Як вплине Доктрина інформаційної безпеки України на свободу слова?

Лютий 27, 2017

25 лютого 2017 року Президентом України підписаний Указ №47/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України», яким ця Доктрина інформаційної безпеки закріплюється як нормативно-правовий акт.

Поєднання слів «інформаційна безпека» зазвичай означають обмеження інформації, свободи слова, свободи обміну думками. Держава може обмежувати цей процес, про це зазначає частина друга статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Але таке обмеження можливо виключно на основі закону, тобто саме Верховна Рада має регулювати підстави і процедуру втручання держави в реалізацію права на свободу слова. Указ Президента – це нормативний акт іншої юридичної сили, і якщо він обмежує існуючі в Україні права громадян – Європейський суд з прав людини, виходячи зі своєї практики, має визнавати втручання на основі цього Указу неправомірними, а Україна буде виплачувати постраждалому чималеньку компенсацію.

Проте аналіз Доктрини показує, що не зважаючи на гучну назву, документ має скоріше декларативний характер. Так, Доктрина визначає національні інтереси України в інформаційному просторі, наявність інформаційної агресії з боку Російської Федерації. Вказує загрози, які несе в собі така агресія. Пропонує певні дії для опору цій агресії і зменшення негативного впливу російської пропаганди. Все це в тому чи іншому вигляді вже зазначено в Постановах Верховної Ради, указах Президента тощо. Добре, що все тепер зведено в єдиний документ, але в цьому документі вкрай не вистачає хоча б загального опису – як все це буде реалізовуватись державою? Що саме має виконуватись і хто конкретно буде відповідати за невиконання тих чи інших позицій?

Розділ шостий, Доктрини, що називається «Механізм реалізації Доктрини», містить в собі перелік функцій, що покладаються на органи влади. Але якщо подивитись, наприклад, перелік функцій Міністерства інформаційної політики України у Доктрині і порівняти їх з функціями, закріпленими в Положенні про Міністерство інформаційної політики України – виявиться, що вони співпадають, не зважаючи на деяку відмінність формулювань. Те ж саме стосується й інших органів влади і спеціальних органів – Доктрина просто визначає їхні функції в частині, що стосується інформаційної сфери.

Підводячи підсумок цього короткого аналізу, можна сказати про Доктрину дві речі: хорошу і погану. Хороша: Доктрина не порушує права і свободи громадян, не підвищує втручання держави в реалізацію прав на інформацію і свободу слова більше, ніж передбачено існуючим законодавством. Погана: а навіщо взагалі приймається на рівні нормативно-правового акту документ, який має суто декларативний характер? Який насправді не визначає якихось принципових позицій держави в забезпеченні інформаційної безпеки, окрім загальних вказівок, що держава має цим займатись? Доктрина навіть на рівні основних засад і принципів не містить інформації, як саме Україна має захищати свій інформаційний суверенітет від агресії з боку Російської Федерації. Відсутність конкретики, чітко визначених положень і завдань, строків реалізації, відповідальних осіб – робить Доктрину не «дорожньою картою» дій держави по забезпеченню інформаційної безпеки під час збройної агресії, а черговою пустою декларацією.

Оптиміст скаже, що добре, що через прийняття Доктрини нічого не змінилося на гірше. Песиміст скаже, що погано, що через прийняття Доктрини нічого не змінилося на краще. А мені особисто прикро, що ані під час розробки Доктрини, ані під час розробки інших подібних документів не визначаються якісь чіткі і тверді позиції України, які могли б лягти в основу реальних конкретних дій в майбутньому.