Чи є сканування «надмірним тягарем» у роботі розпорядника?

31 січня 2019 року Верховний Суд прийняв рішення у справі № 820/4258/17, яким визнав порушення права запитувача на доступ до публічної інформації і зобов’язав розпорядника надати у електронному вигляді 10 283 накази (загальна кількість сторінок цих документів, на жаль, не вказана), видані за півтора року роботи органу.

У даній справі розпорядник відмовлявся надавати документи у електронному форматі. У відповіді було зазначено, що запитувана інформація не була створена у електронному вигляді, а сканування такої кількості документів буде надмірним тягарем для роботи органу. Запитувач оскаржив відмову до суду і справа пройшла всі інстанції. Верховний Суд поставив крапку у справі, сказавши, що відповідач не довів відсутність технічної можливості чи надмірний тягар для розпорядника у скануванні документів і повинен надати документи у електронному вигляді.

Коротко про рішення читайте тут

У даній справі запитувач просив Головне територіальне управління юстиції у Харківській області (далі – ГТУЮ у Харківській області, розпорядник) надати копії наказів, прийнятих з 1 січня 2016 р. по день отримання запиту (1 серпня 2017 р.). У відповідь запитувача повідомили, що за цей час було прийнято 10 283 накази (кількість сторінок не вказана), а також що «копії наказів в електронному вигляді не створюються, тому запитувана позивачем інформація потребує її створення в інший спосіб, у зв’язку з чим, із посиланням на абзац другий підпункту 1.2 пункту 1 наказу ГТУЮ у Харківській області від 25 травня 2015 року № 291/4 «Питання виконання Закону України “Про доступ до публічної інформації”», відповідач не є розпорядником цієї інформації. З урахуванням викладеного відповідач відмовив у наданні копій наказів в електронному вигляді».

Суд першої інстанції: визнав відмову протиправною та зобов’язав розпорядника надати запитувачу право ознайомитись з інформацією (право робити виписки, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації тощо) у спеціально визначеному місці за місцем їх зберігання у ГТУЮ у Харківській області. Також суд постановив компенсувати запитувачу витрати за надання правової допомоги у цій справі.

Суд апеляційної інстанції: скасував постанову суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача судових витрат за надання правової допомоги. В іншій частині залишив постанову без змін.

Верховний Суд: скасував рішення у частині зобов’язання надати інформацію у спеціальному місці для запитувачів і зобов’язав розпорядника надіслати на електронну адресу запитувача скановані копії наказів.

ВС у своїй постанові зазначив, що:

  • відповідач не довів відсутність технічної можливості чи надмірний тягар для розпорядника у скануванні документів
  • відповідач був зобов’язаний задовольнити вказаний запит
  • суди нижчих інстанцій обрали неправильний спосіб захисту порушеного права

Оцінка Верховного Суду:

«Аналіз частини другої статті 34 Конституції України та частини другої статті 7 Закону № 2657-XII свідчить, що особа має право вибирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме паперову чи електронну. У разі якщо переведення в електронну форму (сканування) не є технічно неможливим та не покладає на розпорядника надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості, вимога щодо надання копії документів у сканованій формі повинна бути задоволена.

Аналіз установлених судами обставин справи та доводів відповідача не дають підстав для висновку про відсутність у ГТУЮ у Харківській області технічної чи ресурсної можливості переведення в електронну форму запитуваних позивачем документів, а так само про те, що таке переведення та надсилання на електронну пошту позивача покладе на відповідача надмірний тягар.

Отже, відповідач був зобов’язаний задовольнити вказаний запит ОСОБА_1 і надати скановані копії запитуваних документів, а суди, допустивши неправильне тлумачення закону та частково задовольняючи позов, обрали неправильний спосіб захисту порушеного права позивача на інформацію та помилково поклали на ГТУЮ у Харківській області обов’язок надати позивачу право робити виписки, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації тощо запитувані ним накази».

З цього рішення можна зробити два висновки:

  • розпорядники повинні надавати інформацію у тій формі, в якій просить запитувач
  • відмова надати інформацію у електронній формі, яка не має достатнього обґрунтування, є незаконною відмовою


Повний текст рішення читайте за посиланням.

Пропонуємо з’ясувати чи повинен розпорядник сканувати документи та коли таке сканування може вважатись «надмірним тягарем». 

Закон «Про доступ до публічної інформації» надає запитувачам право отримувати інформацію. При цьому право отримувати відкриту інформацію є необмеженим. Тобто, фактично запитувач може запитати дуже велику кількість документів і розпорядник зобов’язаний їх надати.    

