Думки про медіа власність

June 2, 2021

16 років тому Інститут медіа права, який пізніше стане ЦЕДЕМ вирішив дізнатися, чи можливо з’ясувати з юридичної точки зору те, що начебто всі знають: власність на найбільші телеканали того часу. Об’єктом дослідження стали тодішній лідер Інтер, 1+1, Новий, 5 канал. Перед юристами ІМП стояла задача юридичними шляхами вийти на кінцевих бенефіціарів.

Станом на 2005 рік серед всього інструментарію був лише закон про інформацію 1992 року і Держстат, який міг надати довідки про власників. Ні тобі зручного ЄДР, ні баз даних онлайн, і до того ж 30 днів на запит. Тобто те, що ми робимо максимум за хвилину займало 30 днів + поштова пересилка.

Приклад відповіді від Держстату

Дослідження зайняло кілька місяців і зрештою ми побачили досить цікаву картину. Так, за телеканалом Інтер на той час стояв офшор BVI – Британські Віргінські острови, московське ОРТ та вже покійний на той момент народний депутат, чия смерть викликала багато запитань. За 5 каналом була розгалужене дерево власності, а за Новим стояла низка компаній з дуже неукраїнськими назвами і походженням. Пізніше ІМП повторював ці дослідження і так ми побачили заміну структури власності Інтера, де ненадовго промайнув Валерій Хорошковський

Схема власності Інтера, 2005 рік

Схема власності Інтера, 2006 рік

Схема власності Інтера 2007 рік

Схема власності каналу Новий у 2006 році

Частина схеми власності 5 каналу

На той час виявилося, що те, що “всі знають” юридично довести було майже неможливо. Схеми власності були заховані в офшорах, деякі з яких було досить важко знайти навіть на карті.

До 13 січня 2006 року діяла стара редакція закону про телебачення і радіомовлення, яка містила таку норму “Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30 відсотків іноземних інвестицій.”. Саме тому на схемі Інтера 2005 року ви бачите російське ОРТ з часткою в 29% – більше забороняв закон – якби не ця норма, як згадує в своїй книзі з історії українського телерадіопростору, росіяни мали б 51%. З 2006 року ця норма стала виглядати так: “Участь  іноземних  фізичних   та/чи   юридичних   осіб   у статутному  фонді  телерадіоорганізацій  регулюється Господарським кодексом України”. Очевидно, що в ГК не було жодних спеціальних норм з цього приводу і норма стала просто мертвою.

Показово, що саме 2005 року Рада Європи видала Резолюцію 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи “Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною”, в якій наголосила на необхідності покращення умов для функціонування плюралістичної демократії в країні, зокрема, гарантувати прозорість власності на засоби масової інформації. Утім, ухвалений у 2006 році закон не лише не виконав цієї вимоги, але породив низку системних проблем на медійному ринку – від анормального зростання кількості медій, до проваленого переходу на ефірне цифрове мовлення.

2 червня 2021 року до Верховної Ради України було внесено законопроект №5599 “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів) (після публікації цього матеріалу законопроект було ухвалено в 1 читанні 1 липня 2021 року – прим. ), утім його ефективність є апріорі сумнівна, адже термінологія законопроекту не відповідає чинному закону про телебачення і радіомовлення. Про це трохи згодом.

Звідки це взялося?

В нашому цинічному медійному середовищі до прозорості медіавласності ставляться більшою мірою як до ще_одної_нікому_не_потрібної звітності. Бо з одного боку “ну ви що, не знаєте, хто власник медіа Х?”, а з іншого “ну і що, що ви будете знати?”. В одній з останніх рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec(2018)1 про плюралізм медій і прозорості медіавласності говорить, що Свобода медіа та плюралізм є вирішальними наслідками права на свободу вираження поглядів, передбаченого статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположні свободи. Так, тої самої, що гарантує можливість оскаржити недотримання Україною зобов’язань щодо гарантування і забезпечення прав. Рекомендація продовжує: “вони є ключовими для функціонування демократичого суспільства, адже допомагають пересвідчитися, в наявності і доступності диверсифікованої інформації та поглядів, що дозволяють особам сформулювати і висловити свої думки та обмінятися інформацією і ідеями”.

