ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

ВЕЛИКА ПАЛАТА

 

СПРАВА «УГОРСЬКИЙ ГЕЛЬСІНСЬКИЙ КОМІТЕТ проти УГОРЩИНИ»

(Заява № 18030/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

8 листопада 2016 року

Це рішення є остаточним, але воно може підлягати редакційним переглядам.

 У справі Угорського Гельсінського  комітету проти Угорщини,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої палати, до складу якої увійшли:

Гвідо Раймонді, голова,

Андраш Шайо,

Ішіль Каракаш,

Луїс Лопес Герра,

Мірьяна Лазарова Трайковска,

Ангеліка Нуссбергер,

Боштьян М. Зупанчич,

Небойша Вучініч,

Христина Пардалос,

Ганна Юдківська,

Линос-Олександр Сісіліанос,

Хелен Келлер,

Андре Потоцький,

Алеш Пейхал,

Ксенія Туркович,

Роберт Спано,

Йон Фрідрік Кйольбро, судді,

і Лоуренс Ерли, Юрисконсульт,

Після нарад за зачиненими дверима, які відбулися 4 листопада 2015 року і 1 вересня 2016 року,

Постановили наступне рішення, яке було прийнято останнього зазначеного дня:

 

 ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена за заявою (№ 18030/11), поданою до Суду проти Угорщини, на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод ( далі – «Конвенція»), неурядовою організацією, зареєстрованою згідно із законодавством Угорщини, Угорським Гельсінським Комітетом («заявник НУО»), 14 березня 2011 року.
2. Заявника НУО представляв пан T. Фазекас, адвокат, що практикує в Будапешті. Угорський уряд («Уряд») представляв пан З. Таллоді, Агент від Міністерства юстиції.
3. Заявник НУО скаржилася, що відповідно до статті 10 Конвенції, відмова угорського суду в оприлюдненні затребуваної інформації, яку вона прагнула отримати, порушувала її права на свободу вираження поглядів.
4. Заяву було передано на розгляд Другої секції Суду (Правило 52 § 1 Регламенту Суду). 4 грудня 2012 року заяву було направлено Уряду. 26 травня 2015 року Палата другої секції, що складається з: Ішіль Каракаш, Андраш Шайо, Небойша Вучініч, Хелен Келлер, Егідюс Куріс, Роберт Спано, Йон Фрідрік Кйольбро, суддів, і Стенлі Нейсміт, секретаря секції, відмовилися від розгляду справи на користь Великої палати, жодна зі Сторін не заперечувала проти цього протягом встановленого терміну (стаття 30 Конвенції та правило 72 § 1).

…

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заявник, Magyar Helsinki Bizottság (Угорський Гельсінський Комітет), є неурядовою організацією (НУО), що була заснована в 1989 році. Вона контролює дотримання міжнародних стандартів в області прав людини в Угорщині, забезпечує юридичне представництво жертвам імовірного порушення прав людини, та сприяє юридичній освіті і навчанню як в Угорщині, так і за кордоном. Основними напрямками її діяльності є захист прав осіб, які шукають притулку, та іноземців, які потребують міжнародного захисту, та моніторинг дотримання прав людини правоохоронними органами і судовою системою. Зокрема, вона зосереджена на доступі до правосуддя, контролі умов утримання під вартою, а також на ефективному здійсненні права на захист.

…

(Далі обставини справи скорочено – прим. ЦЕДЕМ)

Маючи намір дослідити якість захисту, що надається державними захисниками, організація запросила у ряді поліцейських департаментів імена громадських захисників, обраних ними в 2008 році, і кількість призначень на посаду адвокатів. Організація посилається на Закон «Про дані» від 1992 року, стверджуючи, що запитані дані є публічною інформацію.

У 2009 році організація направила в суд справи проти двох поліцейських департаментів, які відхилили прохання про надання інформації. Після рішення суду першої інстанції на користь організації, позов був відхилений апеляційним судом, який вважав, що громадські захисники не виконують завдань, що становлять суспільний інтерес, і тому вона не може успішно вимагати розкриття інформації щодо цих захисників згідно із Законом «Про дані» від 1992 року. Це рішення було підтримане Верховним судом у 2010 році, який встановив, що здійснення захисниками конституційного права на захист є завданням держави, подальша діяльність громадських захисників є приватною, і тому їх імена не є публічною інформацією.

Заявник НУО, спираючись на статтю 10 Європейської конвенції з прав людини, подала позов проти угорського суду, оскільки відмова надати запитувану інформацію, порушувала її права на доступ до інформації.

…

ПРАВО

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

Заявник НУО подала позов з приводу того, що відмова влади надати доступ до інформації, запитуваної в певних департаментах поліції, представляє собою порушення її права, зазначеного в статті 10 Конвенції, яка передбачає:

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання з боку органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації, або для підтримання авторитету і неупередженості суду”.

 

Уряд заперечив цей аргумент.

А. Попередні заперечення уряду про сумісність предмету розгляду з положеннями Конвенції

Доводи сторін під час розгляду у Великій палаті

1. Уряд заперечував можливість застосування статті 10 Конвенції за скаргою заявника НУО та запропонував Суду визнати позов неприйнятним, оскільки предмет розгляду несумісний з положеннями Конвенції. На його думку, стаття 10 Конвенції охоплювала тільки свободу отримувати і поширювати інформацію, в той час як будь-яке посилання на «свободу шукати» інформацію було навмисно не включене до статті 10 в ході підготовки процесу, на відміну від статті 19 Загальної декларації прав людини і статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
2. Заявник НУО стверджувала, що в світлі прецедентного права Суду, стаття 10 може бути застосована в обставинах цієї справи. Заявник НУО вважала, що, якби доступ до інформації був включений до права на отримання і поширення інформації та до права на свободу дотримуватися своєї думки, держави могли б легко зробити ці права позбавленими підстав шляхом відмови у доступі до важливих даних з питань, що становлять суспільний інтерес. Доступ до інформації є неодмінною умовою для ефективного здійснення права на свободу вираження поглядів, оскільки без доступу до суду, право на справедливий судовий розгляд було б позбавлене сенсу (див. «Голдер проти Сполученого Королівства», 21 лютого 1975 р., § 35, Серія А № 18). Заявник НУО стверджувала, що доступ до інформації є невід’ємною частиною права на свободу вираження поглядів, оскільки відмова у доступі до даних перешкоджає реалізації цієї свободи.
3. Уряд Сполученого Королівства, втрутившись у цю справу, стверджував, що стаття 10 Конвенції не повинна застосовуватися в обставинах цієї справи.

 

Вони просили суд прийняти до уваги підготовчі матеріали та прецедентне право після розгляду суду «Леандер проти Швеції «(26 березня 1987 року, Серія А № 116).

Медіа правового захисту ініціатив, Кампанія за свободу інформації, стаття 19, Програма доступу до інформації та Угорський союз цивільних свобод вважали, що право на свободу вираження поглядів включає право на доступ до інформації, подання статті 10 застосовується в даній справі.

Висновок Суду

70. Основне питання, яке необхідно вирішити в даній справі, – чи може стаття 10 Конвенції бути інтерпретована, згідно з твердженням заявника НУО, як право доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів. Таким чином, Суд покликаний прийняти рішення, чи стала відмова в проханні заявника про надання інформації, згідно з обставинами справи, перешкодою в її праві на отримання і поширення інформації, гарантованому статтею 10. Питання чи скарга, яку подала заявник НУО, підпадає під дію статті 10, таким чином, нерозривно пов’язана з суттю її позовної заяви. Відповідно, Суд вважав, що заперечення Уряду мають бути залучені до суті скарги.
71. Крім того, Суд вважав, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (а) Конвенції, і що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

 

Б. Суть справи

1. Доводи сторін на розгляді у Великій палаті

(а) Уряд

73. Уряд стверджував, що стаття 10 Конвенції не може бути застосована, так як висновки по справі від «Кампанії громадських прав проти Угорщини/Társaság a Szabadságjogokért v. Hungary» (№. 37374/05, § 14, квітень 2009 року, надалі «Кампанія») не можуть бути вирішальними у цій заяві. У даній справі, за відсутності заперечень з боку Уряду, Суд не зобов’язаний розглядати питання про можливість застосування статті 10. Він додав, що його концесії щодо застосування статті 10 по справі Кампанії були засновані виключно на господарсько-правових міркуваннях і не могли служити підставою для розширення Конвенції в областях, які вона не була призначена охопити.
74. Крім того, він відзначив, що Комітет міністрів ухвалив окрему специфічну Конвенцію про право на доступ до офіційних документів, тим самим показуючи, що укладачі статті 10 не мали наміру включати у Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод право отримувати інформацію від державних органів.
75. Той факт, що високі договірні сторони запровадили в своєму внутрішньому законодавстві право шукати інформацію, не підтверджує можливість інтерпретувати це право як таке, що підпадає під гарантії статті 10, оскільки держави мали можливість прийняти більш високий рівень захисту прав людини в своїй внутрішній правовій системі, ніж той, що надається Конвенцією.
76. Право на доступ до інформації є самостійним правом, направленим на підвищення прозорості та належного врядування, а не просто допоміжнім правом на свободу вираження думок. На його думку, ані підхід «живий інструмент», ані наявність Європейського консенсусу, що відображені у прийнятті вільного доступу до інформації в національних правових системах, не можуть служити підставою включати таке право в статтю 10 Конвенції.
77. На думку Уряду, відсутність розголошення запитуваних персональних даних не перешкоджала ніяким публічним дебатам, оскільки запитувана інформація не була необхідна для того, щоб заявник НУО або висловила свою думку з питань загального інтересу, або зробила висновки щодо ефективності системи призначення державних захисників.
78. У разі, якщо Суд вважав, що стаття 10 могла бути застосована в обставинах даної справи, Уряд стверджував, що посягання на право заявника на свободу вираження поглядів в будь-якому випадку було виправдане на підставі статті 10 § 2 Конвенції.
79. Імена тих, хто обіймали посади адвокатів захисту, становили особисті дані, і ці дані могли бути розкриті лише у разі, коли це дозволено законом. Він схвалив рішення Верховного суду про те, що захисники не провадять державні повноваження, як від імені правоохоронних органів, які їх призначили, так і від свого імені, і не можуть бути кваліфіковані як «інші особи, які виконують державні функції» відповідно до статті 19 ( 4) Закону «Про дані». Він також відзначив, що інтерпретація Верховним судом по даній справі була передбачувана в світлі пояснень членом парламентського комітету із захисту даних, і що ця інтерпретація послідовно застосовувалась у всіх наступних аналогічних випадках.
80. Тому, на його думку, не було жодних юридичних підстав для санкціонованого розкриття інформації про призначення державних захисників; іншими словами, відмова оприлюднювати запитувану інформацію була передбачена законом.
81. Уряд висловив думку, що обмеження доступу до інформації, яка запитується, слугувало законною метою захисту прав інших осіб. Захист персональних даних був сам по собі законною метою, незалежно від того, чи була репутація відповідних осіб поставлена на карту. Цей захід також міг розглядатися як необхідний для захисту репутації інших осіб згідно статті 10, так як дослідження, що проводилися позивачем НУО, критикували професійну діяльності тих, хто перебували на посаді адвокатів захисту.
82. По питанню співрозмірності, Уряд підкреслив, що навіть якщо Суд визнає, що існує позитивне зобов’язання з боку держави щодо сприяння здійсненню свободи вираження думок, держави повинні користуватися широкою свободою розсуду при наданні доступу до запитуваної інформації. Цей допуск був обмежений тільки переважним інтересом заявника у підтримку його або її заяви з фактами для того, щоб запобігти цивільній або кримінальній відповідальності за висловлювання, що стосуються здійснення державної влади, і коли не було альтернативних засобів, щоб заявник отримав необхідну інформацію.
83. Крім того, відсутні будь-які зобов’язання держави поширювати інформацію, що містить персональні дані, коли розкриття такої інформації не було виправдано нагальною суспільною потребою. Будь-які позитивні зобов’язання на підставі статті 10 повинні тлумачитися у світлі зобов’язань влади поважати та забезпечувати здійснення інших прав, закріплених в Конвенції, та забезпечити справедливий баланс не тільки між приватними і суспільними інтересами, але і між конкуруючими приватними інтересами – в даній справі, право заявника НУО на отримання інформації на підставі статті 10 і право адвокатів захисту на повагу до приватного життя відповідно до статті 8. Крім того, будь-яке обмеження прав державних захисників на підставі статті 8 повинні ретельно розглядатися. На противагу цьому,

 

інтерпретація виразу «інші особи, які виконують державні функції», запропоновані заявником НУО, створила б вкрай невизначене заперечення щодо права на захист персональних даних, яке б не могло бути обґрунтоване згідно зі статтею 8 Конвенції.

