Минув 2020 рік — рік викликів, змін, офіційно-піжамного дрес-коду і мозолю на musculus gluteus від нескінчених заходів і нарад в зумі та інших віртуальних середовищах, варіативність яких обмежується лише обсягом внутрішньої пам’яті вашого смартфона. Утім, для медійної сфери цей рік не приніс реформаторських надбань. Основний довгобуд, закон про медіа, вкотре забуксував в тенетах страхів, фантомних болях та інтересах окремих медійних груп. А в сухому залишку — Україна вже пішла на другий рік прострочення взятого на себе зобов’язання щодо гармонізації законодавства в аудіовізуальній сфері з Директивою ЄС про аудіовізуальні медіа-сервіси 2010 року (де-юре) зі змінами 2018 року (де-факто).
На фоні створення Суспільного мовлення, яке тривало з середини 1990-х до 2017 року, історія з розробкою медійного законопроекту виглядає непогано – лише 8 років роботи. Для більшості європейських країн такий строк можна вважати цілком нормальним, адже ніхто нікуди не поспішає і можна спокійно продебатувати всі положення, провести Н, ні, краще Р різноманітних заходів і зрештою радісно випити шампанського за успішну реформу. Проте для України 8 років — це надто тривала історія, небачена розкіш, яку молода країна з демократією, що лише розвивається, не може собі дозволити.
Але, давайте розберемося, що не так, чи маємо ми шанс на оновлення медійного законодавства і чи потрібно це?!
Привіт з минулого тисячоліття
Історія появи законодавства у сфері телебачення і радіомовлення, як власне і базового інформаційного законодавства, навряд може похвалитися цікавим сюжетом з хитросплетінням інтриг, заговорів чи недріманним оком Сороса (Гейтса, Маска, потрібне підкреслити). Хіба кілька дрібничок і одного ляпу в Конституцію, який досі не вдалося прибрати. Молода країна, що опинилася у вирі інфляції, рекету, почасти нерозуміння, що ринкова економіка не може рухатися по рейках планової економіки і тоталітарного устрою отримала новий феномен — приватне телебачення. Те, що відбувалося в той час можна порівняти з відкоркуванням пляшки шампанського, яку забули покласти на лід. Бульбашок піни, тобто медій, було багато і всяких різних. Розклад був дуже умовний, і замість очікуваного мультика можна було напоротися на якийсь черговий Сталлоне-Джекі Чан або бозна ще щось, але точно не те, що ти очікував. Про авторські права в той час можна навіть не заводити розмову. Хоча, до слова, історія повториться уже в цьому тисячолітті: розвиток мереж інтернету точно стимулювався не Нетфліксом і поштою Яху, а інфосторами, напстерами і іншими флібустьєрами всесвітньої мережі, які радо підкидали вам удосконалений дистрибутивчик вікон, з купою вбудованого і такого ж краденого софту, свіженький серіальчик чи парутерабайтну папочку всілякого “музла”.
З самого початку незалежності було взято курс на певне впорядкування швидкопінного ринку. Чи робилося це з метою побудувати ефективну державну політику для балансування інтересів бізнесу, споживачів і чутливих верств ака діти? Думаю, така гіпотеза була б дещо наївною. В посттоталітарному суспільстві, де мало регулюватися в принципі все, не могло існувати сфери без регулювання. Для чого? Бо “так положено”. А сфера, де показували все що завгодно, від мультиків до (“який жах”) жорсткої еротики, не могла залишитися поза увагою держави. В численних обговореннях “під куполом” депутати неодноразово жалілися на низькоякісність програм на телебаченні. Але ці політичні гасла досить разюче розійшлися з практичним розвитком ринку, який точно не показує високоінтелектуальні програми про проблеми падіння рівня води, жахливого несмаку забудовників і в принципі про стратегії розвитку країни до 2050 року. Так, картинка стала якіснішою, видовищною, але чи додалося сенсів — питання риторичне.
Станом на 1993 рік Україна, видаючи дозволи на мовлення, послуговувалася законом неіснуючого вже тоді СРСР “О печати и других средствах массовой информации”. Власне, під “другими” і розумілися телебачення і радіо. Можемо здогадатися, що такі дозволи видавалися явно не за принципом “єдиного вікна”. Тому, первинне регулювання очевидно мало на меті дві цілі:
- навести лад в хаосі, в тому числі, щоб не мати проблем, адже окрім кабельного ТБ розвивалося і ефірне, а ефірне — це вже радіозавади і потенційні неприємності з купою користувачів, які сидять в телевізійних діапазонах, як в Україні так і поза її межами.
- стягувати кошти, яких в той час катастрофічно не вистачало, як, правда і зараз.
