7 травня 2024 року опубліковано перший документ, що захищає свободу медіа на рівні Європейського союзу – Європейський акт про свободу медіа (European Media Freedom Act, EMFA). 

Він став черговою ланкою у низці важливих директив і актів, які регулюють медійно-інформаційну сферу. Хоча в системі Ради Європи (не плутати з інституціями ЄС – прим.) уже понад півстоліття діє Європейська конвенція захисту людини і основоположних свобод, яка, зокрема, захищає право на свободу вираження і право на приватність, а також низка інших документів, саме на рівні Європейського союзу такий акт є першим. 

Тим часом Україна стоїть біля хвіртки ЄС, і хоча поки ми зобов’язані імплементувати лише те, що передбачено Угодою про асоціацію та 7 вимогами Єврокомісії до України 2022 року, слід придивлятися і до актів, які мають великі шанси на ухвалення у найближчий рік-два. Адже ми прагнемо повного членства у Євросоюзі, а для країн ЄС такі документи будуть обов’язковими.

Наприкінці березня 2023 року набрав чинності Закон України “Про медіа”, що не лише замінив більшість медійних законів, ухвалених протягом незалежності, але й мав на меті гармонізувати наше законодавство з Директивою ЄС про аудіовізуальні медіа-сервіси. Але з моменту трансформації законопроєкту про аудіовізуальні медіасервіси у законопроєкт про медіа у 2019 році автори закону вирішили не лише регулювати суб’єктів в межах цієї Директиви, але і піти далі. А саме – врегулювати пресу, онлайн-пресу і навіть питання балансу медіа та вимог воєнного часу. Для Євросоюзу на той момент така ініціатива виглядала дещо передчасною або надто широкою, адже преса традиційно має мінімальне регулювання. Утім,EMFA уже в преамбулі прямо вказує, що вищезгадана Директива [2010/13/ЄС] не охоплює сектори радіо та преси, попри їхню зростаючу транскордонну актуальність на внутрішньому ринку [ЄС]. 

Саме тому цей акт покликаний встановити спільні правила для належного функціонування внутрішнього ринку ЄС та реформує ERGA – Європейську групу регуляторів аудіовізуальних медіа сервісів. Вона буде перетворена на European Board for Media Services або просто The Board – Раду європейських медійних регуляторів (далі у тексті – Рада). 

Тож нам варто відповісти на питання: чи потрібно Україні імплементувати норми EMFA, і якщо так – це будуть точкові зміни чи, наша пісня гарна й нова, пишемо нову редакцію закону про медіа? 

Давайте розбиратися.

Акти ЄС

Почати слід із того, що таке EMFA. Цей тип акту є регуляцією (regulation), адже повна назва EMFA – REGULATION (EU) 2024/1083 OF THE EUROPEAN PARLIAMENT AND OF THE COUNCIL of 11 April 2024 establishing a common framework for media services in the internal market and amending Directive 2010/13/EU (European Media Freedom Act). Такий тип актів застосовується однаково в усіх країнах ЄС. 

Європейський акт про свободу медіа (далі – EMFA) визначає загальні положення, права і обов’язки суб’єктів у сфері медіа і медіаспоживачів, рамку регуляторного співробітництва, зокрема взаємодії національних регуляторів, Ради (the Board), взаємодії з платформами спільного доступу до відео та дуже великими онлайн-платформами, вимоги до виробників обладнання, захисту від медіаконцентрації, вимоги щодо державної реклами, захисту журналістських джерел та захисту медіа, журналістів і пов’язаних осіб від стеження.

Уже навіть з переліку тем EMFA можна зробити висновок, що зміни до законодавства потрібні. Ба більше, перелік питань уже виходить і за межі чинного закону про медіа, адже наш закон є індустріальним і не регулює питання діяльності журналістів, рекламу, захисту журналістських джерел і великі платформи.