84. Крім того, заявник НУО мала в своєму розпорядженні альтернативні способи отримання необхідної інформації, не наполягаючи на розкритті персональних даних. Вона могла б запитати анонімні статистичні дані або вдавалася б до інших засобів, наприклад, шляхом встановлення зв’язків з керівництвом Національної поліції,з метою оцінки поліцейської практики щодо призначення захисників в якості безкоштовної юридичної допомоги.
85. Уряд стверджував, що преса і неурядові організації не можуть бути забезпечені таким же рівнем захисту, так як перші дотримувалися встановлених професійних правил , в той час як останні не могли нести відповідальність за достовірність своїх заяв. У будь-якому випадку, вони висловили сумнів у тому, чи виступала заявник НУО в ролі громадського спостерігача, або вона мала й інші приховані мотиви, враховуючи, що мова йшла про об’єднання, що мало мережу юристів, які також надавали юридичну допомогу у кримінальних справах, і таким чином були потенційними конкурентами осіб, що займали посади адвокатів захисту.

 

(б) Заявник НУО

86. Заявник НУО закликала Велику палату підтвердити застосовність статті 10 у справі. Вона стверджувала, що, хоча в Конвенції використовуються специфічні терміни «отримати» і «поширювати», стаття 10 також охоплює право шукати інформацію, як вперше визнано Судом по справі «Дамманн проти Швейцарії» (№ 77551/01, § 52 від 25 квітня 2006 р.) Вона посилалася на прецедентне право Суду в «Спільнота південночеських матерів проти Чеської Республіки» (№. 19101/03, 10 липня 2006 року), Társaság (згадуване вище), «Молодіжна ініціатива з прав людини проти Сербії» (№ 48135/06, 25 червня 2013), і «Австрійська асоціація збереження, зміцнення і створення проти Австрії» (№. 39534/07, 28 листопада 2013 року, іменоване в подальшому «Австрійська організація»), щоб продемонструвати, що Суд відійшов від його попереднього прецедентного права в «Ліндера» (згадуване вище) і «Гаскін проти Сполученого Королівства» (7 липня 1989 року, § 57, Серія А, № 160), і чітко зайняв позицію, що право доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів, підпадає під дію статті 10.
87. Організація-заявник також стверджувала, що цей підхід був підтверджений міжнародними документами і прецедентним правом, зокрема статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та зауваженнями загального порядку № 34 Комітету з прав людини, показуючи, що широке розповсюдження права шукати інформацію є важливою частиною свободи слова.
88. У «Герра та інші Проти Італії» і «Роше проти Сполученого Королівства» суд постановив, що свобода на отримання інформації не може тлумачитися як нав’язують Договірні Сторони Конвенції, позитивні зобов’язання зі збору та розповсюдження інформації з власної ініціативи (див. «Герра та інші проти Італії», 19 лютого 1998 року, § 53, звіти про постановах і рішеннях 1998 I; і «Роше проти Сполученого Королівства» [GC], № 32555/96, § 172, ECHR 2005 X)
89. Однак, в даній справі, запитувані дані могли б без труднощів надатися владою. Про це свідчить той факт, що сімнадцять департаментів поліції надали необхідні дані без затримки, мабуть, без необхідності робити величезні зусилля для їх отримання.
90. Заявник НУО стверджувала, що Конвенцію як «живий інструмент» слід тлумачити у світлі сучасних умов, беручи до уваги демографічні, технологічні та наукові зміни, а також стандарти в галузі прав людини.
91. Відмова в доступі до такої інформації, на думку заявника НУО, розглядалася як проблема недотримання негативного зобов’язання держави-відповідача не втручатися без обґрунтування правом, що захищається статтею 10. Відмовляючи у доступі до запитуваної інформації, місцеві власті не дозволили заявнику НУО здійснити основні свободи, що представляло собою необґрунтоване втручання в право, що захищається статтею 10.
92. Втручання в право заявника НУО, наданого на підставі статті 10, не забезпечувало дотримання відповідних положень внутрішнього законодавства, згідно Закону «Про дані». Вона запросила доступ до інформації, що підлягає розкриттю в інтересах суспільства на підставі статті 19 (4) Закону «Про дані». Відповідно до положень Закону «Про дані», персональні дані, що стосуються «інших осіб, які виконують державні функції» представляє інформацію, яка підлягає розкриттю в громадських інтересах при тих же умовах, як і інформація, що становить суспільний інтерес. Коли заявник просив персональні дані осіб, які виконують державні функції, і там, де ці дані були пов’язані із здійсненням їх громадських обов’язків, не можна було посилатися на право на захист персональних даних, щоб відхилити запит.
93. Заявник НУО зазначила, що головним питанням в ході внутрішнього розгляду було, чи вважалися особи, що були призначенні на посади захисників, як «інші особи, які виконують державні функції». Внутрішнє законодавство не передбачало визначення громадських обов’язків. Інтерпретація Уряду про те, що тільки особи, наділені незалежними повноваженнями і компетенцією, повинні були розглядатися в якості осіб, які виконують державні функції, не витримувало ніякої критики. Заявник НУО стверджувала, що захисники виконували громадянський обов’язок в ході кримінального процесу, і що їх діяльність не носила приватний характер. Крім того, гонорари і витрати на осіб, призначених на посади адвокатів захисту, були оплачені за рахунок державних коштів, а їх діяльність контролювалася державою. Заявник НУО також спиралася на прецедентне право Суду в «Aртико проти Італії» (13 травня 1980, Серія А. 37), «Камасінскі проти Австрії», (19 грудня 1989 року, серія А, №. 168) і «Чекалла проти Португалії» ( № 38830/97, ECHR 2002 VIII), де було встановлено, що при певних обставинах держава може нести відповідальність за певні недоліки в системі призначень на посаду адвокатів захисту. І, нарешті, імена осіб, призначених на посаду адвокатів захисту, не були анонімними, коли були опубліковані судові рішення, а також рядом поліцейських департаментів і судами було встановлено, що заявник НУО мала право на доступ до запитуваної інформації.
94. На завершення відзначимо, що місцеві органи влади помилково встановили, що захисник не виконав громадські обов’язки і що їх призначення і діяльність являють собою особисті дані. На цій підставі знято внутрішню нормативно-правову базу для втручання, яка підлягала оскарженню.
95. Що стосується доцільності заходів, заявник НУО стверджував, що запитувана інформація стосувалася питання загального інтересу. Він був спрямований на надання вихідних даних для публічного обговорення питання про функціонування призначеного адвоката системи захисту і, зокрема, розподілу призначень на користь певного адвокату захисту, що призводить до некомпетентного юридичного представництва обвинувачених. Дослідження, для якого розшукувався доступ до певної інформації, було направлене на громадське обговорення, базоване на фактах щодо реалізації права на ефективний захист, закріплений в Статті 6 Конвенції. Зокрема, право на отримання юридичної допомоги було визнане наріжним каменем правосуддя, а дані з інших відділів поліції довели, що дійсно існують структурні недоліки, які потребують подальшого розслідування. Проте цьому перешкоджало рішення місцевих органів влади, які відмовили у доступі до інформації, про яку йдеться. Таким чином, враховуючи суспільний інтерес характеру питання, за яким здійснювалася спроба отримати інформацію про діяльність в якості громадського спостерігача, гарантувався високий рівень захисту, аналогічний тому, що застосовується до преси.
96. За даними заявника НУО, у інший спосіб запитана інформація була недоступна, що дало двом департаментам поліції діючу інформаційну монополію на призначення адвокату захисту в межах їх відповідних юрисдикцій. Таким чином, відмова в доступі до запитуваної інформації представляла собою здійснення цензурної влади.
97. Заявник НУО в подальшому враховує, що обмеження його права на доступ до інформації не було необхіднім для захисту прав адвокатів на недоторканність їх приватного життя. Запитувана інформація не стосується їх приватної сфери, а тільки їх громадських обов’язків. Це не відноситься до фактичного здійснення їх ролі в якості адвокату захисту, а лише їх призначення. Таким чином, на думку заявника НУО, місцеві органи влади не змогли встановити справедливий баланс між правом на підставі Статті 10 та правом адвокату захисту у відповідності зі Статтею 8.
98. Заявник НУО запропонував суду виявити, що втручання у його право на отримання інформації не було необхідним у демократичному суспільстві за змістом Статті 10 § 2 Конвенції.

 

(с) Треті сторони

  Уряд Сполученого Королівства

99. Посилаючись на Статтю 31 § 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, уряд Сполученого Королівства стверджував, що звичайне значення мови, яке використовують Договірні держави, повинно бути основним засобом тлумачення Конвенції. На їхню думку, чіткою метою Статті 10 було накладення негативних зобов’язань на органи держави для утримання від втручання в право спілкування. Позитивне зобов’язання Договірних держав про забезпечення доступу до інформації не було виправдано згідно Статті 10 § 1. Це засвідчено у підготовчих матеріалах, оскільки право «вимагати» інформацію було навмисно вилучено з остаточного тексту Статті 10.

100. Читання права на свободу інформації в Статті 10, складують побудови “Європейського закону про свободу інформації” за відсутності нормального консенсусу. У розумінні втручання Уряду, не було ніякого європейського консенсусу щодо того, чи повинен бути доступ до закритої державної інформації, про що свідчить той факт, що Конвенція Ради Європи про Доступ до Офіційних Документів була ратифікована лише сімома державами-членами.
101. Вони також послалися на рішення суду у справі Ліандер, у якій суд постановив, що Стаття 10 не “наділяє людину правом доступу до реєстру, який містить відомості про його особисте становище, а також не [включає] зобов’язує Уряд надавати таку інформацію індивідууму” (див. Ліандер, згадане вище, § 74). Це рішення згодом було підтверджено судом у справі Гуерра та інших, де інформація не була сама по собі приватна чи особиста (див. Гуерра і інші, згадане вище, §§ 53-54) та Великою Палатою у Рош (згадане вище, §§ 172-73). Нарешті, у справі Гіллберга суд підтвердив, що [право на отримання і поширення інформації] по суті забороняє Уряду обмежувати людину в отриманні інформації, яку інші бажають або можуть бути готові передати йому (див. Гіллберга проти Швеції, № 41723/06, § 83, 3 квітня 2012).
102. Проміжний Уряд також стверджує, що останнім часом випадки Кенеді проти Угорщини (№ 31475/05, 26 травня 2009), Гіллберг (згадуване вище), Росіяну проти Румунії (№ 27329/06 24 червня 2014) , Шаповалов проти України (№ 45835/05 31 липня 2012), Молодіжна ініціатива з прав людини (згадуване вище), та Гусєва проти Болгарії (№ 6987/07, 17 лютого 2015) Суд визнав, що заявники мали право на доступ до інформації відповідно до Статті 10, в силу внутрішніх судових постанов. На їхню думку, невиконання внутрішніх судових наказів більш закономірно розглядати в контексті Статті 6. Згідно з даними проміжного Уряду, випадки Тарсасаг, Спільноти південночеських матерів та Асоціації Австрії (все згадане вище) були не з’ясовані на підставі внутрішнього права на інформацію. На їхню думку, ці рішення не спроможні забезпечити переконливу основу для ігнорування попереднього ряду прецедентного права. У зв’язку з цим склад Великої Палати має визнати, що Стаття 10 не може бути застосована, і що не було ніякого порушення права заявника на свободу слова.
103. В процесі слухання проміжний Уряд стверджував, що в попередніх випадках, коли суд визнав за необхідне виправити своє прецедентне право, це було зроблено для того, щоб забезпечити відображення сучасних соціальних відносин. Такої потреби не існує у разі існування свободи інформації. Якби Суд визнав право на доступ до інформації, що належить державі, це набагато б перевищувало легітимне тлумачення Конвенції і складало б судове законодавство.