Саме такий старт і визначив розвиток всього телерадіопростору на десятиліття, а нинішня мишача шамотня навколо закону про медіа — це прямий наслідок політики (politics), але не політики (policy).
Politics vs. policy
В українській мові немає відповідника слову policy, бо і politics і policy перекладається як політика. Така ситуація дещо нагадує співіснування під одним дахом майбутніх дипломатів і журналістів на вулиці Іллєнка в Києві. Змішування двох досить різних сутностей не додає користі розвитку незалежної журналістики. Politics — це радше змагання поглядів, груп людей за ресурси і владу, тоді як policy — це система принципів для досягнення раціональних результатів.
Якщо ми відкриємо первинну редакцію закону про телебачення і радіомовлення, то у преамбулі побачимо мету закону:
регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
От тільки регулятор, що мав утворитися, наділявся аж 5 повноваженнями:
а) координація розробки єдиної концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України та участь у її здійсненні;
б) контроль за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства в галузі телебачення і радіомовлення України та умов ліцензії;
в) видача телерадіоорганізаціям на конкурсній основі ліцензій на право використання каналів мовлення та часу мовлення;
г) контроль за раціональним використанням ресурсу частот;
д) визначення правил формування та зберігання тимчасового архіву телерадіопередач.
Концепція, до слова, розроблялася на початку 2000-х років, але її проект було скасовано 2005 року через те, що низка положень документа застаріла і не відповідала сьогоднішньому стану телекомунікаційної галузі.
Тимчасовий архів теж не було створено — це була утопічна ідея, тож по факту у регулятора залишалося лише ліцензійне поле. Раціональне використання РРЧ виявилося теж надто амбітною мрією, адже Нацрада постійно змушена замовляти прорахунок частот в УДЦР-і. А з прозорістю частот в Україні так і не склалося. Саме тому на ринку довгий час ходили перекази про “синю книжечку”, в якій описані частоти, і якщо правильно попросити, можна собі знайти частоту.
А якби ж зробили інакше…
Історія не має умовного способу. Хоча, очевидячки, можна погратися в альтернативну історію, бодай для того, щоб зрозуміти, де було зроблено критичні помилки і що потрібно зробити зараз, щоб повернути курс на більш цивілізований і ефективний розвиток подій.
Уявімо, що 1991 року ми отримуємо патріотичну монобільшість в парламенті, яка провела люстрацію комуністичних діячів, і яка за взірцем Солідарності почала впроваджувати розроблену у 80-х економічну стратегію країни. І про авторське право, і про телебачення, і про…
Ні, альтернативна історія важко ліпиться до 1991 року. Давайте будемо чесними, в Україні не було де взятися якісній економічній програмі, бо совок не передбачав вільного ринку, а кооперативний рух розвивався в дусі “нема-є”, тобто чогось нема, але якщо гарно домовитись — то таки “є”. За 70 років панування совка була стерта пам’ять про власника і власність, про традиції бізнесу і відповідального і незалежного громадянина — основи якісного розвитку країни. Та й будьмо чесними, велику частину людей із совка гнало не так бачення потужної і модернової країни, як старий добрий страх — грузи 200 з Афгану, Чорнобиль. Стабільність зруйнувалася, а може її ніколи і не було?!
В тодішніх умовах наше суспільство і економіка отримали шалений шок — від розриву економічних зв’язків. Це означало, що залізяка, яка потрібна вам у виробництві більше не приходила, бо це вже іноземна держава і там треба розраховуватися грошима, яких немає, а ваше виробництво свідомо зроблене фрагментарним, щоб запчастину А робили в Новосибірську, Б — в Ризі, а С ще бозна-де. А сам виріб, за великим рахунком був доволі низької якості, що означало, що вас переб’ють якісніші аналоги в наступне десятиліття. Те, що відбувалося на початку 90-х було щиросердним виживанням, а як відомо виживає сильніший. Про етику, мораль, право патріотизм в таких речах не дуже то йшло. Та й важко чекати моралі від вчорашніх комсомольців, партійних ділків і відвертих кримінальних елементів. Тому, формування законодавства в гримучій суміші щирих інтересів ентузіастів, які справді хотіли щось зробити для країни, інерційності, яка почасти і досі існує в парламенті і відвертих інтересів тих чи інших суб’єктів, яким потрібні певні рамки, щоб це все не перетворилося на постійні розборки в стилі 90-х.
