Преса відіграє роль «сторожового пса демократії», а значить – одним із головних її завдань є висвітлення питань, які становлять публічний інтерес, що є предметом активного обговорення в суспільстві. Звідси виникає аспект якості інформації, зокрема, джерела отримання та доведення факту її достовірності. Проте, які ризики виникають, а головне, яка відповідальність може настати, коли джерело отриманої інформації є анонімним?
Використовуючи анонімні джерела, варто звернути увагу на наступне:
- джерело, яке надає інформацію (викривач, анонімне джерело, джерело, що хоче лишитись таємним)
- характер поширеної інформації ( публічна – відкрита або з обмеженим доступом, приватна)
- особа, про яку поширена інформація (публічна чи приватна)
Стаття 7 Закону України «Про інформацію» вказує, що ніхто не може обмежити право особи у виборі форм і джерел отримання інформації, крім випадків, передбачених законом, в той же час увага акцентується на її достовірності та повноті. Журналіст у своїй роботі може стикатися з питанням законності шляхів, якими дані були отримані.
Викривачі. Згідно з статтями 6,7, 8,9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», публічна інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну, таємну та службову. Стаття 6 цього ж Закону містить критерії обмеження права доступу, зокрема, коли шкода від розголошення переважає суспільний інтерес в її отриманні, а також виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя і факт розголошення може зашкодити цим інтересам. В той же час на боці викривачів стає стаття 11 Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка надає захист посадовим та службовим особам, які оприлюднюють інформацію, звільняючи їх від юридичної відповідальності за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю. На такій же позиції стоїть практика Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Гуджа проти Молдови» (Guja v Moldova, Application no. 14277/04) та «Букур і Тома проти Румунії» (Bucur and Toma v. Romania, Aplication No. 40238/02). Зокрема, в останній справі ЄСПЛ наголошує на суспільну цінність розголошеної інформації, яка превалює над шкодою, завданої від факту розкриття, що стимулює громадськість до активної політичної дискусії; також Суд наголошує на достовірності розкритої інформації, а головне зазначає про добрі наміри позивача, оскільки той повідомив про зловживання і колег, і голову департаменту, і парламентський орган, що координував діяльність служби, а лише після цього – ЗМІ. Звідси випливає, що викривачі повинні бути максимально захищені, проте виникає питання щодо захисту суб’єктів інформаційних відносин, що поширюватимуть дану інформацію. Закон України «Про інформацію» в статті 30 зазначає, що ЗМІ звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною, а також стаття 42 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» вказує, що журналіст звільняється від відповідальності в разі розголошення таємниці, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.
Джерела інформації, які хочуть залишитись таємними. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні в переліку прав журналіста передбачає право на збереження таємниці авторства та джерел інформації і кореспондуючий йому обов’язок задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства, те ж саме міститься в статті 59 ЗУ «Про телебачення та радіомовлення», що телеорганізація зобов’язана зберігати у таємниці, на підставі документального підтвердження, відомості про особу, яка передала інформацію або інші матеріали за умови нерозголошення її імені. Проте Закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» одностайно наполягають на тому, що джерело інформації повинно бути розкрите за рішенням суду, що ще раз підтверджено в Постанові Пленуму ВСУ №1 від 27 вересня 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Проте практика Європейського суду з прав людини стоїть на позиції збереження таємниці авторства особи, що надала інформацію, зокрема, у справах «Гудвін проти Сполученого королівства» (Goodwin v. The United Kingdom, Application no. 17488/90), «Воскейл проти Нідерландів» (Voskuil v. the Netherlands, Application no. 64752/01). Звідси виникає проблема захищеності особи, яка хоче зберегти таємницю свого авторства, саме тому журналіст в процесі публікації отриманого матеріалу повинен шукати інші докази достовірності інформації, аби убезпечити, в першу чергу, особу, яка її надала.
Анонімні джерела. В деяких випадках, журналіст отримує інформацію з джерела, яке неможливо верифікувати, що значно ускладнює перевірку на достовірність. В таких випадках посилання на «анонімів» у публікаціях є сумнівними фактами підтвердження як достовірності, так і законності отримання подібних даних. Варто мати на увазі, що в Україні передбачена кримінальна відповідальність за незаконне поширення конфіденційної інформації про особу (стаття 182 ККУ). Тут також потрібно розмежовувати можливість поширення публічної чи приватної інформації та особу, якої вона стосується. Зокрема, публічні персони більш відкриті суспільству, аніж приватні, і, як наслідок, можуть бути публічно розкритиковані, як у справі «Ляшко проти України» (Lyashko v. Ukraine, Application no. 21040/02). Також в подібних ситуаціях варто розрізняти фактичні дані та оціночні судження, оскільки останні не підлягають спростуванню чи доведенню їх правдивості, а значить застосування різних мовностилістичних засобів (гіпербол, алегорій і т.д.) дозволить уникнути відповідальності за можливе поширення інформації без належних доказів. Проте тут варто пам’ятати, що надто брутальна чи принизлива форма критики приватної особи може стати предметом позову про відшкодування моральної шкоди. Також, використання неперевіреного анонімного джерела може призвести до адміністративної відповідальності за статтею 173-1 КУпАП, зокрема за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушувати громадський порядок. Звідси, попри можливу «сенсаційність» матеріалу, журналісти повинні поважати право особи на приватне життя, право на чесний суд,а також дотримуватись принципів інформаційних відносин, що також зазначено в «Бедат проти Швейцарії» (Bedat v. Switzerland, Application no. 56925/08).
Tips:
- Будь-яка інформація, отримана з анонімного джерела, в першу чергу, повинна бути перевірена на достовірність.
- Інформація, отримана від джерела, яке неможливо верифікувати, може стати базисом для того, щоб знайти перевірені відомості щодо отриманої інформації та опублікувати її на основі достовірних даних.
- Форма подачі відіграє важливу роль, оскільки суд розрізняє фактичне твердження та оціночне судження. Останнє не підлягає спростуванню та доведенню його правдивості, проте українські суди наполягають на тому, що вираження у надто брутальній та принизливій формі, що принижує честь і гідність особи, що може стати предметом позову про стягнення моральної шкоди.
- Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власників за умови, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом публічного інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист, що відповідає практиці застосування Європейським судом з прав людини статті 8 Конвенції.
- Потрібно пам’ятати, що рамки «відкритості» публічних осіб значно ширші, аніж приватних, що означає, що їхнє життя може стати предметом громадського обговорення, а значить – її поширення становить публічний інтерес.
- Якщо поширена інформація, що має статус «з обмеженим доступом», містить дані про правопорушення або відомості, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, і була поширена з добрими намірами, то особи, що її розголосили, звільняються від юридичної відповідальності згідно зі статтею 11 ЗУ «Про доступ до публічної інформації». Дана теза підтверджена практикою Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Букур і Тома проти Румунії» (Bucur and Toma v. Romania, Aplication No. 40238/02).