Тому, щоб імплементувати EMFA, потрібно буде розробити закон про внесення змін до деяких законодавчих актів, а зважаючи на питання захисту журналістських джерел, ще й, ймовірно, до кодексів. Тож одним законопроєктом не обійдеться, адже відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України, статті 3 Кримінального кодексу України та статті 1 Кримінального процесуального кодексу України зміни в кодекси можливі лише окремими законопроєктами до цих кодексів.

Одна з проблем, із котрою ми вже зіткнулися, аналізуючи EMFA – це визначення, а саме для онлайн-платформ. Справа в тому, що народні депутати досі не винесли на розгляд ВРУ законопроєкти, котрі якщо не гармонізували б національне законодавство, то хоча б відзеркалили 2 європейські регуляції: Digital Services Act та Digital Marketing Act. Перший із них присвячений різним типам інтернет-посередників, включно з онлайн-платформами. Серед них виокремлені дуже великі онлайн-платформи (VLOP), а також дуже великі пошукові системи (VLOS). Кого Єврокомісія віднесла до таких станом на 31.05.2024 – можна подивитися тут.

Так, Закон України “Про медіа” містить поняття “платформи спільного доступу до інформації”, але воно згадане для цілей закону (аби регулятор у сфері медіа міг до них звертатися), і такі платформи не є об’єктом регулювання. Спроби ж народних депутатів додати у цей закон норми про регулювання інтернет-посередників, які в ЄС визначає DSA, тобто окремий акт – неправильний підхід. Адже він не вирішує ані питання гармонізації, ані головну проблему – взаємодії з платформами.

Другим типом регуляторних актів ЄС є Директиви, такі як вже згадана Директива про аудіовізуальні медіа сервіси. На відміну від актів (regulations), Директива встановлює певні цілі, яких мають досягнути країни ЄС, але такі цілі потребують ухвалення національних законів. Власне, ухвалюючи Закон України “Про медіа” Україна, ще навіть не ставши членом ЄС, встановила законодавчу рамку для досягнення цілей директиви.

Утім, уже на рівні гармонізації Директиви і українського законодавства виникла проблема, яка потребувала ухвалення ще одного пакету правок. Мова про зміни до Закону України «Про рекламу», адже історично в Україні питання реклами об’єднувало як медійну, так і зовнішню рекламу, рекламу на транспорті тощо. Ці зміни були ухвалені у 2023 році – за два місяці після того, як закон про медіа набрав чинності. Сукупно, закон про медіа і подальші доповнення змінили й інші закони: зокрема, Закон України “Про суспільне телебачення і радіомовлення” став Законом України “Про суспільні медіа”, а Закон “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” змінив у назві архаїчне “ЗМІ” на “медіа”.

Отже, платформи

EMFA регулює питання, пов’язані з роботою платформ спільного доступу до відео (video-sharing platform) та дуже великих онлайн платформ (VLOP).

Щодо перших, то мова йде про ефективну співпрацю між регуляторами, до якої повернемося трохи згодом. Щодо VLOP – питання якнайбільш чутливе для наших медій, адже мова йде про контент провайдерів медіасервісів на дуже великих платформах і збереження їхніх профілів. 

Стаття, що передбачала взаємодію медіа та VLOP, ще на етапі проектування викликала серйозні побоювання щодо дисбалансу між свободою слова та можливістю великих технологічних компаній блокувати медіа на своїх платформах. Фінальна стаття 18 вийшла значно кращою, ніж у проєкті, утім ці побоювання залишаються.

