Мова ворожнечі – поняття оціночне, оскільки в міжнародному праві прав людини не існує загальноприйнятої концепції. Критерії для визначення мови ворожнечі також є досить суперечливими через те, що міжнародні та регіональні документи передбачають різні стандарти. Варто зазначити, що велика кількість ознак мови ненависті формувалась як реакція на специфічні соціальні явища та інциденти, а також адаптувалась відповідно до вітчизняного законодавства. Також Тобі Мендель у своїй статті «Hate speech rules under international law» наголошує, що заборона мови ненависті базується на принципах прав на рівність, а також свободи від дискримінації.
На сьогоднішній день, українське законодавство сформувало такі ознаки мови ворожнечі, які диференціюються в Законі України «Про інформацію» як складова «неприпустимості зловживання правом на інформацію»:
- Заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України
- Пропаганда війни, насильства, жорстокості
- Заклики до розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі
- Заклики до вчинення терористичних актів
ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» додає ще один пункт:
- Заклики до пропаганди комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки;
Проте тут заборона може бути розцінена як «мова ненависті» лише в окремих випадках, таких, як заперечення факту геноциду, наприклад, у справі «Гароді проти Франції» (Garaudy v. France, Application No. 65831/01), в якій позивач скаржився, що факт правопорушення, в якому він був звинувачений (в запереченні існування злочинів проти людства, а саме Голокосту та підбурюванні до расової ненависті), порушує його право на свободу вираження. Суд відхилив позов, застосувавши статтю 17 Європейської конвенції, що вказує на заборону зловживання правом, і, базуючись на цьому, позивач не може звертатись в Суд щодо імовірного порушення цього права.
ЗУ «Про телебачення та радіомовлення» в одному з принципів державної політики у сфері телебачення та радіомовлення передбачає, що держава всіма можливими законними засобами не допускає в інформаційних та інших телерадіопрограмах систематичного цілеспрямованого безпідставного загострення уваги на війні, насильстві і жорстокості, розпалюванні расової, національної та релігійної ворожнечі або позитивного їх подання (трактування),а в статті 6 також додає ще: – закликів до насильницької зміни конституційного ладу України- закликів до розв’язування агресивної війни або її пропаганди та/або розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті- пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження
Також даний закон передбачає санкції телеорганізаціям у вигляді 25 відсотків ліцензійного збору за використання перелічених форм мови ворожнечі, при цьому рішення щодо стягнення даного штрафу приймає Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, що зазначено в статті 72 вказаного закону.
Журналістам у випадках публікації інформації, що може містити елементи мови ворожнечі, потрібно бути дуже обачними, оскільки неправильна подача може спричинити розпалювання ненависті і призвести до кримінальної відповідальності. Зокрема, публічні заклики до повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, до посягання на територіальну цілісність і недоторканість України, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинених дій може містити склад злочину, передбаченого ч. 2 статей 109, 110 КК України; привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), провокація міжнародного конфлікту терористичного акту – статтею 258 КК України, сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх діяльності – статтею 256, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку – статтею 295, розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію – статтею 300, пропаганда війни – статтею 436 та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів – статтею 436-1.
Практика Європейського суду з прав людини звертає увагу на окремі моменти. У справі «Сюрек проти Туреччини» (Surek v. Turkey (No. 1), Application No. 26682/95), Суд акцентується на цитуванні. В даній справі в щотижневому виданні, основним акціонером якого був позивач, було опубліковано два листи читачів, в яких органи державної влади були піддані суворій критиці за участь в масових вбивствах в «Курдистані», що в Південно-Східній Туреччині. Попри те, що позивач не був причетний до написання цих листів, все ж їхня публікація підбурювала до насильства, оскільки містила конкретні імена, а також, на думку Суду, спричиняла заклики до кривавої помсти, посилюючи «озлоблені упередження». Звідси Суд визначив, що хоч позивач і не був пов’язаний з даними листами безпосередньо, він забезпечив можливість авторам виразити свою ненависть, а звідси, дії влади в обвинуваченні позивача відповідали легітимній цілі. З аудіо-візуальними ЗМІ ситуація трошки інша. Зокрема, у справі «Єрсілд проти Данії» (Jersild v. Denmark, Application No. 15890/89) позивач провів радіо-інтерв’ю з групою молодих людей, що мала расистські погляди, яка впродовж розмови наголошувала на обмеженнях прав людей інших рас, за що позивач і був звинувачений в розпалюванні ворожнечі. Проте Суд наголосив на меті даного інтерв’ю, а саме аналізі поглядів даної групи, що мало великий публічний інтерес, не спрямованим на пропаганду расизму.
Тому в публікаціях на дану тему, варто наголошувати на їхній цілі, наприклад, на дослідженні причин, аналізі поглядів, попередженні, застосовувати непряму мову чи акцентувати увагу на небезпеці наслідків діяльності осіб, що використовують мову ненависті.
