Що спільного між художником у СРСР і сучасним українським музикантом? У кращому випадку – натхнення. У гіршому – уявлення про те, що автор не може отримувати належну винагороду за творчість, а інструменти охорони авторських прав не працюють.
Протягом десятиліть радянський режим нав’язував творцям переконання, що головне – служити ідеології, а не захищати власні права. І саме з цим спадком ми стикаємося сьогодні, намагаючись побудувати сучасну, європейську систему охорони авторських прав.
Звідки і як виникли сучасні проблеми в сфері охорони авторських прав і про історію захисту авторських прав на території України, яка нагадує своєрідний детектив, читайте в аналітиці “Строк охорони авторського права: історичний аспект”.
Сьогодні ми вирішили повернутися до цієї проблематики, але з фокусом на найближче майбутнє, коли Україна стане державою-членом Європейського Союзу. Це прагнення кожного дня підтверджують не лише політичні заяви та неспинний і стрімкий процес наближення законодавства України до права ЄС, але й дії суспільства. Війна триває, а українці не мають доводити своє бажання стати частиною європейської спільноти. Сьогодні ми точно вправі сміливо заявити – українське суспільство бореться не за приєднання до європейської родини, а за повернення до неї та відродження своєї європейської ідентичності, яка була під загрозою впродовж років панування радянської влади.
У цій аналітиці ми досліджуємо, як радянське минуле досі впливає на ставлення до авторських прав та чому кожному з нас треба розуміти вектор законодавчих змін.
Історична довідка: шанс на розквіт та прихід радянської влади
Право автора на створений ним твір трактується як право власності, котрим можна торгувати. Так визначав в Російській імперії Статут Цензурний від 22 квітня 1828 р. Та після ухвалення Бернської конвенції 1886 р. правове поле у сфері авторського права почало набувати більш прогресивних обрисів. Хоча Російська імперія не приєдналася до цієї конвенції, стало очевидним: створене на початку XIX ст. авторське законодавство (де захист авторських прав залежав від дотримання цензурних правил, порушення яких автором чи видавцем позбавляло їх всіх прав на книгу) до кінця століття явно застаріло та потребувало оновлення.
У 1911 році було представлено прогресивний Закон про авторське право, що загалом відповідав стандартам європейського законодавства – містив деталізований перелік творів, встановлював правила цитування, закріплював строк дії авторського права, який відповідав міжнародній практиці, регулював співавторство та право на публічне виконання, встановлював винятки щодо вільного використання творів (наприклад, під час народних свят та для проведення наукових досліджень).
Але не встигли європейські тенденції проникнути в правове поле, як прийшла радянська влада і сфера суттєво відкотилася у своєму розвитку від західноєвропейських зразків. А під впливом тоталітарної держави і її нових законів стало формуватися і відповідне ставлення суспільства до прав авторів.
У перші роки панування радянської влади прийняли “Основи авторського права”. Загальносоюзний закон 1929 року говорив про те, що авторське право чинне лише за життя автора, результати творчої праці громадян могли вільно використовуватися в інтересах держави і суспільства, а порушенням не вважається:
“и) использование художественных и фотографических произведений в изделиях заводской и ремесленной промышленности” (укр. «використання художніх і фотографічних творів у виробах заводської та ремісничої промисловості»).
Україна власного регулювання авторського права не мала (що логічно). Щоправда, були окремі нормативні акти з конкретних питань, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. “Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів”.
Як влучно зазначає критикиня, дослідниця візуальної культури Олена Червоник у своїй статті “Право на радянське мистецтво: твоє, нічиє, спільне”: “Попри всі запевнення фейсбучних «юристів», авторське право в Радянському Союзі існувало та було закріплене на законодавчому рівні. Одначе попри невпинну риторику «найбільш демократичної держави в світі», Радянський Союз, як ми знаємо, нею насправді не був: авторські права існували з суттєвими обмеженнями, одне з яких полягало в тому, що держава мала право без будь-яких повідомлень експропріювати на свою користь результати будь-чиєї праці”.
До слова, в 1973 СРСР навіть підписав Женевську конвенцію щодо авторських прав, що було натяком на приєднання до міжнародних стандартів. Але трактувала ці стандарти радянська влада по своєму.