Сама стаття визначає права та обов’язки платформ, суб’єктів в сфері медіа та Ради. Перша вимога до великих платформ – забезпечити функціонал, з яким суб’єкти у сфері медіа можуть декларувати:

• що вони є такими суб’єктами;
• що вони відповідають вимогам статті 6 EMFA щодо назви, контактних даних, прозорості власності та отримання публічних коштів через державну рекламу;
• що вони редакційно незалежні від країн-членів, політичних партій, третіх країн або юридичних осіб з таких країн (чи таких, що перебувають під їхнім контролем);
• що вони заявляють, що вони підпадають під регуляторні вимоги щодо здійснення редакційної відповідальності в одній або кількох державах-членах ЄС і є під наглядом компетентного національного регуляторного органу або органу, або що вони дотримуються механізму спільного регулювання чи саморегулювання, який регулює редакційні стандарти, тобто широко визнані та прийняті у відповідному секторі медіа в одній або кількох державах-членах;
• що вони заявляють, що не публікують контент згенерований штучним інтелектом без перевірки людиною чи відповідного редакційного контролю;
• контактні дані, за якими VLOP може з ними комунікувати, а також
• контактні дані регулятора, органу спів- або саморегулювання;

Провайдери платформ, крім положення про контакти між медіа та платформою, мають забезпечити легкий доступ до такої інформації на їхньому сайті. Наприклад, це може бути розділ “Інформація” про профіль або спеціальне меню. Після надання такої інформації провайдер має схвалити таке декларування і надати контакт для комунікації медіа або відмовити.

Ця частина статті – доволі зрозуміла і проста в імплементації. Так, закон про медіа можна доповнити статтею 37-1 “Вихідні дані на платформах спільного доступу до інформації”, у якій просто скопіювати більшість норм з відповідної статті EMFA.

А от блок норм про блокування контенту є значно складнішим і насправді тривожним. EMFA дозволяє провайдеру платформ призупинити надання своїх сервісів для медіа або обмежити видимість такого контенту, якщо він несумісний з умовами надання послуг такої платформи. 

Українська практика з 2014 року, а надто з 24 лютого 2022 року,показує, що контент пов’язаний з жахами і злочинами російсько-української війни (а особливо вживання епітетів на адресу росіян) понижуть у видачі, і це в кращому разі. А через одне слово видаляють видаляють весь пост, незалежно від його змісту.

Платформа має дотримуватися процедури, передбаченої EMFA, а також Актом про цифрові сервіси й актом P2B Regulation. Зокрема, прокомунікувати про обмеження і його вид (наприклад, обмеження монетизації) а також дати можливість відреагувати у наступні 24 години, або швидше – якщо ситуація кризова. Водночас, ця процедура не діє, коли йдеться про захист неповнолітніх, вибори та контент, що визнається нелегальним в ЄС. Процедура розгляду скарг від медіа до платформи має бути швидкою і ефективною.

Є правила і для випадку, коли медіа страждає від надмірних блокувань і обмежень з боку платформи. Тоді медіа має право спробувати припинити таку практику шляхом переговорів з платформою. А якщо вони не дають бажаного результату, то суб’єкт в сфері медіа може звернутися до Ради європейських медійних регуляторів (далі – Рада) та Єврокомісії щодо результатів таких переговорів. А також запросити висновок Ради з відповідними рекомендаціями до такої платформи. Якщо це теж не дає бажаного результату – медіа може вдатися до медіації.

Положення щодо переговорів з техгігантами, на жаль, залишаються для України недоступними аж до моменту нашої повної інтеграції в в ЄС. В цьому випадку ймовірним рішенням є формування ad hoc механізму для комунікації з Єврокомісією чи Радою. Або намагатися створити аналогічні механізми для прямої комунікації з техгігантами, розуміючи, що їх впровадження може бути проблематичним.

Ще одна можливість комунікації з техгігантами – через механізм структурного діалогу, передбачений статтею 19 EMFA. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення як орган, представник якого має увійти в Раду при вступі України до ЄС, може вже зараз вжити заходів для комунікації з Радою і Єврокомісією. Мета – виявити можливості обміну інформацією про проблеми, що виникають з техгігантами та охолоджуючий ефект, що вони спричиняють на свободу слова. Самі ж медіа та громадські організації мають шукати можливості комунікації з Радою через механізм структурного діалогу та партнерських медіа та організацій в ЄС.