В контексті власності і контролю рекомендація наголошує на небхідності наявності законодавства, яке дозволяє забезпечити ефективну конкуренцію та запобігти індивідуумам отримати значну долю ринку в цілому чи в певному секторі. Фактично нам говорять, що для того, щоб існувала свобода слова, країна має вибудувати таку екосистему, в якій ніхто не може отримати монополію на інформацію та ідеї.

Звісно, цінність таких документів є в тому, що вони дають ціннісні орієнтири і пояснення, що має бути для того, щоб права людини працювали. Проте, слабкістю є те, що як правило жоден документ не каже як досягнути Данії?! Особливо в контексті, коли немає ані ринку, а середовище контролюється олігархами різних типів, та й саме середовище мало геть інші історичні засади свого формування.

Європейська практика, вироблялася в парадигмі Другої світової війни та віри в “ніколи знову”, з одного боку, а з іншого з досить добрим розумінням ролі медіа, якщо воно потрапляє в руки авторитарних суб’єктів. Телевізійна студія Ніпкова в Третьому рейху показала силу телебачення, попри те, що технологічно це ще була доволі слабка платформа. З іншого боку, навіть сусіди України – Польща, Чехія, Словаччина станом на 1989-91 рр. мали зовсім інші умови для формування медійного ринку. Взяти б до порівняння, що в часи Варшавського блоку телебачення і радіо були організаціями, тоді як в УРСР система мовлення була вмонтована в орган виконавчої влади — Держкомтелерадіо УРСР, а до 2017 року державні мовники були державними установами. Ба більше, уже в незалежній Україні продовжували діяти інституції на кшталт Державного комітету України з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації.

Саме тому, обмеження концентрації медій в одних руках та наявність різних типів медій є добрим запобіжником від встановлення авторитарних режимів, принаймні в теорії. “Існування численних автономних і незалежних ЗМІ на національному,  регіональному й місцевому рівнях зазвичай сприяє плюралізму й демократії” — так стверджує Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи N R (99) 1.

Очевидно, що приклади Білорусі і Росії показують, що авторитарні, фашистські режими прагнуть до монополізації інформації та усування будь-яких опозиційних голосів. При цьому деякі з них pro forma залишаються опозиційними, але в критичних для влади питаннях вони будуть або замовчувати тематику або використовувати зм’якшену риторику, яку просуває влада. Разом з ним слово “зазвичай” в рекомендації теж не випадкове, адже досвід останніх років показує, що навіть в плюралістичних середовищах може виникати ситуація, коли починає домінувати популізм, наслідком чого саме середовище потім маргіналізується чи потрапляє під молот репресій. Яскравим прикладом є зміни, що торкнулися польського суспільного мовлення TVP: після обрання PiS на демократичних виборах, яке змінило законодавство щодо суспільного мовлення, тепер TVP самі ж поляки оцінюють як державне чи партійне.

Як це має працювати?

Перед тим, як поставити це питання варто відповісти на питання “а чи має?” і “для чого?”. Але ще перед цим треба відповісти на питання, а хто є стейкхолдерами. Давайте спробуємо окреслити мапу кількох основних стейхолдерів, які так чи інакше дотичні до цієї теми:

Суб’єкт

Рівень зацікавленості

Рівень впливовості

Громадяни України

Низький

низький*

Власники медій

Низький

Високий

Журналісти

Низький**

Низький*

Громадянське суспільство

Високий

Середній

Регулятор

Високий

Високий

Політики

Низький

Високий

Міжнародні організації (Рада Європи та ін.)

