2022 рік. Україна воює з останньою європейською імперією – так званою «Російською» і так званою «федерацією». Це битва на землі з величезною кількістю цивільних жертв та зруйнованих сіл, селищ та міст, де щодня гинуть найкращі українці. Але це битва не за землю, не за російську мову або так звану російську сферу інтересів, і навіть не за природні ресурси. 

Повномасштабна війна в Україні, яку росія розв’язала 24 лютого 2022 року, – це метод, яким автократичний режим користується для боротьби з сусідом, у ДНК якого закладено демократію, свободу слова, свободу зборів і, відверто кажучи, свободу загалом. Таке сусідство є небезпечним для Росії, оскільки слугує прикладом альтернативного шляху розвитку, а також показує, що влада – це не те, чого мають боятися громадяни. Більше того, наш приклад доводить: з корупцією можна боротися і, врешті-решт, що не менш важливо, президентів необхідно міняти після другого терміну, аби не перетворити всю країну на кишенькову іграшку для «привілейованої» групи людей.

На відміну від багатьох інших радянських республік, українці обрали вже шостого президента (у Росії та Білорусі їх де факто лише двоє ротацію з Медведевим ми не рахуємо), а ще Україна розвинула демократію, незважаючи на те, що найважливіші реформи, такі як реформа судової системи та боротьба з корупцією, досі тривають. 

Росія не раз пробувала повернути контроль над Україною, починаючи з Кримської кризи 1992-1994 років, підтримки Кучми, тиску через ціни на газ тощо. Економічна криза 1998 року на деякий час змусила Росію зосередитися на власних проблемах, але в 2004 році відбулася Помаранчева революція, яка стала соціальною реакцією на автократію, підтримувану з Росії. Революція Гідності 2013 року відбулася з подібної причини – проросійський, а точніше, російський маріонетковий президент Янукович, корупція, тиск на незалежні ЗМІ (медіа) та підприємців, а також спроба змінити політичний курс з європейської перспективи на контрольовані Росією квазісоюзи на кшталт Митного союзу. 

Коли Росії не вдалося встановити маріонетковий режим в Україні, її уряд вирішив покарати Україну за вольовитість і в березні 2014 року окупував Крим, а також частини Луганської та Донецької областей. Це стало початком 8-річної гібридної війни, яка 24 лютого 2022 року остаточно переросла в повномасштабну війну.

Війна викликала найбільшу гуманітарну кризу з часів Другої світової війни – мільйони біженців та внутрішньо переміщених осіб, збитки для економіки та екології, що обчислюються мільярдами доларів США. Водночас, Україна продовжує своє існування, підприємства переїжджають або закриваються, з’являються нові. Деякі люди настільки сміливі, що продовжують працювати в містах, які щодня зазнають обстрілів російськими ракетами.

У цих умовах Україна продовжує свій рух європейським вектором і, нарешті, 6 червня 2022 року набула статусу країни-кандидата на членство в Європейському Союзі. Статус має бути підтверджений, і Україна має ухвалити 7 реформ, одна з яких – реформа медійної сфери. Зрештою, Україна зробила перший вагомий крокі і 31 грудня 2022 року було опубліковано Закон «Про медіа». Але історія реформи медіа розпочалася багато років тому. 

Історія 

Медійне законодавство в Україні переважно було створене на початку 1990-х років. Це був час газет, телебачення, державних та невеликої кількості приватних ЗМІ, таких як преса та кабельне телебачення, з нестабільним програмним і не завжди легальним (а точніше, як правило, нелегальним) контентом. Важко уявити собі інший шлях розвитку українського медіаполя через радянську «спадщину», порушені традиції чесного ведення бізнесу, через радянську окупацію, що тривала 70 років, гіперінфляцію, боротьбу економік тощо. І з величезним впливом «росії», яка не була готова дати свободу країнам, колонізованим протягом останніх століть, бодай через те, що в росії відсутня інша ідентичність окрім імперської.