Після проголошення незалежності України почалося формування власного законодавства щодо охорони авторських прав. Тут згадаємо про Закон України “Про власність” 1991 року, у якому результати інтелектуальної власності були визнані обʼєктами права власності громадян.
Основним спеціальним законом, що мав на меті врегулювати сферу авторських і суміжних прав, став Закон України “Про авторське право і суміжні права” 1993 року (про його нову євроінтеграційну редакцію 2022 року читайте за посиланням). Він продовжив закріплювати концепцію приватної власності у сфері авторських прав та усувати догму “держава-власниця”.
І хоча радянські закони вже є історичною довідкою і не мають юридичної сили, їх наслідки, на жаль, можемо бачити сьогодні у ставленні суспільства до авторських прав.
Про повернення до європейської ідентичності
Для початку хочеться наголосити: ми переконані в тому, що українське суспільство сьогодні працює не над тим, щоб його прийняли до європейської родини, а над поверненням до своєї європейської ідентичності. Саме таке формулювання є коректним в тих реаліях, коли відмова від спадщини СРСР відбувається ціною життя українців.
Повернення до європейської ідентичності відбувається як на полі бою, так і у кожній іншій сфері життя країни. Прикладів незліченна кількість: скасування радянських нормативних актів, які суперечать європейським принципам прав людини, перейменування вулиць, демонтаж пам’ятників радянським діячам, оновлення шкільних програм з історії, розвиток малого і середнього бізнесу, реформа Збройних сил за стандартами НАТО, зміцнення статусу української мови як єдиної державної, боротьба з російською пропагандою, підтримка незалежних медіа…
Кожен на своєму місці “лупає сю скалу” – кожен крок має значення, кожна сфера і рішення важливі. Зокрема, підвищення культури поваги до авторських прав і наближення до стандартів ЄС критично важливі не “у тому числі під час війни”, а “особливо під час війни”. Це питання може здаватися “не на часі”. Але давайте згадаємо, як багато років автори та їхня творчість вважалися інструментом тоталітарної пропаганди та продовжують використовуватися агресором сьогодні як зброя проти українців. Впливати на суспільну свідомість через поширення наративів через мистецтво, фільми, музику, серіали – досить мʼякий, поступовий та зручний варіант управління цією свідомістю.
Ось так мʼяко та поступово в свідомість митців вкладалися радянські установки, що обмежували свободу думки, самовираження та інтеграцію в європейський ринок.
Колектив понад особистість. Все, що сьогодні в пошані – індивідуальність, власний підхід, експеримент, новаторство – було під підозрою в СРСР. Вирізнятися не бажано, головне – зображати героїчну працю радянської людини та служити народу, а ще більше – партії, вождю, державі. “Залізна завіса” обмежувала доступ до світових мистецьких течій. “Чуже” та вороже західне мистецтво не мало впливати на свідомість творців.
Ідеологічно слухняні. Митець – “інженер людських душ” (за висловом Сталіна). Куди партія скаже, туди і поверне мистецтво. Творчість мала відповідати партійній лінії. Натяк на критичність чи незалежність дорівнює забороні на творчість (як мінімум), загрозі для кар’єри або життя, репресіям.
Щоб бути “угодним” митцю “всього лише” треба допомогти партії будувати комунізм та виховувати суспільство, створюючи народні, зрозумілі кожному, твори. Через постійний страх репресій у митців формувалась автоцензура. Вони самі навчалися не мислити інакше, не порушувати “рамки дозволеного”.
Митець може розраховувати лише на державу. Держава – це єдиний видавець, джерело замовлень та платник “роялті”. Якщо сьогодні право отримувати авторську винагороду безумовно має кожен автор, то умовою отримання винагороди в радянські часи була лояльність до політики партії. Звісно, не все було про примус митців творити потрібне партії мистецтво. Велика кількість митців вірили у власну місію та поринули у створення нової пролетарської культури. Митці ж, які не вірили в партійну ідеологію, виключалися з професійного життя.
Як підсумок: права авторів часто ігнорувалися, автори відмовлялися від них на користь держави, про роялті годі було й мріяти, а творчість була під контролем СРСР. Знецінення автора як творця та становлення ідеї автора як інструмента пропаганди зробили свою справу та нівелювали розуміння творчості як цінності.
