Європейський суд з прав людини 29 березня 2016 року виніс рішення у справі Беда проти Швейцарії. Справа стосується журналіста, який був оштрафований за публікацію документів, що порушували конфіденційність судового слідства в кримінальному процесі. Порушення статті 10 Конвенції виявлено не було.
Заявником є пан Арнаут Беда – швейцарський журналіст, який у 2003 році опублікував статтю щодо крмінального переслідування пана М.Б., який вчинив ДТП на пішохідному переході (3 вбитих, 8 поранених осіб) та скинув свою машину з Лозанського мосту. Така подія набула широкого розголосу у Швейцарії і була висвітлена численними швейцарськими ЗМІ. Оспорювана стаття пана Бедата містила коротку біографію підсудного, а також виклад питань, які поліція і слідчий суддя ставили М.Б, що було проілюстровано листом останнього до судді. Окрім цього, у статті також були заяви дружини і лікаря, що коментували цей випадок.
М.Б., якого стосувалась ця стаття, не заявляв про порушення свого права на приватність, проте прокурор подав позов проти журналіста щодо оприлюднення конфіденційних матеріалів судової справи. Спершу національний суд засудив заявника до умовного терміну одного місяця позбавлення волі, який згодом був замінений на штраф у розмірі 4000 швейцарських франків (близько 2667 євро). Журналіст звернувся до ЄСПЛ стверджуючи, що таке втручання у його право на свободу вираження поглядів було невиправданим.
Оскільки сторони не оспорювали критерій законності втручання та наявності легітимної мети, Суд аналізував лише, чи було втручання необхідним в демократичному суспільстві. Застосовуючи загальні принципи, висловлені раніше при розгляді порушень статті 10, у цій справі, Суд звернувся до критеріїв, які застосовуються для оцінки «необхідності» втручання у випадках, пов’язаних з порушенням з боку журналіста таємниці судових розслідувань:
- Як заявник отримав таку інформацію?
- Зміст оспорюваної статті
- Чи сприяла ця стаття дискусії про предмет публічного інтересу?
- Вплив цієї статті на кримінальне переслідування
- Чи становить стаття втручання у приватність підсудного?
- Пропорційність накладених санкцій
Оцінюючи ці критерії Суд зазначив, що хоча й заявник не вдавався до порушення закону для отримання інформації, він як професійний журналіст не міг не усвідомлювати конфіденційний характер такої інформації. Щодо змісту статті Суд не заперечив висновок найвищого національного суду, у рішенні якого зазначалося, що стаття мала мету сенсаційності та задоволення саме нездорової цікавості публіки, а окрім того, стаття створювала негативний образ підсудного (хоча й не давала прямої відповіді про його причетність до злочину). Врешті, заявнику не вдалося продемонструвати, як факт публікації записів інтерв’ю, заяви дружини та лікаря підсудного і листи, надіслані ним слідчому судді щодо банальних аспектів його повсякденного життя в місцях позбавлення волі міг сприяти публічним обговоренням ходу розслідування.
З приводу порушення приватності, Суд наголосив, що держава також має позитивні обов’язки захищати права людини, і той факт, що позов був поданий не особою, чиї права порушенні, а прокурором пояснюється фактом, що на момент публікації М.Б. вже знаходився у в’язниці. До цього ж, він, ймовірно, страждає на психічні розлади, що збільшує його вразливість.
На думку Суду, критерій пропорційності також був задоволений, оскільки умовне позбавлення волі було замінене на штраф, який, зрештою, заплатив не заявник, а його роботодавець.
Таким чином Суд дійшов висновку, що порушення права на свободу слова у цьому випадку не було, за що проголосували 15 суддів. Двоє суддів проголосували «проти», виклавши свої позиції у окремих думках. Зокрема, суддя від України Ганна Юдківська зауважила, що цікавість публіки була виправданою, адже інцидент, який за секунди забрав життя трьох осіб і серйозно поранив вісім людей, сколихнув відносно невелике містечко і, більше того, практично кожен житель міста міг знати жертв інциденту чи їхніх родичів. Також, бажання отримати інформацію про те, що сталося з їхніми сусідами, на думку судді Юдківської, було помилково витлумачене національним судом як «нездорова цікавість». Спираючись на практику американських судів, пані Юдківська наголосила, що «преса не просто публікує інформацію, а й є своєрідним охоронцем проти незаконного засудження, піддаючи поліцію, прокуратуру і судові органи під пильну оцінку суспільства.» Більше того, вільна і надійна система звітності, критика і обговорення сприяють розумінню суспільством принципу верховенства права, а також покращенню якості системи правосуддя. Суд не визначив у який саме спосіб стаття могла порушити цілісність розслідування, а отже, на думку судді, невизначена потенційна шкода для розслідування не могла служити підставою для притягнення до кримінальної відповідальності журналіста.
Зрештою, будь-яке кримінальне покарання неминуче тягне за собою «охолоджувальний ефект» для журналіста, а той факт, що заявник ніколи не відбував умовний термін одного місяця позбавлення волі, який згодом був замінений на штрафом, на думку судді, не змінює цю ситуацію. Загалом, суддя вважає, що заявник мав мету участі у публічній дискусії з питання, що непокоїло громадськість, а саме – щодо триваючого кримінального провадження. Громадяни Лозани хотіли бути обізнаними з цією справою не з причин «нездорової цікавості», але для того, щоб переконатися, що злочин не залишалися безкарними. Рішення більшості суддів ЄСПЛ щодо правомірності засудження журналіста національним судом, на думку Ганни Юдківської, є суттєвим відходом від давно усталеної позиції.
Повний текст рішення можна знайти на сайті Європейського суду з прав людини за посиланням: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-161898#{“itemid”:[“001-161898”]}