Очевидно, що Україні слід шукати використання такого механізму уже в якості країни-кандидата, принаймні коли мова йде про умисне поширення дезінформації та пропаганди, зокрема пропаганди війни. Натомість, зважаючи на стан війни, ЄС мав би запропонувати механізми такої співпраці до набуття членства. Утім, поки це питання є відкритим.

Рада європейських медійних регуляторів та національні регулятори

Очевидно, що питання Ради як такої є предметом регулювання самого Акту. Утім, її формування прямо стосуватиметься діяльності національних регуляторів.

Ще у преамбулі Акт визначає системну проблему – відсутність регуляторної співпраці між регуляторами та структурованої співпраці. Попри те, що в Директиву про аудіовізуальні медіа сервіси додано розділ про платформи спільного доступу до відео, питання якісної взаємодії, надто на транскордонному рівні, не вирішено. Не дивно, що запити Національної ради до європейських регуляторів про блокування російських медій (ще у 2014 році) залишалися без відповіді.

Так, відповідно до статті 10 EMFA Рада має формуватися з представників національних регуляторів, кожен з яких матиме один голос. Преамбула уточнює, що мова йде про формування органу з високопоставлених представників національних регуляторів (по одному від країни-члена). Зважаючи на досвід ERGA, на основі якої будуватиметься Рада, у випадку України членом Ради найвірогідніше буде голова або заступник голови Національної ради. В такому випадку закон про медіа, можливо, потребуватиме змін до статей 80 та 81. Хоча і нинішні редакції передбачають право членів Нацради – а відповідно, і її голови – представляти регулятора у міжнародних інституціях (пункт 4 частини 1 статті 79, пункт 5 частини 2 статті 81).

Повноваження і структура Ради є здебільшого внутрішньоорганізаційним питанням ЄС, але одне положення точно має бути у фокусі інтересу України. Адже воно пов’язане з використанням росіянами юрисдикції Європейського союзу для поширення власних наративів і пропаганди. Так, на Раду покладений обов’язок “координувати відповідні заходи національних регуляторних органів або відповідних органів, пов’язані з розповсюдженням або доступом до контенту медіасервісів з-за меж ЄС, що націлені або охоплюють аудиторію в Союзі, якщо такі медіасервіси завдають шкоди або становлять серйозний і серйозний ризик шкоди громадській безпеці, відповідно до статті 17(1) EMFA , і розробити, консультуючись з Єврокомісією, набір критеріїв”.

Власне, сама стаття 17 передбачає, що Рада, на вимогу національних регулятивних органів або органів принаймні двох держав-членів, координує відповідні заходи національних регуляторних органів (…) пов’язані з розповсюдженням або доступом до медіапослуг, що надходять з-за меж Союзу (…) серед іншого, з огляду на контроль який може застосовуватися третіми країнами щодо них, такі медіапослуги завдають шкоди громадській безпеці або становлять серйозний ризик.

Закон про медіа уже містить процедуру в статті 121 щодо обмеження поширення лінійних медій з боку ЄС з відповідним повідомленням регулятора країни походження. Очевидно, що ця норма може бути доповнена і положенням щодо інформування Ради про такі інциденти, а також повідомленнями в рамках двостороннього співробітництва про будь-які інші методи і техніки, які застосовують росіяни, щоб проникати на ринок ЄС. Іншим механізмом може бути співпраця з регуляторами, зокрема країн Балтії, для спільної протидії російських впливам і якісної співпраці з Радою.

Ще один механізм, який не потребує законодавчого регулювання, радше проактивної позиції України – настанови з питань регулювання медіа, передбачені статтею 16 EMFA .