Усі ці фактори призвели до «олігархізації» ринку медіа. Основні телеканали виникли або сконцентрувалися як медійні активи бізнес-імперій невеличкої кількості олігархів. На місцевому рівні преса та телеканали також опинилися під контролем місцевих «бізнес-еліт» або політиків (у деяких випадках це були одні й ті самі люди). Ці фактори стали причиною численних невдач у створенні незалежних медіа. Український суспільний мовник UA: Суспільне мовлення в особі Національної суспільної телерадіокомпанії України з’явився лише після третьої революції – Революції гідності, і не в 2014, а в 2017 році. 

За радянських часів в Україні не було незалежних медіа. Оскільки режим потребував потужної пропаганди для свого населення, свобода слова, зборів і навіть приватної власності на той час були неможливими. Приватна преса з’явилася лише в останні роки розпаду СРСР, за часів, які називають «перебудовою». 

Але аудіовізуальні ЗМІ в СРСР не були навіть державною організацією, як от у Польщі часів ПНР чи інших країнах Центральної та Східної Європи. Радіо та телебачення в УРСР були включені до складу державного органу виконавчої влади – Державного комітету з питань телебачення та радіо (Держтелерадіо УРСР), який використовував мовлення переважно як частину офіційної радянської інформаційно-пропагандистської машини з культурним домінуванням російської нації, російської мови та культури. 

Перший український закон про пресу з’явився у 1992 році, а закон про телебачення та радіомовлення – у 1993 році (в редакції 2006 року). У 1997 році було прийнято пакет із 4 законів про ЗМІ, але закон про систему суспільного мовлення, що входив до цього пакету, через півроку після його прийняття став «мертвим законом» через неможливість і небажання впроваджувати акти на його виконання. 

Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» став найнедемократичнішим законом у законодавстві про медіа та буде остаточно скасований лише у 2023 році. Час від часу виникали гучні скандали, пов’язані зі спробами тиску на медіа. У деяких випадках медіа були знищені сфабрикованими справами про наклеп, як це сталося з популярною газетою «Сільські вісті» наприкінці 1990-х років. 

В інших випадках розв’язати питання, які потребують остаточного вирішення, допомагають рішення Європейського суду з прав людини. Наприклад, у справі ««Українська Прес-Група» проти України» 2004 року суд виніс ключове рішення, в якому йдеться про те, що оціночне судження не підлягає доведенню. Інша справа – «Редакція «Правоє дєло» та Штекель проти України» (2015), показує величезну прогалину в регулюванні сайтів новин або інтернет-медіа. 

Такі справи навіть спричинили досить своєрідні зміни в законодавстві, серед яких так звана “прогресивна шкала” судового збору, що була спрямована на зниження кількості сфабрикованих справ про образу в українських судах у 2003-2011 роках. 

У той самий час, до набрання чинності новим законом в квітні 2023 року, регулювання електронної преси та онлайн-мовлення відсутнє. З одного боку, це допомагає Україні пройти найпохмуріші сторінки авторитаризму, а з іншого – дає необмежений і неконтрольований простір для російської пропаганди та брехні, які впливають на демократію, створюють штучні зони конфлікту та гальмують розвиток країни. До того ж, це несправедливо з економічної точки зору: в одного гравця багато зобов’язань, а в іншого – практично необмежене поле для діяльності.

Час від часу журналістська спільнота робила спроби створити щось накшталт Ради в справах преси, і навіть прийняла у 2003 році Кодекс журналістської етики та створила Комісію з журналістської етики. Однак ці спроби не мали успіху, і в Україні немає адекватного саморегуляційного органу. Найефективіші журналістські ініціативи були ситуативними і спрямованими проти авторитарних спроб прямої чи опосередкованої цензури інформаційного простору. Одним із найвідоміших став рух «Стоп цензурі!», що діяв у 2010-2015 роках. На жаль, через економічні причини та побоювання втратити роботу журналісти не були готові боротися за свої права та незалежність так, як це існує в західних країнах.