 

(II)  Ініціатива Правового Захисту ЗМІ, Кампанія за Свободу Інформації, Стаття 19, Доступ до Інформаційної Програми та Угорський Союз Громадянських Свобод

105. Інтервенти спільно спиралися на чотири аргументи, а саме текст Статті 10, в основі якого лежить принцип свободи слова, Суд розвиває справу і порівнює матеріал, щоб оскаржити, що право на свободу слова включає також право доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів.
106. На їхню думку, формулювання Статті 10 прямо підтримує висновок про те, що право на доступ до інформації і підпадає під дію Статті 10, оскільки право на поширення інформації та право на одержання інформації були двома різними правами. Вимагання інформації від держави є вираженням бажання отримати її.
107. Розуміння свободи слова як надання права доступу до інформації, також відповідає загальним принципам, що лежать в основі захисту права. Свобода слова є невід’ємною частиною відкриття «правди». Людина була не в змозі досягти розуміння правди, якщо він або вона не може мати доступ до потенційно важливої інформації, яка знаходиться в розпорядженні держави. Крім того, свобода слова слугувала основою, яка дозволяє усвідомлену участь в житті демократичного суспільства, і така участь забезпечує доступ до державної інформації. Більше того, обмеження свободи слова підірвало суспільну довіру. Зрештою, свобода слова була виправдана Судом як аспект самореалізації. Не маючи доступу до інформації, громадяни були менш схильні отримувати і поширювати інформацію та ідеї на своїх власних умовах.
108. Що стосується прецедентного права Суду, інтервенти визнали, що право на доступ до інформації не було визнано первинним прецедентним правом Суду. Проте, вони стверджували, що Конвенція повинна розглядатися як «живий інструмент» і що суд у минулому надавав менше значення відсутності доказів спільного Європейського підходу, ніж до ясного і незаперечного доказу триваючої міжнародної тенденції (див. Ранцев проти Кіпру та Росії, № 25965/04, § 277, ЄСПЛ 2010 (витяги)). Велика Палата не може тлумачити Конвенцію виключно у спосіб, визначений її авторами, які висловлювалися ще кілька десятиліть тому, в той час, коли тільки меншість нинішніх Договірних Сторін є державами-членами Ради Європи. Отже, на їхню думку, Велика Палата була не зобов’язана слідувати своїм попереднім рішенням, але повинна тлумачити Конвенцію в якості живого інструмента в світлі сучасних умов.
109. Інтервенти також зазначили, що у випадках Ліандера, Гаскіна, Гуерра та інших, і Рош (всі наведено вище), суд отримав право доступу до інформації в рамках тлумачення Статті 8, яка містили текстову основу для проголошення такого права.
110. Як з’ясувалося з нещодавнього прецедентного права Суду, право на доступ до інформації було прямо визнано як таке, що підпадає під дію Статті 10. Доступ до інформації сприяв вільному обміну думками та ідеями і ефективному управлінню державними справами. Збір інформації є невід’ємною частиною журналістики і існують зобов’язання з боку держави про не перешкоджання потоку інформації. Це був загальний громадський інтерес – зробити доступною інформацію, якою володіють державні органи. Виконання функції вартового, яка генерує суспільні дискусії та сприяє їм, не обмежується професійними журналістами, але охоплює НУО, дослідників і окремих активістів. Право на доступ до інформації не обмежений у випадках, коли заявник мав внутрішнє рішення суду на його, її або їх користь, яке вимагає від державного органу надання інформації, а цей орган не зміг або не бажає виконувати його.
111. Інтервенти також стверджували, що право Конвенції не повинне бути обмежене до певної категорії осіб; роль конкретного позивача в якості громадського спостерігача краще підходить для розгляду на стадії обґрунтування.
112. Де внутрішнє законодавство передбачає право доступу до інформації, яка повинна бути реалізована способом, сумісним зі Статтею 10, забезпечення якого, на думку інтервентів, включає в себе право на доступ до інформації.
113. Інтервенти зрозуміли відмову в доступі до інформації як перешкоджання у відповідності зі Статтею 10, а не як невиконання державою своїх позитивних зобов’язань, як вони тлумачаться у відповідності зі Статтями 2, 6 і 8 Конвенції.
114. Що стосується справедливого балансу між конкуруючими інтересами захисту приватного життя та свободи слова, інтервенти заявили, що було мало можливостей для обмеження свободи вираження поглядів з питань, що становлять громадський інтерес, а також право на захист особистої інформації не є абсолютним правом, але має розглядатись з точки зору його функції в суспільстві.

 

(III)  Справедливий судовий розгляд

114. Справедливий судовий розгляд, що представляється можливим при уважному дослідженні «спостерігачем» поліцейських призначень адвокатів правової допомоги, є однією з найважливіших гарантій права на справедливий суд. Там був присутній важливий громадський інтерес поєднаний з інформацією про створення таких призначень, покликаний до максимального захисту відповідно до Статті 10.
115. Право на отримання юридичної допомоги було визнане наріжним каменем юстиції, зокрема, Принципи Організації Об’єднаних Націй та Керівні положення щодо забезпечення доступу до правової допомоги у системі кримінального правосуддя і Директиви 2013/48/ЄС про право доступу до адвоката у кримінальних провадженнях. Питання побоювання з приводу незалежності адвокатів, які були затверджені поліцією, було підняте низкою установ, серед інших, суд у своєму рішенні по справі Мартіна проти Естонії (№ 35985/09, 30 травня 2013), Організація Об’єднаних Націй («Ранній доступ до правової допомоги в процесах кримінального правосуддя: керівництво для політиків та практиків») і їх власне дослідження, представлене в 2012 році на тему «Практичне функціонування правової допомоги в ЄС». З цієї причини зовнішній розгляд поліцейських призначень адвокатів правової допомоги є одним з найважливіших гарантій забезпечення справедливого судового розгляду прав відповідно до Статті 6 Конвенції.
116. У збалансованості інтересів державних захисників до їх права на приватність відповідно до Статті 8 і конкуруючих інтересів НУО в ретельній перевірці функціонування системи надання правової допомоги у відповідності до Статті 10, важливо відокремлювати роль адвоката в якості посередника громадської системи правосуддя і конфіденційності відносин клієнт-юрист. Списки громадських захисників були широко доступні для громадськості, тим самим показавши, що адвокатам, які надають юридичну допомогу довелося відмовитися, певною мірою, від їх права на конфіденційність. Більше того, публікація інформації про призначення не посягає на конфіденційність між відносин між адвокатом і клієнтом. Якщо державна влада класифікує інформацію як приватну, а не як таку, що становить суспільний інтерес, таке рішення має бути обґрунтоване з посиланням на компенсаційні інтереси, які захищені Статтею 10. Без такої процедури балансування державна влада не може розглядатися як справедливий баланс між відповідними інтересами по даному питанню. Якщо такий баланс був досягнутий, то він обов’язково повинен сприяти розкриттю інформації про призначення адвокатів, оскільки доступ до інформації забезпечує зовнішній контроль і тим самим гарантується дотримання Статті 6 Конвенції, оскільки вплив є набагато важливішим, ніж захист індивідуальності та комерційної діяльності юристів.

 

Оцінка суду

(a) Застосування Статті 10 та наявність порушення

117. Перше питання, яке виникає в цій справі, стосується того, чи підпадає під дію Статті 10 Конвенції питання, що оскаржується організацією-заявником. Суд зазначає, що в пункті 1 цієї статті передбачає, що “право на свободу вираження … включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку органів державної влади”. При цьому не уточняється, на відміну від порівнянних положень в інших міжнародних документах (див. пункти 36-37, 60, а також пункт 63 вище та 140 і 146-47 нижче), що воно включає в себе свободу шукати інформацію. Для того щоб визначити, чи тягне за собою відмова національних органів влади, що оскаржується, надати доступ організації-заявнику до запитуваної інформації порушення їх прав за Статтею 10, Суд повинен приступити до більш загального аналізу цього положення, з тим щоб встановити, чи дійсно та в якій мірі воно втілює в собі право на доступ до державної закритої інформації, як стверджується неурядовою організацією-заявником та неурядовими сторонніми особами, але це оскаржується відповідачем і сторонніми Урядами, що мають відношення.

 

(i) Попередні зауваження, що стосуються тлумачення Конвенції

118.  Суд підкреслив, що в якості міжнародного договору Конвенція повинна тлумачитися в світлі правил тлумачень, передбачених у статтях 31-33 Віденської конвенції від 23 травня 1969 року, про право міжнародних договорів (див. Голдер, як згадано вище, § 29; Літгоу та інші проти Сполученого Королівства, 8 липня 1986, §§ 114 і 117, серія А № 102; Джонстон та інші проти Ірландії, 18 грудня 1986, §§ 51 і далі, серія А № 112;. і Вітольд Літва проти Польщі, № 26629/95, §§ 57-59, Європейська конвенція про права людини 2000-III).
119. Таким чином, відповідно до Віденської конвенції, Суд зобов’язаний встановити звичайне значення, що надається словам в їх контексті і в світлі мети та цілі положення, з якого вони взяті (див. справа Джонстон і інші, згадану вище, § 51, і Стаття 31 § 1 Віденської конвенції, наведені вище в пункті 35).
120. Необхідно також звернути увагу на той факт, що контекст даного положення є договором для ефективного захисту індивідуальних прав людини, а також що Конвенція повинна читатися в цілому і тлумачитися таким чином, щоб стимулювати внутрішню узгодженість і гармонію між її різними положеннями (див. справа Стек і ін. проти Сполученого Королівства (ріш.) [GC], №. 65731/01 і 65900/01, §§ 47-48, Європейська конвенція про права людини 2005-X, і Ранцев, як згадується вище, § 274).
121. Суд наголошує, що ціль і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини вимагає, щоб її положення тлумачилися і застосовуватися таким чином, щоб це робило права, що містяться в ній, практичними і ефективними, а не теоретичними і ілюзорними (див. справа Серінг проти Сполученого Королівства, 7 липня 1989 року, § 87, Серія А № 161).
122. Крім того, Конвенція містить більше, ніж просто взаємні зобов’язання між договірними державами (див. Маматкулов і Аскаров проти Туреччини [GC], №№ 46827/99 і 46951/99, § 100, Європейська конвенція про права людини 2005-I, і Ірландія проти Об’єднаного Королівства, 18 січня 1978, § 239, Серія А № 25).
123. Також повинні враховуватися будь-які відповідні норми і принципи міжнародного права, які застосовуються у відносинах між Договірними сторонами (див. Аль-Дулімі і Montana Management Inc. проти Швейцарії [GC], №. 5809/08, § 134, 21 червня 2016); Конвенція не може витлумачитися в вакуумі і повинна, наскільки це можливо, тлумачитися відповідно до інших норм міжнародного права, частиною якого вона є (див, наприклад, Аль-Адсані проти Сполученого Королівства [GC], №. 35763/97, § 55, Європейська конвенція про права людини 2001 XI; Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi проти Ірландії [GC], № 45036/98, § 150, Європейська конвенція про права людини 2005-VI, … Хассан проти Сполученого Королівства [GC], . № 29750/09, §§ 77 і 102, Європейська конвенція про права людини 2014; і стаття 31 § 3 (с) Віденської конвенції, як наведено вище в пункті 35).

124. Будучи складеними з набору правил і принципів, які приймаються переважною більшістю держав, загальні міжнародні або внутрішні правові стандарти європейських держав відображають реальність того, що Суд не може ігнорувати ситуацію, коли він покликаний уточнити сферу застосування будь-якого положення Конвенції (див. Опуз проти Туреччини, № 33401/02, § 184, Європейська конвенція про права людини 2009). Консенсус, що виходить із спеціалізованих міжнародних документів і з практики Договірних держав, може являти собою відповідний розгляд Суду, коли він інтерпретує положення Конвенції в конкретних випадках (див. Баятян проти Вірменії [GC], №. 23459/03, § 102 і §§ 108-10, Європейська конвенція про права людини 2011, виявивши, що відмова від військової служби підпадає під сферу дії статті 9; Скоппола проти Італії (№ 2) . [GC], № 10249/03, §§ 104-109, 17 вересня 2009 р., за принципом ретроспективи більш м’якого кримінального права відповідно зі статтею 7, і справа Ранцева, згадана вище, §§ 278-82, про можливість застосування статті 4 до торгівлі людьми).
125. І, нарешті, можна також вдатися до додаткових засобів тлумачення, в тому числі підготовчої роботи (підготовчі матеріали) договору, щоб або підтвердити значення, надане відповідно до наведених вище кроків, або встановити значення, коли воно було б в іншому випадку неоднозначним, неясним або явно абсурдними чи нерозумними (див. Сааді проти Сполученого Королівства [GC], №. 13229/03, § 62, Європейська конвенція про права людини 2008 і статті 32 Віденської конвенції цитований вище в пункті 35). Можна побачити з прецедентного права, що підготовчі матеріали не обмежуються питанням, чи можна розглядати те, що право підпадає під сферу дії однієї зі статей Конвенції, якщо наявність такого права було підтримано зростаючої мірою загальної підстави, яка виникла в даній області (див, наприклад, Сігурдур А. Сігурйонсон проти Ісландії 30 червня 1993 року, § 35, Серія А № 264).

