Інтернет займає все більшу частину життя кожної людини по всьому світу. 26 мільйонів українців користуються всесвітньою мережею, а 13 мільйонів мають акаунти у мережі Facebook. З огляду на це, цілком логічно, що збільшується і кількість спорів та судових справ, пов’язаних з використанням Всесвітньої мережі. Одним з ключових питань сучасного інтернету стало питання приватності та захисту персональних даних. В розумінні багатьох людей інтернет виступає абсолютно анонімним майданчиком, де можна не розкривати свою особистість та діяти інкогніто. Користуючись правом на свободу слова у всесвітній мережі, люди очікують певної приватності. Разом із тим, з кожним роком сховатися в інтернеті стає все важче: цьому сприяє як розвиток самого інтернету (збільшення кількості користувачів, накопичення масиву інформації та швидкість її розповсюдження), так і активна діяльність держав у цьому напрямку, розвиток технологій перехоплення інформації. Законодавці часто не встигають за такими темпами розвитку, тож особливості та тенденції регулювання цієї сфери нерідко формуються судовими інстанціями, зокрема Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ). Питання стандартів ЄСПЛ та їх застосування не є для нашої країни суто теоретичним, адже відповідно до закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» українські суди застосовують при розгляді справ практику Суду як джерело права. Крім того, рішення ЄСПЛ можуть бути підставою як для зміни до чинного законодавства, так і судової практики. 

Отже, якими, на думку ЄСПЛ, є останні тенденції регулювання приватності в інтернеті, як визначається баланс між свободою слова і приватністю та яка роль держави у цьому процесі?

ПРАВО НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ V. ПРИВАТНІСТЬ

Класичним питанням для ЄСПЛ є питання співвідношення права на свободу слова та права на приватність, а саме – що має переважати у кожному конкретному випадку: можливість для медіа публікувати свої матеріали чи право особи вимагати нерозповсюдження інформації про себе. В останніх справах цієї тематики, які стосувались діяльності вже не друкованих, а онлайн медіа, ЄСПЛ підтвердив свої попередні висновки, відповідно до яких при вирішенні цього питання необхідно враховувати такі критерії: 

• внесок матеріалу у публічну (суспільну) дискусію (наприклад, якщо публікація стосується політичних питань або злочинів); 
• статус особи (ким вона є – приватним індивідом, чи публічною фігурою (особою);
• метод отримання інформації (добросовісність, авторитетність джерел інформації);
• попередня поведінка особи, про яку йшлося (наприклад, надання нею коментарів);
• наслідки публікації. 

Так, у 2017 році у справі Fuchsmann проти Німеччини суд встановив відсутність порушення права на приватність німецького бізнесмена, про якого Нью-Йорк Таймс опублікувало статтю зі звинуваченнями у можливих зв’язках з кримінальним світом. Стаття було поширена в друкованій та онлайн версії видання, а також доступна у результатах пошукових систем. Суд встановив, що можлива причетність до кримінального світу німецького бізнесмена становить суспільний інтерес, а він сам в силу наявності бізнесу в медіа секторі і його міжнародної активності може вважатись публічною особою. Крім того, журналісти до нього звертались, і він мав змогу прокоментувати матеріал, що готувався до публікації. 

ПРАВО БУТИ ЗАБУТИМ

У 2018 році Суд застосував ці ж критерії, розглядаючи питання про можливість видалення із веб-сайту радіоорганізації персональної інформації з матеріалів про скоєне багато років тому вбивство та подальше ув’язнення особи (справа M.L. та W.W проти Німеччини). Суд зазначив, що в інтересах суспільства бути проінформованим не лише про поточні події, але й мати можливість шукати інформацію про минулі. Включення персональної інформації в новинні матеріали сприяло публічній дискусії, і з часом не втратило своєї актуальності. Суд відзначив, що заявники не були приватними особами, вони стали відомими в результаті судового розгляду і сприяли своїй пізнаваності, подаючи запити про перегляд справи, звертаючись до преси та закликаючи журналістів інформувати громадськість. Таким чином, сподівання заявників забезпечити анонімність звітів або навіть реалізувати право бути забутим в Інтернеті були дуже обмеженими. Крім того, Суд врахував, що спірні матеріали не були доступні на сторінках новин на веб-сайтах, і на них застосовувались обмеження, такі як платний доступ або підписка, як наслідок, публікації не були відомі користувачам Інтернету, якщо вони спеціально не шукали прізвища заявників, а також заявники не робили спроб зв’язатися з операторами пошукових систем з метою ускладнення відстеження інформації про них.

ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ

З кожним днем збільшується кількість справ, пов’язаних з втручанням держави у приватність своїх громадян. Не оспорюючи можливість такого втручання, ЄСПЛ неодноразово розглядав питання дотримання державами умов ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: здійснення такого втручання у відповідності до закону, його необхідність у демократичному суспільстві та законна ціль: інтереси національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, запобігання заворушенням чи злочинам, захист здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 

Так, у справі Бенедік проти Словенії у 2018 році Суд вкотре наголосив, що закон, який є підставою втручання у приватність, має бути чітким і пропонувати достатні гарантії від зловживань посадовими особами під час процедури доступу та передачі персональних даних. Суть справи полягала у тому, що правоохоронні органи, розслідуючи справу про розповсюдження дитячої порнографії, без судового ордеру отримали від провайдера інформацію, яка ідентифікувала власника динамічної ІР-адреси. Одним з ключових питань для Суду у цій справі стало питання чи міг заявник, користуючись всесвітньої мережею, обгрунтовано розраховувати на анонімність та чи в достатній мірі національне законодавство захищало його приватність від втручання. Суд наголосив, що заявник не міг обґрунтовано очікувати збереження його динамічної IP-адреси в таємниці, але він міг обґрунтовано очікувати конфіденційності стосовно його особистості. Зокрема тому, що присвоєну динамічну ІР-адресу, навіть якщо її могли бачити інші користувачі мережі, неможливо було простежити до певного комп’ютера без перевірки даних провайдерів на підставі запиту поліції. Встановивши порушення, суд зазначив, що у відповідний час не існувало жодних правил, які б визначали умови для збереження отриманих у ході розслідування даних, а також жодних гарантій від зловживань посадових осіб під час процедури доступу та передачі таких даних, а отже – законодавство було, принаймні, не когерентним щодо рівня захисту інтересів заявника в конфіденційності. 

Ще одна гучна справа щодо втручання держави у приватність її громадян – Big Brother Watch та інші проти Сполученого Королівства – розглядалась восени 2018 року. Справа стосувалась електронного спостереження з боку розвідувальних служб Сполученого Королівства за великою кількістю компаній, неурядових організацій та фізичних осіб. Ключова увага у цій ситуації була приділена можливості зловживань з боку держави. Суд аналізував цю справу за встановленими раніше критеріями:

• характер правопорушення, який може обумовити видачу ордера на перехоплення даних;
• визначення категорії осіб, чиї переговори можуть бути перехоплені;
• встановлення обмежень щодо тривалості періоду перехоплення даних;
• визначення процедури для дослідження, використання та зберігання отриманих даних;
• запобіжні заходи під час передачі даних третім особам;
• визначення обставин, за яких перехоплені дані можуть і повинні бути знищені.

У своєму рішенні Суд зазначив, що саме по собі масове перехоплення інформації державними розвідувальними службами не вважається порушенням права на приватність, оскільки воно є важливим засобом для досягнення законних цілей, враховуючи поточний рівень небезпеки як з боку терористичних організацій, так і в контексті скоєння тяжких злочинів. Разом з тим, на думку суду, критерії пошуку та фільтри відбору, які використовуються для обробки такої інформації, повинні піддаватись незалежній перевірці та нагляду, а гарантії, що регулюють вибір перехоплених даних для аналізу, мають бути посилені. Окремо суд наголосив на небезпеці для конфіденційної діяльності журналістів. Відсутність запобіжників щодо перехоплення даних у журналістів та можливість аналізувати будь-яку перехоплену стосовно них інформацію, на думку Суду, може мати наслідком охолоджуючий ефект для свободи преси. 

ВИСНОВКИ

Немає жодних сумнівів, що проаналізована вище практика ЄСПЛ щодо втручання у приватність вплине і на українські реалії. В Україні поки що немає гучних справ стосовно права бути забутим або суперечок щодо надмірного втручання медіа у приватність конкретних осіб. Разом із тим, вже сьогодні ми маємо справу Наталі Седлецької, коли ЄСПЛ вдруге в історії застосував тимчасові обмежувальні заходи в питаннях, пов’язаних з журналістською діяльністю та зобов’язав українську владу утримуватись від доступу до будь-яких даних з телефону журналістки. Її справа лише очікує на розгляд, але урядовці муситимуть довести, що представники правоохоронних органів діяли у відповідності з наведеними вище стандартами, і цілком ймовірно, за результатами цього розгляду національне законодавство потребуватиме внесення певних коректив.