Інтерв’ю – є твором, а отже об’єктом авторського права згідно зі ст. 433 Цивільного кодексу. Авторське право, за загальним правилом, належить авторові твору і для того, щоб визначити, чи особа має право заборонити публікацію матеріалу, слід з’ясувати чи особа, яка давала інтерв’ю є співавтором. Згідно зі ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» співавторами інтерв’ю є особа,  яка дала інтерв’ю,  та особа,  яка його взяла й опублікування запису інтерв’ю допускається  лише за згодою цієї особи. Проте, інтерв’ю підпадає під визначення твору як «одне нерозривне ціле» (ч.5 п.1 ст.13 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), адже публікація питань без відповідей не має сенсу, а тому жоден  із  співавторів  відмовити іншим у дозволі на опублікування твору не  може  без достатніх підстав. Тому положення про заборону опублікування інтерв’ю в окремих випадках, за умови дотримання журналістами професійних стандартів, фактично може використовуватися як цензура і становити необґрунтоване обмеження права на свободу вираження поглядів та свободи журналістської діяльності.

При цьому, якщо особа вважає оприлюднену в інтерв’ю інформацію перекрученою, то він/вона може скористатися правом на відповідь (ст.277 ЦК), тобто правом на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації. Важливо зазначити, що право на відповідь не передбачає визнання інформації недостовірною, а є лише можливістю показати альтернативну точку зору особи, яка давала інтерв’ю і публікується у тому ж засобі масової інформації. 

Врешті, опублікування інтерв‘ю, у якому йдеться про питання, які стосуються публічного інтересу, не можуть визнаватися втручанням у приватне життя. І як зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні «Társaság  a Szabadságjogokért  проти Угорщини» надання публічним особам можливості цензурувати пресу та суспільну дискусію, прикриваючись захистом своїх особистих прав, було б фатальним для свободи вираження поглядів у царині політики.Вимога не публікувати матеріал, який стосується питань публічного інтересу, є неправомірною, адже є формою цензури і суперечить практиці Європейського суду з  прав людини, рішення та практика якого є обов’язковими для виконання.

Разом з тим, для убезпечення від можливих судових позовів, журналістам варто отримати та зафіксувати у певній формі згоду особи на публікацію інтерв’ю.