Чому зараз? 

Є три основні причини, через які Україні зараз необхідне нове законодавство про медіа. По-перше, російська агресія показала, що українське законодавство про медіа не було готове до таких обставин. Ні регулятор, ні положення законів не мають достатньо інструментів, щоб протистояти дезінформації, пропаганді та цинічній брехні так званих російських ЗМІ, як офіційних, так і навіть опозиційних, які цинічно називають окупантів «нашимі мальчікамі». І ця проблема цілком закономірна – Україна ніколи не планувала розпочинати війну, на відміну від Росії, військовий ніс якої побував не в одній гарячій точці світу. 

По-друге, чинні українські закони, написані в парадигмі «традиційних» технологій, не відповідають сучасним викликам конвергентних медіа, соціальних мереж тощо. Звичайно, навіть закон «Про медіа» не відповість на загрозу месенджера «Telegram» (який має сумнівну політику безпеки і широко використовується в Україні) – це наступний крок у розвитку українського законодавства. 

По-третє – це європейський вектор, а отже правила, які застосовуються в Україні, мають бути схожими на положення європейської директиви.

Розвиток законодавства про медіа в Україні завжди тісно пов’язаний з політичною кон’юнктурою, політичним порядком денним, а також з технологічним зростанням IT/телекомунікаційної сфери.

З політичної точки зору протягом багатьох років свобода слова ґрунтувалася на так званому олігархічному плюралізмі, коли існування різних каналів з різною політичною орієнтацією створювала поле, в якому споживачі, принаймні теоретично, могли порівнювати контент різних каналів, їхній порядок денний, повідомлення та формувати відносно збалансовану картину поточних подій. 

На практиці увага більшості людей прикута до 1-2 із каналів, які представляють погляди тієї чи іншої політичної партії. У результаті, споживачі ігнорують інші канали, а дехто навіть відверто каже, що інші брешуть. 

З технологічної точки зору, Україна здійснила кілька проривів у галузі ІТ та телебачення, пройшовши етапи еволюції наших західних партнерів. В інтернет-середовищі ми перейшли від низькоякісного комутованого інтернету, швидкість якого становила 30 Кбіт/с, до інтернету зі швидкістю 100 Мбіт/с (наразі швидкість домашнього інтернету становить 1 Гбіт/с), від інтернету EDGE GSM до переважно 3G/4G. Інтернетизація стала швидшою і дешевшою, що дозволило швидко збільшити розростання мережі й охопити населення хоча б одним видом доступу до Інтернету. 

Щодо наземного мовлення, то, як не дивно, Україна через корупцію та авторитаризм обрала найновіший на той момент стандарт DVB-T2 з кодеком MPEG-4, минаючи як DVB-T, так і MPEG-2, що дозволило розмістити більше каналів у мультиплексах. Зрештою, декілька загальнонаціональних телеканалів (загалом їх аж 28) припиняють роботу перед повномасштабним вторгненням. У деяких регіонах місцевих каналів надто багато як для обсягу рекламного ринку – основного джерела доходів ЗМІ. 

Але за останнє десятиліття традиційні медіа втратили свої позиції. Електронна (непаперова) преса, YouTube, соціальні мережі та месенджер Telegram охоплювали дедалі більшу і більшу частку аудиторії. І в той самий час у нас залишається багато правил для «традиційних» ЗМІ, але не для нових. Це негативно впливає на учасників ринку, які повинні мати більш-менш рівні права і обов’язки (звичайно, з деякими особливостями щодо способу поширення, оплати праці тощо). 

