бренду телеканалу, назви платформи чи подкасту і тепер навіть телеграм-каналу. 

Зрештою, якщо ми хочемо щоб наш медіа-ринок таки ставав ринком, давайте називати медіа як медіа, а не оковирним “ЗМІ”. Як то кажуть, як корабль назвеш, так він і попливе.

Чому медіа і журналістика – не одне і те саме

Основна проблема баталій щодо гармонізації європейського законодавства – нерозуміння чи не чітка артикульованість однієї простої істини. Основний мотив ЄС – це вільні ринки, тобто можливість заробляти гроші поза кордонами і на уніфікованих умовах. Починаючи із Європейського співтовариства вугілля і сталі (European Coal and Steel Community) і Європейського економічного співтовариства (European Economic Community) аж до ЄС як такого – це все про гроші. Директиви, які починаючи ще з директиви 89/552/EEC регулюють правила для держав і мовників:

1. Each Member State shall ensure that all television broadcasts transmitted

– by broadcasters under its jurisdiction, or

– by broadcasters who, while not being under the jurisdiction of any Member State, make use of a frequency or a satellite capacity granted by, or a satellite up-link situated in, that Member State,

comply with the law applicable to broadcasts intended for the public in that Member State.

1. Кожна держава-член забезпечує, щоб трансляція всіх телевізійних передач 

– телерадіокомпаніями під його юрисдикцією, або 

– мовниками, які, не перебуваючи під юрисдикцією будь-якої держави-члена, використовують частоту чи супутникову ємність, надану цією державою-членом, або супутникову лінію зв’язку вгору, розташовану в цій державі-члені, 

відповідала законодавству, що застосовується до трансляцій, призначених для громадськості в цій державі-члені.

Ця ж логіка зберігається і в чинній Директиві про аудіовізуальні медіа-сервіси:

Each Member State shall ensure that all audiovisual media services transmitted by media service providers under its jurisdiction comply with the rules of the system of law applicable to audiovisual media services intended for the public in that Member State 

Кожна держава-член забезпечує відповідність усіх аудіовізуальних медіа послуг, які надаються провайдерами під її юрисдикцією, правилам правової системи, що регулює громадські аудіовізуальні послуги у цій державі-члені.

Якщо подивитися на роль цієї Директиви, вона визначає принципи походження та ретрансляції, вимоги до прозорості медіавласності, вимоги до реклами і спонсорства, захисту неповнолітніх, вимоги до ютубоподібних платформ, квот на європейський продукт, продукти суспільної важливості та доступу інших медіа до коротких уривків для новин, право на відповідь та процедурні механізми хто, як і з ким взаємодіє. 

Директива не говорить про професійну підготовку журналістів, пресові ради. Єдине про що вона говорить – само-співрегуляторні механізми, але, знову ж таки, між економічними гравцями, соціальними партнерами, ГО, асоціаціями:

Self-regulation constitutes a type of voluntary initiative which enables economic operators, social partners, non-governmental organisations and associations to adopt common guidelines amongst themselves and for themselves.

Саморегулювання – це тип добровільної ініціативи, яка дозволяє суб’єктам господарювання, соціальним партнерам, неурядовим організаціям та асоціаціям приймати спільні правила між собою та для себе.

Тобто Директива – це про правила, що діють для медіа на ринку і враховують права інших учасників – людей з інвалідністю, приміром чи національних спільнот чи дітей тощо. І власне, залежно від традицій і правових систем, країна може обрати або саморегуляцію або співрегуляцію саме в сфері діяльності суб’єктів (!!!), а не журналістики. 

А що ж з журналістикою?

Питання регулювання журналістики є полем битви в медійному середовищі України здавна. По-перше, кого вважати журналістом і на захист кого має працювати 171 стаття ККУ? Чи може скромна “дитина” в треніках з найближчого спортклубу бути журналістом на виборах? Чи можна вважати “Труху” чи блогерів-мільйонників журналістикою? Хто має видавати прес-карти? Чи працює в нас інститут репутації і чому моральний осуд працює дуже вибірково? А ще питання чи може бути журналістська освіта в такому вигляді як вона є і т.д.