Подальша доля телерадіоінформаційного ринку показала, що держава не мала нормальної політики в цій сфері. Укртелерадіокомпанія, яка могла би стати потужним суспільним мовником ще в 1994 році, в результаті була подрібнена на НТКУ і НРКУ та обласні компанії. На тілі державного мовлення уже зародилися телеканали, які стануть найбільш популярними в наступні 2 десятиліття. А швидкозростаюча кількість приватних мовників невпинно в(и)бивала рейтинги і аудиторію державного мовлення, яке під тиском політичних інтересів все більше ставало тим самим “утеодин”, від шлейфу якого зараз так намагається відкараскатися Суспільне мовлення.
То що ж було не так?
“Не так” було кілька факторів. Перший – смак влади у другого президента, під патронатом якого і відбулось сумнозвісне розділення Уктелераідокомпанії і відновлення призабутого Державного комітету телебачення і радіомовлення, якого комуністи з комісії свободи слова протягнули в конституційну ніч в тіло Конституції, де він сидить і досі. Не так було створення регулятора — Національної ради, яку президент Кравчук попри вимогу закону спочатку створив самостійно, а вже за півроку президент Кучма мав все обнулити. Не так було раболєпіє перед Росією, яка вже починала кримську кампанію, і якій Україна протягом кількох років своєї незалежності залишила мовити Останкіно-ОРТ на своїх частотах просто так. Дійшло до того, що Зиновій Кулик ухвалив рішення у 1995 році про конвертацію частот, щоб державне мовлення України отримало краще покриття. Не так була поява “Інтера” як відверто проросійського проекту – намагання імперського центру і надалі впливати на інфопростір України насаджуючи цінності радянського олів’є і інших принад русского міра. Все це консервувало країну на десятиліття, допоки невдоволення активної частини суспільства не виплескувалося в майдани.
А що там з онлайн медіа чи медіа в онлайні?
Ви запитаєте, чому ми так довго читаємо про телебачення, якщо стаття про медіа в інтернеті? Питання справедливе, але для того, щоб зрозуміти де ми зараз і які перед нами виклики, ми маємо розуміти, як це “зараз” формувалося десятиліттями, а в певних факторах і століттями. Законопроект про медіа, який по факту наважився розширити поле регуляторної політики на сферу медій в інтернеті і отримав шквал критики і звинувачень — в цензурі, узурпації провладною партією і бозна чим. Спостерігаючи за протестами проти законопроекту про медіа, які у своїх зауваженнях лунають від різних середовищ і в сукупності бувають просто діаметрально протилежними, не можна не побачити весь цей шлейф державної щосьтамполітики з 1991 року.
Однією з перших зауваг є те, що створюється надто монструозний регулятор, який може стати органом цензури. Тут претензії розподіляться субпретензії:
- мало повноважень, щоб боротися з олігархами чи агресією Московії;
- багато повноважень, частина з яких є оціночними, нема чіткості;
- закон хоче регулювати онлайн медіа чи (як вони посміли) блогерів;
- регулятор буде закривати неугодні чи опозиційні медіа.
Останні три претензії є звичайнісінькими проявами страху, а перша — проявом надто завищених сподівань щодо здатності держави всі проблеми вирішити одним махом.
Страх повноважень. Досить цікаво чути про необхідність чіткості норм в сфері, де вибудова рамок – дещо сізіфова праця. Поки ти придумаєш одні рамки, навколо них виросте нова інфраструктура, приблизно як місто поглинає кільцеві дороги, нарощуючи масиви навколо них, що потребує побудови нової кільцевої дороги. Щоправда в Києві досі героїчно намагаються добудувати напівкільцеву, періодично до свят чи виборів згадуючи про велику кільцеву, яка може вже і не постане: з огляду на останні досягнення в автодронній селекції, то може в ній уже і не буде сенсу. Сам запит на чіткість норм є сумішшю інтересів. З одного боку є відчуття недовіри до регулятора, який за негативного політичного розвитку може чіплятися до несуттєвих дрібниць, виносячи суттєві санкції, що ставлять під загрозу весь “бізнес”. З іншого боку — це нещирий запит на кшталт “а давайте ви покажете на якому саме газоні не можна паркуватися, а ми будемо паркуватися на решті газону”, мовляв і вівці цілі і вовки ситі. Десь як свого часу забезпечували квоту на вільні від куріння столики, де один столик був для курців, а інший, в 2 метрах від нього — ні. Квота ж дотримана, а дух закону — то для теоретиків, дим тютюну — для некурців.