Також тут йдеться про Україну та її здатність виконувати свої зобов’язання. Зобов’язання щодо синхронізації законодавства про медіа з Директивою про аудіовізуальні медіапослуги (AVMS) (2010 р.) з’явилося в торговельній угоді або ж Угоді про асоціацію між Україною та ЄС. На жаль, ми проґавили цю нагоду – законопроєкт був готовий ще в 2019 році, але через вибори та відсутність політичної волі цей акт не мав шансів бути прийнятим. Більше того, внесення змін до Директиви в 2018 році поставило законодавця перед вибором: яку редакцію ухвалити: 2010 чи 2018 року. Однак ця проблема зникла в 2022 році, коли Європейська комісія рекомендувала надати Україні статус країни-кандидата на членство в ЄС, якщо ми нарешті ухвалимо закон про медіа та проведемо ще 6 реформ. У таких умовах Україна не мала іншого вибору, як просто доопрацювати і виконати це зобов’язання. 

13 грудня 2022 року Верховна Рада України нарешті ухвалила закон, що складається з 277 сторінок, а 29 грудня 2022 року його підписав Президент України. Закон набуде чинності 31 березня 2023 року.

 Чому закон про медіа? 

Спочатку цей закон розроблявся як нова редакція закону про телебачення та радіо. Це був час панування «класичного» телебачення та радіо. Але ми пройшли Революцію Гідності, яка створила величезне трирічне вікно можливостей у сфері законодавства: Україна стрімко просувала цифрову трансформацію у сфері як державних, так і телекомунікаційних послуг, проєкти «Дія» та «Держава в смартфоні» стали реальністю за короткий проміжок часу. 

Соціальні мережі розросталися, особливо після повного блокування російських соцмереж «ВКонтакті» та «Однокласники». У результаті багато ЗМІ розвинули свої цифрові підрозділи, деякі ЗМІ стали цифровими, а деякі заснувалися як виключно цифрові. Останні дослідження показують, що серед користувачів, особливо в період пандемії COVID-19, вирівнялося медіаспоживання так званих «традиційних» та «нових медіа». У таких умовах несправедливо розробляти правила лише для однієї технології поширення контенту і не мати правил для іншої, коли вони борються за схожу аудиторію та ту саму частку рекламного ринку. 

Але така тенденція в Україні склалася не лише під час пандемії COVID-19: Революція Гідності була цифровою революцією: завдяки блогерам та кыльком незалежним каналам українці та весь світ могли наживо спостерігати за подіями на Майдані.

Саме тому в 2019 році новий Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики вирішив поширити дію законопроєкту на всю медіасферу: друк, телебачення, радіо, цифрові та додаткові послуги. За часів неоголошеної війни, за часів, коли медіа десятиліттями слугували знаряддям економічних чи політичних воєн, за відсутності саморегулювання, держава має суворіше ставитися до сфери, котра безпосередньо впливає на демократію. Звичайно, йдеться не про цензуру, а скоріше про справедливі правила, прозорість гравців, відповідальність за дезінформацію тощо. 

Також однією з найбільш філософських та теоретичних ідей закону є зміна термінології. У країнах, що вирвалися із радянського гетто, медіа отримали назву «засіб масової інформації». Такий термін знижує роль медіа до ролі обслуги, а не важливого гравця та четвертої влади. Більше того, тривалий час у виборчому законодавстві законодавці використовували формулювання «використання засобів масової інформації у виборчому процесі», відводячи медіа абсолютно пасивну роль у цьому життєво важливому для країни процесі. 

І нарешті, термін «засоби масової інформації» застосовується як до юридичних осіб, так і до їхніх продуктів, як газета «Х» або телеканал «Y». Це призвело до плутанини у регулюванні. Отож, застосування до юридичних осіб нового терміну «медіа» та «провайдер медіапослуг» – це про культурні зміни та повагу. 

На кого поширюватиметься закон? 

Переважно закон ґрунтується на Директиві про аудіовізуальні медіапослуги та її визначеннях, але з численних причин, згаданих вище, наш закон також поширюється не лише на лінійні (телебачення та радіо) та нелінійні (відео на вимогу), але й на інші послуги та провайдерів. Розгляньмо їх. 