 

(ii) Прецедентне право Конвенції

126. Саме в світлі вищезазначених принципів Суд розгляне питання про те, в якій мірі право доступу до державної закритої інформації як такої можна розглядати як таке, що підпадає під сферу “свободи слова” відповідно до Статті 10 Конвенції, не дивлячись на те, що таке право не є очевидним з тексту цього положення. Відповідач та Уряди, що мають відношення до справи, стверджували, зокрема, що автори Конвенції не згадали про право доступу до інформації в тексті Конвенції, тому що вони не мали наміру накладати на Договірні сторони будь-які такі зобов’язання (див. також пункти 69 і 101 вище).
127. Суд повторює, що питання про те, чи є – за відсутності прямого посилання на доступ до інформації в статті 10 Конвенції – ця скарга позивача на те, що він був позбавлений доступу, будучи такою, що підпадає під дію цього положення, питанням, яке було предметом поступового прояснення в прецедентному праві Конвенції протягом багатьох років з боку колишньої Європейської комісії з прав людини (див., в першу чергу, Шістнадцять австрійських комун і деякі їх радники проти Австрії, № 5767/72, рішення Комісії від 31 травня 1974 року Щорічник 1974, стор. 338; … X. проти Федеративної Республіки Німеччині, № 8383/78, рішення Комісії від 3 жовтня 1979 року Рішення і доповіді (DR) 17, стор. 227; Клавел проти Швейцарії, № 11854/85, рішення Комісії від 15 жовтня 1987 року, DR 54, стор 153; ….. А. Льорш і Нова асоціація кур’єрів проти Швейцарії, № 23868/94 і 23869/94, Комісія рішення від 24 лютого 1995 року, Рішення і доповіді 80, стор. 162; Бадер проти Австрії, № 26633/95, рішення Комісії від 15 травня 1996 роки; Нурмінен і ін. проти Фінляндії, № 27881/95, рішення Комісії від 26 лютого 1997 року; і Grupo Interpres SA проти Іспанії, № 32849/96, рішення Комісії від 7 квітня 1997 року, Рішення і доповіді 89, стор. 150), а також з боку Суду, який в пункті 74 свого рішення 1987 у справі Леандер виклав підхід, який повинен був стати стандартом законознавчий позиція з цього питання в останні роки:

 

“Право на свободу отримання інформації в основному забороняє уряду обмежувати людину від отримання інформації, яку інші хочуть або можуть хотіти передати йому. Стаття 10, в таких умовах, як і в даному випадку, не наділяє людину правом доступу до регістру, який містить відомості про його особисту позицію, і не втілює зобов’язання уряду поширювати таку інформацію фізичній особи.”

 

128. Таким чином, Суд на пленарному засіданні в справі Гаскіна (процитовано вище, § 52) в 1989 році і Велика палата у справі Гуерра в 1998 році підтвердили цей підхід; Велика палата додала в останньому рішенні, що свободу отримувати інформацію “не можна тлумачити як нав’язування на Державу, в таких умовах, як і в даному випадку, позитивного зобов’язання зі збору та розповсюдження інформації про свою власну ініціативу” (див. § 53 постанови у справі Гуерра, згаданої вище;. див. також Сирбу та інші проти Молдови, № 73562/01, 73565/01, 73712/01, 73744/01, 73972/01 та 73973/01, §§ 17-19, 15 червня 2004 року). У 2005 році Велика палата слідувала тієї ж лінії міркувань в справі Рош (процитовано вище, § 172), при чому зазначено, що Суд раніше зробив це в справі Еклстон проти Сполученого Королівства ((ріш), № 42841/02., 18 травня 2004 роки) і Джонс проти Сполученого Королівства ((ріш.), №. 42639/04, 13 вересня 2005 року).
129. Справи, згадані в попередньому абзаці, є аналогічними в тій частині, що заявники прагнули отримати доступ до інформації, яка має відношення до їхнього особистого життя. Хоча Суд заявив з посиланням на конкретні обставини даних справ, що право доступу до інформації не було надано відповідно до статті 10; було встановлено, що запитана інформація відноситься до приватного і/або сімейного життя заявника таким чином, що вона підпала під сферу дії статті 8 Конвенції (див. Гаскін, як згадано вище, § 37) або спонукає застосуванню Статті 8 (див. Леандер, § 48; Гуерра та інші, 57, і Рош, §§ 155-56, всі зазначено вище).
130. Пізніше в справі Дамманн (зазначено вище, § 52) Суд постановив, що збір інформації є важливим підготовчим кроком в журналістиці і вродженою, захищеною частиною свободи преси (див. також Шаповалов, як зазначено вище). Це міркування набуло без особливого обговорення подальшого розвитку в справі Співдружність матерів Південної Чехії проти Чеської Республіки (як зазначено вище). Перш за все, Суд послався на принципи, викладені в справі Лаендер, Гуерра і Рош, і зазначив, що “важко вивести з Конвенції загальне право доступу до адміністративних даних і документів (див. Лойсо проти Франції (ріш.), № 46809/99, Європейська конвенція про захист прав людини 2003 XII (витяги)”. Потім, звертаючись до справи компанії Grupo Interpres SA (зазначено вище), він продовжував стверджувати, що оспорювана відмова від державного органу про надання доступу до відповідних адміністративних документів, які були легкодоступними, є порушенням права заявника на отримання інформації, що гарантоване статтею 10 Конвенції. Як і в ситуації в справі Grupo Interpres SA, скарга на застосування Конвенції в справі Дамманн пов’язана із застосуванням обов’язку, що накладається національним законодавством, щоб забезпечити доступ до запитуваних документів, при дотриманні певних умов. Переконавшись в тому, що оспорюване обмеження не було невідповідним законній меті, Суд згодом оголосив заяву неприйнятною як явно необґрунтованою.
131. Згодом, в ряді рішень після вищезгаданого рішення в справі Співдружність матерів Південної Чехії проти Чеської Республіки, Суд прийшов до висновку, що мало місце порушення права, гарантованого Статтею 10 § 1, в тих випадках, коли заявник, як вважалось, мав встановлене право на інформацію відповідно до національного законодавства, зокрема, на основі остаточного рішення суду, але коли влада не змогла ввести в дію це право. При встановленні порушення Суд, крім того, взяв до уваги те, що доступ до інформації, про яку йдеться, є важливим елементом здійснення права заявника на свободу вираження поглядів, або що вона була частиною законного збору інформації, що становить суспільний інтерес, з метою надання цієї інформації громадськості і тим самим сприяння громадській дискусії (див. Кенеді, 26 травня 2009, § 43; Молодіжна ініціатива з прав людини 25 червня 2013 року, § 24; Росііану 24 червня 2014 року § 64; і Гусєва, 14 лютого 2015 року, § 55; всі справи наведено вище, і всі в даному контексті мають посилання на справу Тарсасаг, описану більш детально нижче). Працюючи зі схожими обставинами в справі Гіллберг (постанова від 3 квітня 2012 року, наведена вище), Велика палата прийняла аналогічний підхід (див. § 93 цього судження, наведений вище), при цьому підтверджуючи принцип в справі Леандер, що Стаття 10 “в основному забороняє уряду обмежувати людину від отримання інформації, яку інші хочуть або можуть хотіти передати йому”(з того ж джерела, § 83). Озираючись назад, Суд вважає, що ця лінія прецедентного права не являє собою відхід від принципів справи Лаендер, а скоріше є їх розширенням, в тому, що він посилається на ситуації, коли, як описано Урядом, що приймає участь у справі, одна рука держави визнала право на отримання інформації, але інша рука держави не змогла ввести в дію це право.
132. Одночасно з вищезгаданої лінією прецедентного права виник тісно пов’язаний підхід, а саме такий, що викладено в рішеннях Тарсасаг і Австрійська асоціація (відповідно від 14 квітня 2009 року і 28 листопада 2013 року, і цитоване вище). При цьому суд визнав при дотриманні певних умов – незалежно від міркувань внутрішнього права, що переважали в справі Кенеді, Молодіжної ініціативи з прав людини, Росііану і Гусєва – існування обмеженого права на доступ до інформації в рамках свобод, закріплених в Статті 10 Конвенції. У справі Тарсасаг Суд підкреслив ролі соціального “сторожового” організації – заявника та спостерігав, використовуючи міркування, що було підтверджено в справі Кенеді, Молодіжної ініціативи з прав людини, Россіану і Гусєва, що організація-заявник брала участь у законному збору інформації з питання суспільної значущості (прохання політика на перевірку конституційності кримінального законодавства щодо злочинів, пов’язаних з наркотиками), і що влада втручалася в підготовчу стадію цього процесу шляхом створення адміністративних перешкод. Монополія Конституційного суду на інформацію, таким чином, склала форму цензури. Крім того, з огляду на те, що наміром організації- заявника була передача громадськості інформації, зібраної з конституційної скарги, і тим самим внесення вкладу в громадські дебати з питань законодавства про злочини, пов’язані з наркотиками, її право на поширення інформації було явно порушено (див. Тарсасаг§ 26 до 28). Аналогічні висновки були зроблені в справі Австрійська асоціація (див. § 36 цієї постанови).
133. Той факт, що Суд раніше не сформулював в своєму прецедентному праві зв’язок між принципами справи Леандер і пізнішими подіями, описаними вище, не значить, що вони суперечать один одному або не є сумісними. Вислів, що “Право на свободу отримання інформації в основному забороняє уряду обмежувати людину від отримання інформації, яку інші хочуть або можуть хотіти передати йому” було, мабуть, засноване на тому, що можна розглядати як буквальне прочитання Статті 10, повторюється в пленарних рішеннях Суду та постанов Великої палати у справах Герра та інші, Гаскін і Рош (а також в Гіллберг). Тим не менше, в той час як зазначаючи, що Стаття 10 при таких обставинах, як ті, що зазначені в справі Гуерра та інші, Гаскін і Рош, не наділяє людину правом доступу до інформації, про який йде мова, або не втілює зобов’язання Уряду поширювати таку інформацію, Суд не виключає, однак, наявність такого права для індивіда або відповідного зобов’язання уряду в інших типах обставин. Вищезгадане недавнє прецедентне право (включаючи Гіллберг) можна розглядати як ілюстрацію типів обставин, при яких Суд був готовий визнати індивідуальне право доступу до державної інформації. Для цілей розгляду даної справи Суд вважає за доцільне прийняти більш широкий погляд на питання про ступінь, в якій право на доступ до інформації можна почерпнути зі статті 10 Конвенції.

 

(iii) Підготовчі матеріали

134.  Суд зазначає з самого початку в рішенні щодо уряду Сполученого Королівства, посилаючись на статтю 31 § 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, що звичайне значення мови, яке використовується Договірними державами, повинне бути основним засобом тлумачення Конвенції (див. пункт 99 вище). На думку уряду Великобританії, ясною метою статті 10 було накласти негативні зобов’язання на органи держави утримуватися від втручання в право на спілкування. Позитивне зобов’язання держави забезпечити доступ до інформації не є виправданим мовою Статті 10 § 1, що було підтверджено підготовчими матеріалами, оскільки право “шукати” інформацію було навмисно виключено з остаточного тексту Статті 10,
135.  Що стосується підготовчої роботи за Статтею 10, Суд зазначає, що правдою є те, що формулювання попереднього проекту конвенції, підготовлене Комітетом експертів на своєму першому засіданні 2-8 лютого 1950, було ідентичне Статті 19 Загальної декларації і містило право запитувати інформацію. Проте, в більш пізніх версіях тексту право шукати інформацію більше не з’явилось (див. пункти 44-49 вище). Немає ніяких відомостей про будь-які обговорення, що тягнуть за собою цю зміну, або дійсно про будь-які дискусії про конкретні елементів, які складали б свободу вираження (порів. зі справою Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства, 13 серпня 1981 року §§ 51-52, Серія А № 44).

 

Тому Суд не переконаний, що будь-яку переконливу актуальність можна віднести до підготовчих матеріалів щодо можливості тлумачення пункту 1 статті 10 як такої, що включає в себе право на доступ до інформації в даному контексті. При цьому він не переконаний, що немає ніяких обставин, при яких така інтерпретація може знайти підтримку в звичайному сенсі цього слова “одержувати і передавати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку державної влади” або в контексті мети і цілі Статті 10.

