У тому, що в Україні ніхто не знає, що таке громадське мовлення, винна значною мірою Рада Європи.
Так, саме Рада Європи, яка є одним з найбільших двигунів процесу демократичного реформування державного телерадіомовлення та законодавцем моди у галузі громадського мовлення.
Рада Європи витратила значні зусилля та ресурси для пропагування терміну “громадське мовлення”, однак вона так і не змогла доступно роз’яснити, що означає цей термін.
Як наслідок, переважна більшість українців чули про громадське телебачення, однак не мають жодного уявлення, що це означає. На жаль, навіть частина експертів, які пропонують свої концепції створення громадського телебачення не обізнані достатньо з досвідом Європи.
Можу припустити, що це буде справедливим твердженням і на адресу деяких державних керівників вищого рівня.
Рада Європи змогла розкрутити термін, який, на жаль, сам по собі нічого українцям не говорить. Що таке громадське чи суспільне телебачення?
На чисельних круглий столах можна почути що “громадське телебачення – це телебачення громадських організацій” або, що “громадське телебачення – це телебачення територіальних громад”.
Це цікаві лінгвістичні припущення, які однак не мають нічого спільного з тим, що пропагувала Рада Європи. Рада Європи не змогла донести своєї ключової думки, що стандарт громадського телебачення – це шлях реформування контрольованого державою телебачення для того, щоб зробити його максимально незалежним від держави та поставити на службу громадянам.
Саме це і ніщо інше. Для України це означає, що Національна телекомпанія має бути незалежною і не повинна керуватися будь-якої гілкою влади.
Документи Ради Європи спочатку містили термін “національне мовлення”, але потім відбувся повний перехід на “громадське”. Його можна особливо чітко помітити з початку 90-х, коли розвалився радянський табір.
Ось цитата з Рекомендації ПАРЄ 1147 “Про парламентську відповідальність за процес демократичного реформування мовлення” від 1991 року:
“Основною проблемою нових демократій у Центральній та Східній Європі є пошук аудіовізуальної системи, яка могла б замінити колишню централізовану, зокрема політично контрольовані ЗМІ. Проте, альтернативою не повинні стати неприборкана приватизація й повна лібералізація, оскільки вони можуть призвести до руйнівної конкуренції за володіння ексклюзивними або навіть монопольними правами. З метою запобігти цьому слід терміново заповнити правовий хаос, що залишився після колапсу тоталітарних систем, інформацією про громадське мовлення (на відміну від державного), плюралізм, незалежність і рівновагу… Слід визнати, що за відповідних умов функцію громадського мовлення можуть виконувати як державні, так і приватні організації.”
Ця цитата чітко вказує, що громадське телебачення – це напрямок реформи державного.
Другий висновок – Рада Європи активно працювала над тим, щоб заповнити країни інформацією про громадське мовлення. Однак такий підхід, на мою думку, виявився хибним. Він ніяк не сприяє реформам в Україні, а натомість лише ускладнює цей процес, бо українці ніяк не можуть домовитися, що означає “громадське телебачення” і де його потрібно створювати.
Натомість, потрібно було заповнювати країни інформацією про необхідність демократичного реформування державного телебачення, а також про принципи, за якими це реформування має відбуватися.
За змістом різниці майже немає, однак термінологія реформи державного телебачення є зрозумілішою і одразу знімає питання, про те, що громадське телебачення ніколи не існує паралельно з державним.
Незручність використання термінології громадське або суспільне телебачення можна також пояснити тим, що це неточний переклад з англійської.
В англійській мові вживається термін: “public service broadcasting”. У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення – в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення – в законах України. Однак слово “public” можна також перекласти і як “публічне”, і навіть як “державне”.
Натомість дослівний переклад “public service broadcasting” звучить як “мовлення в інтересах громадськості” або “мовлення, яке служить громадянам”. Тобто, жоден із українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення.
Ще одна “побічна дія” розкручування саме терміну “громадське мовлення” проявилася у деяких країнах, які начебто запровадили громадське телебачення: прийняли на вимогу Ради Європи окремі закони про громадське телебачення та змінили вивіски на державних телеканалах, назвавши їх громадськими.
Формально зобов’язання Ради Європи виконані, однак насправді нічого не змінилося – телеканали залишилися повністю контрольованими державою.
Яскравий приклад таких реформ – це телебачення Молдови та Вірменії. Наприклад, у останній президент країни одноособово формує керівні органи телеканалу і, таким чином, повністю впливає на зміст мовлення.
В Україні теж існує серйозна загроза застосування подібного підходу: назвати телеканал громадським – а під цю назву закласти все що завгодно.
Цікаво, що країни Західної Європи, які є зразками громадського мовлення, ніколи не включають у назву слово “громадський”, наприклад, Британська мовна компанія (ВВС), Іспанське телебачення, Національне радіо Іспанії, Друге німецьке телебачення (ЦДФ), Франс-2, Франс-3, Шведське телебачення та інші.
Головне, щоб телебачення на практиці служило інтересам громадян. То навіщо тоді українцям називати своє телебачення громадським? Україна повинна здійснити реформу саме державного телебачення таким чином, щоб воно працювало в інтересах громадян, а не органів влади.
При цьому його можна назвати не громадським, а “українським” або “національним” чи “народним”, що буде зрозумілішим і ближчим для українців.
Назва, хоча й впливає на процес реформ, однак не є головною. Головне, щоб нове телебачення відповідало стандартам Ради Європи: діяло в інтересах громадян, не контролювалося державою, мало належне фінансування і подавало об’єктивну інформацію.