Провайдери лінійних аудіовізуальних послуг: 

• радіомовлення;
• телевізійне мовлення. 

Провайдери нелінійних аудіовізуальних послуг:

• аудіальний медіасервіс на вимогу;
• аудіовізуальний медіасервіс на вимогу. 

Провайдери спеціальних видів аудіовізуальних медіапослуг: 

• UA: Суспільне мовлення (зараз – НСТУ) – український суспільний мовник – може надавати як лінійні, так і нелінійні послуги та має онлайн-медіа;
• FREEDOM та UA|TV – аудіовізуальні медіа-сервіси закордонного мовлення;
• місцеві публічні аудіовізуальні медіа та аудіовізуальні медіа громад;
• Парламентський канал «Рада».

Провайдери неаудіовізуальних послуг: 

• друковані медіа;
• онлайн (непаперові друковані) медіа.

Постачальники послуг, які не є медіа, але мають величезний вплив на формування пакетів аудіовізуальних послуг: 

• провайдери аудіовізуальних послуг (ПАП);
• Провайдери DVB-T2 або провайдери послуг електронного зв’язку для потреб мовлення з використанням радіочастотного ресурсу.

*червоним кольором позначені послуги, які не охоплені Директивою про аудіовізуальні медіапослуги (AVMSD) 

Окремими суб’єктами є Провайдери платформ спільного доступу до відео (ППСВ), що є результатом ухвалення в 2018 році Директиви про аудіовізуальні медіапослуги. 

Закон встановлює низку вимог до організацій, які хочуть стати постачальниками послуг. Йдеться про власність і ставлення до країни-агресора (мова йде про Росію і, можливо, Білорусь, Іран або інші країни, які можуть бути визнані такими), 

Основні вимоги та обмеження для суб’єктів:

(Так – вимога застосовується, н/з – не застосовно)

Ліцензування та реєстрація  

Чинне законодавство містить положення, які вимагають наявність ліцензії на всі види лінійних аудіовізуальних послуг, ПАП, а процедура реєстрації друкованої преси дуже схожа на ліцензування. Інші типи суб’єктів медіа не представлені в чинному законодавстві.

Закон про медіа змінив цю концепцію. Ліцензії будуть потрібні лише на послуги наземного мовлення: радіомовлення, телемовлення та послуги провайдера DVB-T2. Надання ліцензій відбувається на конкурсній основі, крім мінімальної гарантії для Суспільного мовлення. Ліцензія видаватиметься на 10 років. 

Реєстрація обов’язкова для аудіовізуальних медіа, які не використовують радіочастотний спектр, ПАП та Провайдери Платформи спільного доступу до відео. Такі вимоги поширювалися на організації, зареєстровані в Україні, або на організації, які відповідають вимогам статті 2 Закону, що визначає критерії юрисдикції (відсоток персоналу, розподіл контенту, редакційні рішення тощо). 

Друкована преса та онлайн-преса можуть зареєструватися добровільно. Для друкованої преси передбачена вимога: з моменту ухвалення парламентом рішення, яке визначає ту чи іншу країну (наразі – Росію) країною-агресором і до 5 років після скасування такого рішення друковані медіа мають бути зареєстровані в обов’язковому порядку. Якщо організація надасть точну та всю необхідну інформацію, регулятор зареєструє її не пізніше, ніж через 1 місяць після звернення. 

Закон також передбачає одну конкретну процедуру: дозволи на тимчасове мовлення терміном на 1 рік. Насамперед такий режим був встановлений як реакція на те, що росіяни руйнували телекомунікаційні вежі і глушили сигнал у у 2014-15 роках. У законі сказано, що такий режим може діяти лише на територіях, які мають статус територій з особливим режимом мовлення (визначає Нацрада) на позаконкурсній основі, якщо не запроваджено воєнний чи надзвичайний стан. 

