Передмова
Україна має найменший досвід в Європі щодо діяльності суспільного мовлення і з самого початку зіштовхнулася з проблемою фінансування, яка є і наслідком загальної ситуації в країні, так і формою тиску на незалежну редакційну політику. Нова модель фінансування, яка отримала і схвальну оцінку Наглядової ради суспільного і наразі пропонується до впровадження має низку ризиків, про які згадується і в нещодавньому звіті експертів Ради Європи. Проте, питання оптимальної моделі фінансування суспільного мовника є актуальним не лише для України, а й для багатьох країн Європи і світу. Навіть ті країни, де становлення суспільного мовника завершилось багато років тому, час від часу корегують або переглядають систему його фінансування залежно від потреб сьогодення, актуальної економічної ситуації, а також з огляду на зростаючу роль соцмереж.
Досвід діяльності суспільних мовників з часів створення у 1927 році Британської мовної корпорації (BBC) напрацював низку моделей фінансування, проте такі моделі з виникненням нових технологій часто переставали бути ефективними або змушені були поєднувати кілька джерел фінансування. Для розуміння потенційних можливостей для убезпечення фінансової незалежності суспільного мовлення, розглянемо такі моделі.
License fee
Найбільш класичною моделлю фінансування суспільного мовника є варіант BBC – британського суспільного мовника. В основі його полягає оплата так званого «license fee», тобто збору розміром 147 фунтів, який сплачується громадянами з кожного домогосподарства за користування/наявність телевізору, та який безпосередньо йде на фінансування мовника.
Такий варіант фінансування є популярним у багатьох європейських країнах, основною його перевагою є відсутність прямої залежності мовника від держави та фінансування з державного бюджету. Разом із тим, цей варіант фінансування має і певні недоліки. Так, в епоху технологічної революції все менше людей надає перевагу користуванню портативними пристроями накшталт смартфонів замість класичного телевізора, а більшість суспільних мовників, крім телевізійного сигналу, уже здійснюють трансляцію в мережі інтернет. Це призводить до того, що користувачі гаджетів мають змогу споживати контент суспільних мовників не сплачуючи жодних коштів, у той час як платники license fee можуть взагалі не дивитись суспільне на своїх телевізорах.
Також оплата license fee у якості обов’язкового платежу не завжди схвально оцінюється суспільством. Звичайно, можна навести приклад Швейцарії, де у 2018 році на референдумі більшість громадян підтримала продовження такої моделі фінансування суспільного мовника. Проте, це, скоріше, є виключенням із загального правила. Деякі країни з іншими моделями фінансування суспільного мовника як, наприклад, Іспанія, на сучасному етапі розглядали можливість його введення з метою знизити навантаження на державний бюджет, проте вимушені були відмовитись від цієї ідеї через її непопулярність серед населення і врешті-решт сума оплати була включена до оплати з використання радіочастотного ресурсу зі встановленням заборони на рекламу і телепродажі. Деякі країни, в яких license fee існував протягом багатьох років, він нього відмовились або модифікували (наприклад, у Фінляндії сума оплати тепер додається до загального податку на прибуток).
Рівень несплати license fee відрізняється у різних країнах і часто залежить від встановленої законом відповідальності за такі дії та рівня доходу населення.
Цікавим є приклад Італії, через масову несплату license fee були внесені зміни до закону і з 2016 року сума платежу за телебачення включається в загальний рахунок на електроенергію, який сплачується на користь приватних енергетичних компаній, а вже потім перерозподіляється RAI – місцевому суспільному мовнику. Аналогічна модель включення license fee у рахунки на електроенергію існує в Греції, Португалії, Туреччині, це може бути як фіксована сума, так і відсоток від загальної суми рахунку.
На сьогодні в більшості країн сплата license fee поєднується з декількома іншими, зокрема власними доходами суспільним мовників від продажу контенту або реклами, про що йтиметься надалі.
Пряме фінансування з державного бюджету
Другим за поширенням варіантом фінансування суспільного мовника є безпосередньо фінансування його із бюджету. Класичним прикладом такої моделі є суспільні мовники Іспанії або Канади.
Цей спосіб є більш простим та виключає потребу у зборі та акумулюванні коштів на фінансування.
Недоліком цього способу є залежність суспільного мовника від держави, і, як наслідок, від політичного впливу. Така модель також пов’язана зі значно більшими ризиками недофінансування, аніж сплата license fee.
