Анастасія Прохоренко, практикантка ЦЕДЕМ

Передмова

Процес вступу України до Європейського Союзу передбачає адаптацію національного законодавства та інституційної практики відповідно до acquis, зокрема у сфері прав людини. У цьому контексті важливим є забезпечення прав корінних народів як складова виконання Копенгагенських критеріїв.

Для України це питання набуває особливого значення у зв’язку з тимчасовою окупацією Криму, де опісля 2014 року права громадян України, а серед них і права трьох корінних народів: кримських татар, караїмів і кримчаків, систематично порушуються Росією. Водночас, рівень забезпечення прав корінних народів є одним із показників відповідності України критеріям членства в ЄС.

У цій роботі ми дамо оцінку стану забезпечення прав корінних народів України у контексті євроінтеграційного процесу, проаналізуємо, як захист прав корінних народів корелює з вимогами ЄС, які виклики створює окупація територій для імплементації закону 2021 року та сформулюємо рекомендації щодо покращення національної політики у сфері захисту прав корінних народів. Дізнаємося, чому успішний кейс кримських татар, караїмів і кримчаків може стати унікальним внеском України у загальноєвропейську систему захисту прав людини.

Вступ

Розмежування між корінними народами та національними меншинами є основоположним у питанні колективних прав народів Криму. У 1991-2014 роках в Україні не існувало чіткого законодавчого визначення статусу корінних народів. Кримські татари, караїми та кримчаки де-юре розглядалися в межах загальної категорії національних меншин і не виокремлювались, а спеціальний профільний закон про корінні народи України так і не був ухвалений аж до 2021 року. Депортація кримських татар 1944 року не була визнана геноцидом на законодавчому рівні до 2015 року, що обмежувало можливості правового захисту та відновлення історичної справедливості. Караїми і кримчаки визнавалися лише малочисельними етнічними групами і не мали окремих програм підтримки. Державна політика України 1991-2014 років щодо корінних народів була обмеженою або ніякою, в основному декларативною, мала радше реактивний і розпорошений характер, ніж системну та стратегічну спрямованість і не забезпечила повноцінного відновлення історичної справедливості.

Довгий час питання прав корінних народів перебувало на периферії державного порядку денного, актуалізувавшись лише після окупації Кримського півострова Російською Федерацією у 2014 році. Визначальним кроком на шляху до відновлення історичної справедливості стало прийняття у 2021 році Закону України “Про корінні народи України”, який закріпив статус трьох етносів, що сформувалися на території Криму: кримських татар, караїмів та кримчаків. 

Довідка:

Відповідно до Закону України “Про корінні народи України” (№ 1616-IX), корінний народ визначається як автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України.

Виходячи з цього визначення, кримські татари, караїми та кримчаки – це не етнічні меншини, тобто представники груп, які мають власні національні держави, що сприяють збереженню їхньої ідентичності та культури, як от поляки, угорці чи румуни, а саме корінні народи, які сформувалися на території Криму, мають з нею історичний, культурний і духовний зв’язок, не мають власної держави за межами Криму і зберігають відмінні мову, культуру, традиції та самосвідомість. 

Це є фундаментальною відмінністю між корінними народами та національними меншинами в українському та міжнародному праві. Це робить Україну єдиним гарантом збереження, розвитку та захисту корінних народів Криму, для яких Україна є єдиною домівкою та єдиним суб’єктом, здатним забезпечити їхнє право на самовизначення. Відсутність зовнішнього державного утворення обумовлює необхідність забезпечення колективних прав, включаючи право на самоврядування, що дозволяє їм встановлювати свій політичний статус і вільно здійснювати економічний, соціальний та культурний розвиток у межах Конституції. Ключовим механізмом реалізації цього права є створення представницьких органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу, які можуть набути правового статусу за рішенням Кабінету Міністрів. Також Закон встановлює принцип вільної, попередньої та поінформованої згоди (FPIC) як обов’язкову вимогу для будь-яких державних рішень, що зачіпають інтереси корінних народів. Цей принцип, запозичений з Декларації прав корінних народів, гарантує, що корінні народи є активними суб’єктами процесу прийняття рішень.

Окупація і Стратегія деокупації

Після незаконної окупації Автономної Республіки Крим у 2014 році Російська Федерація встановила на території півострова власну систему управління, яка суперечить нормам міжнародного гуманітарного права. Особливо вразливими групами в умовах окупації стали корінні народи Криму, щодо яких окупаційна влада реалізує цілеспрямовану політику обмеження як індивідуальних, так і колективних прав, що робить корінні народи півострова основними цілями російської репресивної політики. 

Росія у Криму часто визнає лише індивідуальні права (“всі рівні перед законом”), при цьому системно нищить колективні, без яких корінний народ втрачає політичну та культурну суб’єктність. Наприклад, заборона Меджлісу кримськотатарського народу – це фактичне заперечення права на самоврядування, гарантованого Декларацією ООН про права корінних народів. Політика РФ у Криму характеризується системним тиском саме на кримських татар, що проявляється у масових обшуках у домівках, політично мотивованих кримінальних справах (переважно за звинуваченнями в “екстремізмі” та “тероризмі”), непропорційній кількості затриманих і засуджених кримських татар серед політичних в’язнів. За даними правозахисних організацій та представництва президента України в АРК, кримські татари становлять більшість осіб, переслідуваних в окупованому Криму з політичних мотивів, хоча складають меншість населення регіону. Окупаційна влада впроваджує систематичну стратегію стирання їхньої ідентичності, розглядаючи кримських татар як символ спротиву російському правлінню.

Після окупації Криму Росія не просто адмініструє територію, а системно перебудовує ідентичність півострова. Ключова мета окупантів – інтеграція Криму в російський політико-культурний простір і нейтралізація корінних народів, передусім кримських татар, як носіїв альтернативної історії та політичної суб’єктності.

На відміну від окупаційної влади і влади РФ, після окупації Криму 2014 року Україна послідовно дотримується політики невизнання будь-яких рішень окупаційної влади на півострові. Зокрема, держава розглядає заборону діяльності Меджлісу кримськотатарського народу як незаконну та таку, що суперечить міжнародному праву. Паралельно Україна здійснює систематичну фіксацію порушень прав корінних народів у міжнародних судових інстанціях, що дозволяє привертати увагу до ситуації в Криму та формувати доказову базу для міжнародної юридичної відповідальності держави-окупанта. Також Україна продовжує визнавати легітимність Меджлісу кримськотатарського народу як представницького органу кримськотатарського народу і активно співпрацює з ним.

На національному рівні важливим кроком у 2014 році стало визнання Верховною Радою України кримських татар корінним народом України. Подальший розвиток цієї політики, як ми зазначали раніше, відбувся у 2021 році з ухваленням Закону України “Про корінні народи України”, який чітко визначив перелік корінних народів (кримських татар, караїмів і кримчаків) та заклав правові основи їхнього статусу і захисту.

Також у 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу 1944 року геноцидом. Це рішення має фундаментальне значення для політики відновлення історичної справедливості. Також у 2021 році було ухвалено Стратегію деокупації та реінтеграції Криму, в якій зазначається фокус України на захисті прав і свобод корінних народів і національних меншин.

Проте існує проблема з імплементацією ухвалених рішень та законів. Наприклад, зволікання уряду з ухваленням рішення про офіційне закріплення за Меджлісом статусу представницького органу корінного народу. Хоча Закон “Про корінні народи України” був ухвалений ще у 2021 році, стаття 8 якого прямо передбачає право корінних народів на такі органи, станом на сьогодні Кабмін так і не підписав відповідне розпорядження.

Подання документів відбулося аж у червні 2023 року. Тоді Меджліс подав необхідний пакет документів до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Але на їхньому шляху з’явились бюрократичні перепони. Експерти та лідери Меджлісу (зокрема Рефат Чубаров та Ескендер Барієв) зазначають, що ДЕСС виконала свою частину роботи, проте фінальне рішення блокується на рівні прем’єр-міністра або апарату уряду.