Одним із важливих нововведень закону стане електронний кабінет. Його мета – створити безпаперову систему для всіх процедур: реєстрації, ліцензування, повідомлень, випадків, коли реєстрант/ліцензіат має оновити інформацію про структуру власності медіа та інших. Також електронний кабінет стане джерелом інформації для державних реєстрів, які регулятор буде зобов’язаний публікувати на своєму вебпорталі.

Добровільність проти обов’язковості 

Друкована та онлайн-преса зазвичай не зобов’язані реєструватися як медіа. Але важливо, що Нацрада матиме юрисдикцію, навіть якщо медіа не будуть зареєстровані. У статті 116 Закону сказано, що регулятор може притягнути до відповідальності як зареєстровані, так і незареєстровані медіа – наклавшиштраф чи подвійний штраф. Але у випадку зареєстрованих медіа максимальною санкцією буде скасування реєстрації, а у випадку незареєстрованих – заборона видання та розповсюдження друкованих медіа за рішенням суду. Причому реєстрація може бути корисною журналістам таких медіа: як для акредитації, так і для кримінально-правового захисту.

Одне з найпопулярніших питань для маніпуляцій – чи мають ютуб-блогери реєструватися згідно із законом. Відповідь – ні, але вони мають таке право. У статті 16 сказано, що користувачі платформ обміну інформацією в разі, якщо вони виробляють та розповсюджують контент, що перебуває під їхнім редакційним контролем, можуть бути зареєстровані як онлайн-медіа.

Зобов’язання та обмеження щодо контенту 

Існує низка зобов’язань для всіх видів медіа. Деякі з них є спільними для всі видів послуг, деякі – спеціально-технічними. 

Щодо загальних зобов’язань – необхідно надати регулятору інформацію про фактичну структуру власності, а також опублікувати її на своєму сайті. Також, якщо якась послуга надається платно, слід повідомити користувачів про таку це та можливі способи оплати. 

Щодо загальних обмежень – заборонені пропаганда війни та тероризму, мова ворожнечі, расова, релігійна, ґендерна та інші види дискримінації; порнографія, пропаганда наркотиків та психотропних речовин; пропаганда жорстокого поводження з тваринами. Також заборонене розповсюдження та демонстрація фільмів відповідно до Закону України «Про кінематографію», матеріалів або інформації, які заперечують або виправдовують злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як терористичної держави проти України, а також символіки таких режимів та висловлювань, що заперечують існування української мови, нації та держави. 

Щодо лінійних, нелінійних, друкованих та онлайн-сервісів, існують додаткові вимоги щодо надання вихідних даних. 

Лінійні медіа мають ухвалити та опублікувати на своєму вебсайті редакційний статут. При поширенні контенту існує вимога надавати не менше 50 % щотижневого ефірного часу національному продукту, за винятком медіа для дітей, де необхідно лише 25 %, а для окремих жанрів медіа такої вимоги взагалі не існує.

Щодо європейських продуктів то, загальнонаціональні та регіональні медіа мають відповідати вимогам 50%+, за винятком випадків, коли їхні ставки та частки ринку настільки малі, що регулятор може встановити іншу квоту. 

Нелінійні медіа мають забезпечити наявність не менше 30% європейського продукту від загального обсягу програм, і такий контент має бути помітним. Також існує вимога, що випливає з Директиви про аудіовізуальні медіапослуги: не менше 10% контенту загальнонаціональних та регіональних лінійних медіа мають містити продукти, розроблені незалежними студіями. 

Однією зі спеціальних вимог до мовників є мовна. Такі положення важко пояснити іноземцям, але для українців мовна тема є досить чутливою. Ця проблема вкорінилася у ХІХ столітті, коли Російська імперія заборонила українську мову Валуєвським та Емським указами. Радянська влада продовжила цю «традицію», використовуючи як культурні і навіть лексичні репресії, так і політику переселення для зміни етнічного і, як наслідок, мовного складу населення в деяких регіонах. 