Не секрет, що на практиці багато хто зловживає цим правом і робота багатьох органів фактично блокується такими запитами. Звичайно, розпорядник може у такому випадку продовжити строк розгляду до 20ти робочих днів, але це все одно не вирішує проблеми. І якщо у випадку з паперовими копіями орган влади може виставити відповідно до статті 21 Закону «Про доступ до публічної інформації» рахунок за друк копій, то у випадку з електронними документами все складніше.

Раніше Пленум Вищий адміністративний суд України у своїй Постанові від 29.09.2016 р. звернув увагу на цю проблему. У пункті 11.2 цієї Постанови зазначено, що «…особа має право вибирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме паперову чи електронну. У разі якщо переведення в електронну форму (сканування) не є технічно неможливим та не покладає на розпорядника надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості, вимога щодо надання копії документів у сканованій формі повинна бути задоволена».

Тобто, практика йде таким чином, що розпорядник може відмовитись надати інформацію у електронній формі (варто звернути увагу, що не відмовити у наданні інформації взагалі, а відмовити надати її саме у певній формі) тільки у двох випадках:

  • якщо у нього немає технічної можливості це зробити
  • якщо це становить надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості

Перший випадок – це коли у органу немає сканувальної техніки, документи існують лише у паперовому вигляді, а запитувач просить надати їх у електронному. У такій ситуації у розпорядника інформації дійсно немає технічної можливості задовольнити запит у тій формі, в якій просить запитувач.

«Надмірний тягар» – поняття оціночне і залежить від багатьох факторів. Розпорядник повинен довести, що задоволення запиту паралізує роботу всього органу. Він повинен обґрунтувати відповідь на запит. Це дуже важливо у випадку, коли суб’єкт владних повноважень стверджує, що у нього немає електронної версії документів.

Викликає сумнів, що у наші дні накази суб’єктів владних повноважень написані від руки, а не у форматі Microsoft Word і що електронні версії ніде не зберігаються. Більше того, відповідно до статті 15 Закону «Про доступ до публічної інформації» такі акти (крім внутрішньоорганізаційних) повинні бути оприлюднені на сайті розпорядника. Тобто, хоча б якась частина уже повинна існувати у електронному форматі і такі документи не потрібно сканувати. Саме для того, щоб запобігти зловживанню з боку розпорядника у формі відписки «у нас немає у електронному форматі» і потрібно обґрунтовувати відмову, вказувати конкретні причини.

Тим не менше на практиці дійсно є випадки, коли сканування буде надмірним тягарем. І розпорядникам варто довести це і викласти аргументи у відповіді. Ось приблизний перелік питань, які можуть допомогти для опису труднощів у роботі з скануванням: 

  • яка кількість сканувальної техніки є у розпорядника?
  • яка кількість сторінок усіх запитуваних документів?
  • який формат документів (сторінки А4 легше сканувати ніж сторінки більшого формату)?
  • чи прошиті ці сторінки у справи/книги (якщо так, то їх важче сканувати ніж роздільні)?
  • чи потрібно робити вибірку із різних документів (наприклад, якщо запитують інформацію, а вона у багатьох документах і її потрібно ще вишукувати)?
  • чи потрібно вилучати із документів інформацію з обмеженим доступом і у скількох сторінках?
  • скільки працівників потрібно виділити для сканування цих документів?
  • чи покладено на цих працівників інші обов’язки, які вони фактично не зможуть виконувати за цей час?
  • скільки часу займе сканування?
  • яка «завантаженість» розпорядника, іншими словами: яку кількість запитів він отримує щодня чи протягом іншого терміну; на скільки вони об’ємні; скільки часу тратить на їх розгляд, скільки є нерозглянутих на день отримання запиту тощо
  • які наслідки будуть для органу, якщо він почне сканувати запитувані документи?
  • чи становить інформація суспільний інтерес, чи це просто цікавість запитувача?

З цих питань можна вибудувати аргументи «надмірного тягаря», які уже потім оцінюватиме суд. Також розпорядники можуть навести інші додаткові факти та індивідуальні причини, за яких вони не можуть надати інформацію у електронному вигляді.

Підсумовуючи все сказане вище, можемо зробити висновок, що розпорядникам інформації слід довести, що відмова сканувати документи – це не просто небажання виконувати закон, а й справді тягар для роботи органу. Надіємось, що це рішення Верховного Суду стане орієнтиром і для інших судів, і для розпорядників, які відмовляють у наданні інформації у аналогічних випадках. Врешті, всі ми зацікавлені, щоб право на доступ до публічної інформації працювало на користь громадян, суспільства, а не блокувало роботу важливих суспільних інституцій.

Христина Буртник

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Для того, щоб отримати інформацію, яка вас цікавить, зверніться до нас за допомогою гарячої лінії: