Роль засобів масової інформації як “сторожового пса демократії” (public watchdog) особливо відчутно проявляється у випадках, коли публікації журналістських розслідувань кардинально змінюють теми суспільного дискурсу як на політичних та адміністративних рівнях, так і в побутових обговореннях за чашкою кави. Більше того, подібні кроки і в розумінні громадськості, і в розумінні журналістів завжди є певно slippery slope, оскільки жоден не може передбачити усі можливі ризики та  наслідки ситуації. Про загальні обмеження висвітлення кримінальних тем у ЗМІ можна дізнатись в цій консультації.

Попри це, журналісти також повинні самостійно перевіряти власні розслідування перед публікацією, щоби уникнути дифамаційних судових проваджень, персональних кримінальних переслідувань, а також підтримувати свою репутацію, видання тощо. Саме тому, пропонуємо низку рекомендацій, на що потрібно зважити перед виходом подібних розслідувань:

1. Перевіряти ключові факти. Кожен опублікований факт повинен пройти перевірку на достовірність і підкріплюватись доказами. Це підвищить якість матеріалу, а також позбавить приводів героїв розслідувань оспорювати опубліковану інформацію в суді, оскільки обов’язок доведення, що поширена інформація була достовірною, лягає на відповідача, а значить – на автора публікації та редакцію (п. 18 Постанови ВСУ №1 від 27.02.2009 “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”).
2. Зважати на склад дифамаційного правопорушення, який випливає зі змісту згаданої Постанови, а саме – чотири елементи: а) факт поширення інформації; б)особа, про яку поширено інформацію; в) поширення недостовірної інформації; г) факт порушення особистих немайнових прав особи внаслідок поширення недостовірної інформації. Лише доведення наявності усіх цих складових дозволить суду задовольнити позов про визнання поширеної інформації недостовірною. Варто мати на увазі, що у нашому випадку, факт поширення інформації завжди є, якщо матеріали розслідування опубліковані.
3. Приділяти значну увагу формулюванням фраз. Дані, які мають підтвердження і, відносно питання їхньої правдивості, можна відповісти “так” або “ні”, є, безперечно, фактами. Натомість, припущення, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, використання гіпербол, алегорій,  є нічим іншим, як оціночними судженнями, які не підлягають перевірці на дійсність, а значить – не можуть спростовуватись. Саме тому, журналіст під час підготовки матеріалу до публікації повинен звертати увагу на формулювання, оскільки не можна про щось 100-відсотково стверджувати, не маючи належної доказової бази. Саме тут допоможуть припущення, фігуральні вирази і т.д.
4. Пам’ятати, що оціночні судження теж можуть бути предметом позову.  У контексті журналістських розслідувань, як правило, мова йде про негативну оцінку особи, що також захищене свободою слова.  Попри це, потрібно зважати на баланс права журналістів на свободу вираження та права осіб, про яких поширюють інформацію, а тому, оціночні судження повинні мати фактичний базис, особливо це стосується випадків у звинуваченнях у вчиненні злочину (Egill Einarsson v. Iceland). Крім того, ЗУ “Про інформацію” вказує, що особа не несе відповідальності за поширення оціночних суджень, що можуть принижувати честь і гідність. Проте, якщо їх висловлено в брутальній, непристойній чи принизливій формі, законодавець передбачає можливість відшкодування моральної шкоди (ч. 2 ст. 30). Дуже важливо розрізняти ці моменти, оскільки строки давності спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди – різні: один рік у першому випадку (ст. 258 ЦК) та три – в іншому (ст. 257 ЦК). Бувають випадки, коли у позові об’єднані обидві вимоги, саме тому, завданням відповідача буде не лише довести, що поширена інформація була оціночним судженням, а й що вона висловлена не в брутальній чи непристойній формі.
5. Враховувати презумпцію невинуватості. Право, яким належить кожному без жодних винятків. Саме тому, журналісти у своїх публікаціях не можуть прямо звинувачувати ту чи іншу особу у вчиненні злочину чи кримінального проступку, вживаючи, для прикладу, терміни “шахрай”, “ґвалтівник” тощо, до набрання законної сили обвинувального вироку.
6. Зважати на приватність в соціальних мережах. У випадку, коли як матеріал для розслідування використовуються пости з соціальних мереж, особливо зі сторінок третіх осіб, потрібно перевіряти, чи публічний цей пост, чи призначений лише друзів. Бо в другому випадку, можливість його використання стоїть під питанням, особливо коли це стосується, наприклад, фото з приватних акаунтів Instagram близьких родичів героїв розслідування, хоча це теж може корелювати з публічністю цих осіб.
7. Зважати на приватність третіх осіб. По-перше, це стосується зображення з неповнолітніми. Бувають ситуації, коли журналісти використовують як докази фото з профілів з соцмереж дітей героїв журналістських розслідувань. У таких випадках варто  поважати приватність неповнолітніх, та, у разі використання їх фото – блюрити їхні обличчя. По-друге, це – захист персональних даних. Поширюючи інформацію про третіх осіб, які не мають статусу публічності, потрібно зважати на рівень захисту їхньої приватності. Основні аспекти вказані в Роз’ясненнях Уповноваженого з прав людини щодо визначення порядку обробки персональних даних, де вказані ризикові категорії: світогляд, стан здоров’я, статеве життя (включаючи сексуальну орієнтацію), біометричні дані, генетичні дані, вчинення насильства щодо особи, а також місце перебування та або шляхи пересування. Для прикладу, журналістам, розповідаючи про нерухомість родичів можливого корупціонера, не варто вказувати точну адресу, достатньо лише населеного пункту, приблизного району тощо.
8. Дотримуватись журналістських стандартів. Одним із завдань журналістики є всебічне та неупереджене висвітлення інформації, саме тому, будь-яке якісне розслідування потребує наявності іншої точки зору, або хоча б свідчення про те, що такі спроби здійснювались. Зокрема, про це варто вказати в матеріалі, що журналістам не вдалось зв’язатись з фігурантами розслідування, чи що ті відмовились давати жодні коментарі, або у випадку наявності відповіді – про це обов’язково зазначити.
9. Захищати свої джерела. У своїй діяльності журналісти користуються різними джерелами, в тому числі і анонімними, серед яких можуть бути і викривачі всередині тих чи інших структур. У цьому випадку, необхідно дотримуватись двох умов: перевіряти надану інформацію, намагатись знайти додаткові докази наданої інформації, зважати на публічний інтерес, і головне, захищати свої джерела. Саме тому, будь-які спроби розсекретити згадані дані, повинні мати належне обґрунтування, в протилежному випадку, необхідна максимальна правова, фінансова та суспільна підтримка для захисту своїх інформаторів.

Звісно, журналістські розслідування ще можуть містити безліч інших правових моментів, які також потребуватимуть детального аналізу. Наведені поради є найбільш частими аспектами, з якими стикається журналіст-розслідувач у своїй роботі, а відповідно, допоможуть йому більш професійно готувати подальші публікації.