Так, Рада має сприяти обміну найкращими практиками між національними регуляторами, а де доцільно – і зацікавленими сторонами, щодо нормативних, технічних або практичних аспектів, які стосуються послідовного та ефективного застосування EMFA та імплементації Директиви про аудіовізуальні медіа послуги. Зрозуміло, інформування про українські практики –як країни, що першою відчуває негативні інформаційні впливи), а також, випереджаючи EMFA, почала регулювати всі типи медіа – можуть бути корисними європейським партнерам.

Варто додати про роль Ради у захисті аудиторії на платформах спільного доступу до відео. Регулювання платформ спільного доступу до відео також передбачене Директивою про аудіовізуальні медіасервіси. Власне ці зміни були внесені в листопаді 2018 року. В преамбулі вказано на потребу механізму, що б дозволив будь-якому відповідному національному регуляторному органу вимагати від свого партнера вжити необхідних і пропорційних заходів для забезпечення виконання зобов’язань постачальників платформ обміну відео відповідно до статті 28b Директиви. 

Це має ключове значення для того, щоб аудиторія та, зокрема, неповнолітні були ефективно захищені в усьому ЄС. Саме посередництво Ради має стати одним з таких механізмів підвищення ефективності. Зокрема, у статті 15 EMFA на Раду покладений обов’язок встановлювати часову шкалу для ефективної комунікації між регуляторами та звітування щодо вжитих заходів. І знову ж таки, якщо регулятори не дійдуть згоди, то Рада має винести Висновок щодо такої ситуації і рекомендувати вжити певні дії тому регулятору, який, на думку Ради, належно не відреагував на запит.

Захист свободи слова та ринку

Будь-яка європейська регуляція є перш за все питанням економічної свободи, вільним обігом коштів та ідей. Власне, про це і говорить стаття 4 EMFA – провайдери мають право користуватися економічною свободою без обмежень, крім тих, що передбачені законом. Але на практиці, як зазначається в преамбулі, різні національні правила та підходи, пов’язані з медійним плюралізмом та редакційною незалежністю, недостатня співпраця між національними регуляторами, а також непрозорий і несправедливий розподіл державних та приватних економічних ресурсів ускладнюють діяльність учасників медіаринку, а транскордонне розширення призводить до нерівних умов гри в ЄС.

Утім, щодо такої царини, як свобода слова та медіа, EMFA не зміг оминути право не лише вільно засновувати і утримувати медіа, але і право на якість інформації, що генерують медіа, та безпеку.

EMFA від початку і наскрізною лінією говорить про право громадян держав-членів ЄС та юридичних осіб, заснованих в Союзі, мати можливість користуватися плюралістичним медіаконтентом, створеним на внутрішньому ринку у відповідності до редакційної свободи. Це має ключове значення для сприяння публічному дискурсу та участі громадян, оскільки широкий спектр надійних джерел інформації та якісна журналістика дає громадянам можливість робити поінформований вибір, зокрема щодо стану їхніх демократій. Це також важливо для культурного та мовного розмаїття в ЄС, враховуючи роль медіапослуг як носіїв культурного самовираження.

EMFA наголошує, що якісні медіапослуги також є протиотрутою проти дезінформації та іноземних інформаційних маніпуляцій і втручання. Доступ до таких послуг також має бути забезпечений шляхом запобігання спробам змусити журналістів замовкнути, починаючи від погроз і переслідувань до цензури та скасування незгодних думок. Адже такі дії можуть обмежити вільний потік інформації в публічну сферу через зниження якості та множинності інформації.

Таким чином EMFA виділяє низку факторів, які мають збалансувати право на інформацію і свободу економічної діяльності: право на свободу економічної діяльності, прозорість державної реклами, право на конфіденційність і захист журналістських джерел, захист суспільних медій, захист від зловживань у налаштуваннях прийому сервісів, прозорість власності та захист від концентрації.