Всі ці “зусилля” деформували творчу ідентичність, наслідки чого помітні й досі в пострадянських країнах. І сьогодні основна загроза захисту авторських прав не в тому, що нібито відсутні ефективні механізми або нормативно-правові акти, які не в повній мірі імплементують право ЄС. Основна загроза – в комплексі меншовартості митців, у відсутності належного рівня розуміння обсягу прав, якими вони наділені, та знань про те, як ними розпоряджатися. І оскільки такий стан речей формувався декілька десятиліть, необхідно принаймні стільки ж часу для формування іншої парадигми мислення – розуміння того, що митець має право на винагороду, а творчість має приносити дохід.
Не так складно ухвалити євроінтеграційний закон, як змінити сприйняття суспільством та творцями цінності творчості. Безумовно, спадщина СРСР вплинула на рівень поваги до авторських прав. Але несправедливо було би говорити про те, що ця “неповага” є вкоріненою в українському суспільстві.
Цікавість до сфери авторських прав зростає. Ми бачимо це завдяки дедалі більшій кількості запитів на консультацію, слухачів та питань на заходах: як не порушити авторські права, коли створюєш журналістські матеріали, як використати фольклор і створити свій твір, як захистити свої права в соцмережах, як реагувати, якщо натрапив на поширення свого твору в Інтернеті. У кожній сфері своя специфіка, але тенденція цифровізації сьогодні така – кожен з нас створює твори і кожен з нас може випадково порушити чиїсь авторські права.
Чималу роль у “вихованні” суспільства грають і соціальні мережі, де дотримання авторських прав суворо контролюється, а санкції працюють швидко. Політики Meta, YouTube, TikTok та інших попереджають – користувач може публікувати лише контент, який створив сам, або контент, дозвіл на використання котрого він отримав у правовласника. Інакше – видалення допису, блокування облікового запису, претензії від правовласників, суд. Піратам важко лишитися непоміченими, адже виявляють порушення як інструменти штучного інтелекту, так і модератори. Детальніше про захист авторських прав у Facebook та YouTube читайте в матеріалах ЦЕДЕМ.
Показовим також є збільшення кількості підписок на сервіси, які пропонують легальний контент. Українці не перший рік чують та користуються платними підписками на Apple Music, Netflix, YouTube Premium, Megogo, TaxFlix, Київстар ТБ. Тож говорити про те, що ми тягнемося виключно до піратського контенту на відповідних сайтах або в Telegram буде образливо. Адже за помірну платню, ми отримуємо якісний контент, зручний інтерфейс, ще й робимо свій внесок в розвиток культури, адже платимо авторську винагороду.
До слова, на Netflix стає дедалі більше українських фільмів та серіалів, а разом з ними росте і кількість підписників серед українців. Станом на жовтень 2024 року на стримінговій платформі Netflix можна було подивитись вже близько 80 українських фільмів та серіалів. А кількість підписників у 2023 році орієнтовно сягнула 340–400 тисяч.
Проблемні питання звісно є, але пов’язані вони не стільки з суспільством, скільки з тим, що піратський контент чудово себе почуває в умовах, де не блокуються піратські ресурси, де деякі сервіси (наприклад, HBO) є недоступними для українців, де сплативши підписку, ви отримуєте російськомовний контент, а не маючи можливості дивитися серіал на Netflix українською, ми звісно швидше вивчимо англійську (ну, або ж підемо на піратський сайт). Проблема відсутності перекладу займає окреме місце в серцях українців. Але дамо Netflix трохи часу, адже – на секундочку – локалізований сервіс в Україні з інтерфейсом українською мовою запустили лише у 2021 році.
Втім, загальна тенденція позитивна. У суспільства росте запит на отримання знань про авторські права та правомірне використання контенту, а у авторів – про інструменти захисту своїх прав та отримання винагороди. Наше ж завдання – здійснювати свою просвітницьку місію.
Чи далеко ще до стандартів ЄС?
У цій аналітиці ми прийшли до частини про закони, де хочемо пояснити простими словами, куди ми рухаємося. А рухаємося ми в Європейський Союз, де авторське право – частина основоположних прав, що підтверджується Хартією ЄС про основоположні права 2000 року. Це право засноване на трьох китах – повазі до творчої праці, справедливій винагороді і свободі вираження поглядів.