“Регулятор буде закривати неугодні медіа”. Цей страх відноситься до фантомних болей — ситуацій, які мали місце в минулому і які посіяли недовіру до регулятора на роки. На жаль, тут камінчик дійсно в городі регулятора. Ситуація з війною за 30 ТВК в м. Києві між ТРК “Київ” і “ТЕТ” і ситуація з 5 каналом під час виборів президента у 2004-му році, і так званий цифровий конкурс в 2010-2012 роках справедливо породили недовіру, адже за негативного сценарію регулятор стає виконувати не дуже властиві функції міжгілковладного перехрещування і запилювання. І тут проблема, насправді, значно глибша. З одного боку — ринок продукує персоналій, які потім починають воювати з цим ринком, а з іншого боку депутати і президент, які розглядають регулятора (як і суспільне до речі), як щось таке, що допомагає “порішать вапроси”, забуваючи про те, що ніщо не вічне під сонцем і той, хто при владі, швидко вилітає в опозицію. Але, схоже БДСМ — це національний вид спорту — їжаки пищали і плакали, але продовжували жерти кактус.
Якщо подивитися повноваження регуляторів в сусідніх країнах, то там регулятор таки самостійно ухвалює рішення і може закрити медіа, якщо те надто далеко заходить. Згадаймо рішення регулятора Молдови чи, особливо Литви по російським каналам. Так, там потім вели переговори з Єврокомісією, але спочатку був бан. Логіка проста — ви порушили, ось вам санкція, не згодні — йдіть в суд і доводьте, що ваш ведмідь, це просто хом’як з ознаками ожиріння та надмірним виробленням соматотропного гормону, а серп і молот — це символ ковальні-виробника сіножатного устаткування для присадибних ділянок. Національна рада за останні роки не мала повноважень щось робити без санкції суду. Єдиний інструмент, який міг застосовувати регулятор — непродовження ліцензії. Саме його застосували щодо компаній, що виграли конкурс на регіональне ефірне цифрове мовлення, а по факту транслювали 112 канал. При цьому битва затягнулась на 3 з лишком роки. Все решта тоне в судових процесах, які, на жаль, не завжди на боці регулятора, особливо у справах, де показується на весь екран анус дитини. Хоча є і позитивні рішення, Інтеру за “побєду” таки прилетіло. Шкода, що це навряд змінить програмну політику цього каналу.
Питання регулятора — це питання належних повноважень, при чому не лише санкційних, але насамперед медіаційних і експертних. Регулятор має мати здатність: фінансову, експертну оцінити медійний простір на усіх платформах, бачити тренди, динаміки і перекоси. Регулятор в тісній співпраці з учасниками ринку має виробляти кодекси поведінки, адже природньо, що все законом не вирішиш, а за динаміки змін, що відбувається з масовим перетіканням в інтернет, і в інтернеті питання законотворчості відходить на другий план.
Блогерів зарегулюють, фашисти. Коли у робочій групі зайшла мова за регулювання онлайн-медіа і блогерів, то з’явився страх зарегулювання. Певно, найбільш збурило спільноту саме пропозиція добровільної реєстрації онлайн-медіа. Тут варто трошки підійти до історії питання.
Сам інтернет в Україні розвивався абсолютно зусиллями приватних суб’єктів. Держава довгий час не могла навіть збагнути, що воно таке й навіщо. Уже на початку 2000-х була спроба перехопити регулювання домену .UA на державні рейки, проте ця затія не знайшла схвалення ICANN. У 2005 році завсідник телеканалів Тараса Козака, а тоді ще міністр транспорту і зв’язку Євген Червоненко підписав указ “Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” №153. Документ було створено на виконання двох інших підзаконних актів: Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів, яке на той час передбачало реєстрацію реєстрів, кадастрів і … веб-сайтів та Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів. Так собі правова основа, я вам скажу. А головне — незрозуміла мета. Щоправда, на цей момент положення привели до розумного вигляду і воно передбачає реєстрацію державних реєстрів та кадастрів та їх забекаплювання — це було передано до Мінцифри, щоправда без Державної архівної служби, яка б мала виступати щонайменше за збереження страхового фонду. Сама ж концепція викликає неабиякий подив, зокрема твердження, що формуванню, використанню та захисту недержавних ресурсів сприятиме, зокрема включення недержавних ресурсів до Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів. Зауважте, що це чинний документ.
Після півроку публічних атак міністерство здалося і наприкінці вересня 2005 року скасувало наказ, як такий, що не відповідає принципам державної регуляторної політики у сфері інформатизації. Наступною майже успішною спробою були “диктаторські закони”, якими передбачалася адміністративна відповідальність за діяльність інформаційних агентств без реєстрації, а також кримінальна відповідальність за екстремістську діяльність та обмеження доступу до ресурсів мережі Інтернет, через які здійснюється розповсюдження інформації, поширення якої суперечить закону, або через які здійснюється діяльність інформаційного агентства без передбаченого законом свідоцтва про державну реєстрацію інформаційного агентства. Така історія державної щосьтамполітики дає доволі доказові застереження щодо будь-якої діяльності держави в інтернеті.