Високий

Середній


Очевидно, що загалом населення не сильно цікавиться чи пак, переймається темою медіавласності. Тут грає ціла низка факторів від низьких доходів, щоб купляти якісні медіа, до намагання шукати медіа, які б відповідали світогляду людей. Показовим є приклад, коли аудиторія підсанкційних телеканалів почала перетікати до найближчих ідеологічних сусідів накшталт каналу “Наш”. Невтішна ситуація і щодо онлайн-середовища, приклади проекту “По той бік новин” показують, що люди схильні поширювати відверту маячню, не цікавлячись достовірністю походження інформації та репутації ресурсу.

Власники медій, які здебільшого оцінюються як великі олігархи чи місцеві політичні лідери очевидно не зацікавлені в будь-якій прозорості, адже як показує практика, медіа є більшою мірою активом в корпоративних чи політичних інтересах, особливо це помітно протягом виборчих кампаній, коли представленість одних кандидатів або vise versa критика інших є відверто непропорційною.

Журналісти в загальній масі, крім певного відсотка тих, хто намагається будувати кар’єру поза олігархічними медіями також не сильно зацікавлені в цій темі. З одного боку “і так всі все знають”, а з іншого охочих отримати вовчий квиток знайдеться небагато і, як правило, ті, що бачать себе в сфері громадянського активізму.

Громадянське суспільство, яке представлене експертами і громадськими активістами є достатньо зацікавленою стороною, адже олігархічність медійного ринку прямо впливає на порядок денний в країні, хід реформ та чесність виборів. Цей сегмент суспільства багато років просуває з певними успіхами питання прозорості медій, однак чинне законодавство показує, що багато ще що має  бути зроблено.

Регулятор, який, на щастя, з 2014 року показує позитивну динаміку еволюції від органу, що штампує ліцензії до органу, що намагається впливати на медійне середовище і боротися з найбільш ганебними проявам брудних гравців. Прозорість власності має надати регулятору інструментарій оцінювання ринку та допомагати з концентрацією медій, проте чинний механізм є відвето недосконалим і щодо деяких порушень, як от недостовірні відомості в структурі власності не дають регулятору право на санкції.

Міжнародні ж організації зацікавлені, щоб Україна виконувала власні зобов’язання, зокрема вже згадане зобов’язання 2005 року.

Відтак, тема прозорості власності залишається поки що в колі війдчайдухів, що намагаються змінювати цю країну.

Отже, прозорість власності має:

  • по-перше, показати хто володіє чи контролює медіа, а відтак – хто може мати вплив на редакційну політику, а надто яку політичну орієнтацію може мати таке медіа;
  • по-друге, запобігти концентрації медій в одних руках, як запобігання загрозі обмеження плюралізму;
  • по-третє, виявити можливі канали фінансування з боку держави-агресора, яка протягом всієї незалежності впливала на інформаційне середовище України, зокрема з метою впливу на вибори для обрання комфортних ля себе проросійських політиків.

Очевидно, що в умовах окупації Росією, що впевнено рухається в бік фашистської держави, територій України, Україна per se має бути зацікавлена в прозорості власності, бодай, щоб не мати троянського коня на своїй території. Проте, ситуація нагадує приказку про мишей, які пищали і плакали, але продовжували їсти кактус.

Що каже закон?

В умовах довгопису законопроекту про аудіовізуальні медіа-сервіси, нині відомого як законопроект про медіа, прозорістю власності опікується вже згаданий Закон України “Про телебачення і радіомовлення” в редакції 2006 року з низкою постмайданних змін.

Перш за все про концентрацію. Закон у статті 8 радісно констатує, що “жодна фізична або юридична особа одноособово та/або спільно з групою пов’язаних осіб не має права контролювати у будь-який спосіб, у тому числі через вплив на формування управлінських та/або наглядових органів телерадіоорганізації або шляхом здійснення контролю власника телерадіоорганізації, більше 35 відсотків загального обсягу відповідного територіального телерадіоінформаційного ринку – загальнонаціонального, регіонального або місцевого”.