Права користувачів

Першим правом користувача є право знати власника. Так, в преамбулі EMFA розкривається питання важливості прозорості інформації про те, хто володіє медіа, і доходи від реклами, отримані від державних органів чи організацій, адже так користувачі зможуть “визначити та зрозуміти потенційні конфлікти інтересів”. Для досягнення ефективного і високого рівня прозорості держави ЄС мають розробити бази даних медіавласності, які мають бути дуже простими у використанні для споживачів.

Відповідно, провайдери медіапослуг мають забезпечувати вільний доступ до актуальної інформації про власників, з відповідними частками та особами, що приймають стратегічні рішення, а також інформацію про загальний річний обсяг державних коштів на державну рекламу, виділений їм, і загальний річний обсяг доходів від реклами, отриманих від державних органів або організацій третіх країн.

Український закон про медіа в частині структури власності повністю відповідає Акту, адже статті 25-27 регулюють питання подачі і оприлюднення інформації про структуру власності. Ба більше, для загальнонаціональних лінійних мовників передбачена вимога щодо аудиту та надання на запит регулятора його висновків.

Щодо медіаконцентрації EMFA передбачає не так встановлення конкретних вимог, як уніфікацію підходів до оцінки концентрації, зокрема подолання правової невизначеності та нормативного, адміністративного чи економічного тягаря для медіакомпаній, які бажають працювати за кордоном, таким чином спотворюючи конкуренцію на внутрішньому ринку медіа-послуг. Тож критерії, зазначені у статті 22 EMFA щодо впливу концентрації на ринок, запобіжників редакційній незалежності, рівень економічної стабільності тощо, можуть бути елементами Методики визначення меж ринків відповідно до статті 7 закону про медіа або іншого підзаконного акту.

Другим правом визначено право користувача ефективно обирати контент, який вони хочуть дивитися чи слухати відповідно до своїх уподобань або простіше – право на вільні налаштування. Однак наголошується, що такий вибір може бути обмежений через пріоритетизацію показу ярликів, додатків, пошукових систем та інших засобів примусового показу контенту над іншими. Користувачі повинні мати можливість у будь-який час змінити конфігурацію, включаючи параметри за замовчуванням пристрою, наприклад пульта дистанційного керування, або інтерфейсу користувача, який контролює або керує доступом до використання медіасервісів, що надають програми. Тобто навіть якщо є певна пріоритетизація, користувач повинен мати право це змінити.

Держави мають забезпечити щоб товари, які виробляються чи імпортуються мали можливість повних налаштувань, так само має бути забезпечена візуальну ідентичність іконок або інших зображень до тих, що надаються сервісами.

Вимоги до інтерфейсу, порядку розміщення програм, ярликів тощо перебуває поза межами предмету регулювання закону про медіа. Такі вимоги стосуються перш за все технічних регламентів, зокрема таких як техрегламент [PDF] екодизайну телевізора. Утім, загальне право користувача на такі налаштування гіпотетично можна додати у статтю 49 закону про медіа щодо захисту прав користувачів.

Державна реклама стала об’єктом моніторингу Media Pluralism Monitor’s, який виявив, що це явище слабко або взагалі не врегульоване в країнах ЄС. Так, ще перед ухваленням EMFA, фахівці Центру медіа плюралізму і свободи медіа наголошують, що “зважаючи економічну вразливість медіаорганізацій, державна реклама може використовуватися як прихована субсидія і, таким чином, також як інструмент політичного впливу на ЗМІ. Навіть у країнах, де державна реклама підлягає публічним тендерам, очевидно, що загальні закони про державні закупівлі не охоплюють усіх державних витрат на рекламу та не забезпечують достатнього захисту від преференційного чи упередженого розподілу”.

EMFA визначає, що державну рекламу слід розуміти широко: як охоплення рекламної діяльності чи самореклами, публічних оголошень або інформаційних кампаній, що проводяться в інтересі чи від імені державних органів чи організацій, включаючи національні чи субнаціональні урядові інституції, регуляторні органи та організації, що контролюються національними або регіональними органами влади. До такої реклами не слід відносити оголошення у надзвичайних ситуаціях.

