Працюючи в кримінальній тематиці, журналіст взаємодіє зі специфічним правовим полем. Перш за все, це спричинено особливостями кожної стадії кримінального провадження. Також, як правило, первинними джерелами інформації в таких темах є правоохоронці. Професійний журналістський стандарт балансу думок потребує озвучення в кожній такій темі позиції підозрюваного або його адвоката (зрозуміло, зі згоди самого підозрюваного).
Найчастіше підозрюваний і його адвокат залишаються недоступними для журналістів, оскільки правоохоронці відмовляються надавати журналістам прізвища чи контакти як самих підозрюваних, так і їхніх адвокатів. І якщо на судових стадіях діє принцип гласності та відкритості (ст. 27 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК)), то на етапі досудового розслідування виникають суттєві складнощі. Правоохоронці, відмовляючи в наданні даних щодо адвоката чи підозрюваного, зазвичай, посилаються на ст. 14 (таємниця спілкування),15 (невтручання в приватне життя), 222 (недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування) КПК та – п.4 ст. 294 Цивільного кодексу (далі – ЦК), яка дозволяє використання імені підозрюваного, затриманого лише у випадку набрання законної сили обвинувального вироку суду. Крім того, Кримінальний кодекс передбачає відповідальність (ст. 387) за розголошення даних досудового розслідування, хоча Єдиний реєстр судових рішень налічує трохи більше 15 вироків за цією статтею. Звідси, логічними стають питання, наскільки згадані норми дають вичерпні підстави обмежувати доступ журналістів до підозрюваних чи їхніх адвокатів, відмовляючись повідомляти їхні персональні дані. Чи не звужують ці норми право підозрюваних на вираження власних поглядів на обставини своєї справи, а також права суспільства на якісне й неупереджене інформування, права журналістів на доступ до інформації?
Так, дійсно, правоохоронці у цій ситуації мають рацію, проте, у той же час, згідно з ч. 4 ст. 301 ЦК обставини особистого життя фізичної особи можуть бути поширені лише за її згоди, а значить, ніхто не зможе обмежити особу у власному бажанні висвітлити ситуацію в пресі, при цьому реалізувати це право можливо через адвоката, близького родича, тих, хто мають доступ до особи під слідством. Окрім цього, працює принцип презумпції невинуватості – згідно з ч. 2 ст. 17 КПК – ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Більше того, ч. 2,3 ст. 18 КПК вказують, що кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. Те ж саме стосується свідчень, що можуть бути підставою для підозри у скоєнні злочину близькими родичами. Звідси випливає, що у ситуації, що склалася, право особи на повагу до приватного життя переважає право на свободу вираження інших. У питанні щодо можливого звуження права суспільства на якісне та неупереджене інформування є дуже небезпечний момент, який безпосередньо цього торкається. У процесі публікації тієї чи іншої інформації, яка стосується кримінальної тематики, виникає, як мінімум два аспекти: 1) об’єктивне сприйняття інформації всіма учасниками справи (і сторони обвинувачення, і сторони захисту, і потерпілих, і суду в тому числі). Яскравим прикладом цього є одна з «хрестоматійних» справ Європейського суду «Санді Таймс проти Сполученого Королівства». Одним з проблемних питань справи був баланс права журналістів на свободу вираження та права осіб на справедливий суд, адже публікація в пресі інформації щодо переговорів учасників процесу могла спричинити підрив авторитету судової влади, на що Суд вказав, що на той момент ця тема публікації мала значний внесок в публічну дискусію, а також на те, що в демократичному суспільстві не було практичної необхідності захищати авторитет суду в даній ситуації. (§65,67); 2) публічний інтерес та приватність особи: так, у рішенні ЄСПЛ «Краксі проти Італії» вказано, що стаття 8 Конвенції передбачає не лише «негативні зобов’язання» держави не втручатись в приватне життя осіб, а й позитивний обов’язок для ефективного захисту цього права, що проявляється у вжитті заходів для захисту приватності інших (§73+dissenting opinion of Judge Zagrebelsky). Крім того, іншим питанням постає внесок в публічну дискусію, про те, що публікація персональних даних особи, що знаходиться під підозрою, які мають лише сенсаційний характер не є правомірним використанням наданого права на свободу вираження, на що звернув увагу ЄСПЛ у справі «Беда проти Швейцарії».
Щодо права журналіста на доступ до інформації тут варто зазначити, що за загальним правилом, згідно з законодавством про доступ до інфо та про захист персональних даних, якщо суб’єкт владних повноважень (у нашому випадку – поліція, оскільки виконує управлінські функції) володіє публічною інформацією, він повинен її надати. При цьому, публічною може бути інформація, яка становить суспільний інтерес, якщо вона десь уже є зафіксована. При цьому, поширеною в такий спосіб може бути і конфіденційна інфо, на умовах поширення відповідно до ст. 29 ЗУ «Про інформацію» із застосуванням трискладового тесту: 1) встановлення відповідності обмеження доступу до запитуваної конфіденційної інформації одному із захищених інтересів (захист репутації тощо), 2) встановлення можливої шкоди інтересам цієї особи, 3) порівняння потенційної шкоди, завданої особі внаслідок розголошення, з правом громадськості знати цю інформацію. Досить часто, розголошення такої інформації не має жодного внеску в публічну дискусію, маючи лише сенсаційний характер, тому це потребує належного обґрунтування (п. 5.2,5.5 Постанови ВАСУ №10 від 29.09.2016 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації»). Проте, у випадку, коли справа стосується досудового розслідування – це повністю регулюється кримінальним процесуальним законодавством. Уже згадана Постанова ВАСУ вказує, що процесуальні закони (Кримінальний процесуальний кодекс України) регламентують спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників відповідних процесів до інформації, створеної (одержаної) у ході (досудового) судового провадження. Відтак положення Закону № 2939-VI не поширюються на доступ учасників відповідних процесів та сторін виконавчого провадження до викладеної інформації (п. 4.1).
Саме тому,
- Доступ журналістів до підозрюваного на стадії досудового розслідування суттєво обмежений, зважаючи на право останнього на повагу до приватного життя та таємницю деталей розслідування;
- Захист персональних даних адвоката від розголошення є однією з гарантій його діяльності. Крім того, КПК прямо у ч.6 ст.46 передбачає, що документи, пов’язані з виконанням захисником його обов’язків, без його згоди не підлягають огляду, вилученню чи розголошенню слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом;
- Захисник не має права без згоди підозрюваного, обвинуваченого розголошувати відомості, які йому стали відомі у зв’язку з участю в кримінальному провадженні і становлять адвокатську таємницю або іншу охоронювану законом таємницю (ч.3 ст.47 КПК). У той же час, згідно з ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокату гарантовано, що він не може бути притягнений до відповідальності за його висловлювання у справі, у тому числі ті, що відображають позицію клієнта, а також – заяви в ЗМІ, за умови, що адвокат не порушує свої професійні обов’язки (п.15 ч.1 ст.23).
Крім можливості адвоката висловитися, може виникнути інше питання: чи адвокат бажає розкривати свою особистість на етапі досудового розслідування для ЗМІ. Саме тому, у кримінальних справах доступ до особи, що перебуває під вартою/слідством і її адвоката, обмежено. Вихід адвоката у ЗМІ має відбуватися, якщо в цьому є потреба з точки зору захисту.