136.  Навпаки, слід зазначити, що історія підготовки проекту Протоколу № 6 показує загальне розуміння між органами і інститутами Ради Європи, що стаття 10, пункт 1 Конвенції в її формулюванні в початковій редакції може обґрунтовано розглядатися як така, що містить “свободу пошуку інформації”.
137. Зокрема, у своєму Висновку по проекту Протоколу № 6 Суд визнав, що під свободою отримувати інформацію, гарантованою Статтею 10, мається на увазі свобода шукати інформацію, а не будь-яке зобов’язання влади надавати її, як було зазначено в Пояснювальній доповіді. Крім того, на думку Європейської комісії з прав людини щодо того ж проекту Протоколу, говориться, що хоча стаття 10 не згадую про свободу шукати інформацію, не може бути прийняте рішення, що така свобода була включена як наслідок, поміж тих свобод, що захищає ця стаття, і що за певних обставин стаття 10 містить у собі право доступу до документів, які не були доступні в цілому. Для Комісії необхідно було залишити можливість розвитку судового тлумачення Статті 10 (див. пункт 51 вище).
138. В тому ж ключі, з причин, викладених нижче, Суд вважає, що в деяких типах ситуацій і з урахуванням конкретних умов можуть бути наявні вагомі аргументи на користь читання в цьому положенні індивідуального праву доступу до державної закритої інформації та зобов’язання держави надавати таку інформацію.

 

(iv) Порівняльне і міжнародне право

138.  Як уже зазначалося (в пункті 123) вище, Конвенція не тлумачитися в вакуумі і повинна, відповідно до критерію, що міститься в статті 31 § 3 (с) Віденської конвенції (див. пункт 35 вище), тлумачитися відповідно до інших норм міжнародного права, частиною якого вона є. Крім того, беручи до уваги особливий характер Конвенції в якості інструменту в області прав людини, що містить матеріально-правові норми вітчизняного-правового характеру зобов’язань, покладених на держави і громадян, Суд також може приймати до уваги зміні в національних правових системах, зазначаючи однорідний або загальний підхід або досягаючи консенсусу між Договірними державами в даній області (див. в зв’язку з цим Маркс проти Бельгії,13 червня 1979, § 41, Серія А № 31, і Стаффорд проти Сполученого Королівства [ GC], №. 46295/99, §§ 67-68, Європейська конвенція про захист прав людини 2002 IV).
139.  В зв’язку з цим Суд зазначає, що в переважній більшості Договірних держав, насправді у всій тридцяти одній державі, за одним винятком, національне законодавство визнає законне право на доступ до інформації та/або офіційних документів, які утримуються органами державної влади, як самостійне право, спрямоване на посилення прозорості у веденні державних справ в цілому (див. пункт 64 вище). Хоча ця мета є ширше, ніж просування права на свободу вираження поглядів як таке, Суд визначає, що існує широкий консенсус в рамках держав-членів Ради Європи про необхідність визнання індивідуального права на доступ до державної інформації для того, щоб громадськість уважно вивчила і сформувала думку з будь-яких питань, що становлять суспільний інтерес, в тому числі про порядок функціонування органів державної влади в демократичному суспільстві.
140. Високий ступінь консенсусу також виник на міжнародному рівні. Зокрема, право шукати інформацію прямо гарантується Статтею 19 (положення, що відповідає гарантії свободи слова в Статті 10 Конвенції) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 1966 року, який було ратифіковано всіма з 47 Договірних сторін Конвенції, в тому числі Угорщиною (і все з яких, за виключенням Швейцарії та Сполученого Королівства, прийняли право на подачу індивідуальної скарги відповідно до Факультативного протоколу). Те ж право закріплене в статті 19 Загальної декларації ООН.
141. В зв’язку з цим, важливим є зауважити, що існування права доступу до інформації було підтверджено Комітетом з прав людини Організації Об’єднаних Націй (UNHRC) в ряді випадків. Комітет підкреслив важливість доступу до інформації в демократичному процесі, а також зв’язок між доступом автора до інформації і його або її можливістю поширювати інформацію та думки з питань, що становлять суспільний інтерес для громадян. Він вважав, що свобода думки і вираження включають захист права на доступ до державної закритої інформації Він вказав в одному випадку, що, в той час як право шукати інформацію може бути здійснено без необхідності доводити безпосередній інтерес або особисту участь, функції асоціації-автора як особливої сторожової і конкретний характер запитуваної інформації гарантують висновок про те, що на автора безпосередньо вплинула відмова в питанні (див. пункти 39-41 вище).
142.  Суд далі зазначає, що, на думку Спеціального доповідача ООН з питання про свободу думок та їх вільне вираження, право на пошук і отримання інформації є одним з найважливіших елементів права на свободу слова, яка включає в себе загальне право громадськості мати доступ до інформації, що становить суспільний інтерес, право окремих осіб шукати інформацію про себе, що може вплинути на їх індивідуальні права і право ЗМІ на доступ до інформації (див. пункт 42 вище).
143.  Слід визнати, що наведені вище висновки було прийнято відносно Статті 19 Пакту, формулювання яких відрізняється від Статті 10 Конвенції. На думку Суду, проте, їх значущість в даному випадку випливає з висновків про те, що право доступу до даних і документів, що являють собою громадський інтерес, є властивим для свободи вираження думок. Для органів ООН, право громадського контролю над володінням доступом до державної інформації з метою виконання своїх зобов’язань в якості громадських контролерів, тобто, щоб поширювати інформацію та ідеї, є наслідком права громадськості на отримання інформації з питань громадської заклопотаності (див. пункти 39-42 вище).
144.  Крім того, Стаття 42 Статуту Європейського Союзу про основні права, а також Регламент (ЄС) № 1049/2001 Європейського парламенту і Ради Європи від 30 травня 2001 роки гарантують громадянам право на доступ до документів, що знаходяться у власності інститутів ЄС, за умови дотримання винятків, викладених в Статті 4 Регламенту (див. пункти 55-56 вище).
145.  Право на доступ до державних документів, до того ж, було визнано Комітетом міністрів Ради Європи в Рекомендації (2002) 2 щодо доступу до офіційних документів, яка заявляє, що держави-члени повинні, за деякими винятками, гарантувати право кожного мати доступ, на його вимогу, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів (див. пункт 52 вище).

 

Крім того, прийняття Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів, незважаючи на те, що до теперішнього часу вона була ратифікована тільки сьома державами-членами, означає безперервну еволюцію в бік визнання зобов’язання держави щодо забезпечення доступу до публічної інформації (для інших прикладів, коли Суд раніше прийняв до уваги міжнародно-правові акти, не ратифіковані всіма або більшістю державами-членами Конвенції, див. Гласс проти Сполученого Королівства, № 61827/00, § 75, Європейська конвенція про права людини 2004 – .. II і Онерйілдіз проти Туреччини [GC], № 48939/99, § 59, Європейська конвенція про права людини 2004 – XII;.або які не є обов’язковими для застосування у розглянутий період часу, див. Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства [GC], № 28957/95, Європейська конвенція про права людини 2002 – VI; Вільхо Ескелінен і інші проти Фінляндії [GC], № 63235/00, Європейська конвенція про права людини 2007 – II; і Маркс, як згадано вище, §§ 20 і 41). Таким чином, навіть якщо дана справа не піднімає питання про повноцінне права на доступ до інформації, вище зазначена Конвенція на думку Суду, вказує на певну тенденцію до європейського стандарту, який повинен розглядатися в якості відповідного міркування.

146. Крім того, є повчальним для розслідування Суду приймати до уваги обставини, що стосуються визнання права на доступ до інформації, в інших регіональних системах захисту прав людини. Найбільш примітним є тлумачення Міжамериканського суду з прав людини в статті 13 Американської конвенції про права людини, як це викладено в справі Клод Рейес і ін. проти Чилі, яке явно гарантує право запитувати і отримувати інформацію. Міжамериканський Суд визнав, що право на свободу думки і висловлювання включає захист права доступу до державної інформації (див. пункт 61 вище).
147. Також можна згадати Декларацію принципів свободи слова в Африці, прийняту Африканської комісією з прав людини і народів в 2002 р. У той час як Стаття 9 Африканської хартії прав людини і народів не посилається на право шукати інформацію, в Декларація принципів прямо говориться, що “Свобода вираження поглядів та інформації, в тому числі право шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї …, є одним з основних і невід’ємних прав людини” (див. пункт 63 вище).
148. Таким чином, наведені вище міркування ясно зазначають, що Конвенція була прийнята в якості внутрішнього закону переважною більшістю держав-членів Ради Європи, поряд з відповідними міжнародними документами, вони дійсно отримали розвиток до такої міри, що існує широкий консенсус в Європі (і за її межами) про необхідність визнання індивідуального права на доступ до державної інформації з метою надання сприяння громадськості у формуванні думки з питань, що становлять спільний інтерес.

 

(v) Підхід Суду щодо застосовності Статті 10

149. На підставі вищевикладеного, Суд не вважає, що він не має можливості тлумачити пункт 1 Статті 10 Конвенції як такий, що включає право на доступ до інформації.
150. Суд усвідомлює важливість правової визначеності в області міжнародного права і аргументу, що від держав не можна очікувати реалізації міжнародного зобов’язання, на яке вони не погодилися, в першу чергу. Він вважає, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом є те, що він не повинен відступати, без поважної причини, від прецедентів, викладених в попередніх справах (див. Маматкулов і Аскаров, як згадано вище, § 121, і Чапман проти Сполученого Королівства [GC], №. 27238/95, § 70, Європейська конвенція про захист прав людини 2001 I). Оскільки Конвенція є, перш за все, системою захисту прав людини, увагу також слід приділити постійно змінюваних умов в межах Договірних держав, і суд повинен відповісти, наприклад, на будь-яку конвергенцію, що розвивається, щодо стандартів, яких повинно бути досягнуто (див. Бяо проти Данії [GC], №. 38590/10, § 131, 24 травня 2016 г.).
151. . З дослідження прецедентного права установ Конвенції, як це викладено в пунктах 127-132 вище, з’ясовується, що спостерігається помітна еволюція на користь визнання за певних умов права на свободу інформації як невід’ємний елемент свободи отримувати і поширювати інформацію, що закріплене в Статті 10 Конвенції.
152.  Крім того, Суд зазначає, що такий розвиток подій також знаходить своє відображення в позиції, зайнятій міжнародними організаціями в галузі прав людини, пов’язуючи право контролерів на доступ до інформації, їх право на поширення інформації і право широкої громадськості отримувати інформацію та ідеї (див. пункти 3942 і 143 вище).
153.  Крім того, вкрай важливо, щоб у відповідності з інформацією, наявною у Суді, майже всі з тридцяти однієї держави-члена Ради Європи, що підпадають під дослідження, прийняли законодавство про свободу інформації. Ще одним показником загального ґрунту в цьому контексті є існування Конвенції про доступ до офіційних документів.
154. У світлі цих подій і у відповідь на конвергенцію, що формується, відповідно до стандартів захисту прав людини, які мають бути досягнуті, Суд вважає, що роз’яснення принципів в справі Леандер при таких обставинах, як ті, що розглядаються в даному випадку, є доречним.
155.  Ціль і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини вимагає, щоб її положення тлумачилися і застосовуватися таким чином, це робило її права практичними і ефективними, а не теоретичними і ілюзорними (див. справа Серінг проти Сполученого Королівства, § 87). Як наочно ілюструється недавнім прецедентним правом Суду і постановами інших органів в області прав людини, визнання того, що право на доступ до інформації не може ні за яких обставин підпадати під дію Статті 10 Конвенції, приведе до ситуацій, коли свобода “отримувати і поширювати” інформацію буде порушуватися таким чином і в такій мірі, що це нанести удар по самій суті свободи вираження думок. На думку Суду, в тих випадках, коли доступ до інформації є інструментом для здійснення права заявника на отримання і поширення інформації, її відмова може являти собою втручання в це право. Принцип забезпечення прав Конвенції на практиці і ефективним чином вимагає від заявника в такій ситуації мати можливість покладатися на захист Статті 10 Конвенції
156. Коротше кажучи, настав час уточнити класичні принципи. Суд продовжує розглядати, що “право на свободу отримання інформації в основному забороняє уряду обмежувати людину від отримання інформації, яку інші хочуть або можуть хотіти передати йому”. Крім того, “право отримувати інформацію не можна тлумачити як нав’язування на Державу позитивного зобов’язання зі збору та розповсюдження інформації про свою власну ініціативу”. Крім того, Суд вважає, що Стаття 10 не надає особі право доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів, і не зобов’язує уряд поширювати таку інформацію такі особі. Однак, як видно з наведеного вище аналізу, таке право або зобов’язання може виникнути, в першу чергу, коли розкриття інформації було накладено розпорядженням суду, яке набуло юридичної сили (що не стосується даної справи) і, по-друге, в тих випадках, коли доступ до інформації є інструментом для здійснення індивідом свого права на свободу вираження поглядів, зокрема, “свободи отримувати і поширювати інформацію”, і коли його заперечення являє собою порушення цього права.