Стаття 25 EMFA визначає процедуру виділення коштів на таку рекламу, як-от попередньо оприлюднені прозорі об’єктивні, пропорційні і недискримінаційні критерії, дистрибуція такої реклами серед різних гравців ринку, звітність держави за витрачені кошти, а також моніторинг регулятора щодо дистрибуції такої реклами.

Українське законодавство не містить визначення державної реклами і як правило, така реклама йде як соціальна реклама, відповідно до ст. 12 Закону України “Про рекламу”. Так, ця стаття містить низку вимог щодо захисту від поширення передвиборчої агітації під виглядом соціальної реклами, а також положення щодо надання висновків Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Розділення соціальної реклами і державної реклами може бути корисним, зокрема і в контексті прозорості інформації про видатки на таку рекламу, а також накладення обов’язку на Національну раду щодо моніторингу витрат і дистрибуції такої реклами. Утім, на рівні держави було б найперше корисним визначити що, саме може бути державною рекламою і які є запобіжники щодо зловживання цим інструментом.

Суб’єкти у сфері медіа і журналісти

Стаття 4 EMFA забороняє державам-членам втручатися в редакційну діяльність і зобов’язує поважати редакційну свободу медіа. Такі ж самі положення передбачені і в статті 4 закону про медіа: “не допускається незаконне втручання у діяльність суб’єктів у сфері медіа з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, політичних партій, власників відповідних суб’єктів, будь-яких інших фізичних та юридичних осіб”.

Положення статті 4 наголошує на необхідності захисту журналістських джерел та конфіденційної комунікації не лише персоналу редакції, але і пов’язаних з ними осіб, які через сталість зв’язків з медіа можуть мати таку інформацію. До таких обмежень належить і будь-який огляд, обшук, перехоплення комунікацій, конфіскації та інші методи прямого чи непрямого впливу, у т.ч. і заходи та програмне забезпечення, хакінг тощо. Такі дії можуть дозволятися лише на підставі закону і лише за рішенням суду, бути винятковими, тобто коли публічний інтерес і пропорційність переважає інтерес захисту. При цьому у таких суб’єктів має бути право на ефективний судовий захист.

Такі норми є досить важливими для журналістів, адже, як наголошується в преамбулі, журналісти та інші медіапрофесіонали, залучені до редакційної діяльності, дедалі частіше працюють над транскордонними проєктами і ймовірно, зіткнуться з перешкодами, правовою невизначеністю та нерівними умовами конкуренції. Більше того, захист журналістських джерел є однією з давніх тем, якою опікується і Європейський суд з прав людини. Зокрема, відзначимо такі справи, як Гудвін (Goodwin) проти Великобританії, справа Ромен і Шміт (Roemen and Shmitt) проти Люксембургу, справа SANOMA UITGEVERS B.V. проти Нідерландів та ін.

В контексті українського законодавства захист журналістських джерел передбачений у статті 25 Закону України “Про інформацію”, за якою “журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону”. Окрім того, з ухваленням закону про медіа до Закону України “Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста” було додано статтю 11-1, за якою також передбачено право журналіста “не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дає можливість встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду відповідно до закону”.

Відтак, принципи захисту джерел за EMFA потребуватимуть оновлення цих двох статей. Також потребуватимуть оновлення і положення статті 162 Кримінального процесуального кодексу, яка відносить до охоронюваної законом таємниці “інформацію, що знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм за умови нерозголошення авторства або джерела інформації” та статті 275 щодо залучення журналістів до конфіденційного співробітництва, якщо таке співробітництво буде пов’язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру.

Суспільні медіа

Нормативну рамку щодо суспільних медій протягом трьох десятиліть розробляла Рада Європи, зокрема через рекомендації і резолюції ПАРЄ та Комітету Міністрів РЄ. EMFA наголошує, що суспільні медіа відіграють особливу роль на внутрішньому ринку медіапослуг, забезпечуючи громадянам і бізнесу доступ до різноманітного контенту, включаючи якісну інформацію та неупереджене та збалансоване висвітлення в медіа як частину їх завдань, визначених на національному рівні. 