Через відсутність прогресу в питанні реєстрації, у вересні 2024 року член Меджлісу та голова Кримськотатарського ресурсного центру Ескендер Барієв подав позов до Київського окружного адміністративного суду проти Кабінету Міністрів України. Метою позову є зобов’язати уряд виконати вимоги закону та визнати Меджліс представницьким органом. Подібна бездіяльність уряду дискредитує Україну на міжнародній арені та підриває ініціативи щодо захисту прав корінних народів. Без юридичного закріплення статусу представницького органу згідно із законом, Меджліс обмежений у своїх повноваженнях та правах на консультації та участь у розробці програм та політик в питаннях етнополітики.

Це ще й створює додаткові перепони для державного фінансування діяльності таких органів з Держбюджету, що передбачено законом, але наразі не реалізовується. Експерти наголошують, що імплементація закону також є питанням національної безпеки. Визнання Меджлісу де-юре (після десятиліть роботи в статусі де-факто) є потужним сигналом для жителів окупованого Криму та міжнародної спільноти про серйозність намірів України щодо деокупації та захисту прав людини.

Російська Федерація визнала Меджліс “екстремістською організацією” та заборонила його діяльність у 2016 році. Відсутність повної юридичної легалізації Меджлісу з боку України створює простір для російських маніпуляцій.

Але є і позитивні зміни: у 2021 році створили міжнародну ініціативу “Кримська платформа”, що стала важливим інституційним інструментом і спрямована на консолідацію міжнародного тиску на РФ. Кримська платформа організовує саміти, форуми, конференції та інші тематичні заходи на міжнародному рівні, аби поєднувати політичний тиск, експертну підтримку та публічну дипломатію для тримання питання деокупації Криму на міжнародному порядку денному.

Аналіз міжнародного рівня

На міжнародному рівні ситуація з правами корінних народів Криму також отримала значну увагу, зокрема з боку міжнародних організацій, правозахисних інституцій та окремих держав, які системно підіймають це питання у контексті порушень прав людини в умовах тимчасової окупації.

Аналізуючи, зокрема, звіт Ради Європи про боротьбу кримських татар за права людини та Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, зазначимо, що обидві інституції визнають  кримських татар корінним народом. Водночас інституції Ради Європи, зокрема Європейський суд з прав людини та Парламентська асамблея Ради Європи, неодноразово підкреслювали їхній особливий статус та вразливе становище в умовах окупації.

Після 2014 року міжнародні організації почали розглядати події сучасності у зв’язку з історичним контекстом, зокрема депортацією кримських татар 1944 року, наголошуючи на тяглості репресивної політики щодо цього народу. Організація Об’єднаних Націй, Парламентська асамблея Ради Європи та Організація з безпеки і співробітництва в Європі регулярно фіксують порушення прав людини в Криму, вказують на дискримінацію корінних народів та закликають до скасування заборони Меджлісу. Крім того, ці інституції неодноразово зверталися до Російської Федерації з вимогами припинити переслідування представників корінних народів і відновити їхні колективні права.

Водночас ефективність міжнародного реагування залишається обмеженою. Російська Федерація системно ігнорує рішення та рекомендації міжнародних організацій, а наявні механізми впливу не забезпечують їх виконання. У результаті міжнародна реакція має переважно декларативний характер і не трансформується у реальні гарантії захисту прав корінних народів на окупованій території. 

ООН

Принцип самовизначення народів закріплений в міжнародних договорах, зокрема у Статуті ООН, відповідно до якого однією з цілей Організації Об’єднаних Націй є розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги до принципу рівноправності та самовизначення народів. Цей принцип також відображено у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, де закріплено, що всі народи мають право на самовизначення, в силу якого вони вільно встановлюють свій політичний статус і забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. При цьому важливо зазначити, що народ – це не просто населення території, а історично сформована на певній території спільнота, яка має усвідомлення себе як окремої групи людей, де кожен член/членкиня розуміє свою спільну етнічну, культурну, мовну та історичну ідентичність і свій зв’язок із певною територією.