Основна проблема медіа і журналістики України – вона має перервані традиції, у порівнянні з Європою. Адже в радянському союзі сторожовий демократії став сторожовим лінії партії і правітєльства. Чорні дошки в пресі 1932-33 років означали смертельний вирок цілим селам. Розгромна стаття – втраті посади чи репресіям. Хвалебні передовиці – відсутності опозиції і свободи. Статті про “буржуазний світ” – звичайнісінька пропаганда. А мовчання про аварію на ЧАЕС – злочином. Чи це була журналістика? Суто технічно – так. Бо потрібно було вміти писати, ємно, яскраво. Але чи було це про свободу слова та демократію? Відповідь, здається, не потребує озвучення.

Я не ідеалізую західну пресу. Жовта преса, полювання за сенсанціями – старі як світ. Недарма дійшло до появи одного з класичних рішень ЄСПЛ щодо балансу між ст. 8 та 10 ЄКПЛ “Принцеса Ганноверська проти Німеччини (№2) (право на приватність та право на інформацію), де опублікування газетами приватних фото принцеси було визнано порушенням статті 8 ЄКПЛ. Бо люди як люди, вони хочуть “хліба і видовищ”. Але, для того, щоб залишатися людьми – придумали мораль і етику. І коли окремі гравці заходять надто далеко, вмикається такий собі механізм самозбереження. Саме тому в різних країнах, коли справа заходила надто далеко і виникали погрози зарегулювати сферу журналістики і з’являлися Пресові ради як саморегулівний інструмент щодо етичності журналістських матеріалів, куди будь-хто з громадян міг би поскаржитись.

В ЄС є прекрасний портал, присвячений явищу, відсутньому в Україні, а саме Пресовим радам: https://www.presscouncils.eu/

В розділі “саморегуляція” дуже коротко і ємно дається опис що таке саморегуляція:

Press and media councils consciously opt for self-regulation because government regulation of journalism would go against the freedom of the press. The defense of press freedom is inherent in the self-regulation system of journalism. 

Пресові ради свідомо обирають саморегулювання, оскільки державне регулювання журналістики суперечило б свободі преси. Захист свободи преси притаманний системі саморегуляції журналістики.

Здавалося б тут можна було поставити крапку. Проте, Україна опинилася в інших історичних подіях, і нам доводиться не лише гармонізовувати законодавство з законодавством ЄС, але і відновлювати те, що було перервано совком. 

Почнемо з інституцій. В Україні діє Національна спілка журналістів України,  Незалежна медіа-профспілка України, Комісія з журналістської етики і Незалежна медіа рада. Всі ці інституції є недержавними. Утім є одне “але”. Жодна з них не є тією самою Пресовою радою, тобто органом саморегулювання, і ось чому.

Національна спілка журналістів України (НСЖУ) – є творчою спілкою. Регулювання творчих спілок здійснюється Законом України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”. Цей закон визначає основну діяльність таких об’єднань, як от творча діяльність у галузі культури і мистецтва; створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури; пошук талантів серед молоді та сприяння їхньому творчому розвитку і навіть турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки.

Що таке НСЖУ – відповідь є в прикінцевих положеннях Закону:

разом із Фондом державного майна України забезпечити передачу у власність чи надати у безстрокове користування нерухоме майно творчим спілкам (…) Спілці журналістів України(…), яке було в їхньому користуванні на момент прийняття Верховною Радою України Постанови від 10 квітня 1992 року “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України”.

Тобто виходячи з перехідних положень закону НСЖУ, як і інші спілки є правонаступницею радянської спілки радянських журналістів. 

Незалежна медіа профспілка України (НМПУ) – спроба створити саме профспілкову організацію, яка б захищала перш за все трудові права журналістів. Регулюється Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”. Закон визначає, що професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Утім, НМПУ наразі веде просвітницьку діяльність, що видно з її сторінки у ФБ. Сайт же ж по суті недоступний, бо термін дії сертифіката для nmpu.org.ua завершився 25.03.2023.