 

(vi) Порогові критерії для права доступу до державної інформації

157. Питання, чи і в якій мірі відмова в доступі до інформації є втручанням в право на свободу вираження заявника, повинне оцінюватися в кожному окремому випадку і в світлі конкретних обставин. Для подальшого визначення сфери охоплення такого права Суд вважає, що останнім часом прецедентне право, про яке говорилося вище (див. пункти 131-32 вище), пропонує цінні ілюстрації критеріїв, які повинні бути актуальними.

 

(α) Мета запиту інформації

158. По-перше, повинно бути обов’язковою умовою те, щоб мета людини при запиті доступу до інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів, надавала змогу здійснення його або її свободи “одержувати і передавати інформацію та ідеї” іншим. Таким чином, Суд приділяє особливу увагу тому, чи був збір інформації відповідним підготовчим етапом в журналістській діяльності або в інших заходах, створюючи форуму для, або складові істотний елемент, громадських дискусій (див, з відповідними змінами, справа Тарсасаг, як згадано вище, §§ 27-28; і Австрійська асоціація, як згадано вище, § 36).
159. В цьому контексті знову може бути підтверджено те, що в області свободи преси Суд постановив, що “з причині “обов’язків і відповідальності”, що властиві здійсненню свободи вираження поглядів, гарантія, що надається в Статті 10, для журналістів в зв’язку з поширенням інформації з питань, що становлять спільний інтерес, підлягає виконанню умови про те, що вони діють в дусі доброї волі для того, щоб забезпечити точну і достовірну інформацію відповідно до журналістської етики “(див. Гудвін проти Сполученого Королівства, 27 березня 1996 року, § 39, Доповіді 1996 II; . Фрессоз і Руар проти Франції [GC], № 29183/95, § 54, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 I;. а також Бладет Тромсе і Стенсаас проти Норвегії [GC], № 21980/93., § 65, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 III). Ті ж міркування будуть застосовуватися до НУО за умови набуття функції соціального сторожового (див. більше з цього аспекту нижче).

 

Тому, для того, щоб Стаття 10 вступила в гру, повинно бути встановлена, чи була запитана інформація насправді необхідна для здійснення свободи вираження поглядів (див. Росііану, як згадано вище, § 63). Для Суду, отримання доступу до інформації буде визнано за необхідне, якщо ненадання його буде заважати або шкодити здійсненню індивідом свого права на свободу вираження поглядів (див. Тарсасаг, як згадано вище, § 28), в тому числі свободу “одержувати і поширювати інформацію та ідеї”, відповідно до таких “обов’язків і відповідальності”, які можуть випливати з Пункту 2 Статті 10.

 

(β) Характер інформації, що запитується

160. Суд раніше встановив, що відмова в доступі до інформації являє собою порушення права заявників на отримання і поширення інформації в ситуаціях, коли дані, які запитують, були “фактичною інформацією, що стосується використання заходів електронного спостереження” (див. Молодіжна ініціатива з права людини, як згадано вище, § 24), “інформацією про конституційні скарги” та “з питання суспільної важливості” (див. Тарсасаг, як згадано вище, §§ 37-38), “оригінальними документальними джерелами для законного історичного дослідження” (див. Кенеді, як згадано вище, § 43), а також рішеннями, що стосуються комісій з нерухомого майна (див. Австрійська асоціація, як згадано вище, § 42), приділяючи вагому увагу наявність окремих категорій інформації, яка, як вважаються, є в інтересах суспільства.
161. Підтримуючи такий підхід, Суд вважає, що інформація, дані або документи, до яких запитується доступ, як правило, повинні задовольняти критерії перевірки на наявність громадського інтересу, щоб підтвердити необхідність розкриття такої інформації відповідно до Конвенції. Така потреба може існувати в тих випадках, коли, зокрема, розкриття забезпечує прозорість в питанні ведення державних справ і питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і тим самим дозволяє брати участь в державному управлінні з боку громадськості в загальному сенсі.
162. Суд підкреслив, що визначення того, що може являти собою предмет громадського інтересу, буде залежати від обставин кожного конкретного випадку. Суспільний інтерес відноситься до питань, які впливають на громадськість в такій мірі, в якій вона може законно проявляти інтерес до них, які привертають увагу або які відносяться до цього в значній мірі, особливо в тій частині, в якій вони впливають на добробут громадян або життя громади. Це також відноситься до питань, які здатні породжувати значні суперечки, які стосуються важливої соціальної проблеми або які пов’язані з проблемою, до якою громадськість мала б інтерес, якщо б володіла такою інформацією. Суспільний інтерес не може бути зведений до бажання громадськості отримати інформацію про приватне життя інших людей або бажання аудиторії дізнатися про сенсації чи, навіть, вуайерізм. Для того щоб з’ясувати, чи стосується публікація теми загального значення, необхідно оцінити публікацію в цілому з урахуванням контексту, в якому вона з’являється (див. Кудерк і компанія Hachette Filipacchi Associés проти Франції [GC], № . 40454/07, §§ 97-103, Європейська конвенція про захист прав людини 2015 (витримки), з подальшими посиланнями).
163. В зв’язку з цим, привілейоване становище, що надається Судом в його прецедентному праві політичній промові і дискусії з питань, які становлять суспільний інтерес, має вагоме значення. Підставою для надання незначної можливості застосування відповідно зі Статтею 10 § 2 Конвенції для обмежень на такі вирази (див. Лінгенс проти Австрії, 8 липня 1986 𠧧 38 і 41, Серія А № 103, і Сюрек проти Туреччини (№ 1) [GC], №. 26682/95, § 61, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 IV), так само говорить на користь надання права доступу в відповідності зі Статтею 10 § 1 до такої інформації, що знаходиться в розпорядженні державних органів.

 

(γ) Роль заявника

164. Логічним наслідком двох критеріїв, викладених вище – один щодо цілей запиту інформації, а інший в відношенні характеру запитуваної інформації – є те, що певна роль шукача інформації в “отриманні та розповсюдженні” її для громадськості набуває особливого значення. Таким чином, при оцінці, чи було порушено державою прав заявника за Статтею 10 при відмови в доступі до певних документів, Суд раніше надавав особливої ваги ролі заявника в якості журналіста (див. Росііану, як згадано вище, § 61), або як соціальний контролер, або неурядова організація, діяльність якої пов’язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес (див. Тарсасаг, § 36; Австрійська асоціація, § 35; Молодіжна ініціатива з прав людини, § 20, і Гусєва 41, все як згадано вище).
165. Хоча стаття 10 гарантує свободу слова “кожному”, практикою Суду було визначення важливої ролі, яку відіграє преса в демократичному суспільстві (див. Де Хаес і Гійзелс проти Бельгії, 24 лютого 1997 року, § 37, Звіти 1997 I) і особливого положення журналістів в цьому контексті. Він постановив, що гарантії, які будуть надані пресі, мають особливе значення (див. Гудвін, як згадано вище, § 39, і Observer і Guardian проти Сполученого Королівства, 26 листопада 1991 року, § 59, Серія А № 216).

 

Важлива роль засобів масової інформації в справі сприяння та заохочення права громадськості отримувати і поширювати інформацію та ідеї неодноразово визнавалася судом таким чином:

“Обов’язок преси поширювати – відповідно до своїх зобов’язань і обов’язків – інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес. Мало того, у неї є завдання повідомляти таку інформацію та ідеї: громадськість також має право на їх отримання. Якщо б це було інакше, преса була б не в змозі грати свою життєво важливу роль “сторожового громадськості” (див. Бладет Тромсе і Стенсаас проти Норвегії [GC], №. 21980/93, §§ 59 і 62, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 III). “

 

166. Суд також визнав, що функція створення різних платформ для громадських дебатів не обмежується пресою, а також може здійснюватися, зокрема, неурядовими організаціями, діяльність яких є істотним елементом інформованого громадського обговорення. Суд визнав, що, коли НУО звертає увагу до питань, що становлять суспільний інтерес, вона здійснює роль громадського сторожового, маючи подібну до преси важливість (див. Animal Defenders International проти Сполученого Королівства [GC], №. 48876/08,, § 103,, Європейська конвенція про захист прав людини 2013 (витримки)), і може бути охарактеризована як соціальний “сторожовий”, забезпечуючи аналогічний захист відповідно до Конвенції, як і преса (теж саме; Тарсасаг, як згадано вище, § 27; та Молодіжна ініціатива з прав людини, як згадано вище, § 20). Він визнав, що громадянське суспільство вносить важливий внесок в обговорення державних справ (див, наприклад, Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства., № 68416/01, § 89, Європейська конвенція про захист прав людини 2005-II;. і Тарсасаг, § 38 згадуване вище).
167. Порядок, в якому громадські контролерів здійснюють свою діяльність, може мати істотний вплив на належне функціонування демократичного суспільства. Саме в інтересах демократичного суспільства дозволити пресі виконувати свою важливу роль “сторожового ” в поширенні інформації з питань, що становлять суспільний інтерес (див. Бладет Тромсе і Стенсаас, як згадано вище, § 59), так само, як це надає змогу неурядовим організаціям стежити за роботою Держави з цією метою. З огляду на, що точна інформація є інструментом їх діяльності, вона часто буде необхідною для осіб і організацій, які здійснюють функції “сторожового “, для отримання доступу до інформації для того, щоб виконувати свою роль звітності з питань, що становлять суспільний інтерес. Перешкоди, створені для того, щоб ускладнити доступ до інформації, можуть привести до тих, що ті, хто працює в засобах масової інформації або в суміжних областях, більше не будуть в змозі ефективно виконувати свою роль “сторожового”, і це може негативно вплинути на їх здатність надавати точну і достовірну інформацію (див. Тарсасаг, як згадано вище, § 38).
168. Таким чином, Суд вважає, що важливим фактором є те, чи виступає людина, що прагне отримати доступ до інформації, про яку йдеться мова, в ролі “громадського контролера” з метою інформування громадськості. Це не означає, однак, що право на доступ до інформації повинен застосовуватися виключно до НУО та преси. Він підтверджує, що високий рівень захисту поширюється також на академічних дослідників (див. Баскайа і Оксуоглу проти Туреччини [GC], Н.З.К. 23536/94 і 24408/94, §§ 61-67, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 IV;. Кенеді, як згадувано вище, § 42, і Гіллберг, як згадано вище, § 93), і авторів літератури з питань, що становлять суспільний інтерес (див. . Шові та інші проти Франції, № 64915/01, § 68, Європейська конвенція про захист прав людини 2004 VI, і Ліндон, Очаковскі-Лоренс і Жулі проти Франції [GC], № 21279/02 і 36448/02, § 48, Європейська конвенція про захист прав людини 2007 IV). Суд хотів би також відзначити, що з огляду на важливу роль, яку відіграє Інтернет в розширенні доступу громадськості до новин та сприянні поширенню інформації (див. Delfi AS проти Естонії [GC], №. 64569/09, § 133, Європейська конвенція про захист прав людини 2015), функція блогерів і популярних користувачів соціальних медіа може бути також віднесена до таких “громадських контролерів” в частині захисту, що надається статтею 10.

 

(δ) Готова і доступна інформація

169. При винесенні висновку про те, що відмова в доступі є порушенням статті 10, Суд раніше прийняв до уваги той факт, що запитувана інформація була “готовою і доступною” і не вимагала збору будь-яких даних Урядом (див. Тарсасаг, як згадано вище, § 36, і, від противного, Вебер проти Німеччини (ріш.), № 70287/11, § 26, 6 січня 2015 року). З іншого боку, Суд відхилив покладання вітчизняного уповноваженого органу на передбачувані труднощі збору інформації в якості підстави для його відмови в наданні заявнику документів, де такі труднощі були генеровані власною практикою органу (див. Австрійська асоціація, як згадано вище, § 46).
170. В світлі вищезазначеного прецедентного права, а також беручи до уваги формулювання Статті 10 § 1 (а саме, слова “без втручання з боку публічної влади”), Суд вважає, що факт того, що запитана інформація є готовою і доступною, повинний стати важливим критерієм в загальній оцінці того, чи можна розглядати відмову в наданні інформації як “порушення” свободи “отримувати і поширювати інформацію”, як захищається цим положенням.