На регіональному рівні цей принцип отримав розвиток у Гельсінському заключному акті, ухваленому в межах Наради з безпеки і співробітництва в Європі. У документі підкреслюється право народів без зовнішнього втручання визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус та здійснювати власний розвиток.

Також, у контексті захисту корінних народів не можна не згадати про Конвенцію про корінні та племінні народи 1989 року (№ 169), яку ухвалила Генеральна конференція Міжнародної організації праці на її 76-й сесії від 27 червня 1989 року. Аналізуючи документ, можна дійти висновку, що його положення закріплюють гарантії корінних народів на реальні політичні рішення і вплив на суспільство. Складнощі у її повній реалізації та потреба у суттєвій перебудові внутрішнього законодавства країн, що ратифікують Конвенцію, вплинули на те, що до неї доєдналися усього 24 країни з усього світу, найбільше – країни Південної Америки. Україна також не ратифікувала цю конвенцію, але ухвалила Постанову № 1140-VII Верховної Ради від 20.03.2014, а також Закон України “Про корінні народи України”, який захищає колективні й індивідуальні права корінних народів (кримських татар, караїмів та кримчаків).

Теоретичною та міжнародно-правовою основою захисту прав корінних народів є Декларація ООН про права корінних народів, ухвалена 13 вересня 2007 року. Цей документ встановлює мінімальні стандарти для забезпечення виживання, гідності та добробуту корінних народів у світі, проголошуючи їхнє право на самовизначення, збереження культури, мови та традицій, а також захист від дискримінації. 

Хоча Декларація має рекомендаційний характер і не потребує ратифікації, Україна визнає її як важливий міжнародний стандарт і використовує як основу для формування національної політики у цій сфері. Зокрема, ухвалений у 2021 році Закон України “Про корінні народи України” базується на її принципах і закріплює статус кримських татар, караїмів і кримчаків як корінних народів України. У змістовному вимірі Декларація гарантує ключові права, зокрема право на самовизначення, інституційну автономію, збереження культурної ідентичності, а також права на землю і природні ресурси. У контексті Криму особливого значення набуває поєднання індивідуального захисту прав людини, колективного права корінних народів на самоврядування та застосування механізмів перехідного правосуддя, що разом формують основу для майбутньої політики реінтеграції.

Ключовою проблемою є розрив між нормативним визнанням прав і відсутністю ефективних механізмів їх забезпечення, особливо щодо колективних прав. У контексті Криму це проявляється у відсутності інституційно закріпленої моделі самоврядування, неврегульованості питань земельних прав та обмеженій інтеграції принципів Декларації у політику реінтеграції. Таким чином, хоча Україна зазначає про відповідність міжнародним стандартам, фактична політика залишається частково декларативною. За цих умов ефективне застосування положень Декларації потребує переходу від формального запозичення принципів до їх інституційного закріплення та впровадження через конкретні правові й управлінські механізми, зокрема у сфері поєднання індивідуального захисту прав людини, реалізації колективного права на самоврядування та впровадження інструментів перехідного правосуддя.

ЄС

Процес набуття повноправного членства в Європейському Союзі вимагає від України повної відповідності Копенгагенським критеріям, де захист прав людини (включно з правами корінних народів) займає важливе місце. У цьому контексті питання суб’єктності кримських татар, караїмів та кримчаків стає ключовим індикатором зрілості української демократії та її спроможності захищати вразливі етнічні групи, що перебувають під загрозою асиміляції та переслідувань.

Питання забезпечення прав корінних народів у процесі євроінтеграції України належить до Кластера 1 – Основи, який є ключовим на початковому етапі переговорів про членство. Саме цей кластер охоплює базові вимоги до держав-кандидатів у сфері прав людини, демократії та верховенства права, що визначають загальну спроможність країни інтегруватися до правового простору ЄС.