Комісія з журналістської етики (КЖЕ), як вказано на її сайті – орган саморегуляції роботи журналістів та редакцій в Україні, який обговорює та пропонує вирішення конфліктних ситуацій у медіа шляхом розгляду скарг від споживачів інформації. Відповідно до Положення про Комісію вона є самостійним інститутом громадянського суспільства, що формується та забезпечується ВГО “КОМІСІЯ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ”. Діє в межах Статуту та Кодексу етики українського журналіста.

Незалежна медійна рада (НМР) – це громадський консультативний та експертний орган, заснований 5-ма ГО і який покликаний просувати високі професійні стандарти журналістики та саморегулювання в українському медіа секторі шляхом надання фахових висновків, коментарів та рекомендацій, що базуються на міжнародних стандартах, національному законодавстві та етичних стандартах професійної журналістики. 

І ще пару слів про Кодекс. 

Кодекс етики українського журналіста ухвалений 2002 року на З’їзді журналістів-підписантів Кодексу, останні зміни внесено 2013 року. Кодекс затверджено 12 грудня 2013 року на пленумі Національної спілки журналістів України (НСЖУ) та місяцем раніше – рішенням Комітету Незалежної медіа-профспілки України (НМПУ).

Виходить, кодекс розробили на базі творчої спілки, але використовують всі. 

В сухому підсумку: існують 4 інституції на медійному полі і вони не відповідають повною мірою тим чи іншим критеріям органу саморегулювання: інституційної незалежності, фінансової незалежності, членства, мандату. 

То можливо, питання не в законі про медіа?

Державне регулювання журналістики суперечило б свободі преси

Проблема журналістської діяльності та, власне і блогерства, як новітнього явища, що перекриває кілька жанрів, криється в самих журналістах. Відсутність Пресової ради – це недотиснутість з боку держави, яка найближче, певно, підібралася з ініціативою міністра Бородянського щодо закону про дезінформацію і неорганізованість журналістського середовища, що найбільш тривало і потужно змогло об’єднатися в рух СтопЦензурі! і нині – в  Медіарух, але суть цих рухів – об’єднатися проти загрози, а не заради змін і цінностей.

Давайте пригадаємо чим саме регулюється журналістика нині. 

Першим буде Закон України “Про інформацію” 1992 року в редакції 2011 року. Цей закон містить цілий розділ присвячений діяльності журналістів, медіа, їхніх працівників:

• Стаття 24. Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і медіа
• Стаття 25. Гарантії діяльності медіа та журналістів
• Стаття 26. Акредитація журналістів
• Стаття 30. Звільнення від відповідальності

Другим є досить контраверсійний Закон України “Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста” 1997 року зі змінами 2023-го. Щодо журналістів закон визначає купу статей:

• Стаття 11-1. Права та обов’язки журналіста
• Стаття 12. Особливості соціального захисту журналістів з урахуванням специфіки журналістської діяльності
• Стаття 13. Охорона праці
• Стаття 14. Заробітна плата
• Стаття 15. Порядок відрядження журналістів у місця надзвичайних подій та умови їх діяльності в цих відрядженнях
• Стаття 16. Пенсійне забезпечення
• Стаття 17. Відповідальність за посягання на життя і здоров’я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду
• Стаття 18. Інші норми соціальної підтримки та захисту журналістів

Особливо “милими” в цьому законі є норми про відпустку у 36 днів, безкоштовний проїзд у громадському транспорті та житлову площу для членів НСЖУ “у вигляді окремої кімнати або в розмірі десяти квадратних метрів понад норму жилої площі в державному та комунальному житловому фонді.” Про дієвість і, даруйте, совковість цих норм годі і говорити. 

Кримінальний кодекс України 2001 року зі змінами 2015 року містить норми щодо злочинів проти журналістів:

• Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів
• Стаття 345-1. Погроза або насильство щодо журналіста
• Стаття 347-1. Умисне знищення або пошкодження майна журналіста
• Стаття 348-1. Посягання на життя журналіста
• Стаття 349-1. Захоплення журналіста як заручника

В контексті воєнного стану варто ще згадати і про Наказ №73 “Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану”.