Не можна не згадати і ініціативу Інституту масової інформації та Інтернет-асоціації України 2011 року щодо саморегуляції Інтернет-ЗМІ. Ідея цього механізму полягала, як сказала тодішня виконавча директорка ІМІ Вікторія Сюмар у тому, що “інтернет-видання можуть задекларувати принципи редакційної політики, власника домену, повідомити інформацію про себе, і взяти на себе зобов’язання не порушувати редакційні правила і спільно напрацьований регламент. Якщо будуть претензії до зареєстрованих видань, то вже сама спільнота, а не держава, бере на себе зобов’язання з’ясувати суть претензій і застосувати певні дії стосовно того чи іншого видання». Проте попри хорошу ідею охочих долучитися до неї знайшлося лише зо 20 веб-сайтів.
Сьогодні, особливо в часи карантину, споживання інтернету балансує на шальках терезів з традиційним “ящиком”. А кількість ютуб-каналів від улюбленої Довколаботаніки, «яку ніхто не дивиться», Твоєї підпільної гуманітарки, Корчми зі Мстішею, які мають малу але зростаючу аудиторію до, двомільйонного каналу ностальгуючого невідомо за чим Шарія, що ховається в нетрях Старої Європи, заповнили україномовний ютуб та ютуб, що спрямований на Україну. А якщо взяти телеграм, з його каналами на десятки і сотні тисяч, то маємо дивну ситуацію, коли на одних суб’єктів покладено кавалок обов’язків, а інші “а ми тут повз проходили”. Чи є адекватною ситуація в дусі “Анархія — мать порядка” чи “їм все — нам нічого”?!
Звісно, є ще окрема група протестувальників, до яких можна узагальнено віднести колишніх діячів часів Януковича і інших любителів русского міра. Ці панове не гребують поширювати відверту дезінформацію, брехню та висмоктані з повітря новини. Ваш покірний слуга мав приємність дізнатися про цікаві подробиці власної біографії, які, вочевидь відбулися в паралельній реальності, з якої ці панове надихаються. Так чи інакше, але одна каста онлайн-гравців точно не зацікавлена в регулюванні — це ті, які за гроші та/або зі свого світогляду працюють проти держави України.
“Мало повноважень”. Остання претензія насправді умовна, адже вона з одного боку вимагає від Нацради ефективності, зокрема у контролі медіавласності, накладенні санкцій на медіа, а також дотримання медіями стандартів достовірності, збалансованості, а з іншого боку висловлюється стурбованість про занадто широкі повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення щодо регулювання та контролю за поширенням інформації. Тут важко щось коментувати, окрім як навести відомий анекдот “ви або хрестик зніміть”…
Регулювати чи не регулювати — питання в чому ось
Очевидно, всім нам потрібно ще раз подумати і відповісти на питання, а що власне ми хочемо? Яким ми бачимо інформаційний простір України? Як мають поводити себе гравці на ньому, чи мають бути санкції і за що?
Я не буду змушувати вас шукати визначення інформаційного простору. Ми ризикуємо залізти в нетрі дискусій різниці засобу масової інформації чи комунікації і бозна ще чогось. Давайте домовимось, що це сукупність джерел, що постачають нам якщо не щоденно, то дуже регулярно інформацію, яка формує нашу свідомість і впливає на прийняття рішень. При цьому така діяльність є річчю в собі. Ми не говоримо про сайти кахелю, гуртки вишивки хрестиком чи спільноти любителів west highland white terrier. Регулювати не надмірно, а просто безглуздо, ну, хіба в цих сайтах пропагують концепцію “єдіного народа, раздельонного самой большой ошибкой ХХ вєка — распадом СССР”. Але то питання до СБУ.
Reframe-Prototype-Iterate
Френк Фукуяма в контексті реформ пропонує концепт трьох кіл, де на кожному колі можна повернутися назад, коли стає зрозуміло, що той чи інший етап був хибним. Перше коло — це ідентифікація проблеми, яка власне полягає у вивченні проблеми, виявленні причин, аналізу контексту і звуження фокусу, яку проблему слід вирішити. Друге коло — це генерування ідей, перелічення теорій змін, знайти докази, проаналізувати доцільність. Третє коло — проаналізувати граців, з’ясувати ресурси, розробити посили і перевірити результати. І так, коли ми маємо результати може так статися, що ми пішли хибним шляхом і все треба починати заново.
Чи потрібно регулювати медіа в онлайн-середовищі?
Давайте визначимо проблему(и). Насамперед, що таке регулювання?