У межах цього кластера права корінних народів безпосередньо пов’язані з напрямом “Фундаментальні права”, який передбачає захист прав меншин, збереження культурної ідентичності та мовного розмаїття відповідно до права Євросоюзу і міжнародних конвенцій. Водночас ці питання тісно перетинаються з компонентом “Верховенство права та демократичні інститути”, оскільки передбачають ефективне забезпечення прав на самобутність, участь в ухваленні рішень, а також доступ до землі та природних ресурсів. У цьому контексті важливу роль відіграє імплементація Закону України “Про корінні народи України”, який поступово гармонізується з європейськими підходами до захисту прав людини.

Фінляндія (Саами)

Країни Північної Європи формують одну з ключових європейських моделей забезпечення прав корінних народів, зокрема щодо саамів як єдиного визнаного корінного народу в межах ЄС. У Фінляндії та Швеції статус саамів як корінного народу має чітке законодавче закріплення у Фінляндії – на рівні Конституції (оновленої у 2000 році), а у Швеції – ще з 1977 року, коли держава офіційно визнала саамів як корінний народ. Це створює інституційну основу для реалізації їхніх культурних, мовних та політичних прав, зокрема через механізми представництва та автономії.

Саме на прикладі Фінляндії можна розглянути підходи держави-члена ЄС до забезпечення прав корінних народів. Статус саамі як єдиного корінного народу в Європейському Союзі закріплений у Конституції Фінляндії. Зокрема, Розділ 17 Конституції Фінляндії гарантує саамам право на збереження та розвиток своєї мови і культури. Тоді як розділ 121 передбачає самоврядування з питань, що стосуються мови та культури, в межах визначеної батьківщини саамі.

Інституційною основою культурної автономії саамів у Фінляндії є Саамський парламент Фінляндії (Sámediggi), який представляє інтереси саамського народу та забезпечує реалізацію його культурної автономії. Цей орган самоврядування складається з 21 члена, які обираються кожні чотири роки, і виступає офіційним представником саамів у взаємодії з державними інституціями. Зокрема, парламент щорічно ініціює близько 200 пропозицій, заяв та рекомендацій, спрямованих до різних органів влади.

Водночас його роботу тривалий час супроводжувала криза самовизначення, пов’язана з втручанням держави у формування виборчого списку саамів. Цей конфлікт, який привернув значну міжнародну увагу, було частково врегульовано внаслідок реформ, ухвалених у червні 2025 року, що були спрямовані на посилення автономії органу та уточнення критеріїв належності до саамського народу.

Суттєва реформа законодавства щодо статусу саамів у Фінляндії була схвалена в червні 2025 року та набула чинності 1 серпня 2025 року, ставши важливим кроком у напрямі посилення самоврядування та захисту прав корінного народу. Ключовим елементом реформи стало уточнення критеріїв формування виборчого списку. Право на участь у виборах до Саамського парламенту Фінляндії тепер чітко пов’язане з мовною спадщиною, зокрема знанням саамської мови або її використанням предками аж до рівня прадідів і прабабусь. 

Оновлений розділ 9 закону вніс важливі зміни у механізм взаємодії з державою, який передбачає обов’язок органів влади проводити консультації з парламентом відповідно до принципу вільної, попередньої та усвідомленої згоди (FPIC). Крім того, було розширено доступ до голосування шляхом створення додаткових виборчих дільниць у муніципалітетах та запровадження мобільних пунктів голосування.

Паралельно діє Закон про саамську мову 2003 року, який гарантує право використовувати північну, інаріську та скольтську саамські мови у взаємодії з органами влади та судами, особливо в межах традиційної території проживання. Для відродження цих мов, що знаходяться під загрозою зникнення, Фінляндія використовує “мовні гнізда“ – програми повного занурення в дитячий садок, які передають мову дітям.

У 2025 році ці політики були підсилені додатковими заходами: держава передбачила цільове фінансування (240 тис. євро на мовні гнізда та 120 тис. євро на реалізацію мовного законодавства), надала Лапландському округ добробуту спеціальну національну місію з розвитку культурно чутливих медичних і соціальних послуг для саамів, а також закріпила роль Інституту Гіеллагаса при Університеті Оулу як ключового центру дослідження саамських мов і підготовки педагогів, що підтримується угодою на 2025–2028 роки.