ЄС має чималий список директив, які регулюють сферу авторського права і імплементація яких – стратегічна мета України та одна з вимог для вступу до ЄС. Ба більше, суспільству теж варто знати про що ті директиви і які позитивні зміни вони принесуть. Бо гармонізація з правом ЄС – це не лише завдання держави. Це стосується безпосередньо кожного громадянина України, який стане громадянином ЄС після набуття Україною членства. І має розуміти та виконувати приписи закону.
Впровадження Україною стандартів, що пропонують директиви ЄС у сфері авторського права – це процес не одного року. Але на виході ми отримаємо, зокрема, розвиток ринку, справедливу винагороду для митців та виконавців, прозорість системи колективного управління правами, ефективну процедуру захисту творів в Інтернеті, механізми боротьби з піратством. Але тільки якщо на відмінно виконаємо домашнє завдання та будемо застосовувати інструменти на практиці.
Україна вже зробила багато кроків у цьому напрямку. Так, у 2022 році ухвалили нову редакцію Закону України “Про авторське право і суміжні права”, де імплементували положення багатьох директив ЄС. У 2023 році Європейська Комісія позитивно відзначила прогрес України у сфері інтелектуальної власності. Але з позначкою, що проблема існує щодо виплати правовласникам роялті. Тому робота триває і не останню роль в законотворчості відіграють самі автори та виконавці, які мають можливість долучатися до робочих груп, висувати свої пропозиції, захищати свої інтереси. Відслідковувати євроінтеграційний рух України у сфері авторського права можна за посиланням.
Для того, щоб автори, виконавці та суспільство загалом мало можливість впливати на євроінтеграційні процеси, треба підвищувати обізнаність про законодавство ЄС, про його зміст та розібратися – яку проблему намагається вирішити та чи інша директива та які інструменти для цього пропонує.
Загальний вектор такий – будь-яка директива спрямована на реалізацію чотирьох свобод внутрішнього ринку (вільний рух товарів, послуг, капіталу та людей), його безперебійне та належне функціонування.
-
Директива 2001/29/ЄС про гармонізацію певних аспектів авторського права і суміжних прав у інформаційному суспільстві (InfoSoc Directive)
Вже давно існує проблема несанкціонованого копіювання, розповсюдження та використання творів через Інтернет. Відсутність регулювання загрожує правам авторів, виконавців, виробників фонограм та інших правовласників, адже їхні твори дуже легко можуть використовуватися без дозволу і відповідної винагороди. Тому в ЄС у 2001 році ухвалили InfoSoc Directive, яка прагне запровадити єдині правила в державах-членах Євросоюзу у сфері авторського права в контексті цифрових технологій та Інтернету.
Директива говорить, що у епоху розвитку технологій та спрощення поширення творів, автори повинні зберегти виключне право дозволяти або забороняти використання їхніх творів. Водночас треба дозволити винятки в інтересах суспільства, коли твори можна використовувати без дозволу автора та безкоштовно. Наприклад, для освітніх або наукових цілей, в інтересах таких установ, як бібліотеки та архіви, для повідомлення новин, цитування, для використання особами з інвалідністю, в цілях громадської безпеки та в адміністративних і судових провадженнях, або ж для створення карикатур, пародій або попурі.
Також Директива передбачає правовий захист технологічних засобів, які використовуються для запобігання несанкціонованому доступу або копіюванню творів. Директива захищає сам технологічний захист, а не лише сам твір. Наприклад, ви купили ліцензійний DVD-диск із фільмом, на якому встановлено захист, який не дозволяє просто скопіювати диск на комп’ютер. Якщо хтось зламав цей захист, поширив або використав контент без дозволу правовласника, це вже має вважатися порушенням.
Як сказано в преамбулі Директиви: “гармонізовані правові рамки авторського права і суміжних прав сприятимуть значним інвестиціям у творчість та інновації. Внаслідок цього буде підвищуватися конкурентоспроможність європейської промисловості, що захистить існуючі робочі місця та заохочуватиме створення нових”.