 

(vii) Застосування цих критеріїв в даній справі

171. Організація-заявник стверджував, що вона мала право відповідно до статті 10 отримати доступ до інформації, яка запитується, оскільки мета запиту була заповнити анкету на підтримку пропозицій щодо реформи схеми громадських захисників і інформувати громадськість з питання загального інтересу (див. пункт 95 вище). Уряд стверджує, однак, що фактична мета дослідження полягала в дискредитації існуючої системи державних захисників (див. пункт 85 вище).
172. Суд встановив, що заявник-НУО бажає скористатися правом на поширення інформації з питань, що становлять суспільний інтерес, і прагнув отримати доступ до інформації для досягнення цієї мети.
173. Суд також бере до відома заяву уряду про те, що запитувана інформація, зокрема, імена адвокатів, які були призначені в якості громадського захисника, не було ніяким чином необхідними для досягнення висновків і публікації результатів щодо ефективності системи державних захисників. Отже, на їхню думку, нерозкриття цих персональних даних не перешкоджає участі заявника-НПО в публічній дискусії (див. пункт 77 вище). Вони також поставили під сумнів корисність номінативної інформації, стверджуючи, що анонімно оброблені виписки з файлів, про які йде мова, відповідали б потребам заявника-НУО (див. пункт 84 вище).
174. Заявник-НУО стверджував, що імена громадських захисників і кількість призначень, що надається кожному, є інформацію, що вимагається для того, щоб дослідити і визначити будь-які несправності в системі (див. пункт 96 вище). Заявник-НУО також стверджувала, що основним аспектом його публікації про ефективність системи державних захисників був нібито несумісний розподіл призначень.
175. На думку Суду, інформація, запитувана заявником-НУО у поліції, знаходилась, безперечно, в рамках предметної області його досліджень. Для тогощоб мати можливість підтримувати свої аргументи, заявник бажає зібрати номінативну інформацію про окремих адвокатів, щоб продемонструвати будь-які моделі призначення, що повторюються. Якби заявник-НУО обмежив свій запит анонімної інформації, як це було запропоновано Урядом, цілком ймовірно, він не був би в змозі надати результати, які можна перевірити, в підтримку своєї критики існуючої схеми. Крім того, щодо повноти чи статистичної значущості інформації, що є предметом суперечки, Суд зазначає, що мета запиту даних повинна охоплювати всю країну, в тому числі всі департаменти поліції країни. Відмова двох департаментів надати інформацію представляли собою перешкоду для отримання і публікації повністю всеосяжного огляду. Таким чином, можна обґрунтовано зробити висновок, що без відповідної інформації заявник не зміг зробити свій вклад в громадські дебати, спираючись на точній і надійній інформації. Тому інформація була “необхідною” в значенні, згаданому в пункті 159 вище, для здійснення заявником свого права на свободу вираження.
176. Що стосується характеру інформації, Суд зазначає, що національні органи влади не зробили ніяких оцінок щодо характеру потенційного громадського інтересу запитуваної інформації та були зацікавлені тільки статусом державних захисників з точки зору Закону про дані. Останнє дозволило дуже обмежити винятки із загального правила про нерозголошення персональних даних. Після того, як національні органи влади встановили, що громадські захисники не підпадають під категорію “інших осіб, які виконують державні функції”, що було єдиним значущим винятком в даному конкретному контексті, вони були позбавлені можливості вивчення характеру потенційного громадського інтересу щодо інформації.
177. Суд зазначає, що цей підхід позбавив значущості обґрунтування громадського інтересу, на яке посилається заявник-НУО. На думку Суду, проте, інформація про призначення громадських захисників мала надзвичайний характер громадського інтересу, незалежно від того, чи можуть бути державні захисники кваліфіковані як “інші особи, які виконують державні обов’язки”, згідно з відповідним національним законодавством.
178.  Що стосується ролі заявника-НУО, то загальна основа між сторонами полягаю в тому, що ця справа стосується зарекомендованої організації з захисту громадського інтересу, що займається поширенням інформації з питань прав людини і верховенства закону. Її професійна позиція з питань, з якими їй доводиться мати справу, і охоплення нею ширшої громадськості не були поставлені під сумнів. Суд не бачить жодних причин сумніватися в тому, що згадане дослідження містило інформацію такого типу, яку заявник-НУО зобов’язався передати громадськості і яку громадськість має право отримати. Суд також вважає, що вона була необхідною для виконання заявником цього завдання, щоб мати доступ до інформації, яка запитується.
179. Нарешті, Суд зазначає, що інформація була готовою і доступною; і в Суді не оскаржувалось, що її розкриття було б особливо обтяжливим для влади (у порівнянні і протиставленні до справи Вебер, як згадується вище).

 

(viii) Висновок

180. 180. В цілому, інформація, запитана заявником-НУО у відповідних відділах поліції, була необхідна для завершення дослідження з питання про функціонування схеми громадських правозахисників,що проводилось ним в якості неурядової організації в області прав людини для того, щоб зробити свій внесок в дискусії з питання, яке представляє очевидний громадський інтерес. Відмовляючи йому в доступі до інформації, яка запитується, яка була готовою і доступною, державні органи перешкоджали здійсненню заявником-НУО своєї свободи отримувати і поширювати інформацію, таким чином, порушуючи саму суть прав згідно з Статтею 10. Там Таким чином, мало місце порушення права, що охороняється цим положенням, яке може бути застосовано до даного випадку. Тому заперечення Уряду про те, що скарга заявника є несумісним предметом розгляду, повинно були залишеним без задоволення.

 

(b) Чи було порушення виправданим

181. Для того, щоб бути виправданим, порушення право заявника-НУО на свободу вираження повинно бути “передбачено законом”, мати одну або кілька законних цілей, зазначених в пункті 2 статті 10, і бути “необхідним в демократичному суспільство”.

 

(i) Законність

182. Суд зазначає, що сторони не згодні стосовно того, чи було “передбачено законом” порушення права заявника-НУО. Організація-заявник спирався на розділ 19 (4) Закону про дані і стверджувала, що він прямо передбачає розкриття персональних даних “інших осіб, які виконують державні функції”, в той час як відсутнє будь-яке положення, яке забороняє розкриття імен призначеного захисника в силу заняття їм посади. Уряд, зі свого боку, послався на думку Уповноваженого з захисту даних і рішення національних судів, що тлумачать розділ 19 (4) Закону про дані, таким чином, що в силу займаної посади призначені захисники є “іншими особами, які виконують державні функції”, і, таким чином, їх особисті дані не можуть бути розкриті. На їхню думку, суд повинен виходити з фактів, що є встановленими, і законів, що застосовуються і тлумачяться національними судами.
183. Суд зазначає, що різниця в думках сторін щодо застосовуваного права бере свій початок в їх розбіжності в поглядах на питання про те, як державні захисники повинні характеризуватися у внутрішньому законодавстві. На думку заявника-НУО, вони повинні бути класифіковані як “інші особи, які здійснюють державні функції”, в той час як уряд стверджує, що вони повинні розглядатися в якості приватних осіб, в тому числі що стосується інформації про їх діяльність, яка здійснюється при призначенні їх органами державної влади.
184. Суд неодноразово стверджував, що його завданням не є зайняти місце національних судів, і в першу чергу саме національні органи влади, зокрема, суди, повинні інтерпретувати і застосовувати правила внутрішнього права (див., серед багатьох органів, Реквений проти Угорщини [GC], №. 25390/94, § 35, Європейська конвенція про захист прав людини 1999 III). І Суд не повинен висловити думку про доцільність методів, обраних законодавчим органом держави – відповідача для регулювання даної сфери. Його завдання зводиться до визначення, чи відповідають методи, які застосовуються, і наслідки, які вони тягнуть за собою, Конвенції (див. Горжелік і ін. проти Польщі [GC], №. 44158/98, § 67, Європейська конвенція про захист прав людини 2004 I).
185. Суд зазначає, що Верховний суд детально розглянув правовий статус призначених захисників в силу займаної посади і доводи заявника-НУО щодо їх обов’язків в цілях забезпечення права на захист, і що він виявив, що вони не були “інші особами, які здійснюють державні функції”. Тлумачення Верховного суду відповідало Рекомендації Парламентського уповноваженого з захисту даних, опублікованій в 2006 році (див. пункт 34 вище). Суд не бачить підстав сумніватися в інтерпретації Верховного суду про те, що громадські захисники не можуть розглядатися як “інші особи, які здійснюють державні функції”, і що розділ 19 (4) Закону про дані створює правову основу для відмови в доступі, що оскаржується. Втручання в здійснення права було “передбачено законом” у значенні другого абзацу Статті 10.

 

(ii) Законна мета

186. Суд зазначає, що не було предметом суперечки між сторонами те, що обмеження свободи вираження заявника-НУО переслідувало законну мету захисту прав інших, і він не бачить ніяких підстав вважати інакше.

 

(iii) Необхідно в демократичному суспільстві

187. Основні принципи, що стосуються питання про те, чи є “необхідним втручання в свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві”, добре встановлені в прецедентній практиці Європейського Суду і були підсумовані наступним чином (див, серед іншого, Хертел проти Швейцарії, 25 серпня 1998 § 46, Доповіді 1998 – VI, Стіл і Морріс, як згадано вище, § 87; Швейцарський рух раелітів проти Швейцарії [GC], № 16354/06, § 48, Європейська конвенція про захист прав людини 2012 (витримки);.Animal Defenders International, як згадано вище, § 100; і зовсім недавно Делфі як згадано вище, § 131):

 

“(i) Свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших основ демократичного суспільства й одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної людини. Відповідно до Пункту 2 Статті 10, вона може бути застосована не тільки до “інформації” або “ідей”, які прихильно приймаються або розцінюються як необразливі чи байдужі, але і до тих, що викликають образу, обурення або вселяють занепокоєння. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких немає “демократичного суспільства”. Як зазначено в Статті 10, ця свобода підлягає виключенням, які … повинні, однак, тлумачитися строго, а необхідність будь-яких обмежень має бути переконливою …

(ii) Прикметник “необхідний” за змістом Пункту 2 Статті 10 має на увазі наявність “нагальної суспільної необхідності”. Договірні держави мають певні межі розсуду в оцінці того, чи існує така необхідність, але вона йде рука об руку з європейським контролем, що охоплює як законодавство, так і рішення його застосуванні, навіть такі, що винесені незалежним судом. Таким чином, Суд уповноважений винести остаточне рішення про те, чи є сумісне зі свободою слова “обмеження”, що захищається Статтею 10.

(iii) Завдання Суду при здійсненні його наглядової юрисдикції не полягає в займанні місця компетентних національних органів влади, а в розгляді відповідно до статті 10 рішень, які вони виносять відповідно до меж свого права розсуду. Це не означає, що нагляд обмежується встановленням того, чи діяла держава-відповідач на свій розсуд розумно, ретельно і сумлінно; завдання Суду полягає в розгляді втручання, що оскаржується, в світлі справи в цілому і визначенні того, чи “співвідносилось воно законній меті” і чи були причини, наведені національними органами влади в їх обґрунтуванні, “релевантними і достатніми”… При цьому, Суд повинен переконатися в тому, що національні органи влади застосовували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим в Статті 10, і, крім того, що вони спиралися на прийнятну оцінку відповідних фактів.

188. Суд зазначає, що головне питання, що лежить в основі скарги заявника-НУО, є те, що запитана інформація характеризується владою як персональні дані, які не підлягають розголошенню. Це було так, тому що згідно з угорським законодавством поняття персональних даних охоплює будь-яку інформацію, яка може ідентифікувати людину. Така інформація не була сприйнятлива до розкриття, якщо ця можливість не була прямо передбачена законом або інформація не була пов’язана з виконанням муніципальних або урядових (державних) функцій чи не була пов’язана з іншими особами, які виконують державні функції. Оскільки рішення

 

Верховного суду виключило громадських захисників з категорії “інших осіб, які виконують державні обов’язки”, не було ніякої юридичної можливості, відкритої для заявника-НУО, щоб стверджувати, що розкриття інформації було необхідно для виконання її ролі сторожового.