Регулювання — це управління комплексною системою через певну систему правил і засобів для досягнення певної мети. Приміром, на ринку самохідних машин, що лише зараз набирає обертів вироблення галузевих стандартів постане, коли буде повністю протестована система в режимі тест-драйву і практичного впровадження першими трьома виробниками. Насамперед, такі правила мають покрити питання безпеки, щоб така самоходка не вбила людину чи не спричинила ДТП, питання приватності, щоб клієнт не відчував, що його переміщення відслідковується і, приміром питання комфорту, коли така автівка має бути певної ємності, габаритів, оснащена клімат-контролем. Навіщо? Для того, щоб вас завтра не відшкрябували від траку, в який в’їде самоходка або щоб на вас не напав схиблений, але ІТ-підкований грабіжник.
Тож, чи потрібно регулювати медіа і медіа в онлайні? Відповідь на це питання значно складніша, ніж перевезення самоходкою вашого нафаршированого салатом “радянське олів’є” тіло з черговий гостей до м’якого ліжечка з котиком або песиком. Для того, щоб відповісти на це питання давайте помацаємо проблему (приблизно так, як Клопотенко розминає качку перед тушкуванням її в мандаринах — кулінарний спойлер, таки смачно).
Глобальна проблема. В інформаційному онлайн просторі вирує повна анархія, де кожен робить, що хоче і поширює дурниці, брехню, фейки, дезінформацію в обсязі обернено пропорційному рівню освіченості і просто бажанню думати. І все це банально загрожує демократії як такій, адже підважує соціальні зв’язки, довіру до держави, її інституцій, віру в зміни: всьо плохо, нас хочуть поглинути рептилоїди, які через Гейтса і Сороса наслали нам вірус, щоб всіх чіпувати через вакцину і змусити наших дітей забути споконвічні традиції®, які ми отримали від пра-українців-трипільців®, що передали нам знання про традиційну сім’ю® (вибачте, далі фантазії не вистачає).
В такій ситуації держава має виставити бодай мінімальні рамки і надавати по віртуальним вухам тим громадянам, які надто далеко пішли в своїй фантазійний нірвані, по ходу сіючи мову ворожнечі/ненависті, закликаючи до непокори і зародкам тероризму.
Проблеми поменше. Але, окрім цього є проблема забезпечення базового принципу рівних умов. Якщо ми хочемо, бодай в рожевій мрії мати ринок, а не збіговисько активів в олігархічних пакетах шановних панів з 90-х, які залежно від політичної кон’юнктури влаштовують олігархічний плюралізм чи за Януковичо-подібної ситуації гнуть синхронно лінію партії, ми маємо зрозуміти, що гра “їм все, нам нічого” є просто неприйнятною. Так, можуть бути додаткові обтяження чи послаблення, але якщо існує принцип достовірності подачі інформації, його має дотримуватися що великий 1+1, що, прости господи, Шарій. Якщо є принцип законності — ви не можете вивалити адреси хворих на COVID-19, прикриваючись тим, що ви не медіа і ви онлайн, а ваш засновник тусить в Австрії ховаючись від “київської хунти”. Принцип рівних умов не слід і не потрібно плутати з абсолютною рівністю, адже якщо є використання радіочастотного ресурсу, принаймні поки що, держава має права накладати додаткові обмеження/обтяження, бо це — лімітований ресурс. Отже, проблема в тому, що частина гравців обтяжена регулюванням, а частина ні. Ну прямо повіяло запорожцями.
Друга проблема — зобов’язання. Як не крути, але ми самі взяли зобов’язання гармонізуватися з Директивою ЄС. А це означає, що ми маємо імплементувати норми і стандарти Директиви. Хоча тут є багато але, зокрема щодо імплементування того, що не забезпечене міжнародними механізмами.
Третя проблема — відсутність саморегулювання, а точніше традиції відповідального саморегулювання, коли ринок каже державі “ні, ні, ми тут самі розберемося і будемо бити по руках порушників — не треба нам державної служби захисту об’єктивної інформації ім. Комісії з питань захисту суспільної моралі”. Відсутність цехової солідарності від “всі за одного” до руконеподавання всяким зливним бачкам — це хронічна хвороба медійників.
Четверта проблема — недовіра в стилі “дуля в кишені”. Ви там пишіть-пишіть, а ми будемо робити як нам треба. Тотальні недовіра всіх гравців один до одного.
П’ята проблема — Московія. Допоки існує країна з назвою Російська Федерація, до того часу у нас будуть проблеми в інформаційному просторі.
Шоста проблема — архітектура інтернету. В Україні немає єдиного рубильника, щоб відключити інтернет, а провайдерська вольниця знову ж таки дуже нагадує Запорізьку січ. “Який такий сайт? Та нема ніякого сайту, я тут кабелі прокладаю, інтернет роздаю”.