Окремо варто відзначити діяльність Саамської комісії з правди та примирення, яка 4 грудня 2025 року оприлюднила фінальний звіт обсягом понад 700 сторінок. У ньому задокументовано історичні несправедливості, включаючи наслідки асиміляційної політики та функціонування шкіл-інтернатів. Комісія опублікувала 68 пропозицій, зокрема створення посади державного секретаря у справах саамів в Офісі прем’єр-міністра для координації політики. У листопаді 2025 року було призначено парламентську групу з питань подальшої діяльності для оцінки цих рекомендацій щодо законодавчих дій.

Але варто зазначити, що на відміну від українського кейсу, де наша держава є єдиним гарантом прав корінних народів Криму, питання прав саамського народу стосується не лише Фінляндії. З 2017 року розглядається проєкт Конвенції Нордичних країн про саамів, що є зусиллям щодо створення єдиного транснаціонального правового простору для саамів у Фінляндії, Норвегії та Швеції. Її метою є дозволити саамам розвивати свою культуру та засоби до існування з мінімальним втручанням з боку національних кордонів. Наразі очікується погодження проєкту парламентами саамів відповідних країн щодо визначення подальшої участі Конвенції. 

Також саами проживають на території Росії, однак ця держава не визнає їх як корінний народ у тому обсязі прав, як це передбачено європейськими стандартами. Хоча формально саами включені до умовного переліку “корінних малочисельних народів Півночі Росії”, їхні права на самоврядування, представництво та ефективний вплив на рішення щодо землі й ресурсів залишаються суттєво обмеженими. Це становить значний контраст із підходами Фінляндії та Швеції, де інституційні механізми забезпечення прав саамів є більш розвиненими та наближеними до міжнародних стандартів. Ситуація частково нагадує становище кримських татар, особливо в аспекті обмеженого визнання та захисту прав корінного народу на окупованих Росією територіях. Як і саами, кримські татари стикаються з перешкодами у реалізації своїх прав на самоврядування, доступ до землі, культурну автономію та політичне представництво, що ускладнює їхню участь у прийнятті рішень і збереженні національної ідентичності. Обидва випадки є дуже показовими елементами планомірної політики РФ і демонструють, як відсутність ефективного юридичного та інституційного визнання корінних народів негативно впливає на можливість реалізації фундаментальних прав.

Рекомендації

Аби не повторювати наших старих помилок і виправити усі несправедливості, що створила Росія на території Криму, передусім, Україні необхідно завершити формування повноцінної інституційної системи у сфері захисту прав корінних народів. Це передбачає як посилення спроможності центральних органів виконавчої влади, так і забезпечення ефективної координації між ними. Важливим елементом має стати інституціоналізація постійного діалогу з представницькими органами корінних народів, що дозволить перейти від формальних консультацій до реального співуправління у питаннях, які їх стосуються.

Ключовим завданням також залишається повноцінна імплементація усіх статей Закону України “Про корінні народи України”. Для цього необхідно розробити підзаконні акти, визначити чіткі механізми фінансування відповідних програм, а також запровадити систему регулярного моніторингу та публічної звітності. Особливу увагу слід приділити впровадженню принципу вільної, попередньої та поінформованої згоди, який має стати обов’язковим елементом прийняття усіх рішень щодо корінних народів.

Важливо перетворити декларативні норми закону на дієвий інструмент захисту прав корінних народів. Наприклад, правове визнання Меджлісу дозволить корінним народам України впливати на політику, що їх стосуються, у сфері освіти, культури, землекористування, тощо. У контексті національної безпеки офіційне визнання стане відповіддю на російські репресії, адже Україна де-юре закріпить статус Меджлісу, який агресор намагається дискредитувати як екстремістську організацію. Це посилить позиції нашої держави в міжнародних судах та створить легітимний інституційний міст для майбутньої реінтеграції півострова. Зрештою, йдеться про перетворення корінних народів України із об’єктів державної політики на суб’єктів, що є критично важливим для зміцнення демократичної ідентичності держави на шляху до ЄС.