189.  В зв’язку з цим заявник-НУО стверджував, що не було ніяких підстав для нерозголошення інформації про призначення громадських захисників, яка утримується органами державної влади в рамках схеми фінансування державою, навіть, перед обличчям будь-яких міркувань конфіденційності, що було висунуто Урядом.
190. Зі свого боку, Уряд стверджував, що широке тлумачення поняття “інші особи, які виконують державні функції”, як це було запропоновано заявником-НУО, зведе до нуля будь-який захист приватного життя державних захисників (див. пункт 83 вище ).
191. Суд повторює, що розкриття інформації, що відноситься до приватного життя людини, підпадає під дію Пункту 1 Статті 8 (див. Леандер, як згадано вище, § 48). Він зазначає в цьому зв’язку, що поняття “приватне життя” є широким терміном, що не піддається вичерпному визначенню (див. С. і Марпер проти Сполученого Королівства [GC], № 30562/04 і 30566/04, § 66, Європейська конвенція про захист прав людини 2008, і Прітті проти Сполученого Королівства., № 2346/02, § 61, Європейська конвенція про захист прав людини 2002 – III) Воно охоплює фізичну та психологічну недоторканність людини. Тому воно може охопити кілька аспектів фізичної і соціальної ідентичності людини. Такі елементи, як, наприклад, визначення статі, імені та сексуальної орієнтації, а також статеве життя потрапляють в сферу особистого життя, що захищається Статтею 8 (див. С. і Марпер, як зазначено вище, § 66, і Прітті, як згадано вище, § 61, з подальшими посиланнями). Приватне життя може також включати в себе діяльність професійного чи ділового характеру (див. Німіц проти Німеччини, 16 грудня 1992 року, § 29, Серія А № 251-B). Суд також постановив, що існує зона взаємодії людини з іншими людьми, навіть в публічному контексті, яка може підпадати під дію “приватного життя” (див.Кудерк і компанія Hachette Filipacchi Associés, як згадано вище, § 83)
192. В контексті персональних даних, Суд раніше послався на Конвенцію Ради Європи від 28 січня 1981 року про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних (див. пункт 54 вище), метою якого є “забезпечити … для кожного окремого … дотримання його прав і основних свобод, і зокрема, його права на недоторканність приватного життя в зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, що відносяться до нього”(Стаття 1). Особисті дані визначені в Статті 2 як “будь-яка інформація, що стосується ідентифікованої фізичної особи або фізичної особи, що підлягає ідентифікації” (див. Аманн проти Швейцарії [GC], №. 27798/95, § 65, Європейська конвенція про захист прав людини 2000-II). Визначено приклади персональних даних, що відносяться до самих інтимних і особистісних аспектів особистості, таких як стан здоров’я (див. З. проти Фінляндії, 25 лютого 1997 року, §§ 96-97, Доповіді 1997 I, в відношенні ВІЛ-позитивного статусу, і МС проти Швеції, 27 серпня 1997 року, § 47, Доповіді 1997 IV, в відношенні записів про аборт), ставлення до релігії (див. в контексті свободи релігії, Сінан Ісік проти Туреччини, № 21924/05, §§ 42-53, Європейська конвенція про захист прав людини 2010), і сексуальна орієнтація (див. Люстіг-Прін і Бекетт проти Сполученого Королівства, №31417/96 і 32377/96, § 82, 27 вересня 1999 року), вважаючи, що такі категорії даних становлять окремі елементи приватного життя, що підпадають під сферу захисту Статті 8 Конвенції.
193. При визначенні того, чи відносилась персональна інформація, що зберігається владою, до здійснення відповідними державними захисниками їх права на повагу до приватного життя, Суд буде належним чином враховувати конкретний контекст (див. С. і Марпер, як згадано вище, § 67). Є цілий ряд елементів, які мають відношення до оцінки того, чи відносяться до приватного життя людини заходи, здійснені за межами будинку цієї особи або приватного приміщення. Оскільки бувають випадки, коли люди свідомо чи навмисно втягують себе в діяльність, яка є або може бути записана або зареєстрована в громадському порядку, розумні очікування людини стосовно недоторканності приватного життя можуть бути значним, хоча і не обов’язково вирішальним, чинником в цій оцінці (див. PG і JH проти Сполученого Королівства, немає. 44787/98, § 57, Європейська конвенція про захист прав людини 2001 IX).
194. В даному випадку запитувана інформація складалася з імен громадських захисників і з того, скільки разів вони були призначені в якості адвоката в певних юрисдикціях. Для Суду, запит на надання цих імен, хоча вони і становлять особисті дані, пов’язаний головним чином з веденням професійної діяльності в контексті публічного судочинства. У цьому сенсі професійна діяльність громадських захисників не може вважатися приватною справою. Крім того, запитана інформація не пов’язана з діями або рішеннями громадських правозахисників у зв’язку з виконанням своїх завдань в якості законних представників чи консультаціями зі своїми клієнтами. Уряд не продемонстрував, що розкриття запитуваної інформації для конкретних цілей запиту заявника могло вплинути на здійснення громадськими захисниками їх права на повагу до приватного життя за змістом Статті 8 Конвенції.
195.  Суд також вважає, що розкриття імен державних захисників “і числа їх відповідних призначень не піддавали б їх розкриттю в мірі, що перевищує ту, яку вони могли б передбачити при реєстрації в якості громадських захисників (порів. зі справою Пек проти Сполученого Королівства, № 44647/98, § 62, Європейська конвенція про захист прав людини 2003 I). Немає ніяких підстав вважати, що інформація про імена громадських захисників і їх призначення не могла бути відомою громадськості за допомогою інших засобів, таких як інформація, що міститься в списках постачальників правової допомоги, графіків судового слухання і публічних судових слухань, хоча є зрозумілим те, що це не зіставлялось в момент дослідження.
196. На цьому тлі інтереси, на які посилається Уряд з вказанням Статті 8 Конвенції, не є такого характеру і ступеня, який міг би послужити підставою застосування цього положення і приведення його в гру при здійсненні балансування проти права заявника-НУО, що захищається відповідно до Пункту 1 Статті 10 (порів. зі Кудерк і компанія Hachette Filipacchi Associés, § 91, Axel Springer AG, § 87, і згадуване вище; Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2). [GC], № /08 і 60641/08, §106, Європейська конвенція про захист прав людини 2012, і Перінчек проти Швейцарії [GC], №. 27510/08, §§ 227-28, Європейська конвенція про захист прав людини 2015 (витримки)). Проте, Стаття 10 не гарантує необмежену свободу вираження думок, і, як вже міститься в пункті 188 вище, захист приватних інтересів державних захисників є законною метою, що дозволяє обмеження на свободу вираження поглядів відповідно до Пункту 2 цього положення. Таким чином, виступає питання, чи були заходи, які використовуються для захисту цих інтересів, сумірні переслідуваній меті.
197.  Суд зазначає, що предмет дослідження стосувався ефективності системи державних захисників (див. пункти 15-16 вище). Ця проблема тісно пов’язана з правом на справедливий судовий розгляд, є основоположним правом в законодавстві Угорщини (див. пункт 33 вище) і правом першорядної важливості відповідно до Конвенції. Дійсно, будь-яка критика чи запропоноване вдосконалення сервісу, безпосередньо пов’язаного з правами на справедливий судовий розгляд, повинні розглядатися як предмет законної стурбованості громадськості. У своєму передбачуваному обстеженні заявник-НУО хотів вивчити свою теорію про те, що модель призначень одних і тих же адвокатів, що повторюються, була дисфункциональною, ставлячи під сумнів адекватність схеми. Твердження про те, що схема правової допомоги може бути поставлена під сумнів як така, тому що громадські захисники були систематично відібрані поліцією з одного ж того пулу адвокатів – і таким чином навряд чи б оскаржували поліцейські розслідування, щоб отримати подальші призначення – дійсно підіймає законне занепокоєння. Потенційні негативні наслідки призначення поліцією адвокатів для питань прав захисту вже визнані Судом в справі Мартін (згадувана вище). Оскільки питання, що пильно досліджується, таким чином, доходить до самої сутності права за Конвенцією, Суд постановив, що заявник-НУО мав намір зробити внесок в дискусії з питань, що становлять суспільний інтерес (див. пункти 164-65 вище). Відмова задовольнити прохання ефективно знецінило внесок заявника-НУО в публічну дискусію з питання, що становить спільний інтерес.
198. Беручи до уваги міркування, що містяться в пунктах 194-196, Суд не вважає, що на права на особисте життя публічних захисників було б здійснено негативний вплив, якщо б запит заявника-НУО на надання інформації було задоволено. Хоча запит про надання інформації за загальним визнанням стосується персональних даних, це не пов’язано з інформацією за межами суспільної плоскості. Як уже згадувалося вище, вона складалася лише з інформацією статистичного характеру про кількість призначень осіб, про яких йде мова, для представлення відповідачів в громадському кримінальному процесі в рамках фінансованої державою національної системи безоплатної правової допомоги.
199. Відповідне законодавство Угорщини, згідно з інтерпретацією компетентних національних судів, виключає будь-яку значущу оцінку права на свободу вираження думок заявника відповідно до Статті 10 Конвенції в ситуації, коли будь-які обмеження щодо публікації, пропонованої заявником-НУО – яка мала на меті зробити внесок в дискусії з питання, що становлять спільний інтерес – потребували б максимального ретельного вивчення.
200.  Зважаючи на вищенаведене, Суд вважає, що аргументи, висунуті Урядом, хоча і мають відношення, не були достатніми для демонстрації того, що обмеження права, яке оскаржується, було “необхідним у демократичному суспільстві”. Зокрема, Суд вважає, що, незважаючи на межі розсуду Держави-відповідача, не було розумного співвідношення між мірою, що оскаржується, і законною метою.

Відповідно, мало місце порушення Статті 10 Конвенції.

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

201. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд приходить до висновку, що мало місце порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає справедливе задоволення потерпілій стороні”.

 

A. Збиток

202. Заявник-НУО не представив жодних претензій щодо компенсації моральної шкоди. Проте, він вимагає 215 євро (EUR) в якості компенсації матеріальної шкоди. Ця сума відповідає сумі, яку заявнику-НУО було наказано виплатити департаментами поліції відповідача щодо судових витрат останнього в національних судах.
203. Уряд заперечив цю вимогу.
204. Суд визнає, що існує причинно-наслідковий зв’язок між порушенням і матеріальною шкодою; тому він присуджує сплату повної сума претензії. Він зазначає, що заявник не просив те, щоб інформація, запитана ним, була розкритою.

 

Судові та інші витрати

205.  Заявник-НУО вимагає 6,400 євро плюс податок на додану вартість в розмірі 27% (ПДВ) в якості компенсації судових витрат, понесених в Суді. Ця сума відповідає 64 годинам юридичної роботи, що оплачуються за погодинною ставкою 100 євро плюс ПДВ, в тому числі 4 години консультацій, 6 годин вивчення матеріалів справи, 16 годин вивчення прецедентного право Суду, 30 годин для складання пояснень і, нарешті, 8 годин для підготовки та участі в судовому засіданні Великої палати.

Крім того, заявник-НУО стверджував, що він витратив 2475 євро на проїзд та проживання, що пов’язано з участю в слуханні.

Загальна вимога заявника-НУО на відшкодування судових витрат складає 8875 євро плюс ПДВ, де це може бути застосовано.

206. Уряд заперечив цю вимогу.
207. Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в тій мірі, в якій було доведено, що вони дійсно і обов’язково були понесені і є розумними за розміром. В даному випадку, беручи до уваги документи, що знаходяться в його розпорядженні, і вищевказані критерії, Суд вважає за доцільне присудити повну суму вимоги в розмірі 8875 євро.

 

C. Пеня

208. Суд вважає, що процентна ставка щодо піні повинна бути заснована на граничній процентній ставці запозичення Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткові пункти.

 

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД

1. Приймає попереднє заперечення Уряду по суті і відхиляє його більшістю голосів;

2. Оголошує більшістю голосів заяву прийнятною;

3. Постановляє – п’ятнадцятьма голосами проти двох, – що мало місце порушення Статті 10 Конвенції;

4. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, що

(a) держава-відповідач має сплатити заявнику-НУО протягом трьох місяців, наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, чинним на дату виплати:

(i) 215 (двісті дев’ятнадцять) євро, плюс будь-який податок, який може бути накладено, в якості компенсації матеріальної шкоди;

(ii) 8,875 (вісім тисяч вісімсот сімдесят п’ять) євро плюс будь-який податок, який може бути накладено на заявника-НУО по відношенню до витрат;

(b) по закінченню вищезазначених трьох місяців до повного розрахунку простий відсоток повинен нараховуватися на вищевказані суми за ставкою, що дорівнює граничній ставці позичання Європейського центрального банку в період прострочення платежу плюс три відсоткових пункти.

Вчинено англійською та французькою мовами й оголошено на публічних слуханнях в будівлі Суду з прав людини, Страсбург, 8 листопада 2016 року.

 

 

Лорен Ерлі                                                                           Гуідо Раймонді
  Юрисконсульт                                                                          Голова