Якщо згадати ще про більш специфічні документи, можна назвати і Державний класифікатор професій, де в коді 2451.2 міститься ціла низка класифікаторів медійників від ведучих до оглядачів. 

Якщо виходити з принципу “державне регулювання журналістики є загрозою свободі преси”, то з вищеназваного переліку мав би залишитись лише закон про інформацію і наказ 73. Все решта є українською творчістю країни перехідного типу, де потрібно запроваджувати спеціальні статті і класифікатори професій, щоб правоохоронні органи розслідували злочини, а норми про відпустку досі регулюються логікою кастовості совєцького устрою. 

То чи має бути в законі про медіа саморегуляція?

Відповідь очевидна – ні. По-перше, на те вона і САМОрегуляція, що це інструмент цеховий. По-друге, закон про медіа прямо вказує у 92 статті, що “наявність спільного регулювання у сфері медіа не обмежує свободи галузевого та іншого саморегулювання у сфері медіа та журналістики, яке діє на принципах добровільної участі, самоврядності та невтручання держави.” По-третє, журналісти не регулюються законом про медіа. 

Але, чи може бути взаємодія саморегуляції журналістської і регуляції на рівні Нацради? Очевидно. Якщо журналіст системно порушує певні медійні стандарти і не отримує санкцій з боку самого медіа і саморегуляції, то тут уже має включатися інтерес регулятора – а чи відповідає діяльність медіа вимогам закону про медіа. І так, взяти до уваги рішення саморегуляторного органу для аргументації своєї позиції – це цілком нормальна і здорова практика розвинених країн. 

Чи можуть бути прописані на законодавчому рівні додаткові різочки і пряники щодо саморегуляції? Можливо. Одним з таких пряників може стати краща практика щодо злочинів проти журналістів, а також акредитація в парламент чи відповідно до наказу №73. Але, це залежить перш за все від самої саморегуляції. І тут ми повертаємося до 4 організацій. 

Якщо проаналізувати уже на згаданому порталі моделі саморегуляції – вони є всі різними. Десь – це виключно опіка над скаргами на медіа. Десь – це навіть і видача журналістських посвідчень. Десь це і просвітництво. Але ключовим є незалежність і довіра, які є аверсом і реверсом однієї медалі. Довіра ж будується на прозорості, ефективності і повазі. А ще – приналежності до цієї інституції. Коли ти не є учасником процесу, твоє ставлення геть інше, ніж коли ти витрачаєш власні кошти і час.

Висновки

Для того, щоб збудувати орган саморегуляції в Україні журналістам слід домовитись про кілька речей:

1. Чи вони дозріли до такого явища, як саморегуляція?
2. Хто має заснувати таку інституцію? Редакції, ініціативна група, громадські організації (у випадку останніх чи буде довіра?)?
3. Чи є розуміння того, що саморегуляцію мають оплачувати інституційно самі журналісти?
4. Членство має бути прозорим, а сама інституція проходити аудити, як фінансові, так і членства;
5. Чи має така інституція запровадити систему видачі та відкликання єдиної прес-карти? 
6. І чи має бути Х порушень причиною відкликання такої прес-карти?
7. Чи має КЖЕ інкорпоруватися в таку інституцію як етичний орган? 
8. Хто має обирати і хто може стати членами етичної комісії Пресової ради?
9. Чи мають бути додаткові інструменти в законодавстві, що б сприяли саморегуляції, наприклад, подання позову щодо ділової репутації лише після попереднього розгляду спору органом саморегулювання?
10. Чи матимуть блогери право ставати членами органу саморегулювання?
11. Чи може бути 2 органи, як це зараз склалося у Великобританії?

Ці питання потребують системного опитування журналістів і спокійної виваженої дискусії. Без неї прописування будь-яких змін в законодавство будуть лише втратою часу – або у нас буде державна саморегуляція, ну майже як колись було державне місцеве самоврядування. Тільки ми точно певні, що ми цього хочемо? 

Аналітика підготовлена Центром демократії та верховенства права за підтримки International Media Support