Суми державного фінансування в різних країнах відрізняються і можуть покривати як усі потреби суспільних мовників, так і їх частини (наприклад, лише у частині базових потреб, у той час як на розвиток мовник має заробляти сам). Так, наприклад, у Канаді частка державного фінансування суспільного мовника складає приблизно 68%, у той час як решта – власні доходи від підписки, реклами, тощо.
Платежі та податки від приватних структур
Ще одним джерелом фінансування суспільного мовника є спеціальні платежі та податки, отримані державою адресно від приватних структур: комерційних телерадіокомпаній, операторів мобільного зв’язку, інтернет-провайдерів, а також податок на дохід з реклами.
Цей спосіб фінансування використовується у поєднанні з двома попередніми – license fee або державним фінансуванням та зазвичай поєднується з певними обмеженнями для суспільного мовника щодо реклами. Логіка законодавця в цьому випадку достатньо проста: обмежуючи можливість суспільних мовників заробляти на рекламі та перерозподіляючи рекламний ринок на користь приватних суб’єктів, він очікує, що останні візьмуть на себе частину тягаря з його утримання.
Такий спосіб фінансування не є безспірним. Так, у Франції, де було запроваджено збір 0.9% з доходів інтернет-провайдерів та мобільних операторів, а також податок на дохід з реклами. Такі дії влади стали предметом судового розгляду на рівні Єврокомісії.
В Іспанії в якості такого фінансування використовується збір з доходу від безкоштовних комерційних мовників та платних телеканалів, податок з постачальників телекомунікаційних послуг як компенсація за використання радіо-спектру, а також частка доходу, отриманого від існуючого податку на використання радіочастотного спектру, оплачуваного всіма радіо- та телевізійними операторами.
Реклама
Ще одним джерелом фінансування суспільних мовників є надходження від реклами. На відміну від усіх попередніх способів рекламні кошти можна назвати самофінансуванням, при цьому жоден з суспільних мовників не фінансується винятково за рахунок реклами. Разом із тим, національне законодавство з цього приводу і, як наслідок – частка в загальному бюджеті рекламних коштів, дуже різняться.
Загалом можна виділити 3 підходи до реклами як джерела фінансування суспільних мовників по всьому світу:
Перший – це відсутність спеціальних обмежень та відмінностей від комерційних мовників. Так, зокрема завдяки цьому в Ірландії частка рекламних доходів суспільного мовника складає приблизно половину його загального бюджету. Аналогічна ситуація була в Польщі, до зламу системи незалежності польського TVP.
Другий – законодавчі обмеження на кшталт квот, заборони реклами у певні проміжки часу, тощо. Прикладом такої моделі, як вже зазначалось, може бути Франція, де спочатку заборонили рекламу у прайм-тайм, тобто після 8 години вечора, а з 1 січня 2018 року – під час трансляції дитячих передач, а також 15 хвилин до та після них. В Іспанії з 2009 року реклама і телепродаж була заборонена, проте після винесення мільйонного штрафу щодо реклами в спортивних змаганнях у 2018 році в Іспанії тривають дебати щодо удосконалення статті 7 Закону в контексті озволу не лише спонсорства але і реклами.
Третій відхід – це повна заборона реклами на суспільному. Такі заборони існують, зокрема, у Швеції, Норвегії, Японії, Фінляндії, Данії – тобто тих країнах, де інші джерела фінансування суспільних мовників є дуже потужними.
Модель для України
Жодна з існуючих моделей для України не є прийнятною в чистому вигляді. Так, формування будь-яких додаткових зборів чи податків лише призведе до соціальної напруженості та зростанню рівню агресії щодо суспільного мовлення, яке все ще є в зародковому стані. Намагання запровадити податки для комерційних мовників буде більш ймовірно заблоковане в парламенті, де лоббі комерційного ринку є достатньо потужним. З найбільш оптимальних комбінацій є комбіноване фінансування, де до 10% приноситиме реклама, 10% – кошти від здачі в оренду майна, грантові кошти тощо. З основного фінансування джерелом коштів може бути уже запропонований відсоток від ренти за використання радіочастотного ресурсу або “зашивання” коштів в ті платежі, які є найбільш оплачуваними – електроенергія або інші комунальні послуги. Утім, в такому випадку потрібний більш детальний аналіз адміністрування таких коштів з метою уникнення будь-яких спроб економічного тиску на суспільне мовлення.
