Відповідно до українського законодавства, відповідачами у справах про захист гідності, честі чи ділової репутації є не лише автор, але й фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію. Таким чином, редакції ЗМІ несуть відповідальність за весь оприлюднений журналістський матеріал в цілому, у тому числі, за коментарі експертів чи інших осіб, що включаються до публікації або сюжету.
Винятки стосуються випадків, коли інформація є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень чи інших осіб. Тобто, якщо експерт дає коментар особисто журналісту, а не, скажімо, під час прес-конференції, застосувати такий захист не вдасться. Також варто уникати внесення змін у такі коментарі, адже будь-які правки (окрім, незначних редакційних), можуть змінити акценти і тоді відтворення вже не може вважатись дослівним.Для уникнення відповідальності журналістам варто також перевіряти інформацію, що міститься в коментарях, особливо, якщо йдеться про конкретні факти. Якщо у коментарях висловлюються оціночні судження, інша частина публікації чи сюжету має бути чітко відокремлена.
Окрім недостовірної інформації, журналістам у своїх матеріалах варто уникати коментарів, за які передбачено кримінальну відповідальність. Зокрема, Кримінальний кодекс України визнає злочином мову ненависті, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, до порушення меж території або державного кордону України, до вчинення терористичного акту, до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, пропаганду війни тощо. Залежно від обставин, відповідальність за поширення таких тверджень нестиме не лише особа, яка безпосередньо їх озвучила, але і журналіст чи редактор, що допустив поширення.
Так, якщо матеріал підлягав попередньому редакційному контролю, журналіст чи редактор може бути визнаний співучасником злочину, оскільки по суті надав можливість для оприлюднення незаконних закликів. Це, однак, не означає, що потрібно повністю уникати висвітлення подібних тем. Важливе значення буде мати манера, у якій сюжет був підготовлений, власне його зміст, цілі телепрограми, і, найголовніше, наскільки той чи інший сюжет об’єктивно сприяв протиправним цілям (пропаганді расизму, війни, дискримінації тощо).
До прикладу, Європейський суд з прав людини у справі Єрсілд проти Данії, що стосувалася расистських висловлювань на телебаченні, визнав, що притягнення журналіста до відповідальності за висловлювання інших осіб було визнане порушенням його права на свободу слова. Суд врахував, що журналіст на початку програми наголосив на тому, що в суспільстві точиться дискусія з цього приводу. Більше того, проаналізувавши контекст цієї програми, суд визнав, що програма була розрахована на освічену аудиторію, а отже – така програма не лише не сприяла пропаганді расизму, а показувала такі твердження як сміховинні і неприпустимі у демократичному суспільстві.
Інший приклад – публікація інтерв’ю з очільником організації, яка визнана терористичною (справа Сюрек та Оздемір проти Туреччини). Суд наголосив, що хоча й преса має висвітлювати інформацію не переступаючи меж, які встановлюються в інтересах національної безпеки, тим не менше – основним обов’язком журналістів є інформування суспільства, у тому числі й про інші точки зору (які засуджуються владою чи більшістю суспільства, проте, тим не менш, існують). Водночас, журналісти при цьому повинні дотримуватись меж висвітлення суспільно-необхідної інформації (якщо вона дійсно може бути озвучена такою особою), не перетворюючи матеріал на пропаганду насильницьких ідей.
У зв’язку з цим, подаючи у сюжеті/публікації будь-які коментарі, журналістам та редакторам варто уважно оцінювати надійність експертів, проводити хоча б мінімальну перевірку наведеної інформації, уникати дублювання потенційно незаконних закликів у власних текстах та, за можливості, дистанціюватися від чужих тверджень та оцінок.