Сама по собі норма не є поганою, але є одне але — досі ніхто не розуміє як міряти цей самий ринок. По-перше кого міряти. ЧИ маємо ми міряти суб’єктів в межах одної технології постачання інформації чи декількох. По-друге, як міряти онлайн-медіа, з огляду на непрозорість цього сегменту? По-третє, ринок як правило вимірюється коштами. В умовах медіа прибуток не завжди є як такий, а прибутковість є впливовістю.

Всі ці проблеми і відверто пасивна позиція Антимонопольного комітету показує, що ця норма є де-факто мертвою.

Основні вимоги до прозорості медіавласності виписані в ст. 12 Закону. Тут і заборона на заснування телерадіоорганізацій особами з офшорними зонами у структурі власності, а також заборона участі держави-окупанта. Крім того, стаття вимагає оприлюднення та щорічне подання до Національної ради інформації про свою структуру власності. Ухвалення цих змін безперечно стали суттєвим кроком до прозорості власності. Проте, в діжці меду таки виявилися іншорідні речовини.

Візьмемо до прикладу схему власності каналу Інтер.

Як ми бачимо, між Фірташем, Льовочкіним, Хорошковським є низка офшорів в улюблених українськими медіа юрисдикціях: Беліз та Кіпр. До речі, Беліз віднесений до офшорних зон.

Проте, норма статті 12 закону не говорить про офшори так, як про країну-агресора “на усіх рівнях ланцюга володіння корпоративними правами телерадіоорганізації”, таким чином уже рівні засновника-засновника ТРО офшори є цілком легальними. Щодо Кіпру, який не є де-юре офшором виникають теж питання. Так, у 2016 році при оприлюдненні схем власності телеканал ЗІК, який на той час пов’язували з бізнесменом Димінським показав власника кіпріота Ангелоса М. Лоізоу.

Ще одна схема, яку використовували низка каналів – це схема нині підсанкційного каналу 112. При спробі з’ясувати 2017 року хто власник каналу автор виявив схему-карусель, де бенефіціар просто відсутній.

Стаття 12 у частині 4 зазначає, що “структура власності суб’єкта інформаційної діяльності у сфері телебачення і радіомовлення визнається прозорою, якщо інформація, оприлюднена на його офіційному веб-сайті та надана Національній раді, дає змогу визначити всіх осіб, які мають пряму та/або опосередковану істотну участь у юридичній особі чи можливість значного або вирішального впливу на управління та/або діяльність юридичної особи(…)”.

Утім, питання майже риторичного характеру, чи має можливість регулятор оплачувати витяги з іноземних реєстрів, особливо офшорів, щоб дійсно пересвідчитися, що надані відомості є реальними. По факту регулятор може розраховувати лише на те, що хтось проведе незалежне розслідування і його поінформує.

А що там законопроект про олігархів?

Уже згаданий законопроект про олігархів у статті 7 передбачає, що особам, які включені до реєстру олігархів забороняється брати участь у великій приватизації та здійснювати внески (прямо або опосередковано через інших осіб) на підтримку політичних партій відповідно до Закону України “Про політичні партії в Україні”. Тобто, якщо ти власник медіа, то ти не можеш підтримувати політиків. Виглядає красиво, але є… багато але.

Перше питання  чи вирішує цей закон проблему олігархізації медіа? Жодним чином. Ти можеш не підтримувати політичні партії, але твій інформаційний актив зробить це за тебе.

Друге питання – чи стосується цей закон телебачення? Ні. І це найдивовижніша річ цього проекту. Складається враження, що юрист, що питав цей текст навіть не відкривав чинний закон про телебачення і радіомовлення.