З розвитком онлайн-бібліотек, відеопрокатів та цифрових сервісів, виникла потреба захистити інтереси авторів, виконавців, виробників фонограм та фільмів, чиї твори та об’єкти надаються у тимчасове користування (не продаються). Автори, виконавці та виробники мають бути впевнені в тому, що отримують справедливу винагороду, коли їх твори будуть надаватися у прокат або позичку.
Тому ця Директива закріпила виключне право авторів, виконавців та виробників дозволяти або забороняти прокат або позичку творів, виконань, фонограм, записів фільмів. Хоча тут також є винятки. Наприклад, без дозволу можуть застосовуватися короткі уривки з метою повідомлення про поточні події або в навчальних цілях.
Також Директива закріплює право на справедливу винагороду. Наприклад, якщо автор передав комусь майнові права, він має невідчужуване право на справедливу винагороду.
Тому Директива допомагає знайти баланс: автори та виконавці отримують право на контроль використання своїх творів та справедливу оплату, а суспільство (читачі, глядачі, освітні установи та інші) можуть легально використовувати твори, але з дотриманням принципів компенсації.
-
Директива 2006/116/ЄС про строк дії авторського права і певних суміжних прав (Директива 2011/77/ЄС вносить до неї зміни)
До прийняття Директиви 2006/116/ЄС в різних країнах Євросоюзу діяли різні строки охорони авторських прав. Це створювало правову невизначеність і перешкоджало бізнесам та вільному обігу творів та послуг у межах ЄС. Наприклад, твір міг бути вільним для використання в одній країні, але залишатися захищеним в іншій.
Мінімальний строк охорони встановлений у Бернській конвенції – протягом життя автора і 50 років після його смерті. Такий строк мав на меті забезпечити охорону для автора і перших двох поколінь його нащадків. Коли ж середня тривалість життя зросла, цього строку стало не вистачати для охорони двох поколінь.
Директива гармонізує строки охорони, щоб забезпечити однаковий строк охорони в усіх державах-членах ЄС. Наприклад, для літературних, художніх та інших творів – 70 років після смерті автора. Для творів у співавторстві – 70 років після смерті останнього з авторів, для анонімних творів – 70 років після першого оприлюднення. Також уніфіковано строк охорони суміжних прав та визначено, як рахувати початок строку охорони: з 1 січня року, наступного за подією, яка визначає початок охорони (наприклад, смерть автора або публікація твору).
Право слідування – це право автора оригінального твору на отримання економічної вигоди (винагороди) від подальших продажів твору. Ця Директива стосується лише творів графічного чи пластичного мистецтва, але держави на власний розсуд можуть поширити це право і на інші твори.
Право слідування дає авторам змогу брати участь в економічному успіху їхніх творів. Автор має право на частку від ціни кожного подальшого перепродажу твору (але лише через посередників, як то галереї, аукціони, тощо). Це право діє протягом життя автора і 70 років після його смерті.
Право застосовується до всіх дій з перепродажу, у яких як продавці, покупці чи посередники беруть участь професійні учасники ринку творів мистецтва, такі як аукціонні доми, мистецькі галереї. Тобто, якщо картина змінила трьох власників, автор отримуватиме свою винагороду під час кожного наступного продажу свого шедевра.
Директива 2014/26/ЄС – ключовий документ, який регулює роботу організацій колективного управління у сфері авторського і суміжних прав в ЄС, а також встановлює правила для ліцензування музики в Інтернеті.
Розповсюдження творів вимагає великої кількості дій правовласників – надати дозвіл, здійснювати аудит користувачів, моніторити використання прав, забезпечувати їх дотримання, збирати винагороду. Правовласники можуть робити це самостійно або ж через організації колективного управління. Такі організації здійснюють всі дії за правовласників, тобто управляють їх правами: укладають договори з користувачами, збирають та виплачують винагороду, захищають права.
Директива встановлює вимоги до належного здійснення управління авторським правом і суміжними правами організаціями колективного управління, щоб ті діяли у найкращих інтересах правовласників.
У багатьох країнах ЄС існувала проблема – правовласники не мали контролю над тим, як організації збирають і розподіляють роялті. Часто виникали затримки з виплатами, була відсутність прозорості, виникали конфлікти інтересів.
Ще одна проблема стосувалася ліцензування прав на стримінг одразу в кількох країнах ЄС. Це створювало бар’єри на внутрішньому ринку ЄС і шкодило авторам, сервісам і слухачам.
