1 березня Міністерство юстиції має подати на затвердження Кабінету міністрів проект нової редакції закону «Про інформацію». До цього часу законопроект винесений на громадське обговорення.

У повідомленнях Міністерства юстиції йдеться про те, що законопроект розроблено на виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, і його прийняття сприятиме правовому забезпеченню дотримання статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації. Однак, медіаюристи називають законопроект недосконалим.

«ТК» звернулася до медіаюристів із проханням прокоментувати основні положення проекту нової редакції закону «Про інформацію».

Тарас Шевченко, директор Інституту Медіа Права,в коментарях «ТК» зазначив, що нова редакція закону розробляється відповідно до Указу Президента, який 20 січня минулого року затвердив план заходів, необхідних для того, щоб Україна відповідала стандартам Ради Європи. Закон «Про інформацію» – один із 7-ми чи 8-ми законів, зміни до яких мають розроблятися: «Міністерство юстиції є відповідальним органом щодо розробки законопроекту. Чинний закон «Про інформацію» містить низку недоліків, які чітко проглядаються на практиці і які необхідно усунути при доопрацюванні закону. Текст є робочим і не остаточним, тому не можна говорити про якусь загрозливу чи страшну ситуацію стосовно розробки цього законопроекту».

Також він наголосив, що позитивною рисою законопроекту є збереження положень про оціночні судження, про суспільно значиму інформацію тощо.

Проблемною, за словами Тараса Шевченка, є концепція та режим доступу до службової таємниці (новий вид інформації, який виділяє нова редакція законопроекту): «Закон дуже нечітко визначає, яка інформація відноситься до службової таємниці, а ця категорія означає, що інформація не надаватиметься за запитами, – зазначає він. – Так само мені не подобається концепція інформаційної безпеки: цей термін характерний для країн колишнього СРСР, ані в Америці, ні в Європі він не використовується, натомість застосовується визначення «захист даних». Оскільки під інформаційною безпекою можна розуміти все що завгодно, скажімо, «інформація про злодіяння влади псує імідж країни і її не треба надавати. Як на мене, інформаційна безпека має зводитися до захисту баз даних».

У свою чергу, Мар’яна Демкова, заступник голови Центру політико-правових реформ,основну проблему нової редакції законопроекту Міністерства юстиції вбачає в тому, що він є компіляцією чотирьох існуючих законів.

«Це проект закону «Про інформацію», розроблений Харківською правозахисною групою та Державним комітетом зв’язку та інформації; законопроект «Доступ до публічної інформації», розроблений Тарасом Стецьківим; законопроект, розроблений Центром політико-правових реформ, що регламентує доступ до інформації, та ще один проект, який розробляв інший відділ Міністерства юстиції».

Саме тому, за її словами, законопроект Мін’юсту «похапав частини з різних документів», що призвело до втрати самої ідеї документу.

«Перші два розділи законопроекту повністю присвячені описанню видів і режиму доступу до інформації. Якщо ця процедура прописується аж так детально, то чому б не прийняти окремий закон «Про доступ до інформації»? Тобто, або потрібно розробляти окремий закон, або розширити цей законопроект «Про інформацію», де має бути більше сказано про ЗМІ, інформаційне суспільство, інформаційні технології тощо», – наголошує Мар’яна Демкова.

Також вона підкреслює, що законопроект містить багато неузгоджених деталей та теоретичної інформації, що не має практичного застосування.

Більш різку характеристику проекту нової редакції надала Тетяна Котюжинська, головний юрисконсульт Національної спілки журналістів України: «Проект не тільки не відповідає європейським стандартам, а набагато погіршує те становище і те правове визначення, які даються діючим законом «Про інформацію», прийнятим у 1992 році».

За її словами, закон погіршує становище ЗМІ і журналістів через віднесення принципу достовірності до критеріїв інформації: «Додається визначення достовірної і недостовірної інформації, що лише погіршить становище. Бо пропонується перед поширенням інформації встановити, що факти відповідають дійсності. Не просто перевірити, не просто зробити все можливе для того, щоби встановити, – а встановити. Зараз це робить тільки суд, усі інші можуть встановити лише вірогідність інформації, тобто зробити все для її перевірки».

Також вона додала: «Виникає питання, навіщо переробляти те, що зараз більш-менш нормально працює. Якщо держава та державні органи дійсно хочуть наслідувати європейські стандарти, то чому б не взяти розроблені модельні закони, які розробляють європейські недержавні організації, які даються в рекомендаціях Ради Європи. Ми бачимо, що тут працювали, передусім, наші органи внутрішніх справ – МВС, СБУ, Генпрокуратура. Це видно з того, що найбільш опрацьовані питання, як звузити доступ до інформації».

Тож після 1 березня міністерство юстицій має подати законопроект на затвердження до урядового комітету, після чого, за словами Тетяни Котюжинської ще раз проводитиметься юридична експертиза законопроекту. Після цього уряд вирішуватиме, чи рекомендувати закон до прийняття у парламент. Далі документ потрапить до профільного комітету Верховної ради, і тільки тоді він може бути винесений на голосування у сесійну залу. Тобто за час узгодження законопроекту в урядових структурах, законопроект може зазнати суттєвих змін. Але лишається питання: чи зможе Міністерство юстицій, яке поспіхом виконує доручення Президента, сприяти прийняттю нової редакції базового для журналістів закону, який би справді сприяв захисту їхніх прав?