Так, проект дає визначення поняттю електронних ЗМІ:

  • електронний засіб масової інформації – засіб поширення періодично оновлюваної інформації для невизначеного заздалегідь кола суб’єктів у електронному вигляді за допомогою мережі Інтернет під сталою назвою як індивідуалізуючою ознакою. Не вважається електронним засобом масової інформації профіль (акаунт) в соціальних мережах в мережі Інтернет;

По суті мова йде про онлайн-медіа. І все б нічого, але стаття 1 закону про телебачення і радіомовлення дає визначення електронним ЗМІ як:

  • аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації – організація, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв;

Ще один термін – засіб масової інформації:

  • засіб масової інформації – будь-який з таких суб’єктів: друкований засіб масової інформації, електронний засіб масової інформації, інформаційне агентство, канал мовлення;

Проте, стаття 22 Закону України “Про інформацію” вже дала визначення ЗМІ:

  • Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.

І вишенька на торті: “термін “канал мовлення” у цьому Законі вживається у значенні, визначеному Законом України “Про телебачення і радіомовлення”.

Стаття 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” дає таке визначення каналу мовлення:

  • канал мовлення – сукупність технічних засобів мовлення (кабельного, оптичного, радіозв’язку), призначених для розповсюдження теле- та/чи радіопрограм на територію, що визначається параметрами цих засобів, які забезпечують трансляцію в реальному часі однієї телерадіопрограми;

Тобто мова йде про обладнання, яке передає телесигнал у певному діапазоні частот. Виходить, що Концерн РРТ, якому належить і київська телевежа за цим законом може бути визнаний олігархом.

Чи допоможе законопроект про олігархів? Коментарі тут зайві.

Чи все так безнадійно?

Очевидно, що попри відсутність інтересу до власності медій дальше ніж коментарі у соцмережі, тема прозорості медіа власності є надзвичайно важливою для України як держави, якщо вона зацікавлена і в захисті свободи слова за ст. 19 Конвенції і навіть в самому своєму існуванні, адже Росія використовує медіа в тому числі з метою знищення України як держави. Водночас, це тема, яку будуть впроваджувати не один рік, в силу потужного впливу власників і нечисельної групи в суспільстві, яка б намагалася протидіяти олігархізації медіа.

Звісно, Україна не може скористатися більшовицьким гаслом “Взять і подєлєть”, ба навіть спроба націоналізувати, тобто викупити за кошти платників податків оператора/провайдера цифрової мережі DVB-T2 відомої під брендом Т2 не знайшла підтримки в парламенті.

В короткостроковій перспективі посилення вимог щодо власності на медіа закладені в законопроекті про медіа. Так, статті 25 законопроекту передбачає майже повну заборону на трасти, офшорні зони, а статті 26-27 встановлюють вимоги щодо подачі відомостей і випадків, коли регулятор може визнати структуру непрозорою. Ці кроки мають суттєво поліпшити розкриття схем власності і, відповідно, реагування регулятора.

Водночас, поки що на рівні експертів залишається питання, що робити, якщо власник відомий, але є сумнів в тому, що він володіє достатніми ресурсами на заснування/придбання чи фінансування таких медій. Приклади таких ресурсів як підсанкційний холдинг Тараса Козака, РІА новості та інших показує, що навіть при номінально прозорій власності власник, яким може бути навіть військові органи сусідньої держави може залишатися в тіні. Очевидно, що такими простими рішеннями, як законопроект про олігархів проблему не вирішити:  Національна рада потребуватиме ефективної співпраці і з Антимонопольним комітетом і з правоохоронними органами, адже пошук грошей впиратиметься в банківську таємницю. Утім, розробка таких змін має відбуватися уже за наявності оновленого регулювання, що передбачає законопроект про медіа, питання ухвалення якого, в свою чергу на цей момент зависло в повітрі.

P.S. Після публікації цієї статті на порталі НВ Бізнес вийшов аналіз “Дорогий телевізор. Скільки заробили за рік канали Коломойського, Пінчука, Фірташа та Ахметова”. Зокрема, одна з найбільш популярних і найдорожчих медіагруп виявилася глибоко збитковою. По решті, які хоч і декларують прибутковість також залишаються питання, зокрема і щодо наявних зобов’язань. Все це ще раз наводить на питання для чого ж існують ці медіагрупи?!