Сьогодні така сама політика існує в окупованому Криму та на інших територіях, зайнятих російською окупаційною армією. Ще один спосіб впливу, який використовувала Росія – економічний тиск через ціновий демпінг для заповнення ринку контенту (книги, преса, відео тощо) задля поширення його російською мовою, що цілком зрозуміло, зважаючи на радянську окупацію, яку пережила більшість населення. Тому Україна не мала іншого вибору, окрім як законодавчо закріпити протекціоністські інструменти. 

Закон про медіа містить положення різних законів, розроблених для старого законодавства про медіа. У результаті до лінійних загальнонаціональних та регіональних ефірних мовників застосована вимога мати 90-відсоткову тижневу квоту українського контенту в інтервалах з 7:00 до 18:00 та з 18:00 до 22:00. Для місцевих мовників квота становить 80%. Такі самі квоти передбачені й для неефірного мовлення. Радіомовники мають забезпечити 40-відсоткову денну квоту пісень українською мовою з 7:00 до 14:00 та з 15:00 до 22:00. Така квота може бути зменшена до 25 %, якщо загальна кількість пісень мовами ЄС становить 60% як щоденно, так і в зазначені вище часові інтервали. Закон також передбачає додаткові вимоги до програм новин. 

Щодо інших вимог, то Закон містить вимоги Директиви щодо захисту дітей, права на відповідь, доступу до інформації про події, що становлять значний суспільний інтерес, тощо. 

Додаткові зобов’язання та обмеження під час війни передбачені розділом ІХ закону. Загалом ці вимоги ґрунтуються на протистоянні російській пропаганді, в якій йдеться про «громадянську війну» в Україні, пропаганді посадових осіб держави-агресора, а також контенту з особами, які підтримали агресію проти України, або особами, які загрожують державі. 

Санкції 

Закон змінив парадигму санкцій. Чинна система зобов’язує карати постачальника послуг, навіть якщо порушення незначне. Але новий Закон встановлює новий інструмент – припис. Якщо порушення відбувається вперше і є незначним, регулятор має право повідомити ліцензіата або реєстранта про факт порушення, але не застосовувати штрафи. Лише в разі, коли порушення повторюватимуться 5 разів протягом одного року, Нацрада штрафуватиме провайдера медіа. Якщо ліцензіат чи реєстрант повторив порушення – він отримує подвійний штраф.

Вищий рівень санкцій – судовий процес, який регулятор ініціює 6 серйозних або 2 грубих порушень. Суд може відкликати ліцензію або скасувати реєстрацію. 

Щодо онлайн-преси Нацрада також використовує систему «припис – штрафи – подвійні штрафи». У випадку із зареєстрованими медіа, найвищою мірою покарання є скасування реєстрації. У випадку із незареєстрованими медіа – блокування на 14 днів (за серйозні порушення). Якщо на такі медіа будуть накладені штрафи за грубі порушення, вони можуть бути тимчасово заблоковані за рішенням суду.

Національна рада та спільне регулювання

Однією з найважливіших змін, які несе новий закон, зростання ролі медійного регулятора: Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (назва органу змінити не можна, оскільки ця назва закріплена в Конституції, яку не можна змінити в умовах воєнного стану). 

Закон встановлює нові гарантії незалежності та прозорості для членів Національної ради, а також удосконалює механізми обрання членів Національної ради. 

У чинному Законі “Про телебачення і радіомовлення” відсутня процедура, за якою Президент призначає 4 членів (у Конституції сказано, що половину членів Національної ради призначає Верховна Рада, половину – Президент України. З 1993 року кількість членів становить 8 – 4:4. ). Згідно з новим Законом, нова конкурсна комісія має бути створена указом Президента. Така комісія готує шорт-лист для Президента, а він призначає членів із цього шорт-листа. 

Крім того, є важливе положення щодо заробітної плати. Закон встановлює її розмір для членів: це один із елементів їхньої незалежності та запобіжник проти хабарництва. Щодо інституції в цілому, то в законі вперше зафіксований мінімальний рівень фінансування Національної ради як такої. 