Директива ж запропонувала інструменти, які допомагають подолати ці проблеми.
Наприклад, організації колективного управління повинні діяти прозоро та звітувати перед правовласниками – публікувати щорічні звіти про свою діяльність, мати ефективну систему управління (включно з участю авторів в ухваленні рішень), встановлювати прозорі тарифи, забезпечувати своєчасну виплату винагород.
У свою чергу, правовласники мають право вільно обирати організацію колективного управління, виводити окремі права або види використання з-під її управління, отримувати зрозумілу звітність.
Організації колективного управління, які ліцензують права одразу в кількох країнах ЄС, повинні відповідати таким умовам – мати інфраструктуру для ідентифікації творів, систему розрахунків для правовласників з різних країн, технічну здатність обліку онлайн-споживання. А якщо організація не може надавати мультитериторіальні ліцензії, вона може укладати договори з іншими організаціями. Це гарантує авторам доступ до ширшого ринку.
Наприклад, в Україні зараз дає така система – автор передає свої права в управління певній ОКУ, яка ліцензує права та збирає авторську винагороду за використання творів автора лише на території України. Збирати винагороду за кордоном ОКУ не може. Але може укласти договір про взаємне представництво прав з іншими іноземною ОКУ. Тому саме ця іноземна організація буде збирати кошти за використання творів автора, передавати їх українським ОКУ, а та в свою чергу буде виплачувати винагороду автору.
Директива встановлює сучасні, прозорі та ефективні правила для роботи організацій колективного управління та спрощує онлайн-ліцензування музики у ЄС, що вигідно: авторам (забезпечує контроль, прозорість і своєчасні виплати), музичним сервісам (дозволяє ліцензувати репертуари для багатьох країн одночасно), споживачам (сприяє кращому доступу до легального контенту).
-
Директива (ЄС) 2019/790 про авторське право і суміжні права на Єдиному цифровому ринку (DSM Directive)
Директива 2019/790 – свіжий ковток повітря в ЄС. Вона ставить перед собою задачу “адаптувати та доповнити наявні рамки авторського права Союзу в деяких сферах зі збереженням при цьому високого рівня захисту авторського права і суміжних прав”.
Знову ж таки, для того, щоб внутрішній ринок функціонував ефективно, необхідно, щоб авторське право йшло в ногу з часом та адаптувалося до цифрової епохи. Під час такої адаптації має забезпечуватися баланс між інтересами творців, користувачів та платформ. Для цього Директива пропонує комплекс заходів:
Цифрові технології створюють нові види використання творів. Наприклад, сьогодні можна здійснювати автоматизований обчислювальний аналіз інформації в цифровій формі, як-от тексту, звуків, зображень або даних. Це так званий глибинний аналіз тексту та даних. Завдяки йому можна опрацьовувати значні обсяги інформації, швидше аналізувати дані, виявляти нові тенденції. Такі технології корисні для університетів, науково-дослідних організацій, установ зі збереження культурної спадщини. Часто такі установи стикаються з правовою невизначеністю щодо міри, до якої вони можуть виконувати глибинний аналіз тексту та даних контенту. У деяких випадках аналіз може включати такі дії, що захищені авторським правом і потребують отримання дозволу правовласників. Тож має бути дозвіл здійснювати глибинний аналіз без згоди правовласників для цілей досліджень, інновацій, освіти та збереження культурної спадщини.
За останні роки сервіси спільного доступу до контенту онлайн (наприклад, YouTube) надають доступ до великого обсягу захищеного авторським правом контенту.
Так, ці сервіси забезпечують різноманітність і легкість доступу до контенту, але також створюють виклики у випадках, коли контент, захищений авторським правом, користувачі вивантажують без отримання попереднього дозволу правовласників.
Існує питання: чи повинні сервіси отримувати дозвіл від правовласників на контент, вивантажений їх користувачами? Тому сьогодні особливо важливо сприяти розвитку ринку ліцензування між правовласниками і надавачами онлайнових послуг спільного доступу до контенту. Такі ліцензійні договори повинні бути справедливими та підтримувати розумний баланс між обома сторонами. Правовласники повинні отримувати належну винагороду за використання їхніх творів або інших об’єктів.