Сьома проблема — відсутність медійної, ні, просто грамотності населення. Вміння фільтрувати інформаційний шлак і, особливо, вміння не розганяти інтернетом дурниці з аргументом “а якщо це правда”. Тут вам і пласка земля, і розпилення з літаків, і Правий сектор в Криму, який буде різати і тушкувати російськомовних младєнцев, фаршированих снігурами.
Тут ще можна додати перевантаження інформацією, швидкість життя, недовіру до всіх і вся, зокрема в науці. Перелік можна досить довго продовжувати.
В цій статті не вистачить місця на аналіз проблем, виявлення причин. Тут вийшло би багатотомне міждисциплінарне дослідження. Але, очевидно, поверхово ми про це сказали на початку. Маючи проблему у вигляді хаосу хочеться хапатися за все підряд, щоб хоч якось упорядкувати рух на віртуальній дорозі інформаційного часопростору. Нам потрібно звузити фокус. Чи можемо ми вирішити проблему Московії як такої? Очевидно, що Московія поки що існує і тут нам буде тяжко з нею щось зробити, хоча, ця країна і розуміє лише одну мову — мову сили. Чи ми можемо почати остаточно вирішувати питання РФ? Очевидно, нам треба до цього йти, але це робота на тривалий час і це точно нам не допоможе тут і зараз. Єдине, що ми можемо зробити — це постійно відрубати числення щупальця, який цей монстр запускає в усі сфери життя і не лише нашої країни.
Чи можемо ми вирішити проблему відцентрового інтернету? Тут питання на питання — а що це дасть? Попри всі наявні проблеми наш інтернет з його специфічною архітектурою є захистом демократії, що було доведено двома останніми революціями. Бо можна дуже швидко не побачити, як вольниця стане оточена великим віртуальним залізним парканом.
Чи можна змінити зобов’язання? Теоретично — так, але чи потрібно нам гратися в цю прекрасну історію, знаючи що тут як тут будуть щупальця Московії, які вже дуже добре проявилися під час ратифікації угоди країнами-членами ЄС.
Залишається недовіра, грамотність, рівність і саморегулювання.
Саморегулювання як правило виникає під загрозою державного регулювання. Але це було в інший історичний час, де медіа не були бізнес-пакетом олігарха, який водночас має своїх депутатів, які можуть пролобіювати або заблокувати щось в парламенті. Ситуація з законопроектом про медіа дуже показово доводить, як це працює де-факто. Тому, томик саморегуляції ми акуратно протремо антисептиком і поставимо десь згори книжкової шафи, як символ доброго і вічного, до якого треба прагнути.
Питання недовіри? Формування довіри відбувається за умов, коли є прозорість, передбачливість правил гри і однакового ставлення до гравців, а vise versa, довіра до гравців ринку проявляється, коли вони перестають називати російським фільмом, оточений привітанням і прощанням “власним інфопродуктом” і припиняють показувати відверту історичну фальсифікацію під брендом “легенд уголовного розиска”. Саме тому, співрегулювання, як, даруйте за цинізм, домовленість з маузером за спиною може стати неабияким прогресом в розвитку медійного ринку. Це з одного боку, а з іншого — зовнішня допомога у виявленні фейкогенераторів та й просто порушників спокою як ніколи потрібна. Чи можна щось зробити з грамотністю. Так, але горизонт цієї реформи — років 12+. Це треба робити уже вчора, але це точно значно ширше питання, ніж питання медій. Вміння читати етикетки в магазині — це теж певна грамотність.
Відтак, виходить, що, ключовим питанням в державній політиці є виконання зобов’язань, забезпечення принципу рівних умов з включенням туди і співрегулювання і елементів грамотності. А як же ж бути з головною проблемою — хаосом? Насправді існуючий хаос утворився як реакція на розвал тоталітарної системи і неспроможності створити здорову альтернативу. Хаос, це коли на дорогах кожен їздить як хоче, немає поліції, камер і санкцій. Хаос буде зникати, коли навіть за відсутності поліції в полі зору учасник руху буде намагатися дотримуватися правил, знаючи, що вона може несподівано виїхати з дотичного завулку.