У законі він встановлений за аналогією з системою фінансуванняСуспільного мовлення: Національна рада має отримувати 0,0022 % від загальних видатків державного бюджету попереднього року. Водночас Закон допускає й інші джерела доходу – зокрема, 4% від орендної плати за користування радіочастотним спектром, міжнародна технічна допомога. 

Національна рада також має змінити спосіб своєї роботи. Протягом першого року вона має розробити та ухвалити трирічну Стратегію. Цей документ має визначати основні напрямки роботи та цілі регулятора. Його слід переглядати (за необхідності – замінювати) кожні 3 роки. На підставі Стратегії Національна рада має щороку затверджувати План реалізації, в якому зазначені майбутні конкурси та пріоритети.

Спільне регулювання – це експериментальний та абсолютно унікальний інструмент для медіасфери, зокрема української. Автори закону спробували залучити ринок до розробки політики як перший крок на довгому шляху до саморегулювання. Спільне регулювання було спрямоване на створення кодексів поведінки та інших нормативних актів на оперативному рівні, які могли б стати швидкою відповіддю на випадки та виклики, що виникають у медіасфері, і де спільна згода суб’єктів медіа могла б стати найефективнішою реакцією на такі виклики. 

Наприклад, йдеться про критерії, за якими онлайн-ресурси слід зараховувати до онлайн-медіа, про систему оповіщення щодо віку та типу контенту (за аналогією з Kijkwijzer). Відповідно до закону, можуть бути створені 5 органів спільного регулювання: у сферах надання лінійних, нелінійних, друкованих, електронних послуг та послуг ВСП. Спільне регулювання означає, що Нацрада бере участь у процесі створення кодексів та подання остаточної редакції, однак відповідальність за їхню розробку та підписання несуть учасники ринку, що означає добровільне виконання зобов’язань. 

Ще одна важлива функція органів спільного регулювання – винесення висновків щодо конкретних випадків, які сталися з медіа у сфері поширення контенту. Експертна комісія органу спільного регулювання могла б надати докази порушенькодексу поведінки чи інших правил або навпаки – того, що порушення не встановлено. Цей механізм могли б застосовувати лише члени такого органу, і він став би м’яким стимулом для членства в органах спільного регулювання.

Що далі? 

Мета закону – розпочати одну з найамбітніших та найважливіших реформ в українській медіасфері — реформу медіа як таку. І ця реформа стартувала в той час, коли весь світ зіткнувся з російським фашизмом та неоімперіалізмом, які загрожують міжнародному порядку та демократичним цінностям і навіть породили продовольчу кризу. Але реформування медіасфери – це не просто зміна правил гри, бюрократії чи санкцій. 

Йдеться про демократію як таку. Демократія не могла б існувати без свободи слова, а свобода слова не буде гарантована без оперативної журналістики та незалежних медіа, а також без незалежного регулятора. Новий Закон про медіа ставить перед собою одну з найамбіційніших цілей – змінити культуру медіаринку та закласти основу для довіри. 

З початку 2023 року необхідно розробити багато документів, щоб закон почав працювати належним чином. Необхідно забезпечити повний перегляд усіх нормативних актів Національної ради, скасування чи перегляд деяких актів Кабінету Міністрів, Міністерства культури та інформаційної політики, Міністерства юстиції. Крім того, ці дії мають започаткувати процес належного бюджетного фінансування на 2024 рік. І, звичайно ж, у найближчі 3 роки необхідно провести масове роз’яснення та навчання. 

Створення органів спільного регулювання є гарним випробуванням для медіаринку, щоб він міг стати активною частиною процесу вироблення політик та нести відповідальність за виконання зобов’язань. 

Історія Закону лише починається.

Переклад аналітики англійською за посиланням.

The English version of the policy brief is on the hyperlink.