Справедливий торговельний майданчик для авторського права – це “простір”, де автори, виконавці та інші суб’єкти мають ефективні правила щодо використання їхніх творів чи інших об’єктів надавачами онлайнових послуг, які зберігають контент та надають доступ до нього, щодо прозорості договорів між авторами та користувачами та щодо механізму відкликання прав, які автори і виконавці передали.
Директива зокрема говорить, що у разі ліцензування або передавання авторами і виконавцями виключних прав на використання їхніх творів чи інших об’єктів, вони повинні отримувати належну і пропорційну винагороду. Про це вже йшлося в інших директивах.
А от прогресивним інструментом є право на відкликання прав. Якщо автори і виконавці ліцензують або передають свої права, вони очікують, що їхній твір чи виконання будуть використовувати. Проте можуть виникати випадки, у яких твори чи виконання, зовсім не використовуються. Тоді автори та виконавці втрачають свій потенційний дохід. У такому випадку, після спливу розумного періоду часу, автори і виконавці повинні мати змогу відкликати права та передати права іншій особі.
Всі ці правила у своїй сукупності та єдності на всій території ЄС сприяють належному функціонуванню внутрішнього ринку, стимулюють інновації та виробництво нового контенту, приваблюють інвестиції. Інші директиви ЄС також спрямовані на досягнення цих цілей та захист авторських прав:
- Директива 2012/28/ЄС про певні дозволені способи використання сирітських творів (про сирітські твори читайте детальніше в консультації ЦЕДЕМ)
- Директива (ЄС) 2019/789 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 року, що встановлює правила застосування положень авторського права і суміжних прав щодо окремих інтернет-трансляцій мовних компаній і ретрансляції радіо- і телепрограм і доповнює Директиву Ради 93/83/ЄЄC
Що все це означає для України та авторів?
- Системна відмова від радянської спадщини.
Поступово має формуватися підхід до автора як до суб’єкта із правом на винагороду та захист, а не інструмента пропаганди. Зокрема, ми маємо усвідомити, що захист авторських прав – це частина інформаційного фронту та збереження культурної ідентичності.
- Цифровізація вимагає нових механізмів захисту.
Україна вже активно впроваджує технології, що дозволяють боротися з онлайн-піратством та створює правові умови для легального використання творів, блокування піратського контенту, мультитериторіального ліцензування, тощо. Завдяки цьому українські автори зможуть отримувати роялті від стримінгу музики за кордоном і мати доступ до європейського цифрового ринку.
- Імплементація директив відкриває доступ до внутрішнього ринку ЄС.
Наближення до права ЄС – це не про копіювання положень директив в національне законодавства. Це шлях до легальної присутності українських митців на європейських платформах, участі у програмах фінансування, захисту прав за кордоном. Адже ухвалити євроінтеграційні закони легше, ніж змінити усталені радянські стереотипи. Влада має створити для цього правові умови, автори – знати свої права, а користувачі – поважати їх.
- Просвітництво у сфері авторського права для українців.
Українське суспільство вже стає більш правосвідомим. Серед користувачів зростає інтерес до законного використання контенту. А автори у свою чергу мають отримувати знання про інструменти захисту, отримання винагороди, управління своїми правами, укладення договорів, відкликання прав, фіксацію порушень. Ніхто не зацікавлений у захисті прав авторів більше, ніж самі автори.
Україна проходить складний, але принциповий шлях від радянської моделі авторського права, побудованої на ідеологічному підпорядкуванні і знеціненні особистих прав митця, до європейської концепції, що ставить в центрі уваги індивідуального автора, повагу до творчої праці та справедливу винагороду.
Україна – вже не пострадянська держава, а частина європейського культурного простору. Нова редакція Закону України “Про авторське право і суміжні права”, наближення до права ЄС, цифровізація, підвищення рівня знань серед митців та користувачів контенту – усе це свідчить про системні зміни. Ба більше, суспільство вже не лише усвідомлює теоретичне значення європейських цінностей, а й активно вимагає їх реалізації: автори прагнуть захисту, користувачі – легального доступу до контенту, держава – інтеграції до внутрішнього ринку.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в рамках спільної ініціативи “Вступаємо в ЄС разом”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.