Водночас, важливим кроком є конституційне закріплення статусу корінних народів та моделі їх самоврядування. Внесення відповідних змін до Конституції України у повоєнний час дозволить усунути правову невизначеність і створити стійку основу для функціонування національно-територіальної автономії, зокрема щодо кримськотатарського народу.

У контексті тимчасової окупації Криму державна політика має інтегрувати права корінних народів у ширшу стратегію деокупації та реінтеграції. Це передбачає розробку спеціалізованої моделі перехідного правосуддя, яка включатиме документування порушень прав, механізми притягнення до відповідальності та програми відновлення прав. Важливо забезпечити активну участь корінних народів у цих процесах як рівноправних суб’єктів. 

Значну роль відіграє розвиток культурних, мовних та освітніх прав. Держава повинна забезпечити підтримку мов корінних народів, розвиток освіти цими мовами, включаючи дистанційні формати для населення окупованих територій, а також сприяти функціонуванню незалежних медіа як інструменту збереження ідентичності.

Важливим, але часто недооціненим, є економічний вимір. Для забезпечення реальної автономії необхідно створити умови для економічного розвитку корінних народів через цільові програми підтримки підприємництва, розвиток традиційних видів господарювання та забезпечення доступу до ресурсів. Економічна спроможність є основою ефективної реалізації політичних і культурних прав.

Наостанок, важливим є питання довіри. Держава повинна послідовно будувати довіру з боку корінних народів через прозорість рішень, реальне включення у процеси ухвалення політик та виконання взятих зобов’язань. Без цього навіть найбільш прогресивні моделі автономії ризикують залишитися винятково формальними.

Висновки

Захист прав корінних народів України в умовах окупації є складним і багатовимірним завданням, що поєднує правові, політичні та безпекові аспекти. Україна демонструє прогрес у формуванні нормативної бази та міжнародній адвокації, однак практична реалізація прав значною мірою обмежена зовнішніми факторами. У контексті євроінтеграції це питання залишається важливим індикатором спроможності держави забезпечувати права людини навіть в умовах збройного конфлікту.

Права корінних народів в Україні поступово трансформуються з побічного питання гуманітарної політики у важливий елемент державотворення та європейської інтеграції. Прийняття спеціального законодавства та політичне визнання корінних народів, зокрема кримськотатарського, свідчать про суттєвий прогрес у формуванні відповідної нормативної бази.

Подальший прогрес України в сфері захисту прав корінних народів залежатиме від здатності перейти від слова до діла, що включатиме в себе створення ефективних інституцій, забезпечення участі корінних народів у прийнятті рішень, що їх стосуються, розвиток економічної спроможності та відновлення справедливості в умовах повоєнної відбудови.

Головним висновком є унікальність українського випадку. На відміну від практик у ЄС, в Україні створюється законодавство та інституційні механізми для захисту прав корінних народів, що не мають аналогів ані на наднаціональному рівні, ані в межах окремих держав-членів Євросоюзу. Особливо це стосується кримських татар, оскільки у Європі важко знайти приклад законодавчого захисту корінного народу чисельністю понад 250 тисяч осіб. Тому можна зробити висновок, що Україна має потенціал стати першопрохідцем у цій сфері за умови розробки та послідовного впровадження якісної політики щодо корінних народів. Аналіз періоду 1991–2021 років демонструє, наскільки негативно впливає фрагментована політика на становище корінних народів. Водночас це відкриває можливість для України сформувати модель, що може стати прикладом найкращих практик не лише для ЄС, а й для міжнародної спільноти загалом.

Станом на березень 2026 року Україна активно працює над гармонізацією законодавства в межах усіх переговорних кластерів для досягнення повноправного членства. 

Без надання кримськотатарському народу реального механізму самоврядування й захисту власних прав держава ризикує відтворити історичні помилки. Реінтеграція Криму – це не повернення до статусу 2013 року. Це можливість створити нову модель автономії, засновану на принципах поваги до колективних прав корінних народів.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в рамках спільної ініціативи “Вступаємо в ЄС разом”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.