Однак провайдери суспільних медіа можуть особливо наражатися на ризик втручання, враховуючи їхню інституційну близькість до держави та державне фінансування, яке вони отримують. Відсутність гарантій незалежності провайдерів суспільних медіа або їх недостатня кількість також може призвести до відсутності стабільності у фінансуванні, таким чином піддаючи провайдерів суспільних медіа ризику політичного контролю.

Стаття 5 EMFA наголошує що процедури призначення правління таких мовників повинні гарантувати незалежність компаній суспільних медій. Зокрема, призначення має відбуватися на основі прозорих, відкритих процедур. Звільнення голови правління або членів правління до закінчення строку їхніх повноважень повинні бути належним чином обґрунтовані, можливі лише у виняткових випадках, якщо вони більше не відповідають умовам, необхідним для виконання повноважень.

Закон України “Про суспільні медіа України” передбачає процедури призначення та припинення повноважень членів наглядової ради та правління. Утім, коли йдеться про правління, то доповнення закону процедурою звільнення голови та членів правління дозволить уникнути повторення волюнтаристських чи політично вмотивованих рішень з боку наглядового органу. Тому рекомендуємо додати статтю 12-1 щодо призначення та підстав припинення повноважень голови та членів правління.

Одним з найпроблемніших для втілення положень є норма про фінансування суспільного мовника. Так, та ж стаття 5 говорить, що “держави-члени повинні забезпечити, щоб процедури фінансування для провайдерів суспільних медіа ґрунтувалися на прозорих та об’єктивних критеріях, встановлених заздалегідь. Ці процедури фінансування повинні гарантувати, що постачальники суспільних медіа мають адекватні, стійкі та передбачувані фінансові ресурси, що відповідають виконанню та спроможності розвиватися в межах їх обов’язків громадських послуг. Ці фінансові ресурси повинні бути такими, щоб гарантувати редакційну незалежність провайдерів суспільних медіа”.

Фінансування Суспільного в Україні є давньою і довготривалою проблемою, яка виходить далеко за рамки медійного законодавства. Так, попри наявну норму щодо обсягу фінансування не менше 0,2 відсотка видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік, на практиці з 2017 року – року створення Суспільного – ця норма жодного разу не була дотримана. Однією з причин є положення статті 7 Бюджетного кодексу, яка говорить про принцип збалансованості: повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період. 

Разом з тим, це питання лежить і в політичній складовій, адже недофінансування суспільного мовника є способом політичного тиску. Розробка нової моделі фінансування очевидно є питанням повоєнної відбудови. Втім, до того часу намагання зменшення існуючого бюджету – той самий політичний тиск, про який говориться в Акті.

Висновки 

Європейський акт про свободу медіа є важливим документом перш за все для самого ЄС, адже його мета – унормувати і гармонізувати питання діяльності медіа, надто в умовах цифровізації та домінування дуже великих онлайн-платформ. Імплементація EMFA в матеріальній частині не складає великої проблеми і потребуватиме низки змін як в закон про медіа та про суспільні медіа, так і в інші закони і кодекси. 

Натомість, як і у випадку гармонізації з Директивою, виникає питання взаємодії національного регулятора з європейськими регуляторами, Радою та Єврокомісією. Для напрацювання взаємодії уже зараз необхідно проводити консультації та проактивну комунікацію з ЄС щодо можливих ad hoc механізмів або двосторонніх угод щодо якісної взаємодії в межах механізмів щодо обміну інформацією про структуру власності, протидію дезінформації, взаємодію з VLOP. Недофінансування як Суспільного, так і Національної ради може стати суттєвою перешкодою для пошуку такої співпраці і подальшої євроінтеграції.