Вочевидь, що Україні доведеться певною мірою вигадувати велосипед під скептичні коментарі західних колег. Проте, мегарегулятор — це не про те, що ми любимо все велике, а про те, що наявність більш ніж одного органу регулювання створить проблему різного застосування принципів, а відтак недосягнення мети. Очевидно, виникає питання довіри до регулятора. Це питання явно не закону. Так, закон може встановити правила обрання, але Ахіллесова п’ята процесу — люди. І якщо ми хочемо довіри, саме ринок і медійне середовище має домовитися, що от цей пан чи ця пані є найбільш незалежним і може виконувати функцію регулювання. І головне — усвідомити, що незалежний і відповідальний регулятор, це дешевше, ніж постійно тасувати членів і мати інші стосунки, що не входять в коло описаних відносин за чинним законом. На жаль, саме нездатність піти на такий крок призвели до всіх тих негативних явищ, що ми мали в цьому столітті.
В сухому залишку: Закон таки потрібен
Отже, для того, щоб вирішити проблему, нам потрібен регуляторний акт, який визначить базові правила гри і регулятор, який ці правила буде втілювати. Таким актом мав би стати Закон про медіа, а регулятор — Національна рада з доповненням повноважень у сфері медіа. В ідеалі — з новою назвою, але це питання до 300 депутатів і переіменування в Конституції.
Чи буде ефективним регулювання медіа в онлайн середовищі? Тут питання складніше. Класичний метод реєстрації чи ліцензування може бути лише факультативним. Тому що, через природу інтернету онлайн-медіа про і для України може мати домен островів Тувалу, а хоститися десь в хмарі чи то в США чи Бразилії чи бозна де. Тут важко уявити представника Нацради на дроні, що вишукує реєстранта серед прерій чи островів. В таких випадках держава має йти методом гібридного кнута і пряника 2в1.
З одного боку, держава має бути реалістом і пропонувати добровільну реєстрацію. Адже інструменту привести за ручку в неї немає і не буде. Державою мають бути створені умови, коли відсутність реєстрації буде створювати суттєві незручності. Це може бути вірусна кампанія: хто не з бубликом — той брехун, яка по факту виробляє у споживача бодай інтерес перевірити чи це правдивий бублик чи дешева підробка. З іншого боку, обмежувати доступ до ресурсів: можливостей брати участь в конкурсах, особливо з фінансовою складовою, певних заходах, заборону давати інтерв’ю незареєстрованим медіа тощо. Тобто тоді, коли бублик як сім-сім відкриває двері, але змушує почати грати за правилами. Не варто забувати і про незворотність покарання: ти можеш бути молодим і кидати виклик системі, але регулятор може запустити бульдога, який буде полювати за тобою до моменту, коли тебе впіймають або коли ти раптом втратиш онлайн-аудиторію, що тебе годує. Звісно, можна уявити, що дозвіл №1 отримає той же Шарій, який як індульгенцією почне розстрілювати всіх своїх віртуальних ворогів. Але, тут знову ж таки має спрацювати принцип невідворотності покарання — женеш фейки, повториш долю Знай, якого ФБ випиляв з платформи за координовану неавтентичну поведінку.
Хто тримає стейк
Хто ж зацікавлений в цій історії? Очевидно, якщо ми візьмемося згенерувати матрицю сторін, вона вам нагадає шахматки бухгалтерів (такий собі паперовий 1С) початку 90-х. При цьому рівень зацікавленості унормувати цю сферу буде в невеликого кола осіб. В решти буде значення “пофігіст — впливовий” або “ярий противник — впливовий”. Звісно, що орієнтуватися на Гужву, Шарія і подібних діячів сенсу немає — в них передбачувана позиція, і ми її не змінимо. Тут мали б працювати правоохоронні органи, але після радісного відкриття 2 млн. гривень в сейфі Гужви справа якось забуксувала. Найбільш важливо донести до негативно налаштованих чи нейтрально налаштованих, що зміна парадигми вигідна всім: і владі, і опозиції. А додатково заручитися підтримкою парламенту на необхідні зміни, які безперечно будуть проявлятися в процесі імплементації. Зацікавленими мали би бути і самі онлайн медіа, які втрачають репутаційно, а відтак і економічно від перебування в одному котлі з суб’єктами, які мімікруть під медіа, але направду ведуть некрасивий бізнес “плати-мочимо” або обслуговують політично певних діячів.
Ми не можемо закрити всі погані сайти, бо це буде великий віртуальний Змієвий вал, який запроваджує реальну цензуру. Водночас, як регулювальник чи світлофор ми маємо забезпечити рух по віртуальній дорозі, захищаючи суб’єктів від ДТП і фатальних наслідків.
Регулювання онлайн-медіа в Україні — це життєва необхідність як з точки зору економіки, геополітики та й просто захисту демократії, адже правила діють, якщо суб’єкти погодились грати за правилами. Без певного морального чи законодавчого примусу цього не станеться. Натомість гра з шулером, як правило, стане перемогою шулера з усіма наслідками для тих, кого шулер обікраде як липку.
